Мирон розкреслив аркуш для гри, кивнув Романові:
– Скільки?
– Шість перших, – механічно відказав Роман: він, як і його друзі, провів за преферансом спорий шмат свого життя, тож міг, не втрачаючи уваги у грі, відмежовувати себе від неї й думати про щось інше, не зв’язане з картярськими комбінаціями.
Мирон і Богдан спасували, Роман узяв добрий прикуп і, розглядаючи його, подумав, що його партнери теж гратимуть сьогодні абияк: він і вони віднині кожної миті прозиратимуть крізь нашаровані у своїй свідомості пласти знань, досвіду, звичок, світогляду, шукаючи в самих собі для завтрашніх випробувань найміцнішу і найвигіднішу точку опори, найдоцільнішу комбінацію поведінки, адже почалася гра не на гроші, а на життя.
«Так, ціну людині складає тільки її ставлення до праці, – думав Роман. – Лише у безперервному труді можна зберегти чисте сумління і порядність. Хлібороб, який не використовує чужої сили і через те не вивільняє свого часу для плекання егоїстичних інстинктів, залишається духовно чистим, бо сам процес вирощування хліба вимагає чесності. Як тільки селянин розминеться з нею – недбало зоре землю, не виполе бур’яну, не угноїть поля, не вивіє з насінного зерна куколю, – хліб не вродить. Селянин, як і бджола, не отримує сповна за свою працю, витрачає набагато більше сил, ніж їх потрібно, щоб забезпечити себе хлібом на прожиття, проте не може вийти ні на мить з ритму хліборощення, щоб не втратити хоча б однієї ланки творення. Отже, повинен дотримуватися такої категорії, як сумлінність – першої ознаки чесності. У своїй праці хлібороб не може бути егоїстом, бо йому весь час потрібні рецепти сусідського досвіду, і за це він має платити валютою досвіду власного. Альтруїзм – теж ознака порядності. Сільська праця є виключно творчою, а творець, який збагачує світ своїм продуктом, мусить весь час духовно збагачуватися, щоб той продукт не втрачав новизни. Хлібороб, крім того, своєю працею створює для себе ту духовну висоту, яка захищає його перед грубою силою, бо навіть якщо продукт у нього вкрадений чи відібраний, він має вміння створити його вдруге, втретє – тобто постійну здатність перейти з упокореного стану в стан вільний. Хлібороб – це тільки приклад. Принципи безперервної самоудосконалюючої праці, які визначають людську вартість, стосуються робітника і поета, винахідника і політика. Вони стосуються цілої суспільної групи – людського вулика… Мирон не має рації, коли каже, що бджоли не воюють. Є такі, які завойовують чужий вулик, і є такі, які захищаються. Завойовники не знають радості творчої праці, а тому завжди програють. Навіть у своїх тимчасових перемогах вони вражені прокляттям програшу: від постійного споживання чужого в них атрофується працездатність до тієї міри, що вони не вміють засвоїти готового – завойованого… Гаразд, а чого я добився своєю працею? А таки добився: виробив у собі імунітет проти фальші, маю фахові знання, і дарма, що перебуваю в стані упокорення, – у слушну мить ці якості пригодяться мені для самоутвердження».
– Довго думаєш, – піднаглив Романа Мирон.
– Замовляю сім пікових, – похопився Роман.
– Ого, з семірної починає… – хитнув головою Богдан. Ця Страусова репліка була мовлена теж механічно, без картярського азарту, він обдумував тепер своє власне питання, яке поставив Миронові: що ж все-таки визначає людську вартість, людський ґеній – те, що відрізняє так недосконало побудоване людське суспільство від ідеально організованого бджолиного вулика? Ось вона, бджола, керована предковічним інстинктом, який достоту був таким самим і тоді, коли пітекантроп у горах Валенсії добирався до борті, залетіла до кімнати розвідати, чи немає тут поживи, і поквапилася вилетіти через вікно до подруг з певною інформацією. Вона виконує свій обов’язок чесно й сумлінно: прокинулася разом із сонцем, працюватиме самовіддано аж до сутінків і принесе стільки меду, що його вистачить на денний пай для сотні бджіл, проте за цілий день творчої праці бджола ні разу не осмислить краси світанку, срібного розпису росинок на пелюстках квітів, гармонії кольорів на трав’яному килимі, що покрив Лисинку, не відчує тремтіння повітря, потривоженого скрипом польових коників і сюрчанням цвіркунів, не завмре від подиву, коли сонце падатиме стрімголов у провалля розбурханих хмар перед грозою, і не зворушить її раптова, пронизана озоном тиша після громовиці. Вона виконує задану природою програму непосильної праці, та ніколи не пізнає всесильного чару життя, крихту якого носить сама у собі. А людина пізнає світ через сприйняття його краси, і людська сутність визначається здатністю за будьяких умов відчувати її. Не силою. Силу має і звір.
