До цих питань веде традиційне визначення судження. Окрім того, звісно, залишаються відкритими інші питання, які не можуть отримати відповіді на нашому шляху прояснення походження того, що традиційне дане як судження, відповідь на них, натомість, вимагала би розгляду всієї традиції, що виходить за межі цього дослідження. Проте вже вказано на деякі проблеми, про які тут ідеться. Від Аристотеля вважається встановленим, що основною схемою судження є копулятивне судження, яке можна звести до основної форми «S є p». Будь-яке судження іншого складу, наприклад форма вербального речення, відповідно до цього може бути без зміни сенсу перетворене на копулятивне. Наприклад, судження «Людина йде» є логічно рівноцінним із судженням «Людина є такою, що йде». «Є» – це частина ρìηÌμα, в якому «завжди вказаний час», відповідний дієслову.[6] Слід, отже, більш точно зрозуміти, що відбувається в цьому копулятивному зв’язку, якого виду є сутність і походження копулятивного предикативного судження, перш ніж можна буде визначитися з питанням, чи правомірна така можливість перетворення і чи є відмінність лише відмінністю мовної форми, яка не вказує на відмінність логічного сенсоутворення. Утім, якщо це так, постає проблема, як обидві форми – копулятивне речення, з одного боку, і дієслівне речення, з другого, пов’язані між собою: це однаково первинні сенсоутворення чи одне є більш первинним, і тоді яке? Отже, чи є в традиційному сенсі копулятивна форма «S є p» основною схемою судження? Далі, чи слід розгортати питання про первинність цієї схеми з огляду на той факт, що воно самозрозуміло містить суб’єкт у формі ІІІ особи. Це приховує передумову того, що І і ІІ особи, судження у формі «я є…», «ти є…» не висловлюють логічної дії, яка принципово відрізнялася би від основної схеми «воно є…» – передумова, яка також потребує перевірки і знов кидає нове світло на питання про первинність традиційної схеми «S є p».
§ 3. Двобічність логічної тематики. Проблема очевидності як перший пункт суб’єктивно спрямованого запитування і нехтування нею у традиції
Судження, з яким пов’язані всі ці питання, дано логікові спочатку в його мовному формулюванні як вираз, тобто як певний вид об’єктивної структури, як дещо таке, що він може досліджувати як інше суще щодо його форм і способів зв’язку. Пізнання з його «логічними» методами завжди вже відбулося, коли ми намагаємося осмислити його логічно; судження висловлені, поняття утворені, висновки зроблені і дані нам як склад нашого пізнання. Тобто інтерес, що його має логік, який розпочинає дослідження, щодо цих структур, є не просто інтересом щодо будь-яких структур певної форми, а інтересом щодо структури, яка претендує на те, щоби бути осадом пізнання. Судження, форми яких він досліджує, постають як пізнання, яких домагаються. Це означає, що до будь-якого логічного осмислення є знання про відмінність суджень, які є справжнім істинним пізнанням, від тих, що є лише уявним пізнанням. До будь-якого логічного осмислення ми вже знаємо про відмінність істинного судження від лише вдавано істинного, яке потім може виявитися хибним, правильного висновку від хибного тощо.
