– Що мені до вашої громади! Десять халуп один собака стереже і ще небагато має роботи.
– Не маєте права ганьбити цих простих людей і не маєте права ганьбити їхні імена. Нікого тут суди не переслідуватимуть, крім вас!
– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собі пан в нашій Речі Посполитій, хто має шаблю в руці й якусь зграю зібрати зуміє. Що мені зроблять? Кого мені тут боятися?
– Якщо вам нікого боятися, то знайте, що я боюся Божого гніву… і людських сліз боюся, і кривд! А ганьбу з ніким ділити не бажаю. Хоч я й слабка жінка, однак що таке честь, знаю більше, ніж будь-хто, хто кавалером називається.
– Боже милий! Не погрожуйте мені, бо ви мене ще не знаєте.
– О, тепер розумію, що і мій дідусь вас не знав!
З очей пана Кміцицa іскри посипалися, але і в ній зануртувала кров Білевичів.
– Кидайтеся ж, пане, скрегочіть зубами! – правила своє панночка сміливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маєте цілу хоругву розбійників під собою. Невинність моя мене захищає!.. Гадаєте, що я не знаю, як у Любичі ви по портретах стріляли і дівчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаєте, якщо гадаєте, що я мовчатиму покірно. Я вимагаю поваги від вас і цього мені жоден заповіт не заборонить. Більше того, воля мого діда така, що я лише порядному чоловікові дружиною можу стати…
Пан Анджей явно засоромився цих витівок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихіше:
– Хто ж вам про ту стрілянину розповів?
– Вся шляхта в околиці лише про те й гуде.
– Ох, і заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообіцяв пригнічений пан Кміциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанії. Бо ж вояки вгамувати свою хіть не вміють. А щодо дівчат, то я їх не тягав.
– Знаю, що це самі ці соромітники, ці розбишаки до всього вас намовляють.
– Вони не розбишаки, а мої офіцери.
– Я тим вашим офіцерам наказала забиратися геть із мого дому!
Олюнька чекала на вибух, натомість із великим здивуванням помітила, що звістка про вигнання компанійців жодного враження на пана Кміцица не справила, навіть навпаки, поліпшила йому настрій.
– Ви наказали їм забиратися геть? – спитав пан Анджей.
– Саме так.
– І вони забралися?
– Ще й як.
– Дяка Богові, войовничу маєте фантазію! Мені це дуже подобається, бо дуже небезпечно з такими людьми задиратися. Не один життям за таке заплатив. Але і вони знають дисципліну перед Кміцицом!.. Бачите! Все знесли покірно, як вівці, бачите? А чому? Бо мене бояться!
Тут пан Анджей поглянув зарозуміло на Олюньку і вуса почав крутити. Вона натомість розсердилася не на жарт через цю зміну настрою і цю невчасну зухвалість, тому промовила гордо і з натиском:
– Вам доведеться вибирати між мною і ними, інакше бути не може!
Пан Кміциц, здавалося, не помітив тієї рішучості, з якою Олюнька промовляла, тому відповів недбайливо, майже весело:
– Навіщо ж мені вибирати, коли я і вас маю, й їх! Ви можете собі у Водоктaх робити все, що вам заманеться. Але якщо мої компанійці жодної тут кривди чи сваволі не вчинили, то за що ж я маю їх зрікатися? Вам того не второпати, що таке служити під одним прапором і війну разом відбувати. Жодна родина так не зв’язує, як спільна служба. Знайте, що вони чи не тисячу разів рятували мені життя, і я їм також. А що тепер вони опинилися без даху над головою, що їх закон переслідує, то тим більше мушу дати їм притулок. Це все родовита шляхта, за винятком Зендa, походження котрого непевне. Але такого відчайдуха не знайти в цілій Речі Посполитій. Крім цього, якщо б ви тільки почули, як він звіра чи птаство наслідує, то самі б його полюбили.
Тут пан Анджей зареготав, немовби ніякий гнів, жодного непорозуміння не мало ніколи місця поміж ними, а дівчина аж заламала руки, побачивши, як із рук її вислизає той вітрогон. Усе те, що казала йому про людську думку, про потребу вгомонитися, про лиху славу, ковзнуло по ньому, як тупе лезо по панцері. Нерозбуджене сумління цього вояка не могло відчути її обурення такою несправедливістю, таким безчесним свавіллям. Як же тут до нього достукатися, як із ним говорити?
