Тоді мати, за порадою батька, старого унтера, який відслужив багато років у царській армії, кинула господарство і повезла сина до військово-фельдшерської школи, де вчили за казенний кошт. До речі, у цій школі уже навчався і старший брат Павла Василь. Вчився Павло на круглі «12» за дванадцятибальною, звичною і сьогодні, системою оцінок знань. До «напівсолдатської житухи» з її муштрою ставився з гумором. Приїжджав додому на канікули з другом-сиротою. З’явився якось влітку на побивку і вразив усіх підкресленою солдатською виправкою, супроводжуючи свою появу побрехеньками – ну, чим не бравий солдат Швейк, сказали б сьогодні…
Фельдшер – це той, хто допомагає людям в біді, всім, хто опинився на лікарняному ліжку і потребував лікарської допомоги, байдуже, хто він – бідний, заможний, друг, незнайомець, випадковий стрічний…
Що б не траплялось, а траплялось по-всякому, Павла не кидало почуття гумору – і це допомагало виживати і жити. Це у нього від батьків. Михайло Кіндратович помирав у сина на руках, і навіть тут його не зрадило почуття гумору. Ось він підписує «духовний заповіт» (а офіційні документи тоді обов’язково писались російською мовою), починаючи: «Я, Михаил Кондратович Губенко, при полном разуме и памяти завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое. При сем…» Дійшовши до цього місця, батько посміхається і підписує «духовний заповіт»: «…При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратович Губенко». Це були його останні слова. А Павло «гостро відчував на долонях ще тепле батькове тіло». Батька не стало 1909 року на 58-му році життя…
Закінчивши військово-фельдшерську школу, екстерном здавши іспити за гімназію, Павло почав було здійснювати своє давнє бажання – вчителювати: вступив 1917 року на історико-філологічний факультет Київського університету. Та не ті були часи…
На межі двох світів
Питання споконвічне – бути чи не бути,
Шляхетність духу в розпачі на роздоріжжі.
Вільям Шекспір
Падіння царизму, розпад Австро-Угорської імперії, а далі революційні події 1917–1919 років стали знаменними для історії української культури – поштовхом для могутнього піднесення національно-визвольного руху в Україні – жити по своїй волі, на своїй землі, у своїй незалежній державі. Самий тільки перебіг подій свідчить про вище напруження духовних сил нації.
4 березня 1917 року було обрано Центральну Раду України. Президентом України став історик Михайло Грушевський. Нею прийнято чотири Універсали Центральної Ради – як шлях України від автономії у складі Російської держави до повної незалежності від Росії, як би там не складались події, хто б там не переміг – «червоні» чи «білі».
7 листопада 1917 року – у день Жовтневого перевороту – Центральна Рада приймає т. зв. III Універсал, згідно з яким проголошувалась Українська Народна Республіка як автономна частина у складі федеративної не-більшовицької Росії.
12 грудня 1917 року у Харкові, на противагу УНР, більшовиками створюється Українська Народна Республіка Рад і червоне більшовицьке військо, яке одразу ж вступає у боротьбу з військами УНР. У середині січня радянська влада була встановлена у багатьох містах України. У березні 1918 року при підписанні Брест-Литовського мирного договору у Міжнародно-правовому акті більшовики визнали державну самостійність України. Але як тільки німецькі війська восени 18-го полишили Україну, Червона армія пішла кривавим походом на Україну. Боротьба українського війська за свою землю, за свою республіку, за свою незалежність, як відомо, завершилась наприкінці 1920 року остаточною окупацією України Червоною армією.
У часи національно-визвольної боротьби, у вирі буремної духовної самоорієнтації, коли поет Василь Елланський стає Еллан-Блакитним, поет Павло Тичинін – Тичиною, ледь не весь цвіт молодого українського письменства воював у роки громадянської війни у лавах армії УНР проти більшовиків, денікінців, всіх, хто посягав на володіння Україною.
А потім колишні петлюрівські офіцери – майбутні письменники Петро Панч, Андрій Головко, і добровольці кавалеристського корпусу Олександр Копиленко, шістнадцятирічний Юрій Яновський, колишній петлюрівець, що служив у петлюрівській варті майбутній поет Володимир Сосюра, державні чиновники УНР Павло Тичина, Юрій Смолич, Павло Губенко. опиняться у полоні червоноармійської окупації України… Треба було або емігрувати, або доводити свою лояльність до радянської влади. Але про це свого часу…
* * *
За півроку навчання у Київському університеті Павло Губенко був мобілізований до армії Української Народної Республіки у медичні частини. Спочатку працює за набутим фахом у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західних залізниць. А потім…
Про свою службу у петлюрівців, тобто про свою участь у національно-визвольній боротьбі він уникав розмов. В усякому разі спогадів не лишив. Зрозуміло, не ті були часи, аби бути відвертим у щоденнику, а вже тим більше у спілкуванні з оточуючими. Та й його друзі, з тих саме причин уникали розмов про петлюрівські часи Павла Губенка. Хіба що, уже ставши Остапом Вишнею, туманно згадував у «Автобіографії» про свої «помилки» в житті. Що він розумів під своїми помилками? Службу на благо Української Народної Республіки? Служіння в ім’я процвітання СРСР? Так одразу й не даси врозумливої відповіді…
пояснював Володимир Сосюра свою участь у національно-визвольних змаганнях в якості воїна елітного підрозділу особистої охорони Петлюри.
