– Боже, веди вас! Боже, дай вам вікторію! Боже, дай вам щасливе повернення!
Вони розтягнулися довгою мотузкою, бо було їх тисяча, йшли двійками, по свіжовідновленому мосту, один прогін якого ще не був закінчений, як-небудь вистелений дошками, щоб тільки пройти могли.
Добра надія світилася в їхніх обличчях, бо були нарешті ситі. Іншим відняли, а їх нагодували, і горілки налили їм до фляг. Тому їхали, весело покрикуючи та хизуючись перед солдатами, що зібралися біля передмостя:
– Самого Чарнецькогo на аркані притягнемо!
Телепні! Не знали, що йшли, як ідуть воли на забій до різниці!
Все складалося їм на погибель. Як тільки пройшли, відразу ж шведські сапери розібрали після них тимчасовий поміст, аби покласти міцніші балки для майбутнього проходження гармат.
А експедиція завернула, підспівуючи собі тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькі виблискували на сонці, на закрутах раз і другий, потім вони занурилися в густий дрімучий ліс. Проїхали півмилі – нічого! Тиша навколо, лісові глибини були цілком спорожнілі. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, після чого рушили повільно далі. Так дісталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодної живої душі.
Ця порожнеча здивувала Канненберґa.
– Либонь, нас тут сподівалися, – зауважив він майорові Свено. – Але пан Чарнецький мусить бути деінде, бо не влаштував нам засідку.
– Чи ваша гідність накаже відступати? – поцікавився Свено.
– Ні, підемо вперед, навіть під сам Львів, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити і королеві про Яна-Казимира якусь звістку привезти.
– А якщо на переважаючі сили наткнемося?
– Навіть якщо зустрінемо й кілька тисяч цієї галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнірами дамо собі раду.
– Але можемо натрапити і на регулярне військо. А в нас немає гармат, а гармати проти них – головне.
– Тоді відступимо і королеві про ворога повідомимо. А тих, хто захоче нам відступ відрізати, розіб’ємо.
– Ночі я боюся! – задумався Свено.
– Будемо дотримуватися обачності. Харчів для людей і коней маємо на два дні, тому немає потреби квапитися.
Так що коли вони знову занурилися в густий ліс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережніше. П’ятдесят коней пішло вперед. Вершники їхали з мушкетами напоготові, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всі боки. Досліджували чагарники, хащі, часто зупинялися, прислухалися, часом з’їжджали з дороги набік, аби дослідити прибережний бір, але ні на дорозі, ні на узбіччях не було нікого.
Лише годиною пізніше, минувши закрут, доволі крутий, двоє рейтарів, котрі їхали попереду, побачили за чотириста кроків перед собою вершника на коні.
День був погожий і сонце світило ясно, тому того вершника було видно, як на долоні. Це був невисокий жовнір, одягнений дуже пристойно і по-чужоземному. Він здавався особливо малим, бо сидів на рослому буланому бахматі, відразу видно, що породистому.
Вершник їхав собі повільно, немовби не бачив, що військо за ним валить. Весняні повені прорили в дорозі глибокі канави, в яких шуміла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував їх із пружністю оленя і знову йшов підтюпцем, мотаючи головою і фиркаючи час від часу бадьоро.
Двоє рейтарів притримали коней і стали оглядатися за вахмістром. Той якраз під’їхав, зиркнув і промовив:
– Це якийсь гончак із польської псарні.
– Я гукну по нього! – запропонував рейтар.
– Помовчи. Може їх тут бути більше. Давай до полковника!
Тим часом під’їхала решта авангарду, всі зупинилися; низькорослий лицар і собі притримав коня і розвернув його до шведів, немовби їм хотів дорогу заступити.
Якийсь час вони дивилися на нього, а він на них.
– Є й другий! Другий! Третій! Четвертий, ціла ватага! – враз загукали у шведських лавах.
Аж тут з обох боків дороги висипали вершники, спочатку поодинці, потім по двоє, по троє. Всі зупинялися біля того, котрий з’явився першим.
Тут і друга шведська варта зі Свенo, а відтак і весь загін із Канненберґом підійшли до форпосту. Канненберґ і Свено виїхали зараз же наперед.