– Нехай діється воля Божа! – вимовила нарешті панночка. – Оскільки ви мене зрікаєтесь, то йдіть собі своєю дорогою! Бог залишиться із сиротою!
– Я вас зрікаюся? – неабияк здивувався пан Кміциц.
– Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не піду за чоловіка, на котрому тяжіють людські сльози і людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбійником називають і зрадником вважають!
– Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потім буду жалкувати. Нехай мене грім зараз поб’є, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вітчизни став, коли всі руки опустили!
– Ви на її захист стали, а чините те саме, що і ворог, бо її топчете, людей у ній катуєте, бо на Божі та людські закони начхали. Ні! Хоч би й серце розірвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..
– Не кажіть мені про відмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровільно, то я вас і так візьму, хоч би тут уся голота із закутків, хоч би й самі Радзивілли, сам король і вся нечиста сила рогами підступи захищали, хоч би я мав душу чортові продати…
– Не накликайте злих духів, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.
– Чого ж ви від мене хочете?
– Бути порядним!..
Замовкли обоє та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останні слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совість. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кімнаті. Юнка ж сиділа непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений біль і печаль. І так їм було разом важко, і довга мовчанка ставала щораз нестерпнішою.
– Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кміциц.
– Їдьте, пане, і хай вас Бог напоумить на що інакше! – і собі сказала Олюнька.
– Я поїду! Гіркий мені був ваш трунок, гіркий хліб! Жовчю й оцтом мене тут напоїли!
– А ви вважаєте, що мене напоїли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтіли сльози.
– Будьте здорова!
– Будьте здоровий…
Пан Анджей підійшов до дверей, несподівано обернувся і підбіг до господині, схопив її за обидві руки:
– Рани Христові! То ви хочете, щоб я трупом у дорозі з коня впав?
Тоді Олюнька вибухнула плачем. Парубок обійняв її і довго тримав в обіймах, повторюючи крізь зціплені зуби:
– Бийте мене, хто в Бога вірить! Бийте, не жалійте!
Наприкінці гість таки вибухнув:
– Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаєте. Цих я повиганяю. В Упіті все залагоджу. Буду жити інакше. Бо вас кохаю. Заради Бога! Серце моє розіб’ється. Зроблю все, тільки не плачте. І кохайте мене хоч трішечки.
Так він її заспокоював і пестив. Вона нарешті виплакалася і сказала:
– Їдьте вже, пане. Бог згоду між нами зробить. Я не маю образи, один лише біль у серці.
Місяць викотився вже високо над білими полями, коли пан Кміциц рушив назад до Любичa, а за ним подалися й жовніри, розтягнувшись вужем на широкій дорозі. Їхали не через Волмонтовичі, а коротшою дорогою, бо скував мороз болота і можна було ними проїздити безпечно.
Вахмістр Сорока наблизився до пана Анджея.
– Пане ротмістре, – поцікавився він, – а де нам зупинитися в Любичі?
– Відійди від мене! – відрубав пан Кміциц.
Він їхав попереду, нічого нікому не кажучи. У серці молодика нуртувала печаль, часом гнів, але насамперед злість на самого себе. Це була перша ніч у його житті, в якій робив іспит совісті і ця інформація його обтяжувала гірше за найважчий панцер. Ось приїхав у цей край зі заплямованою репутацією і що зробив, щоб її поправити? Першого ж дня дозволив стрілянину та розпусту в Любичі і набрехав, що в ній участі не брав, але ж брав. І дозволяв таке щодня. Далі: жовніри кривдили міщан, а він цю кривду лише доповнив. Гірше! Кинувся на місцеву делегацію, побив людей, пустив голих офіцерів на сніги. Якщо йому влаштують процес, він програє. Засудять, відберуть у нього майно, шляхетність, може, й життя. І вже не зможе він, як у давні часи, зібравши загін озброєної голоти, насміхатися над законом, бо задумав одружитися, осісти у Водоктaх, діяти не на власну руку, а в компуті. Там його закон знайде і досягне. Крім цього, якщо йому й минеться безкарно, все ж є щось бридкого в цих вчинках, щось негідне лицаря. Може, сваволю й вдасться десь пом’якшити, але ж пам’ять про неї залишиться і в людських серцях, і в його власній совісті, і в серці Олюньки. Тут, коли згадав, що вона все ще не відштовхнула його, коли від’їжджав, читав в її очах пробачення, наречена здалася йому такою доброю, як янгол небесний. І ось тобі маєш! Відчув бажання повернутися не завтра, але вже, повернутися, як кінь довезе, й упасти їй до ніг, і просити забути, і цілувати ці солодкі очі, які сльозами оросили сьогодні його обличчя.
