Усі, в тому числі й князь Януш, задивилися на нього з подивом і захопленням. Князеві воєводі пригадалися його молоді літа, коли він так само вражав усіх при французькому дворі красою та багатством. Літа ці були вже далеко, але тепер здавалося гетьманові, що він ожив у цьому чудовому кавалерові, котрий те саме носив прізвище.
Розчулений князь Януш, проходячи повз нього, торкнувся вказівним пальцем грудей брата.
– Світло від тебе променіє, немов від місяця, – сказав він. – Чи не задля Білевичівни так вирядився?
– Місяцю всюди легко протиснутись, – відповів хвалькувато Богуслав.
І він став балакати з Ґанховом, біля якого, можливо, навмисно став, аби кращим здаватися, бо Ґанхов був чоловік на диво плюгавий: обличчя мав темне і віспою пооране, ніс картоплиною і задерті вгору вуса. Був наче демон темряви, а Богуслав біля нього – наче янгол світла.
Тут увійшли дами: пані Корф та Олюнька. Богуслав кинув на неї швидкий погляд і поспішно вклонився пані Корф, і вже було підняв пальці до вуст, щоб Білевичівні послати, за парубоцькою модою, повітряний поцілунок, та помітивши її витончену, горду та вражаючу вроду, в одну мить змінив тактику. Правою рукою вхопив капелюх, підійшов до панночки і схилився так низько, що майже зігнувся вдвоє, пасма перуки впали йому з обох боків на плечі, шпага прийняла горизонтальне положення, а він стояв так, зумисне помахуючи капелюхом і підмітаючи пір’ям на знак пошани паркет перед Олюнькою. Вишуканішого великосвітського поклону не міг би віддати навіть французькій королеві. Білевичівнa, котра знала про його приїзд, одразу ж здогадалася, хто перед нею стоїть, тому взялася кінчиками пальців за сукню і повернула йому глибокий реверанс.
Присутні захоплювалися красою обох і витонченістю манер, які можна було побачити вже зі самого привітання, не дуже знаного в Кейданaх, бо дружина князя Янушa, як волошкa, більше кохалася в східній розкоші, ніж в етикеті, а княжна була ще малою дівчинкою.
Аж тут Богуслав підняв голову, струсив пасма перуки на спину і, човгаючи ґрунтовно ногами, підсунувся впритул до Олюньки. Водночас кинув пажеві свій капелюх, а їй подав руку.
– Очам не вірю. Хіба мені сниться те, що бачу, – промовляв, провадячи дівчину до столу, – але скажіть мені, прекрасна богине, яким дивом ви зійшли з Олімпу до Кейдан?
– Хоч я й шляхтянка, а не богиня, – відрубала Олюнька, – але й не така простачка, щоб чимось іншим, ніж галантність, слова вашої світлості вважати.
– Навіть якби я хотів бути ще галантнішим, то дзеркало скаже вам більше за мене.
– Скаже не більше, а щиріше, – зауважила юнка, стуливши, як було заведено, уста.
– Якби в цій кімнаті було б хоч одне, я відразу б вас до нього підвів. Тож залишається лише подивитися в мої очі, і ви збагнете, чи їхнє здивування було нещирим!
Тут Богуслав схилив голову і перед Олюнькою блиснули його очі, великі та чорні, як агати, солодкі, проникливі і водночас палючі. Під впливом їхнього жару обличчя дівчини запашіло пурпурним рум’янцем, вона опустила повіки і відсунулася трохи, бо відчула, що Богуслав ліктем притиснув легко до свого боку її руку.
Так дійшли до столу. Кавалер сів біля юнки і було помітно, що її врода справді надзвичайне на нього справила враження. Він сподівався, мабуть, побачити шляхтянку, розквітлу, як лань, котра сміється і верещить, як сoйкa, і червону, як квітка маку. А тим часом знайшов горду панночку, в чорних бровах котрої засіла непохитна воля, в очах – розум і авторитет, в усьому обличчі – світлий дитячий спокій, при цьому шляхетну в поставі, таку чарівну та дивовижну, що при будь-якому королівському дворі могла б стати метою поклоніння і залицянь перших у країні кавалерів.
Краса її невимовна будила подив і жагу, але була в ній водночас і якась велич, що накладала межу, так що мимоволі подумав Богуслав: «Зарано я притиснув її руку. З такою потрібно дипломатично, а не нахрапом!»
Але він твердо вирішив полонити її серце і відчував дику радість від думки, що прийде час, коли ця дівоча велич і чиста врода віддасться на його милість і немилість. Грізне обличчя пана Кміцицa поставало на шляху цих мрій, але для зухвалого парубка це була лише ще одна спонука. Під впливом цих почуттів князь розпалився весь, кров у ньому заграла, як у східного жеребця, всі його фібри стрепенулися незвичайно, і світло так било від усієї його постаті, як від його діамантів.
Розмова за столом точилася на загальні теми, але врешті перейшла в єдиний хор похвал і лестощів князеві Богуславові, які вельможний кавалер слухав з усмішкою, але без зайвого задоволення, як звичайні та буденні речі. Згадували про його воєнні дії та поєдинки. Прізвища переможених князів, маркграфів, баронів сипалися, як із рукава. Сам він ще час від часу докидав недбало одне та друге. Слухачі дивувалися, князь Януш гладив свої довгі вуса від задоволення, а наприкінці Ґанхов промовив:
– Хоч би фортуна і родовитість не ставали на перешкоді, не хотів би я вашій світлості дорогу перейти і лише те мене дивує, що ще такі сміливці знаходяться.
– Що ж ви хочете, оберсте Ґанхов! – сказав на це князь. – Є люди з дубовим обличчям і бичачим поглядом, сам вигляд яких лякає, але мене Бог від цього милував. Мого обличчя не злякається навіть панночка.
