Заохочений похвалою, Оліво ще завзятіше, ніж перед тим, заходився розповідати, як йому крок за кроком вдалося придбати цей чудовий маєток, як за кілька урожайних років, коли нечувано вродили ниви й сади, він став заможним, навіть багатим. Однак Казанова витав думками деінде і лише іноді, підхоплюючи якесь слово Оліво, вставляв ввічливе запитання, демонструючи свою увагу до співрозмовника. І аж коли Оліво, базікаючи про все на світі, нарешті заговорив про свою родину й Марколіну, Казанова нашорошив вуха. Але поза тим, що вже знав, довідався небагато. Ще дитиною, живучи в батька, лікаря з Болоньї, рано повдовілого зведеного брата Оліво, вона дивувала оточення своїми рано проявленими здібностями, тож усі давно звикли до її незвичних обдарувань. Кілька років тому помер батько Марколіни, відтоді дівчина жила в родині знакомитого професора Болонського університету, отого Морґаньї, який заповзявся зробити зі своєї учениці великого вченого. А літувала Марколіна зазвичай у маєтку дядька. Багато до неї сваталося: і один болонський купець, і сусіда-землевласник, а нещодавно ще й лейтенант Лоренці – усім відмовила. Певно, таки вирішила цілковито присвятити своє життя служінню науці. Слухаючи розповідь Оліво, Казанова відчував, як його спопеляє безмірна – безнадійна й божевільна – жага, доводячи до розпуки.
Не встигли вони, проминувши ниви й левади, вийти на путівець, як з клубів пилюки, що котилася, наближаючись, дорогою, залунали вигуки й привітання. Ось з’явилася й сама карета, у якій сиділи ошатно вбраний літній пан і трохи молодша за нього пишнотіла, напомаджена дама.
– Це – маркіз, – прошепотів Оліво до свого супутника. – До мене прямує.
Карета спинилася.
– Добривечір, любий Оліво! – загукав маркіз. – Чи не були б ви такі ласкаві познайомити мене з шевальє фон Сенґалем? Не сумніваюся, маю приємність бачити перед собою саме його!
Казанова ледь уклонився.
– Ваша правда, це – я.
– А я – маркіз Челсі, а це – маркіза, моя дружина. Дама подала Казанові кінчики пальців, той торкнувся їх устами.
– Що ж, вельмишановний Оліво, нам по дорозі, саме до вас простуємо, – мовив маркіз; його колючі, зеленкуваті очі під зрослими докупи густими рудими бровами на тлі воскової жовтизни вузького обличчя аж ніяк не випромінювали приязні. – Звідси до вашого дому якихось чверть години піхотою, то я перейдуся з вами. Гадаю, любонько, ти нічого не матимеш проти проїхати цю коротеньку відстань у кареті сама? – звернувся він до маркізи, яка не зводила сластолюбного погляду з Казанови.
Не дочекавшись відповіді дружини, Челсі махнув кучерові, і той, збатоживши коней, рвонув з місця, ніби прагнув якнайшвидше відвезти геть свою пані, і вже за мить карета зникла в хмарі куряви.
– У наших краях поширилися чутки, – озвався маркіз, неприродно худий і ще на кілька цолів вищий за Казанову чоловік, – що сюди прибув шевальє фон Сенґаль і зупинився у свого приятеля Оліво. Незвичайне то, мабуть, відчуття, носити таке славетне ім’я.
– Ви дуже люб’язні, маркізе, – відповів Казанова. – Я ще не втратив надії заслужити собі слави, але почуваюся, тим часом, дуже далеким від неї. Сподіваюся, праця, якою нині зайняті всі мої помисли, наблизить мене до мети.
– Можемо тут трохи скоротити шлях, – запропонував Оліво, звертаючи на польову дорогу, яка провадила просто до мурів його саду.
– Праця? – перепитав маркіз трохи спантеличено. – Дозвольте поцікавитися, про яку це працю ви мовите, шевальє?
– Якщо вже ви запитуєте, маркізе, то і я, зі свого боку, змушений запитати вас, про яку це славу ви щойно згадували?