Хотілося йому самому заридати, і здавалося, що так кохає цю дівчину, як ніколи іншого в житті не любив. «Матінко Божа! – думав парубок про себе, – я зроблю, що вона хоче. Повиганяю тих друзів геть, хоч би й на край світу. Бо правда така, що це вони мене на лихе намовляють».
Тут вершнику спало на гадку, що прибувши до Любичa, застане їх найпевніше п’яних або з дівчатами, і напала на нього така злість, що хотілося йому шаблею рубанути когось, хоч би й цих жовнірів, котрих провадив, і сікти їх немилосердно.
– Вони в мене отримають! – бурчав, шарпаючи вус. – Ще мене таким не бачили, як побачать.
Тут вершник почав коня гостро пришпорювати і за вуздечку тягнути і шарпати, аж кінь занервував, а Сорока, побачивши таке, зауважив жовнірам:
– Ротмістр збісився. Не дай Боже йому під руку потрапити.
Пан Анджей і справді шаленів. Навколо панував великий спокій. Місяць світив погоже, небо іскрилося тисячами зірок, навіть найменший вітерець не ворушив гілки на деревах, лише в серці лицаря закипала буря. Дорога до Любича здалася йому такою довгою, як ніколи. Якась невідома доти тривога почала на нього насувати із сутінків, з лісових глибин і з полів, залитих зеленим світлом місяця. Врешті-решт стома охопила пана Анджея, бо ми ж знаємо, що всю минулу ніч він провів в Упіті в пиятиці та гулянці. Але хотів утому здолати, відганяючи її швидкою їздою, відтак повернувся до вояків і наказав:
– По конях!..
Помчав, як стріла, а за ним весь загін. І в цих лісах, і на пустих полях летіли, як кортеж пекельних тевтонських лицарів, про яких люд жемайтійський досі пам’ятає, як інколи ясними місячними ночами з’являлися і мчали роздираючи повітря, сповіщаючи про війну та вражаючі поразки. Тупіт летів поперед них і за ними. З коней почала бухати пара і лише коли снігом вкриті дахи любицькі з’явилися після закруту, звільнили біг.
Ворота застали широко відчиненими. Пана Кміцицa здивувало, що коли подвір’я заповнилося людьми та кіньми, ніхто не вийшов ні поглянути, ні спитати, хто це прибув. Ротмістр сподівався застати вікна, що палали від світла, почути голос чекана пана Углікa, скрипалів або веселий гамір бенкету. А тим часом лише в двох вікнах їдальні мерехтів непевний вогник, в інших було темно, тихо та глухо. Вахмістр Сорока зіскочив першим з коня, щоб підтримати стремено командирові.
– Всім спати! – наказав пан Анджей. – Хто поміститься в челядній, хай спить там, а всі інші в стайнях. Коней поставити в обори і принести їм сіна зі стодоли.
– Слухаюсь! – відповів вахмістр.
Пан Кміциц зліз із коня. Двері у сіни були розчахнуті навстіж, там панував холод.
– Гей там, є там хто? – гукнув пан Анджей.
Ніхто не озвався.
– Гей там! – повторив гучніше.
Мовчанка.
– Повпивалися, – буркнув пан Анджей.
Й охопила його така злість, що аж зубами заскреготів. Коли їхав, його аж трясло від гніву на згадку, що застане пиятику та розпусту, а ця тиша зараз дражнила його ще більше.
Зайшов до їдальні. На величезному столі догорала сальна лампадка червоним, димним світлом. Подув повітря, що прийшло із сіней, хитнув вогником так, що цілу хвилину пан Анджей не міг нічого побачити. Лише коли миготіння заспокоїлося, побачив тіла, що лежали в рядочок під стіною.
– До смерті повпивалися, чи що? – занепокоївся прибулець.
Потім нетерпляче наблизився до першої постаті скраю. Обличчя не міг побачити, бо було занурене в тіні, але по білому шкіряному поясі і по білому чохлу чекана впізнав пана Углікa і почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.
– Вставайте, сучі діти! Вставайте!..
Але пан Углік лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тіла, а за ним лежали й інші. Ніхто не позіхнув, не затремтів, не прокинувся, не хропів. Тут пан Кміциц помітив, що всі лежать горілиць, в однакових позах і якесь страшне передчуття вхопило його за серце.