Отже, якщо логік насправді спрямований на логіку в загальному і серйозному сенсі, то його інтерес пов’язаний із законами утворення форми суджень – з принципами і правилами формальної логіки – не як із правилами гри, а як із такими, яким має відповідати формоутворення, якщо через нього взагалі має бути можливе пізнання.[7] Вони стосуються чистої форми судження цілком незалежно від його матеріального змісту, який як предмет судження, субстрат судження вставляється в чисту форму. Таким чином, вони містять, так би мовити, неґативні умови можливої істини; судження, яке порушує їх, ніколи не може своїм наслідком мати істину, або, якщо говорити суб’єктивно, бути очевидним; воно не може бути очевидним судженням. Утім навіть якщо воно відповідає вимогам цих законів, воно ще не досягає через це своєї цілі, тобто не досягає істини. Розуміння цього порушує питання про те, що ще слід додати до формальних умов можливої істини, щоби діяльність пізнання досягла власної цілі. Ці подальші умови є суб’єктивними і стосуються суб’єктивного характеру вбачання очевидності та суб’єктивних умов її досягнення. Через той факт, що судження постають як пізнання, яких домагаються, але багато того, що здається пізнанням, потому виявляється оманою, і через зумовлену цим необхідність критики суджень щодо їхньої істини логіка від самого початку, принаймні традиційно, ніколи не помічала глибоко приховану в її власному сенсі двобічність своєї проблематики: з одного боку, питання про формоутворення і їхні закономірності, з другого боку, питання про суб’єктивні умови досягнення очевидності. Тут постає питання щодо судження (Urteilen) як суб’єктивної діяльності й щодо суб’єктивних процесів, у яких структури постають як очевидні або як неочевидні. Цим самим погляд спрямовано на судження як дію свідомості, в якій виникають структури з їхньою претензією бути виразом пізнання – проблемну царину, яку традиційна логіка в жодному разі не розглядала, як то годилося б, як центральну, а вважала за можливе залишити її психології. Тому здається традиційно встановленим, що питання про походження судження (Urteilen) і логічного взагалі не може мати іншого сенсу, окрім суб’єктивного запитування в стилі генетичної психології. Якщо ж ми відмовимося позначати нашу генетичну постановку проблеми як психологічну, оскільки вона явно протистоїть психологічному питанню про походження у звичному сенсі, то це потребує особливого виправдання, яке водночас проявить особливість аналізи походження, яка тут має бути реалізована.
Попередньо слід сказати лише ось що. Генетична психологія судження у звичайному сенсі відрізняється від нашого задуму феноменологічного прояснення походження судження і від феноменологічної генеалогії логіки взагалі вже через те, що проблема очевидності, яка відповідно до своєї природи і є першим пунктом кожного суб’єктивного запитування стосовно логічної структури, традиційно ніколи взагалі не розумілася і не розглядалася як проблема. Вважали, що від самого початку знають, що таке очевидність, вважали, що будь-яке пізнання можна порівняти з ідеалом абсолютного, аподиктично надійного пізнання, і нікому не спадало на думку, що цей ідеал пізнання, а разом із ним пізнання самих логіків, яке претендує на цю аподиктичність, зі свого боку, може потребувати виправдання й обґрунтування свого походження. Так, психологічні зусилля ніколи не стосувалися самої очевидності, ані очевидності того, хто судить, ані пов’язаної із законністю форми судження (аподиктичної) очевидності логіків; вони не порушували питання про очевидність як проблему, а стосувалися лише досягнення очевидності й уникнення помилки через ясність і чіткість мислення тощо, що призвело до того, що логіка дістала ярлик психологістськи визначеної технології правильного мислення. Слід показати, чому це не просто випадок, що кожне суб’єктивне запитування слід спрямувати в цьому напрямку, що властиві і справжні проблеми очевидності на глибоких підставах взагалі принципово не можуть постати в горизонті психологічної проблематики.
Для цього ми спочатку спробуємо створити собі образ того, якого ґатунку є ця проблема (§ 5, 6), щоби лише потому в зворотному погляді усвідомити особливість і далекосяжність методу, якого слід дотримуватися для її розв’язання (§ 7 – 10), і те, що його принципово відрізняє від психологічного генетичного методу, а також підстави того, чому той останній не може розв’язати ці проблеми (§ 11).