– Я впізнаю цих людей! – зауважив, ледве глянувши, Свено. – Ця хоругва першою вдарила на графа Вальдемарa під Големб’єм, це люди пана Чарнецькогo. Він і сам мусить тут бути!
Ці слова справили враження, у лавах запанувала глибока тиша, лише коні дзеленчали мундштуками.
– Десь має бути якась засідка, – зауважив Свено. – Замало їх, аби нам протистояти, але в лісі мають ховатися й інші.
Тут він звернувся до Канненберґa:
– Ваша гідносте, повертаймося!
– Добре, пане, радите, – насупився полковник. – То варто взагалі було виїжджати, якщо, побачивши кількадесят обідранців, маємо повертатися? То чому, побачивши одного, було не налякатися?.. Вперед!
Шведська шеренга просувалася далі дуже обережно, за нею друга, третя, четверта. Відстань між двома загонами зменшувалася.
– Плі! – скомандував Канненберґ.
Шведські мушкети нахилилися, як один, залізні шиї витягнулися в бік польських вершників.
Але ще до того, як мушкети встигли дати залп, польські вершники завернули коней і кинулися навтьоки безладною гурбою.
– Вперед! – рикнув Канненберґ.
Загін рушив із місця ступом, аж земля задрижала під важкими копитами рейтарських коней.
Ліс наповнився криками переслідувачів та втікачів. Після чверті години гонитви, чи то шведські коні були кращі, чи то польські дорогою вимучені, але простір, що розмежовував два війська, катастрофічно зменшувався.
Але водночас сталося й щось дивне. Безладна спочатку польська гурба, у міру розвитку втечі, не лише не розпорошилася ширше, а навпаки, втікала в щораз кращому ладі, щораз рівнішими рядами, немовби сама швидкість коней шикувала вершників у лави.
Свено це помітив, розвернув коня і помчав до Канненберґa, гукаючи:
– Ваша гідносте! Це не пересічна партія, а регулярне військо, яке навмисно втікає, щоб у засідку нас привести.
– У цій засідці будуть демони чи люди? – відрубав Канненберґ.
Дорога підіймалася дещо вгору і ставала щораз ширшою, ліс рідів і на його краю виднілося ще незаросле поле, точніше величезна галявина, оточена зусібіч густим і сірим бором.
Польська хоругва пришвидшилась і виявилося, що раніше вона зумисне не розвивала повної швидкості, бо в коротку мить опинилася так далеко, що шведський командир збагнув, що ніколи вже її не наздожене. Діставшись до половини галявини і помітивши, що ворог уже майже іншого її кінця досяг, пригальмував своїх людей і наказав сповільнити біг.
Але, о, диво, польський загін, замість потонути в протилежному лісі, зробив на самому краю величезне півколо і розвернувся навскач до шведів, ставши відразу в такому взірцевому бойовому порядку, що здивував навіть свого ворога.
– Так і є! – вигукнув Канненберґ. – Це регулярне військо! Перешикувалися, як на муштрі. Чого ж вони хочуть до дідька?..
– Йдуть на нас! – пояснив Свено.
Натомість хоругва рушила вперед ступом. Субтильний лицар на буланому бахматі кричав щось до своїх, висувався вперед і знову притримував коня, шаблею знаки подавав, либонь, саме він був командиром.
– Вони справді атакують! – роззявив рота Канненберґ. А коні під нападниками розігналися та стригли вухами, витягувалися так, що заледве животами не торкалися землі. Вершники схилилися до ший тварин і сховалися за гривами. Шведи, котрі стояли в першій шерензі, відчували лише дихання сотні коней і бачили вибалушені очі. Вихор так не насувається, як мчала ця хоругва.
– Бог із нами! Швеція! Вогонь! – скомандував Канненберґ, підіймаючи вгору шпагу.
Гримнули всі мушкети, але цієї ж миті польська хоругва досягла шведів так стрімко, що розкидала праворуч і ліворуч перші їхні шеренги, врізалася в гущавину людей і коней, як клин входить у розщеплене дерево. Вчинився жахливий вир, броня вдарялася об броню, шабля об шаблю, а той брязкіт, кінське хропіння, лемент умираючих чоловіків розбудив таке відлуння, що весь дрімучий ліс відізвався битві, як круті гірські скелі вторують громам.