Пан Анджей підбіг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець і підніс його до облич товаришів.
Волосся заворушилося в нього на голові, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углікa міг упізнати виключно по білому поясі, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кров’ю, огидну, без очей, носа та рота – тільки величезні вуса стирчали з цієї жахливої калюжі. Пан Кміциц світив далі. Другий за чергою лежав Зенд із вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклів передсмертний жах. Третій у ряді був пан Раницький, повіки мав прикриті, а по цілому обличчю розлилися білі, кров’яні та темні цятки. Пан Анджей світив далі. Четвертим лежав пан Кокосінський, котрого пан Кміциц любив найбільше серед усіх товаришів, бо це був давній близький його сусіда. Цей волів спати спокійно, лише збоку, в шиї зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. П’ятим у черзі лежав велетенський пан Кульвець-Гіпокентавр із жупаном, подертим на грудях, і посіченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врешті засвітив у вічі шостому, панові Рекуцю, здалося йому, що повіки нещасного легко затремтіли від світла.
Прибулець поставив на підлогу каганець і почав легко трусити пораненого.
– Рекуць, Рекуць, – кликав ротмістр, – це я, Кміциц!.. За повіками стало тремтіти й обличчя, очі та рот розтулялися та затулялися позмінно.
– Це я! – продовжував пан Анджей.
Очі пана Рекуця розплющилися на мить повністю, він упізнав обличчя свого приятеля і тихо застогнав:
– Яндрусю, священика!..
– Хто вас побив?! – закричав пан Кміциц, хапаючись за чуба.
– Бутри-ми, – озвався голос такий тихий, що заледве його можна було почути.
Після цього пан Рекуць напружився, застиг, вирячені очі втупилися в стелю, і він сконав.
Поручник мовчки підійшов до стола, поставив на нього каганець, сам сів на крісло й узявся руками терти по обличчю, як людина, котра щойно зі сну прокинулася, й сама не знає, чи вже пробудилася, чи ще бачить картини сну перед очима.
Молодик ще раз кинув погляд на тіла, що лежали під стіною. Холодний піт виступив йому на чолі, волосся наїжачилося на голові i леґінь заверещав, аж шиби задеренчали на вікнах:
– Ставай, хто живий! Ставай!
Жовніри, котрі розмістилися в челядній, почули той зойк, і ввалились у покій. Пан Кміциц показав їм рукою на тіла, що лежали під стіною.
– Побили! Побили! – повторював він хрипким голосом. Ті кинулися дивитися, дехто підбіг із свічками, і стали в очі небіжчикам світити. Після першої миті здивування вчинився гомін і метушня. Припхалися і ті, хто вже повкладалися в стайнях та оборах. Всю оселю залило світлом, заповнило людьми, а поміж цього замішання, криків, запитань одні лише побиті лежали під стіною рівно і тихо, байдужі до всього і, проти своєї природи, спокійні. Душі з них уже вийшли, а тіл не могли розбудити ні сурми до бою, ані дзенькіт келихів до бенкету.
Тим часом у вояцькому гомоні щораз більш домінували вигуки погроз і нестями. Пан Анджей, котрий доти поводився, як непритомний, схопився враз і закричав:
– По конях!..
Усе живе рушило до дверей. Не минуло й півгодини, як уже більше сотні вершників летіли стрімголов широкою, сніжною дорогою, а на їх чолі летів пан Кміциц, немов його злий дух опанував, без шапки, з голою шаблею у руці. Нічну тишу роздирали дикі вигуки:
– Бий! Убивай!..
Місяць досяг свого апогею на своїй небесній дорозі, коли раптом його відблиск почався мішатися і зливатися з рожевим світлом, що виходило, немов з-під землі. Поступово небо червоніло щораз більше, ніби від зорі, що встає, аж врешті кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленіло над велетенським закутом Бутримів, а дикі вояки Кміцица, посеред диму, пожежі й іскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смерті наляканий і засліплений жахом люд…
Схопилися зі сну мешканці ближніх закутків. Більші та менші громади Задимлених Ґостевичів, Стак’янів, Ґаштовтів і Домашевичів збиралися на дорогах, перед будинками і, споглядаючи у бік пожежі, передавали з уст в уста боязкі звістки: «Мабуть, ворог вторгся і палить Бутримів. Це незвичайна пожежа!»