– Мій хід, – сказав Роман. – Ну, хто що?
– Я пас, – кинув Мирон. Заслонивши віялом карт півобличчя, він скрадливо поглядав на друзів, їх задуманість і млявість у грі почали його дратувати. «Таж почекайте, не кваптесь журитися, ми ще не читали газет, не слухали радіо, мало чого міг наговорити старий склеротичний панотець, якому щоночі, певне, сниться страшний суд; про війну ось уже двадцять літ балакають ґазди біля церков і читалень, ніхто ж нічого не знає…»
– Ми будемо грати чи ні? – спитав роздратовано.
– Ні! – пожбурив карти Роман. – Грати нині в преферанс – блюзнірство. Десь уже ллється кров…
– Це правда, – відклав карти Страус.
– Що – правда, що – правда? – підвівся Мирон. – Ти бачив ту кров, ти дізнався з офіційних джерел про війну? Одна баба казала… – він стишив голос, злодійкувато глянувши в бік сіней, куди вийшла Василина з хлопчиком, як тільки вони почали гру. – То давайте розробляти стратегію: кому йти в перших лавах, кому залягати в тилу. А Василину призначимо маркітанткою…
– Не блазнюй, Мироне, – здавлено проказав Страус. – Ми повинні поговорити зараз…
– Про війну, якої, може, й немає? – перебив Мирон.
– Хоча б про її можливість, – мовив Роман. – Це наш обов’язок. Мусимо визначити своє ставлення до неї, з’ясувати, звідки вона взялася… чи може взятися…
– І як ми розуміємо це явище, – додав Страус.
– Що ж, засідайте, стратеги!
Мирон, заклавши руки в кишені, закрокував по кімнаті. Вона була мала, він раз у раз наштовхувався то на ліжко, то на піч, спіткнувся об стілець, лайнувся, відчинив двері і подався через сіни до своєї кімнати. Роман понуро глянув на Богдана і, відвівши від нього погляд, спер голову на долоні. Страус підвівся, відвернувся од вікна і мовчки застиг – високий, статечний, мов монумент.
У домі запала тиша. Павучок визирнув із сховку, спочатку скрадливо, а тоді сміливіше виповз на своє плетиво.
– Три чинники визначили мій спосіб сприйняття світу, моральні засади, поведінку, моє ставлення до людей і суспільства, – продовжував свою розповідь Страус, коли в’язні-заложники поснули на цементній долівці, а старий Стефурак, постогнуючи від ревматичних болів, просив Зарицького говорити хоч що-небудь. – Тепер, у цьому глухому підвалі, я пізнав інший вимір часу – повільний. Виявляється, що chronos1, який звичайно летить стрілою, може й зупинятися, досі я цього не знав.. Отож нарешті я маю можливість пропустити крізь мозок кожну хвилину свого життя, мов молільниця в пальцях намистинки чоток, над кожною з них зупинитися, задуматись, оцінити; я це зробив і побачив, що тих чинників, категорично вирішальних для мене, було тільки три, а всі інші так чи інакше підпорядковувалися їм або ж випливали з них, були додатковими, потрібними, але врешті-решт несуттєвими, як обгортки на цукерках… Тоді, в перший день війни, коли я після суперечки за преферансом стояв біля вікна і чітко осмислив, що той шматок світу, який виднівся крізь віконну пройму, в одну мить може згаснути, зчорніти, зникнути не від незбагненних сил природи, а від витвору людських рук, коли втямив, що я теж частинка цього світу, а не привілейована особина, якій належиться надійний сховок; і коли згасне, зчорніє, зникне цей світ, то можу зникнути і я, – тоді я задумався: що дасть мені силу вистояти серед розшалілого смертоносного смерчу?
