Минули століття, довгі століття, і церковні дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повільнішою, туманнішою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моїми видіннями поповзли тіні, а потім я більше не пам’ятаю.
Розділ 6
Яскравий блиск снігу
Я прокинувся і побачив Лу, повністю вбрану. Вона сиділа на краєчку мого ліжка. Лу тримала мене за руку, а її лице, мов бліда квітка, нахилилося над моїм. Вона побачила, що я вже не сплю, і її уста з вишуканою ніжністю спустились до моїх. Її губи були м’якими та пружними: поцілунок повернув мене до життя.
Вона була надзвичайно блідою, а її рухи були млявими та слабкими. Я усвідомив, що й сам геть знесилений.
– Я так і не заснула, – сказала вона, – після того, як, здавалося, дуже довго намагалася взяти себе в руки. Мій мозок продовжував працювати як навіжений – я чудово провела час – просто першокласно! Я не могла піднятися, поки не згадала, що цей Фекліз казав про лікування похмілля. Тож я скотилася з ліжка, підповзла до Г, зовсім трішки нюхнула і сиділа на підлозі, поки він не подіяв. Це суперова штука, коли добре знаєш, що до чого. Він підняв мене за хвилину. Тож я прийняла ванну і вбрала оце на себе. Я все ще не відійшла. Знаєш, ми вчора перестаралися, правда, Кокі?
– Ще б пак, – сказав я слабким голосом. – Я радий, що у мене є медсестра.
– Саме так, – сказала вона з дивною усмішкою. – Час приймати ліки, Ваша Величносте.
Вона підійшла до письмового столу і принесла мені дозу героїну. Ефект був дивовижний! Я почувався так, ніби не можу поворухнути жодним м’язом, ніби тріснули пружини усіх моїх нервів. Та одна маленька понюшка всього за дві хвилини повністю відновила мої сили.
Утім, навряд чи у цьому була хоч частка радості. Я повернувся до свого нормального стану, а не до того, що можна назвати доброю формою. Я чудово міг упоратися з усім, чим потрібно, але думка про те, що треба це робити, зовсім не тішила. Я подумав, що ванна і душ приведуть мене в порядок; і, безперечно, я почувався вже зовсім іншою людиною, коли вдягався.
Коли я повернувся до вітальні, то побачив, що Лу граційно танцює навколо столу. Вона накинулася на мене, як розлючений звір; штовхнула мене на канапу і сіла коло мене на коліна. Поки я лежав, вона обсипала мене пристрасними поцілунками.
Вона знала, що я не в стані відповісти на них.
– Вам усе ще потрібна ваша медсестра, – вона весело розсміялася, очі блищали, зуби світилися і ніздрі роздувалися від збудження. Я побачив на одному з кінчиків її чудових закручених локонів блиск кристалу, дуже мені знайомий.
Вона потрапила у снігову заметіль!
Моя підступна крива посмішка говорила їй, що я добре знаю цю гру.
– Так, – схвильовано сказала вона, – тепер я знаю, як це робиться. Ти збираєшся докупи за допомогою Г, а потім розганяєш тарантайку за допомогою К. Давай вмикай щеплення.
Її рука тремтіла від хвилювання. Але на зворотному боці мерехтіла крихітна купка блискучого снігу.
Я втягнув її з ледве стримуваним захватом. Я знав: це лише питання кількох секунд, перш ніж це божевільне і піднесене сп’яніння заразить і мене.
Хто це сказав, що потрібно лише насипати солі на хвіст пташки, і тоді її легко зловити? Мабуть, цей тип думав, що він розбирається у справі, але він усе не так зрозумів. Все, що вам потрібно, – посипати снігом свій власний ніс, а тоді без проблем можете ловити пташку.
Що той Метерлінк знав про цього дурного старого Синього Птаха?
Щастя сховане у тобі самому, а кокаїн допомагає відкопати його.
Тільки, прошу вас, не забувайте про звичайну розважливість, якщо ви не проти такого терміна. Потрібно трішки здорового глузду, обережності, добре подумати. Якими б голодними ви не були, ви ж не з’їсте одразу десяток смажених волів брошет. Natura non facit saltum5.
Це лише питання розумного застосування своїх знань. Ми з’ясували, як завести машину, і жодна причина у світі не могла завадити нам полетіти звідси до Каламазу.
Тому я зробив три маленькі понюшки з розумними інтервалами і знову був готовий до роботи.