§ 4. Ступені проблеми очевидності. Предметна очевидність як передумова можливого очевидного судження
Акт судження в нашому суб’єктивному запитуванні постає як такий, що слугує прагненню до пізнання. Пізнання чого? Загально кажучи, пізнання того, що є, сущого. Якщо прагнення до пізнання спрямоване на суще, якщо це прагнення сказати про нього у судженні, чим воно є і як воно є, то суще має бути вже передданим. А судження потребує «того, що лежить в основі», про що воно судить, предмета, про який воно судить, суще, отже, має бути так передданим, щоби воно могло стати предметом судження. Де починається діяльність судження або мислення будь-якого штибу, виразно або ні, вже мають бути предмети, порожньо уявлені або дані самі у спогляданні; будь-яке мислення передбачає предмети. Утім якщо воно має як діяльність судження насправді привести до своєї цілі, до пізнання, тобто якщо судження мають бути очевидними судженнями, тоді не достатньо, щоби як-небудь були дані які-небудь предмети і щоби судження було на них спрямоване і при цьому просто відповідало правилам і принципам, форма яких встановлена логікою. Вдала пізнавальна дія вимагає також певного способу передданості предметів стосовно їхнього змісту. Вони, зі свого боку, мають бути так переддані, щоби даність їх сама уможливлювала пізнання, тобто очевидні судження. Вони самі, як вони дані, мають бути очевидними.
Мова про очевидність, про очевидну даність, отже, не означає тут нічого іншого, окрім самоданості, способу, в який предмет у його даності може бути позначений свідомістю як «сам тут», «насправді тут» – на противагу його простій репрезентації, порожньому, суто вказівному уявленню. Наприклад, предмет зовнішнього сприйняття даний очевидно як «він сам», це справжнє сприйняття відрізняється від простої репрезентації його у спогаді, фантазії тощо. Таким чином, ми позначаємо як очевидне будь-яке усвідомлення, предмет якого характеризуємо як сам даний, без питання про те, чи є ця самоданість адекватною. Через це ми ухиляємося від звичного використання слова «очевидність», яке зазвичай застосовується в разі такої адекватної даності, або аподиктичної очевидності. І ці способи даності позначаються як самоданість, а саме самоданість ідеальностей, загальних істин. Утім кожний вид предметів має свій спосіб самоданості, тобто очевидності; і не для всіх, наприклад, не для просторово-речових предметів зовнішнього сприйняття, можлива аподиктична очевидність. Проте й вони мають свій спосіб первинної самоданості й водночас спосіб очевидності.
Така «очевидна» самоданість предмета за певних умов не має містити нічого від предикативного формування. Предмет як субстрат можливого судження може бути даним очевидно без того, щоби про нього слід було судити у предикативному судженні. Але очевидне предикативне судження про нього неможливе без того, щоби він був очевидно даним. Це не дивно принаймні стосовно суджень на підставі досвіду, адже тут покликання на фундацію предикативної очевидності у допредикативній здається самозрозумілим. Проте повернення до предметної, допредикативної очевидності набуває ваги й повного значення лише через установлення того, що ця умова фундації стосується не лише суджень на підставі досвіду, а також кожного можливого очевидного предикативного судження взагалі й також суджень самих логіків із їхньою аподиктичною очевидністю, які претендують на те значення «у собі» і без погляду на їхнє можливе застосування до певної царини субстратів. Слід буде показати, що навіть вони не мають за зміст «істини в собі», що вільно ширяють, а натомість пов’язані в царині свого застосування зі «світом» субстратів і через це вказують на умови можливої предметної очевидності, з якою дані ці субстрати (див. § 9). Вона є первинною очевидністю, тобто такою, яка має бути наявною, якщо очевидні предикативні судження мають бути можливими. Таким чином, те, що робить наявні вислови пізнанням і обґрунтовує їхню претензію на пізнання, слід шукати не в них самих. Для цього потрібне повернення до способу передданості предметів судження, до самоданості або несамоданості як до умови можливості вдалого акту пізнання, яка передує кожному беззаперечному у своїй логічно-формальній побудові судженню і зв’язку суджень (наприклад, висновку).