У Василининій хижі на Лисинці запанувала така тиша, що було чутно, як перебирає павучок лапками по незримій павутині; те павутиння насправді бриніло, немов пастуша дримба, цей звук ставав щораз голоснішим, набирав сили, заповнював довкола весь простір, врешті зазвучав злагодженою оркестровою музикою, і в Страусову пам’ять увійшли справжні оркестранти – вони йшли загайпільською курною дорогою попереду військового підрозділу, граючи марш. Військо було чуже; для підлітка Богдана всіляке військо було чуже, але до австрійських мундирів він змалку звик, а ці були одягнуті зовсім інакше і головне – співали пісню зрозумілими словами про якусь Галю, яку підманули браві козаки й забрали з собою, втішаючи її, що з ними їй буде краще, ніж в рідної мами.
Пісня виманювала людей з хат, селяни насторожено і мовчки ставали біля своїх обійсть, проте без страху, з цікавістю спостерігали вояків, які, співаючи, підморгували до молодиць та дівчат і хвацько підсвистували; підрозділ промарширував через село і за крайньою хатою звернув на вигін, де зупинився на перепочинок.
Село роздрухувалось з німоти: молодиці бігали від хати до хати з тлумаченнями новини, дівчата крадькома виглядали через тини на толоку, де розташовувались на бівуак вояки, і незабаром Богдан дізнався, що це прийшли «москалі», які прогнали австріяків, і будуть вони йти далі, аж за карпатські перевали. Того самого дня на сусідське подвір’я зайшли два молоді офіцери. Вони були красиві й підтягнуті, на них рипіли портупеї і сяяли золоті аксельбанти; офіцери попросили в господаря води; до двору позбігалися хлопчаки, повилізали на тин і, мов ґави, пороззявляли роти; господиня винесла збанок з молоком, спраглі вояки вмить його осушили, а господар, зворушений, що вперше в житті військові заговорили до нього зрозумілою мовою, один сказав навіть кілька слів по-українськи – метнувся до хати і виніс зеленкувату гранчасту пляшку. Богдан помітив, як зблиснули вдоволенням очі в офіцерів; господиня винесла два великі пугарі й горнятко з водою; ґазда попередив гостей, що це чистий румунський спирт і треба його розбавляти; офіцери поблажливо посміхнулися, – мовляв, самі якось дадуть з цим добром раду, – налили повні пугарі, духом випили, а в господаря від дива очі заокруглились, бо такої порції спирту, на його думку, не витримав би й кінь. Офіцери крекнули, втерли рукавами губи й налили ще по повному пугареві. Богдан побачив, як зблід господар, він протягнув руку, похитав заперечливо головою, та вони вже вихилили і аж тоді взяли з рук господині горнятко з водою і запили. Господар зойкнув: «Йой, таж отруїтеся, а потім буде на мене»; один офіцер підніс до очей товстостінну пляшку, примружився, мовби вимірював, скільки в ній ще залишилося трунку, похилитав пляшкою і з жалем віддав її господареві, чемно подякувавши. Тоді обидва побралися за плечі, рівно вийшли з двору й затягнули знайомої:
«О, ці далеко підуть!» – прицмокнув господар, і таким він назавше залишився у пам’яті Богдана – здивованим, втішеним неясною надією, з зеленою пляшкою в опущеній руці. Таким – бо образ старого сусіди, якого він бачив потім, востаннє, вже не був парсуною живої людини, а моторошним привидом, котрий переслідував Богдана все життя, як засторога перед найстрашнішим, яке його повинно б обминути, бо людина не має сили перенести такий жах.
«Москалі» далеко не пішли. Невдовзі вони вернулися у свої краї, а в Загайпілля прийшли мадярські карателі на розправу. Богдан бачив: два гонведи виволокли за руки сусіда з хати, на шиї в нього теліпався мотуз, у старого підкошувалися ноги, один гонвед закинув шнур на грушку; селянин не кричав і не просився, і Богдан не міг зрозуміти, чому він цього не робить – може б, змилувалися, та в одну мить побачив його очі й збагнув, що сусіда вже немає: очі були скляні і мертві, ніщо вже в людині не жило – ні мислення, ні тіло, нею володів тільки страх, і був той страх самою смертю.