При цьому Казанова виклично глянув у колючі очі маркіза. Бо, хоч він і чудово знав, що ні його фантастичний роман Ікосамерон, ані тритомне Спростування «Історії венеційського уряду» Амелота не принесли йому якоїсь надзвичайної письменницької популярності; Казанові будь-що праглося задемонструвати, що інша слава його не цікавить, і він зумисне вдавав, ніби не розуміє обережних, скрадливих зауваг та натяків маркіза, який, вочевидь, міг уявляти собі Казанову лише знаменитим жіночим спокусником, картярем, торгашем, політичним емісаром – та ким завгодно, тільки не письменником. До того ж навряд чи коли-небудь йому доводилося чути про Ікосамерона або Спростування Амелота.
– Як не крутіть, є таки лишень один Казанова, – зрештою, ввічливо зауважив він, трохи зніяковівши.
– У цьому ви теж помиляєтеся, маркізе, – холодно заперечив Казанова. – Я не сам у родині. Ім’я одного з моїх братів, художника Франческо Казанови, добре відоме в мистецьких колах.
З’ясувалося, що і в цій сфері маркіз не чувся у рідній стихії, тому перевів розмову на своїх знайомих в Римі, Неаполі, Мілані та Мантуї, з якими, на його припущення, міг перетинатися Казанова. Спливло в бесіді й ім’я барона Перотті, однак про нього маркіз відгукувався в дещо зневажливому тоні, і Казанові довелося визнати, що він іноді грав у домі барона в карти.
– Для розваги, – додав він. – Десь з півгодини перед сном, але, загалом, я вже майже відмовився від такого гайнування часу…
– Шкода, – зітхнув маркіз. – Не буду приховувати, пане шевальє, що все життя мріяв помірятися з вами силами чи то в картах, чи – ще в юні роки – в чомусь іншому. Уявляєте, якось – коли ж це було? – я прибув до Спа того ж дня, навіть тієї ж години, як ви звідти від’їхали. Наші карети розминулися. Так само не пощастило мені в Реґенсбурзі. Там я навіть замешкав у кімнаті, з якої ви виселилися годину перед тим.
– Ото вже не поталанило, – мовив Казанова, трохи потішений словами маркіза. – Іноді в житті люди стрічаються надто пізно.
– Та ні, ще не пізно! – радісно вигукнув маркіз. – З огляду на дещо інше я навіть готовий визнати свою поразку – мені байдуже! – однак що стосується картярської гри, мій любий шевальє, ми обоє саме того віку…
– Може, й того віку, – урвав збуджену мову маркіза Казанова. – Але, на жаль, саме в цій області я не годен більше претендувати на задоволення помірятися силами з партнером такого ранґу, як ви, бо… – останні слова він вимовив тоном усуненого з трону повелителя, – … бо я попри всю свою славу, високоповажаний маркізе, нині бідний, мов церковна миша.
Маркіз мимоволі потупив очі під гордовитим поглядом Казанови й недовірливо похитав головою, ніби дивний жарт почув. Оліво ж, який уважно прислухався до розмови й схвально кивав на влучні відповіді свого видатного приятеля, не зміг стримати переляку. Вони саме стояли перед вузькою хвірткою з тильного боку саду. Олі-во, зі скреготом відчинивши ключем замок і пропустивши наперед маркіза, притримав Казанову за руку, зашепотів йому на вухо:
– Перш ніж знову переступити поріг мого дому, заберіть свої останні слова назад, шевальє. Гроші, які я вам заборгував шістнадцять років тому, лежать наготові. Я тільки не наважувався. Запитайте Амалію. Пораховані, чекають на вас. Я хотів при прощанні взяти на себе сміливість…
Казанова м’яко урвав його:
– Ви нічого мені не заборгували, Оліво! Кілька золотих – самі ж знаєте – були весільним подарунком, так би мовити, друга матері Амалії. Зрештою, навіщо про це вести мову? Кілька дукатів мене не врятують… Доля готує мені великі переміни, – навмисне голосно додав Казанова, щоб маркіз, який спинився за кілька кроків, зміг його почути.
Оліво перезирнувся з Казановою, ніби звертаючись за його згодою, і пояснив маркізові:
– Справа в тому, що шевальє просять повернутися до Венеції, за кілька днів він від’їжджає до рідного міста.
– Більше того, – зауважив Казанова, коли вони підходили до будинку. – Мене кличуть вже віддавна й дедалі наполегливіше. Але, як на мене, панове сенатори надто довго зволікали, тож тепер хай самі наберуться терпіння і трохи зачекають.