Шведи сторопіли на якусь мить, особливо що значна їхня кількість упала під першим натиском, але скоро оговтавшись, насіли потужно на супротивників. Фланги їхні перемішалися між собою, а що поляки і без того перли вперед, маючи намір пройти «штосом», то їх хутко оточили. Середина шведів прогиналася, натомість фланги напирали щораз дужче, однак не спромоглися розірвати ряди атакувальників, бо ті захищалися відчайдушно і з усією тією незрівнянною елегантністю, яка робила польську кавалерію такою страшною в рукопашній. Працювали шаблі проти рапір, трупи падали густо, але перевага вже стала схилятися на шведський бік, як тут з-під темної стіни бору викотилася ще одна хоругва і помчала з лементом на ворогів.
Праве крило шведів під командуванням Свено моментально розвернулося до нового ворога, в якому досвідчені шведські жовніри впізнали гусарів.
Вів її чоловік, котрий сидів на баскому тарантовому7 коні, одягнений у бурку та рисячу шапку з чаплиним пером. Видно його було чудово, бо їхав збоку, за кільканадцять кроків від жовнірів.
– Чарнецький! Чарнецький! – залунало у шведських рядах.
Свено поглянув із розпачем на небо, потім стиснув колінами коня і рушив лавою.
Пан Чарнецький підвів гусарів на кільканадцять кроків, і коли добряче розігналися, сам завернув.
Раптом із бору вигулькнула третя хоругва, командувач зараз же поскакав до неї й повів. Коли ж з’явилася четверта, булавою вказав, куди має вдарити. Хтось сказав би, що це господар веде женців і розподіляє між ними роботу.
А вже коли з’явилася п’ята, то пан Чарнецький особисто став на її чолі і повів вояків в атаку.
Однак гусари вже відкинули назад праве крило і за мить розірвали його повністю, три наступні хоругви оточили за татарською модою шведів і, здійнявши галас, стали рубати переляканих залізом, колоти списами, розбивати, топтати, а відтак гнати ворога з верещанням і різаниною.
Канненберґ второпав, що потрапив у засідку і наче під ніж завів свій загін. Тут уже не йшлося йому про перемогу, хотів принаймні якнайбільше людей врятувати, тому наказав сурмити відступ. Стали відступати шведи усією гурбою до тієї ж дороги, якою з Великих Очей приїхали, вояки ж пана Чернецького їх переслідували так стрімко, що подих польських коней зігрівав шведам спини.
У таких умовах і перед жахом, який охопив рейтарів, відступ цей не міг уже відбуватися в бойовому порядку, кращі коні вирвалися вперед і незабаром чудовий загін Канненберґа перетворився на безладну купу втікачів, котрі майже не чинили опору.
Чим довше тривала погоня, тим ставала вона безладнішою, бо і поляки не дотримувалися ладу, а кожен відпускав коня, скільки пари в ніздрях, діставав, кого хотів, і вбивав, кого бажав.
Перемішалися, отже, одні з іншими. Декотрі польські жовніри обганяли останні шведські ряди і траплялося, що один із товаришів підіймався у стременах, щоб посилити удар в утікаючого перед собою рейтара, натомість сам гинув, уражений рапірою ззаду. Встелилася густим шведським трупом дорога до Великих Очей, але це ще не був кінець гонитви. І одні, і другі на всьому смаку влилися в ліс, там зморені шведські коні почали зупинятися і різанина стала ще кривавішою.
Декотрі рейтари зістрибували з коней і втікали в ліс, але заледве кільканадцятеро на таке відважилися, бо знали з досвіду шведи, що в лісах чигають селяни, тому вважали за краще загинути від шабель, ніж у жахливих муках, яких розлючений люд їм не жалів.