Я ганявся за Лу по всьому номеру; і, дозволю собі зауважити, ми при цьому поперекидали трохи меблів, але це не має значення, бо нам не потрібно було ставити їх на місце.
Важливо те, що я все-таки спіймав Лу, і невдовзі ми зовсім видихалися, а потім, чорт забирай, саме коли я хотів тихенько покурити люльку перед обідом, задзвонив телефон, і портьє спитав, чи ми вдома для пана Елґіна Фекліза.
Що ж, я вже казав раніше, що цей чоловік не був аж настільки мені цікавий. Як правильно зауважив Стівенсон, якби він був єдиною ниточкою, що зв’язує з домом, гадаю, більшість із нас обрала б подорож за кордон. Але минулої ночі він вів свою гру досить чесно; і чорт забирай, немає меншої дрібниці, як запросити хлопця пообідати. До того ж він напевне знає ще кілька прийомчиків у нашій справі. Я не з тих самовпевнених хлопців, що вважають, коли ти дістав один маленький клаптик знань, то вже вичерпав джерело мудрості до дна.
Тож я сказав: «Спитайте, чи не був би він такий ласкавий піднятися сюди до нас».
Лу полетіла в іншу кімнату поправити зачіску, обличчя й усі ці речі, що жінкам завжди треба приводити в порядок; і тут заходить пан Фекліз із найвишуканішими манерами та зовнішнім виглядом, що я коли-небудь бачив у людських істот, а з кінчика його язика злітає ціла низка турботливих запитань та вибачень.
Він сказав, що не посмів би дзвонити і турбувати нас так скоро після цього делікатного випадку, якби не був упевнений, що не залишив свій портсигар, який дуже цінує, бо його подарувала тітка Софронія.
Ну, значить, він був просто на столі, чи скоріше під столом, оскільки стіл був перевернутий. Коли ми знову поставили стіл на ніжки, ми побачили, що портсигар лежить під ним, а отже, він мав бути на столі, перш ніж ми його перекинули.
Фекліз щиро розсміявся над кумедністю інциденту. Мабуть, по-своєму це було смішно. З іншого боку, не думаю, що це вже така важлива річ, щоб звертати на неї увагу. Втім, чоловікові потрібно мати свій портсигар, і зрештою, якщо ви бачите перекинутий вверх ногами стіл, не дуже добре вдавати, що ви цього не помітили. А в цілому, ймовірно, найкращий спосіб обійти цей інцидент – перетворити його на милий жарт.
Мушу зазначити, що Фекліз продемонстрував бездоганний такт справжнього джентльмена, уникаючи будь-яких прямих натяків на обставини, що викликали ті обставини, які завдячують обставинам, які породили обставини, які було так важко не помітити.
Що ж, цей чоловік минулого вечора був бездоганно люб’язним. Він допоміг Лу у тій справі пройти через найгірше, дотримуючись при цьому вишуканого смаку, тоді як її природний захисник, тобто я, фізично не міг застосувати необхідні як-їх-там-називають.
Ну і звичайно, за тієї ситуації, що склалася, скоріше я б хотів бачити Фекліза у місці, про яке сучасне християнство вирішило забути. Втім, найменше, що я міг зробити, це запросити його на обід. Але поки я вирішував, як виразити цей ґречний порив словами, до кімнати запливла Лу, схожа на янгола, що спускається з небес.
Вона підійшла прямо до Фекліза, рішуче поцілувала його просто перед моїми очима та почала вмовляти його залишитися й пообідати з нами. Просто взяла і зірвала з язика мої слова.
Але, повинен зізнатися, я хотів залишитися з Лу наодинці – не лише в ту хвилину, а на все життя; і я був страшенно радий, коли почув, що Фекліз каже:
– О, правда, це дуже мило з вашого боку, леді Пендраґон, і, сподіваюся, ви знову запросите мене іншим разом, але я маю пообідати сьогодні з двома хлопцями з біржі. Ми плануємо провернути грандіозну операцію. Сер Пітер уже і так має більше грошей, ніж поняття, що з ними робити, інакше я був би дуже радий втягнути його у цю справу на початковій стадії.
Що ж, це дуже добре бути мільйонером і все таке. Але одна річ – бути неодруженим чоловіком, що кружляє по Лондону, абсолютно щасливий мати сигару за шилінг і крісло в партері «Вікторія Палас», і зовсім інша річ – медовий місяць з дівчиною, яку найближчі друзі називають Шалена Лу.