– Маєте на те повне право, пане шевальє! – погодився маркіз.
Вийшовши з алеї на моріжок, який вже цілковито поринув у тінь, вони побачили під будинком невеличке товариство – їх вже чекали. Усі підвелися, поквапилися їм назустріч: першим, між Марколіною та Амалією, простував абат, за ними – маркіза, обіч маркізи – високий, безвусий, молодий офіцер у червоному зі срібним шнуруванням однострої і начищених до блиску чоботях для верхової їзди – мабуть, не хто інший, як Лоренці. Судячи з того, як молодик розмовляв з маркізою, ковзаючи поглядом по її білих, напудрованих плечах, знав він не тільки ті плечі, але й інші принади вельможної пані. А усміхнений погляд маркізи з-під примружених вій навіть у менш досвідчених не викликав сумніву, які саме стосунки панують поміж ними. Вони й не намагалися це приховати. Маркіза й Лоренці урвали свою тиху, однак жваву бесіду, тільки порівнявшись з прибулими.
Оліво познайомив Казанову й Лоренці. Обидва зміряли холодним поглядом одне одного, засвідчивши взаємну неприязнь, потім стримано усміхнулися й кивнули, не подавши руки, бо для цього комусь довелось би зробити перший крок, щоб підійти ближче. Лоренці був вродливцем з тонкими й занадто гострими, як на юнака, рисами обличчя. На дні його очей мерехтіло щось невловне, що викликало настороженість у людей, навчених життям. Лише секунду Казанова розмірковував, кого ж той йому нагадує. А тоді збагнув – це ж його віддзеркалення, це ж він сам на тридцять років молодший.
«Невже я повернувся у його іпостасі? – запитував він сам себе. – Але ж для цього я мав би спершу вмерти… – і аж здригнувся на ту думку. – Хіба я не помер, уже давно? Що залишилося в мені від колишнього Казанови, молодого, вродливого й щасливого?»
Голос Амалії долинув до нього ніби з далечі, хоч жінка стояла поряд. Вона запитувала, чи сподобалась йому прогулянка. А він зумисне голосно, аби всі чули, заходився хвалити родючі, чудово доглянуті угіддя, які вони обійшли з Оліво.
Служниця тим часом накрила на моріжку подовгастий стіл, дві старші доньки Оліво їй допомагали, з веселою метушнею приносили з будинку посуд, келихи й усе необхідне. Поволі зійшли на землю сутінки, прохолодний легіт війнув садом. Марколіна поквапилася до столу завершити почате дітьми й служницею і виправити те, що вони не догледіли. Гості невимушено проходжувалися моріжком та алеями. Маркіза винагородила Казанову щонайввічливішою люб’язністю, забажала почути знамениту історію про його втечу з венеційських казематів, хоча їй, звісно, відомо, – з лукавою посмішкою додала вона, – що він, бувало, й більше ризикував життям, але розмов про це слід остерігатися. Казанова заперечив: хоч і доводилося йому іноді зазнавати серйозних і кумедних пригод, однак життя, сповненого справжніх небезпек, він сповна ніколи й не пізнав. Щоправда, у ті непевні часи багато років тому, коли він кілька місяців служив солдатом на острові Корфу – з яким лише фахом не зводила його доля! – йому так і не пощастило взяти участь у справжній військовій виправі, яка ось судилася невдовзі лейтенантові Лоренці. Він навіть готовий йому позаздрити.
– О, тоді ви знаєте більше за мене, пане Казаново, – озвався високим, зухвалим голосом Лоренці. – Більше навіть за мого полковника, бо я отримав від нього дозвіл продовжити мій урльоп на невизначений час.
– Направду?! – вигукнув маркіз, не стримавши своєї злості, і в’їдливо додав: – А ми, уявляєте собі, Лоренці, ми – надто моя дружина – настільки не мали сумнівів щодо вашого від’їзду, що навіть на початку наступного тижня запросили до свого замку одного з наших друзів, співака Бальді…
– О, та це ж чудово! – незворушно відповів Лоренці. – Ми з Бальді добрі приятелі, поладнаємо! Чи ж ні? – звернувся він до маркізи, єхидно зблиснувши зубами.
– Я б це вам обом радила, – весело усміхнулася маркіза.