Зродилась тоді в Богдана ненависть до грубої сили і дужча за сам страх огида до насильницької смерті. Та знав: самою ненавистю протистояти їй не можна, він повинен озброїтися іншою міццю, яка допомогла б йому утвердитися в світі, де причаїлися жорстокість і насильство готові в кожну мить вихопитися із свого сховку. Такою силою могла бути тільки краса, що долає смерть.
Де ж вона, на які дороги треба йому податися, щоб відшукати її тепер, коли усе, що досі леліяло солодким щемом серце, і воно завмирало від захоплення видивами природи – кольорами, звуками, рухом, спокоєм, мислю, втіленою у слово, і словом, втіленим у пісню, – все це раптом спопеліло від мертвого холоду в очах засудженого до страти селянина. Відтоді будь-що – побачене, почуте, відчуте, прочитане – маліло й ниціло в свідомості Богдана перед образом німого жаху, який волав про марність і оманливість світу. «Не вірте, люди, він несправжній. Вам дають його, немов дитині іграшку, а коли ви звикнете до нього й полюбите, невблаганний фатум заявляє про вашу тимчасовість у тому світі або ж про його примарність, ілюзорність. То як, збагнувши це, ви можете чаруватись весняним леготом і співом солов’я, як можете повірити у створену обдуреним поетом пісню, що прославляє любов і гармонію, як ви можете повірити у вічність мистецтва, що відтворює несправжнє? А коли ж все-таки світ справжній, то якою силою повинно володіти мистецтво, що його фіксує, осмислює і передає вічності в поемах, скульптурах, картинах, музиці? М’якістю, ніжністю, ліричністю? Облуда! У змаганні із силами, які плюгавлять світ, ґвалтують його й нищать, мистецтво мусить стати жорстоким».
Богдан закінчив у Відні студії, він пізнав багатство світової штуки, поезії, музики, проте не відшукав такої пісні, такого поетичного рядка, який можна було б вкласти в уста онімілому від жаху селянинові, щоб він, проспівавши або вимовивши, подолав той страх і вмер із вірою у вічність світу.
Це сталося потім, неждано, у рідному Місті, яке одного дня святкувало ювілей свого Письменника. На сцені Міського театру стояв сутулий дід з сивою борідкою і чорними трагічними очима, він читав напам’ять свої твори, пропускаючи слова крізь спазми, які давили горло: «Боже, ти прокляв мене, бо наказав з душі моєї зробити кузню, і я душуся в червонім пломені вогню… Буду свій світ різьбити, як камінь, слово своє буду гострити на кремені своєї душі», – падали в зал важкі, мов каміння, слова, і Богдан фізично відчував їх важку матерію, оголену й шорстку, а потім ринув на нього каменепад слів, від яких мусив би спохмуритися сам Господь і здригнутися мусило б навіть закам’яніле серце: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав!.. Ти видиш цілий світ, але над гробами синів моїх ти отемнів… Най тобі ця синя баня так потріскає, як моє серце!»
Це була та краса мистецтва, якої Богдан так довго шукав, – жорстока краса, яка мала міць супротивитися самій жорстокості. Існує ж сила слова! Не диби і не зашморг, не гармати і не динаміт, а слово, що народилося разом з людиною, має ту первісну силу, котра здатна подолати видуману параноїками жорстокість, заперечити її в ім’я життя.
– Ненавиджу пасторалі, – промовив Богдан, не обертаючись від вікна. – Я повинен страждати від слова, воно мусить будити в мені протест проти зла, а не ублажати, мистецтво повинно торкатися найболючіших місць моєї душі, найпекучіших проблем світу…
Роман, очевидно, не почув, що сказав Страус, а може, висловлена ним сентенція здавалась Романові нині недоречною, або ж він думав теж про красу – Жінки, чарівність якої не зблякла і в труні. Про неї завжди пам’ятав і Богдан. Але тепер він думав про інше: напевно сьогодні під гул гармат народжуються в надрах людських душ слова, які незабаром вибухнуть вулканами; ті словесні брили, і уламки, і розжарене каміння, і лава у своїй лютій красі стануть на битву з насильством і не поступляться йому своєю міццю.