Фекліз не знав, що я за два тижні протринькав більше як третину свого річного доходу. Та, звичайно, я не міг розповісти чоловікові, яка у мене ситуація. Ми, Пендраґони, – доволі горда братія, особливо відтоді, як сер Томас Мелорі згадав про нас у своєму описі часів Генріха VIII. Ми завжди були трішечки вищими за себе самих. Ось у якому місці моєму бідному старому таткові поїхав дах.
Утім, мені тільки залишалося попросити чоловіка вибрати найближчу дату, коли б ми могли навідатися до «Пайар» і рознести його на друзки.
На мою думку, «Пайар» – найкращий ресторан у Парижі, що скажете?
Тут з’являється маленький червоний кишеньковий записничок, і ось пан Фекліз змочує губами свій олівець, тоді нахиляє голову, спочатку на один бік, а потім на другий.
– Чортовий Париж! – врешті вимовив він. – Людину просто збивають з ніг ці світські обов’язки. Немає нічого вільного цілий тиждень.
І тут якраз задзвонив телефон. Лу зробила два кроки до апарата.
– О, це вас, пане Фекліз, – сказала вона. – Однак хіба хтось знає, що ви тут?
Він видав дивний смішок.
– Це саме те, що я вам говорив, леді Пендраґон, – зауважив він, підходячи до приймача. – Я дуже потрібна людина. Мене всі шукають, окрім поліції, – захихотів він. – І вони можуть вийти на мене тепер у будь-яку хвилину, бог його знає.
Враз, як тільки він почав говорити по телефону, то зробився серйозним.
– О, так, – мовив він у слухавку. – Справді, дуже прикро. Де? О четвертій? Добре, я там буду.
Він поклав слухавку. Увесь аж просяяв, повернувся до нас і простягнув руки.
– Мої дорогі друзі, – сказав він. – Це Боже провидіння, не інакше. Мій обід скасовано. Якщо ваше запрошення ще в силі, я буду найщасливішою людиною в Європі.
Ну, звісно, у Європі не може бути двох таких людей. Мені було вкрай нудно. Але нічого не залишалося, окрім як висловити скажену радість.
Лу щиро втішилася, від чого мені радісніше не стало. Вона спалахнула і почала швидку сонату.
– Давайте обідати тут, – сказала вона. – Тут інтимніше. Я терпіти не можу їсти публічно. Я хочу танцювати, коли міняють страви.
Вона побігла дзвонити до головного офіціанта, а я дав Феклізові цигарку, нарікаючи на себе, що не подбав наперед і не підмішав до тютюну заряд тринітротолуолу.
Лу емоційно сперечалася з головним офіціантом. Вона перемогла за очками в кінці шостого раунду. За півгодини ми вже їли чорну ікру.
Не розумію, чому всі мають радіти чорній ікрі; втім, немає сенсу намагатися перешкоджати курсові, який тримає цивілізація. Я її їв; і якщо завтра обставини будуть такими ж, я знову це зроблю.
Кажучи безсмертними словами Браунінга: «Ти збрехала, Д’Ормеє, та я не засмучений». Більше того, це був незвичайний обід, важливий для майбутнього.
Це був безумовний успіх від самого початку. Ми були у своїй найкращій формі. Фекліз говорив вільно і невимушено, з легкістю шампанського. Він розповідав про себе і про свою дивовижну удачу у фінансових справах, але ні разу не зупинявся досить довго на конкретному сюжеті, щоб справити певне враження чи, якщо можна так сказати, дозволити коментар. Він пересипав свої розповіді найсмішнішими анекдотами і під кінець обіду перепросив за надмірне захоплення фінансовою операцією, до якої готувався останнім часом.
– Боюся, я буквально одержимий нею, – сказав він. – Та, знаєте, ця справа може суттєво покращити мій стан чи, скоріше, мої перспективи на майбутнє. На жаль, я не мільйонер, як ви, старий друже. Мої справи йшли дуже добре, але чомусь як прийшло, так і пішло. Та все ж я нашкріб двадцять тисяч для купівлі однієї восьмої частки у нафтовому проекті, про який я розповідав.
– Ні, – вставила Лу, – ви не розповідали нам про цей проект.