А майбутній кінорежисер Олександр Довженко завзято воював у 3-му Гайдамацькому полку армії УНР.
Ба ні, одного разу Павло Губенко проговорився, але промовисто: «Як ударила революція – завертівся, будував Україну. Де говорять – там і я. Державний муж, одне слово». Нічого собі проговорився: на державній службі в УНР… Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету – у Центральну Раду. Тоді – до святої Софії, а з святої Софії – до «Просвіти».
З «Просвіти» – на мітинг, з мітингу – на збори, зі зборів – у Центральну Раду…»
Гримаса гримасою, але це серйозно, тричі в одному реченні згадує Центральну Раду. Цебто це факт його біографії – буду-вав Україну від імені Центральної Ради на довіреній йому посаді українського державного службовця.
Незаперечно одне: де б він не опинявся і як би не складалося життя, продовжував робити добро людям. Добро завжди конкретне. Воно діє не на рівні гасел і закликів, а у конкретних справах. Ще працюючи у хірургічному відділенні залізничної лікарні, він врятував життя шістнадцятирічному хлопцю, якого привезли до лікарні з глибокими ранами на шиї, сильною кровотечею, а хірурга не було на місці. Довелось фельдшеру оперувати…
Як згадував товариш Павла Губенка по роботі у залізничній лікарні, в майбутньому видатний український хірург Михайло Коломийченко: «Уперше тоді веселий жартівник, гострий на слово Павло Губенко постав переді мною зовсім іншим: серйозним і вдумливим, цілеспрямованим і наполегливим. Та головною якістю, яку я в ньому відкрив, була його глибока людяність, його велика любов до того, хто страждав».
А потім не раз фельдшер рятував життя воякам петлюрівського війська, в’язням сталінського концтабору. І – навіть своєму радянському конвоїру, який супроводжував його до місця розстрілу…
* * *
Від 22 січня 1918 року починає діяти Рада Народних Міністрів УНР. Тим часом Павло Губенко швидко просувається по службі – стає начальником санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В його розпорядженні опинились усі залізничні шпиталі, де лікувалися поранені і хворі офіцери і солдати українського війська. Є відомості, що він стає членом партії українських соціал-революціонерів. Як, до речі, і його майбутній друг письменник Микола Хвильовий. Це вже точно.
Будується незалежна українська держава – Українська Народна Республіка, здійснюється віковічна мрія українського народу. Павло Губенко не хапається за гвинтівку, але бере участь в її розбудові на найболючішій ділянці фронту боротьби. З його загостреним почуттям доброти і співчуття людям, розумів, що займається своєю справою. Україна палає, навкруги стільки горя, стільки бід, – як лікареві не кинутися людям на допомогу?
Допомагав ділом і словом, організовуючи медичне обслуговування воїнам УНР. Обслідував госпіталі, працював у поїздах, завалених тифозними хворими. І по-доброму блазнював – підіймав настрій пораненим, підбадьорюючи їх анекдотами, байками, комічними імпровізаціями, на які був майстром. Чи не тоді, відчувши лікувальну силу свого гумору, збагнув, що можна смішно не тільки говорити, але й писати, тоді тебе почує ще більше людей?..
То ж не дивно, що і початок його творчості припадає на ці часи.
1918 року Павло Губенко дебютує як письменник у київському журналі «Реп’ях» під псевдонімом М. Михайлович. Дебютує памфлетом, написаним у дусі підтримки УНР. У ньому головними персонажами виступають – хто б ви думали? – Ленін і «красногвардеец» Дуракін. Дуракін – це колишній царський полковник Муравйов, якому Ленін надав звання «красногвардейца» й послав завойовувати Київ. Перший бій з військами Муравйова відбувся, як відомо, під Крутами…
Відступаючи разом з петлюрівським військом, він опиняється у Кам’янці-Подольському і друкує у номері газети «Народна воля» від 2 листопада 1919 року явно не розважальне есе «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» за підписом «П. Грунський».
Ця і подальші публікації були його спробами зорієнтуватись самому і зорієнтувати українців, у яких вибито ґрунт з-під ніг, у важливому історичному моменті життя. Тон розмови у фейлетоні начебто баламутний, швидше – саркастичний, але зміст її серйозний, сповнений співчуття до людини, що потопає у молоху історії, просвіщає її…
Даючи панораму подій, що відбувалися в Україні, П. Грунський уїдливо засуджує «демократичні реформи» денікінщини, яка повертала народ до старого світовлаштування. Читаймо: «Зібрати сход! Зібрали. Хто хоче землі – вперед! Більшість землі не хочуть – не ворушаться. Дехто виходить. Але (отут-то виявляється знання сільської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список… І всі безземельні або малоземельні. Викликають. Виходять. Ділять… Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває… Буває інколи, що шомпол ламається, тоді беруть новий. Хто більше добивався, тому більше й дають… А свобода зібрань яка! Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь Добрармії. «Зібрання» поголовні!..»