І з тими словами першою сіла до столу. По один бік від неї примостився Оліво, а по інший – Лоренці. Навпроти них, між маркізом та Казановою, сиділа Амалія; поряд, на одному краї столу, – Марколіна, а на протилежному – абат, по сусідству з Оліво. То була доволі проста й водночас надзвичайно вишукана вечеря. Обидві старші доньки господаря дому, Терезіна й Нанетта, подавали тарелі з наїдками, наливали розкішне вино з виноградників Оліво. Абат з маркізом дякували дівчаткам хоч і жартівливою, та все ж грубуватою ласкою, яку б суворіший за Оліво батько навряд чи стерпів. Амалія, здавалось, нічого не помічала; сиділа бліда й похмура, мала вигляд жінки, яка вирішила покірно прийняти старість, бо намагання втримати молодість утратили для неї будь-який сенс.
«То це я тепер лиш таких здатен полонити?» – гірко подумав Казанова, скоса позираючи на неї.
А може, то сутінки отінили обличчя Амалії смутком? Гості вдовольнялися лише вечірніми померхами неба, та ще хіба з будинку падав у сад широкий сніп світла. Верхів’я дерев громадилися темними кронами з гостро окресленими контурами над головами, і Казанові пригадався інший таємничий сад, у якому він безмір років тому чекав поночі на свою кохану.
– Мурано, – прошепотів він сам до себе й здригнувся. – На одному острові поблизу Венеції є монастирський сад, у якому я бував востаннє кілька десятиліть тому… Там уночі линули такі ж пахощі, як ось зараз тут!
– Може, ви ще й ченцем були? – жартома поцікавилася маркіза.
– Майже, – відповів, усміхнувшись, Казанова й доволі правдоподібно розповів, як венеційський патріарх взяв його, тоді ще п’ятнадцятирічного хлопчика, послушником, але, подорослішавши, він не захотів більше носити монашу рясу.
Абат згадав про місцевий жіночий монастир і настійно радив Казанові – якщо він там іще не побував – конче його відвідати. Оліво жваво підтримав абата, вихваляв красу старовинної, похмурої будівлі й місцевості, де стояв монастир; мальовничу дорогу, що вела туди.
До речі, вів далі абат, ігуменя монастиря, сестра Серафіна – надзвичайно освічена жінка, герцогиня з походження, – висловила у листі до нього (письмово, бо в тому монастирі дотримуються обітниці вічного мовчання) бажання побачитися з Марколіною, чутки про вченість якої дійшли й до неї.
– Сподіваюся, Марколіно, – мовив Лоренці, уперше звернувшись безпосередньо до неї, – ви не дозволите спокусити себе й не захочете стати послідовницею герцогині-ігумені?
– Чого б це я мала спокушатися? – весело відповіла Марколіна. – Свою свободу можна зберегти й без обітниць, ще й ліпше, скажу я вам, бо будь-яка обітниця – це примус.
Казанова сидів поряд з нею. Він не наважувався навіть легенько торкнутися її ноги чи притулитися коліном до її коліна: вираз жаху й обридження у її погляді – а так неодмінно б сталося, уже втретє, – спровокував би його на якийсь навіжений вчинок. Вечеря йшла своїм ходом, келихи спустошувалися, а розмови за столом ставали дедалі галасливішими й збудженішими. Отоді він раптом знову, наче десь здалеку, почув голос Амалії.
– Я розмовляла з Марколіною.
– Про мене… – шалена надія спалахнула в душі Казанови.
– Тихіше! Про тебе не було мови, лише про її плани на майбутнє. Кажу тобі ще раз: вона ніколи не належатиме жодному чоловікові!
Оліво, який занадто захопився вином, неочікувано підвівся з-за столу з келихом у руці й, безпомічно белькочучи, заговорив про високу честь, яку виявив його скромній господі дорогий друг шевальє фон Сенґаль.
– А де ж цей шевальє Сенґаль, про якого ви кажете, шановний Оліво? – як завжди, голосно й зухвало запитав Лоренці.
Першим порухом Казанови було вихлюпнути повний келих нахабі на голову, але Амалія непомітно торкнулася його руки й мовила:
– Більшість людей, пане шевальє, знають вас понині під вашим давнішим і славетнішим іменем – Казанова.