Так, для проблематики очевидності постають два ступені запитування: перший стосується очевидності самих передданих предметів або умов їхньої напердданості, другий – очевидного предикативного судження на підставі очевидності предметів. Формальна логіка не запитує про це розрізнення у способі передданості предметів. Вона запитує тільки про умови очевидного судження, а не про умови очевидної даності предметів судження. Вона не ступає на перший із двох ступенів можливого спрямування запитування, так само як і психологія з її суб’єктивним запитуванням дотепер не ступала на нього. Для феноменологічного прояснення генези судження це запитування, натомість, є необхідним; вона вперше робить помітним те, що ще слід додати до виконання формально-логічних умов можливої очевидності, аби судження як діяльність, яка за своєю сутністю спрямована на пізнання, на очевидність, справді могло би досягти цієї своєї цілі. Для неї перевагу має питання про очевидну даність предметів судження, змістів мислення як передумову кожного очевидного судження, очевидність як того, хто судить, так і пов’язану із закономірністю форми цього судження очевидність самих логіків. Предметна очевидність є первинною, оскільки лише вона й уможливлює очевидність судження, прояснення походження предикативного судження має відстежити, як очевидне предикативне судження будується на предметній очевидності; і спочатку це стосується найпримітивніших актів предикативного судження.
§ 5. Повернення від очевидності судження до предметної очевидності
а) Просте судження як інтенційна модифікація очевидного судження
Утім протиставлення предметної очевидності, очевидності даності субстратів судження, й очевидності самого судження ще не достатнє у цій загальності задля того, щоби зрозуміти, де слід шукати цю первинну очевидність, якого ґатунку вона є, і який, власне, сенс має ця первинність. Для цього потрібно повернутися на декілька ступенів, щоби таки сягнути найпервиннішої предметної очевидності, яка має утворювати необхідний перший пункт для кожного прояснення походження судження.
Спочатку нам переддані вислови, структури, які претендують на те, щоби бути пізнанням. Поки ми залишаємося у спогляданні суджень стосовно тільки їхньої форми, вони дані нам в однаковій первинності незалежно від того, йдеться про справжнє пізнання або просто про судження, і частіше саме просто про судження. І в міфічних початках пізнавання різноманітні судження з традиції будь-якої форми йдуть пліч-о-пліч зі справжніми пізнавальними судженнями й перевершують їх за повнотою. Утім щойно ми стосовно цих різноманітно передданих суджень різних форм починаємо запитувати про розбіжності очевидності справжнього пізнання і неочевидності того, що лише претендує бути пізнанням, простих суджень, уже недостатньо розглядати переддані судження тільки стосовно їхньої форми, просто зчитувати їх і розуміти, власне, судити про судження. Ми мусимо, натомість, відтворити їх з огляду на акти пізнання, в яких вони відбулися як перші наслідки пізнання і щоразу знову можуть відбутися у повторенні – відбутися як ті самі, що вже відбулися, проте «знов» первинно. Якщо ми у такий спосіб шукаємо феноменологічну генезу суджень у первинності їх утворення, то виявляється, що просте судження є інтенційною модифікацією пізнавального судження. Первинно очевидне утворене судження, пізнання, яке колись було здобутим із очевидністю, завжди може бути відтворене неочевидно, хоча і з чіткістю.[8] Пригадаємо, наприклад, перше свідоме відтворення математичного положення і його подальші «механічні» репродукції. Взагалі в кожній свідомості спочатку мають відбутися пізнання нижчого ступеня, а потім вищого, щоб у їхній послідовності стали можливими прості судження. Це не означає, що прості судження у будь-якому разі є осадами пригадування тих самих суджень як суджень пізнання – навіть позбавлені сенсу фантазії, які зараз вважають судженнями, є інтенційними перетвореннями попередніх пізнань, хоч би як опосередковані вони були. Таким чином, безпосередні судження, які мислять як такі, що перебувають у безпосередності пізнавально названих способів утворення, є найпервиннішими у світі судженнями, а саме спочатку кожного окремого суб’єкта судження.