Далі П. Грунський розвінчує гетьманщину на службі у німецьких окупантів: «Було таке у нас: величезне чортзна-що.
Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським. Гетьманом всієї України. Привели його німці. Посадили. Посиділо, накапостило… Впало… Втекло… Це для історії. Хто його згадає?.. Інтелігенція – з презирством…»
Поспішаючи з оцінкою діяльності Скоропадського, П. Грунський дещо спрощує справу. За сім місяців свого гетьманства Скоропадський зробив дещо для України: заснував Академію наук України, два українські університети, 150 українських гімназій. Хоч автор писав для простолюду, для якого відкриття університетів мало що говорило, а залежність Гетьманату від німецьких окупантів була в наявності.
Потім П. Грунський ополчається на «тьотю» Антанту, яка виглядає «у науковому вигляді» абсолютно байдужою до долі українського народу міжнародною організацією. Доходить до церкви, яка не зайняла ніякої позиції і не стала на захист народу, викриває її через анекдот «Чи є у попа штани?».
Таке собі публіцистично-просвітницьке послання народу. Неважко помітити, що вже у першому своєму літературному творі майбутній Остап Вишня приміряється до маски Блазня…
Всього за час перебування у Кам’янці-Подільському він створив близько 40 літературних експрес-послань про сучасний стан речей в Україні, про психологію українців, які опинилися у вирі подій.
Ну, а… про петлюрівців у ситуації, коли вони програвали битву за Україну, – «анічичирк»? Ну, як, а «Одруження», де офіцер УНР Павло Губенко, незалежний, як завжди, у своїх принципових позиціях, критикує українсько-польський договір про співробітництво, так званий «Варшавський договір»?.. А приписуваний його авторству афоризм: «У вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Петлюра був Демократом з великої літери: цензури в УНР не існувало…
Наставали часи, коли петлюрівська армія під тиском більшовицьких військ судомно відступала. Потім відбувався начебто переможний наступ військ УНР, за допомогою легіона Пілсудського, на Київ. Взяли-таки Київ. Петлюра встиг видати наказ по війську: «Після жорстокої кривавої боротьби, що вписала в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку, після численних етапів слави і перемог над клятим ворогом славне українське народне військо здобуло золотоверхий Київ…» Та недовгою була радість. Перебували там усього три дні. Далі почався відступ до західних кордонів України. Петлюрівці відступали, кидаючи завойовані раніше позиції, артилерію, амуніцію.
УНР, затиснута з усіх чотирьох сторін світу ворогами, якийсь час тулилася у прикордонному Кам’янці-Подільському й кількох прилеглих районах. Кам’янець на якийсь час навіть став столицею України. Тут працював уряд УНР. Сюди, до речі, перемістився і перший український стаціонарний театр Миколи Садовського, вимушено змінивши статус стаціонарного на пересувний. Політична ситуація була такою, що не лишала шансів і не давала надій на успіх у боротьбі з ворогами українського народу. Було зрозуміло, що битва програна. У той же час у середовищі українців зростала надія, що, може, українським комуністам (членам Української комуністичної партії, була така – Р. К.) вдасться якось перебрати владу в Україні? Чи був заряджений Павло Губенко цією надією?..
Перед офіцером армії УНР, що опинився у прикордонному місті, неумоглядно постало гамлетівське:
Тобто – відступати за кордон разом із петлюрівським військом або лишатися в Україні, окупованій Червоною армією, розпрощавшись із побратимами по боротьбі?
Урешті-решт, і Петлюра за переконаннями був соціалістом, і прагнув до побудови соціалізму – у незалежній Україні. А П. Грунський опинився у ситуації, коли соціалізм мав будуватися – у сім’ї братніх народів, де Україна нібито мала бути «між вільними вільна, між рівними рівна». Кажу без усякого перебільшення: Павло Губенко менш за все прагнув врятувати власну шкіру. Кажу без пафосу – волав залишитися на батьківщині, разом зі своїм народом, розділити з ним долю, якої не минути, просвіщати його, лікувати словом. Тут, зрештою, живуть його мати, брати і сестри, які так багато важили в його житті. Не лишати ж їх напризволяще? Для нього людина була завжди вище політики.
Саме у цей час Микола Садовський разом із рештками свого колись стаціонарного українського театру рушає з Кам’янця, услід за відступаючим петлюрівським військом, за кордон, тобто стає вигнанцем. А його любов – Марія Заньковецька лишається в Україні. За кордоном Садовський безуспішно вибудовує український театр і, зрештою, повертається в радянську Україну – доживати.
До відому. З 12 листопада 1920 року по 22 серпня 1992 року уряд УНР перебував у вигнанні, а потім передав свої повноваження урядові незалежної України.