Декотрі благали про пощаду, переважно надаремно, бо кожен волів убити ворога та гнатися далі, ніж узявши його за бранця, стежити за ним і дальшої гонитви занехаяти. Тому рубали немилосердно, щоб ніхто зі звісткою про поразку не повернувся. Пан Володийовський мчав попереду з ляуданською хоругвою. Він був саме тим вершником, котрий першим явився шведам на звабу, він першим ударив, а тепер, сидячи на коні, як вихор мчав, віддався інстинктам, прагнучи кров’ю насититись і за поразку під Ґоломб’єм поквитатися. Щоразу як наздоганяв рейтара, то гасив його так спритно, як свічку. Часом проїхався на потилицях двох, трьох чи навіть чотирьох водночас, блискавично, бо за мить уже самі коні без вершників мчали перед ним. Даремно котрийсь шведисько брав власну рапіру за вістря й обертаючи ефесом до лицаря, повідомляючи, що здається, голосом та очима вимолював жалість. Пан Володийовський навіть не зупинявся біля нього, встромляв лезо шаблі туди, де шия грудей торкається, завдавав легкий удар, незначний, а той руки розкидав, блідими вустами одне чи два слова промовляв, після чого остаточно занурювався в сутінки смерті. Пан Володийовський же, не озираючись, мчав далі і нові жертви на землю, як снопи, скидав.
Зауважив страшного женця відважний Свено і, скликавши кільканадцятьох найкращих рейтарів, вирішив жертвою власного життя припинити хоча б на хвилину погоню, щоб інших урятувати. Розвернули вони коней і, виставивши перед себе рапіри, чекали на тих, хто їх наздоганяв. Пан Володийовський, помітивши це, навіть на мить не завагався, здибив коня і навалився на них у саму середину. І ще до того, як хтось устиг оком моргнути, вже два шоломи звалилися під ноги коней. Більше десяти лез цілилися тепер у груди пана Володийовськогo, аж тут йому на підмогу прийшли пани Скшетуські, Юзва Бутрим-Безногий, пан Заглобa і Рох Ковальський, про котрого старий шляхтич казав, що той, навіть ідучи в атаку, очі заплющує і дрімає, а прокидається лише, коли грудьми об груди ворога вдариться.
Пан Володийовський пірнув під кульбаку так стрімко, що рапіри порожнє повітря прошили. Цього він навчився від аккерманських татарів, і ще малим, водночас неймовірно пластичним будучи, до такої досконалості цей прийом довів, що зникав, коли хотів, з очей, чи то за шиєю, а чи під кінським животом. Так зник і цього разу, а поки зачудовані рейтари намагалися допетрати, куди той подівся, знову несподівано на кульбаці опинився, страшний, як дикий лісовий кіт, коли в гущу гончаків із високих гілок стрибне.
Тим часом і товариші йому допомогли, сіючи смерть і паніку. Один із рейтарів приклав панові Заглобi до самих грудей пістоля, але Рох Ковальський, котрий опинився по лівий від нього бік, не маючи змоги рубати шаблею, стиснув п’ястук і в голову з розмаху шведові зацідив, аж той звалився вмент під коня, так, наче у нього блискавка влучила. Пан Заглобa видав радісний вигук і рубонув у скроню самого Свено, котрий руки опустив і чолом вперся в шию коня. Побачивши це, кинулися навтьоки інші рейтари. Пан Володийовський, Юзвa Безногий і двійко Скшетуських кинулися за ними і вирізали всіх, перш ніж ті проскакати сто кроків зуміли.
Погоня тривала. Шведським коням усе більше дихання в грудях запирало. Із тисячі вишколених рейтарів, котрі з Канненберґом вийшли, залишилося якихось сто кількадесят вершників, решта лежали довгою смугою на лісовій дорозі. Але і та остання купа меншала щомиті, бо польські руки не припиняли над нею працювати.
Вороги все ж зуміли вискочити з лісу. Вежі Ярослава вималювалися виразно у блакиті. Надія наповнила серця втікачів, бо знали вони, що в Ярославі стоїть сам король і його основні сили, і що будь-якої миті може прийти їм на допомогу.
Та забули вони про те, що зараз же після їхнього відходу прибрали поміст на останньому прогоні моста, щоб посилити його балками для гармат.
А пан Чарнецький чи то знав про це від своїх шпигунів, чи навмисно хотів себе шведському королеві показати і на його очах дорізати залишки цих нещасних, тому не лише не припинив погоні, але сам із хоругвою Шемберка вперед вирвався, особисто рубав, своєю власною рукою різав, переслідував супротивників так, немовби цим своїм наскоком хотів на Ярослав ударити.