– Я впевнений, що розповідав, – засміявся Фекліз у відповідь. – Він міцно засів мені в голові, особливо після того, як скасували той обід. Розумієте, мені потрібно ще п’ять тисяч, і я збирався їх добути у цих хлопців. Єдина складність у тому, що я не можу позичити ці гроші просто так, під чесне слово, правда?! І я не хочу, щоб ці хлопці були повністю в курсі справи – вони просто заберуть усе собі. До речі, це нагадало мені одну дуже класну штуку, яку мені розповідали… – і він протріскотів дивовижну історію, яка не мала жодного стосунку до того, про що ми щойно говорили.
Я навіть не слухав, що там було. Мій мозок, з шампанським поверх усього іншого, працював дуже швидко. Його балаканина нагадала мені, що сьогодні або завтра я маю запросити телеграфом ще одну тисячу. Мене пройняло сильне підсвідоме роздратування. Чоловік так легко говорив про справи на мільйони, що я не зміг не визнати, що, за сучасними стандартами, я насправді дуже бідний. П’ять або шість тисяч на рік і, можливо, ще півтори тисячі від ренти, що дає маєток Барлі Ґрандж, а ще цей чортовий податок на прибуток і подібне. Направду, я недалеко втік від жебрака, а тут ще треба брати до уваги Лу.
Я завжди думав про коштовності, що це вульгарно. Перстень з печаткою і защіпка до краватки – для чоловіка, а для жінки – кілька дуже скромних вишуканих дрібничок – це максимум.
Утім, Лу була зовсім іншою. Вона могла вбрати на себе цього добра скільки завгодно й розкішно його носити. Вчора ввечері я купив їй пару сережок у «Картьє» – низка з трьох діамантів з дивовижним біло-синім кулоном у формі грушки. Коли вона їла, пила і говорила, вони злегка, у найвишуканішій манері, погойдувалися біля її шиї, і це не робило її вульгарною взагалі.
Я усвідомив, що як одруженому чоловікові моїм обов’язком було купити їй те перлове намисто з великою чорною перлиною посередині, а ще той перстень зі смарагдовим каменем. Як неймовірно вони б пасували до її волосся! І, звичайно, потім, коли ми повернемося до Англії, її потрібно представити при Дворі. Не те щоб ми, Пендраґони, не вважали це трішки принизливим – але це означає, що звичайно ж треба тіару.
А кравці, що шиють сукні, ви ж знаєте, які вони! Просто кінця і краю немає речам, які цивілізований чоловік повинен мати, коли він одружився! І тут я, з усіх боків, як не подивись, кандидат на допомогу для бездомних.
Я здригнувся і вийшов зі свого марення. Я набрався рішучості.
Лу істерично сміялася над якоюсь байкою про сліпого і свердло.
– Послухайте, Феклізе, – сказав я, – я б хотів, щоб ви трошки більше розказали про цю нафтову справу. Правду кажучи, я не такий уже багатий чоловік, як вам здається…
– Мій дорогий друже… – вимовив Фекліз.
– Насправді, я вас запевняю, – сказав я. – Звичайно, все було прекрасно, поки я молодикував. Скромні смаки, знаєте. Але ця маленька леді – зовсім інша справа.
– Ну, звісно, – дуже серйозно відповів Фекліз. – Так, я чудово розумію. Насправді, якщо можна так сказати, це ваш обов’язок – забезпечити собі й нащадкам безтурботне майбутнє. Але з грошима, як відомо, зараз дуже туго, особливо після війни. Що на додаток з обвалом іноземних валют, зменшенням купівельної спроможності грошей і тим фактом, що усе золото сховане у Вашингтоні, робить ситуацію доволі скрутною. Та, з іншого боку, для чоловіка зі справжніми мізками це лише одна із ситуацій, що відкриває додаткові можливості. Вікторіанський розквіт добробуту зробив усіх нас заможними без нашої особливої участі у цьому.
– Так, – визнав я, – здається, блискуча позолота цінних паперів почала лущитися.
– Ну, от що, Пендраґоне, – сказав він, підсуваючи своє крісло так, щоб бачити мене під прямим кутом і постукувати своєю «Короною»6 по тарілці, наводячи свої аргументи, – майбутнє лежить лише у двох речах, якщо йдеться про великі гроші. Перша річ – нафта, а друга – бавовна. Стосовно бавовни я нічого не можу сказати, але я даю фору будь-якому кашалоту, що коли-небудь пускав фонтани, дванадцять тисяч пунктів проти його чотирьох тисяч у питаннях нафти, і він піде голий і босий.