– Як нічний метелик не боїться смолоскипа, – зауважила, кокетуючи манірно пані Корф, – поки в ньому не згорить.
Князь Богуслав засміявся, а пані Корф продовжувала, не перестаючи маніритись:
– Панів жовнірів більше поєдинки цікавлять, а ми, жінки, раді б також щось і про амури вашої світлості почути, що про них звістки аж до нас доходили.
– Неправдиві, пані добродійко, неправдиві. Все дорогою наросло. Сватали мене, це правда. Французька королева була така ласкава.
– З принцесою де Роан, – докинув князь Януш.
– Або з панною де ля Форс, – додав Богуслав, – але що моєму серцю навіть сам король не міг кохати наказати, а статків, дяка Богові, не маю потреби у Франції шукати, то не могло бути паляниці з цього борошна. Гідні це були панночки, це правда, на обличчя вродливі, але в нас є ще гарніші. І мені не було б потреби з цієї кімнати виходити, щоб таку знайти.
Тут він кинув тягучий погляд на Олюньку, котра вдала, що не чує, і щось торочила панові расейняйському мечнику, а пані Корф знову взяла слово:
– Достатньо і тут гожих, але немає таких, які б із вашою світлістю заможністю і походженням зрівнятися могли б.
– Дозвольте, пані добродійко, заперечити, – пожвавішав Богуслав. – Бо не думаю, щоб польська шляхтянка була чимось гірша за панну Роан, чи панну Форс. Та й не в новину Радзивіллам зі шляхтянками одружуватися, адже історія подає цьому численні приклади. Запевняю також пані добродійку, що ця шляхтянка, котра стане Радзивілловою, навіть при французькому дворі перед тамтешніми дворянками гору візьме.
– Меткий пан!.. – шепнув Олюньці расейняйський мечник.
– Це я завжди знав, – правив далі князь, – хоч не раз було соромно мені за польську шляхту, коли її зі закордонною порівнював, бо ніколи б там не трапилося такого, що тут трапилося, що всі сюзерена свого покинули, навіть більше, зазіхати на його здоров’я готові. Французький шляхтич навіть на гірший вчинок здатний, але монарха свого не зрадить.
Присутні переглядалися між собою і на князя зиркали. Князь Януш спохмурнів і насупився, а Олюнька втупила свої блакитні очі з виразом подиву й удячності в обличчя Богуслава.
– Даруйте, ваша світлосте, – промовив князь, звертаючись до Янушa, котрий ще не встиг охолонути, – я знаю, що ви не могли інакше вчинити, що вся Литва загинула б, якби ви моєї поради послухали. Але вас шаную, як старшого й улюбленого брата, тому не перестану з вами про Янa-Казимирa сперечатися. Ми ж між своїми, тому скажу, що думаю: неоплаканий пан, добрий, прихильний, побожний, а мені подвійно дорогий! Toму я його першим із поляків супроводжував, коли його з французької випустили в’язниці. Майже дитиною був я на той час, але тим більше ніколи цього не забуду й охоче кров свою віддав би, щоб його принаймні від тих вберегти, хто проти святої його особи повстає.
Янушу, хоч він і розкусив уже гру Богуслава, все одно вона здавалася занадто сміливою та занадто азартною для такої незначної мети, тому, не приховуючи свого невдоволення, він сказав:
– Заради Бога! Про які підступи проти здоров’я нашого колишнього короля ваша світлість торочить? Хто таке зробить? Де ж такий монстр у польському народі знайдеться?.. Такого ніколи, в усій історії Речі Посполитої не ставалося!
Богуслав схилив голову.
– Та не давніше, як місяць тому, – зронив парубок зі смутком у голосі, – коли з Підляшшя в Пруссію електора, в Тауроги я їхав, прибув до мене один шляхтич. З порядного дому. Шляхтич той, не знаючи, імовірно, моїх справжніх почуттів до нашого милостивого пана, гадав, що я йому ворог, як інші. Тож за солідну винагороду він пропонував мені поїхати в Сілезію, захопити Янa-Казимирa і живого або мертвого шведам видати.
Всі заніміли від жаху.
– А коли я гнівно і беззаперечно таку пропозицію відкинув, – резюмував Богуслав, – то той чоловік із мідним чолом кинув мені: «Тоді я поїду до пана Радзейовськогo, той купить і фунт золота мені заплатить».
– Я не є прихильником короля, – зауважив Януш, – але якби мені хтось схожу пропозицію зробив, я наказав би його без суду під мур поставити, і шість мушкетерів навпроти.
– Першої миті я й хотів так вчинити, – підтримав брата Богуслав, – але розмова була віч-на-віч і всі б кричали про тиранію, про сваволю Радзивіллів! Я лише налякав його, що і пан Радзейовський, і шведський король, бa, навіть сам Хмельницький, точно його б за таке на горло скарали. Словом, я довів того злочинця до того, що він від свого задуму відмовився.
– Даремно, не треба було його живим відпускати, бо щонайменше на палю він заслужив! – підсумував Корф.
Тоді Богуслав звернувся до брата:
– Маю також надію, що його кара не мине, і першим же подбаю, щоб він звичайною смертю не загинув, але лише ваша світлість може його покарати, бо це ваш придворний і ваш полковник.
– Заради Бога! Мій придворний?.. Мій полковник? Що ж це за один?! Хто?.. Кажіть, ваша світлосте!
– Його ім’я пан Кміциц! – оголосив Богуслав.
– Кміциц?!.. – повторили всі нажахано.
– Це неправда! – скрикнула враз Білевичівнa, зірвавшись із крісла. Очі її палали, а груди високо здіймалися.
Запанувала глуха мовчанка. Одні ще перетравлювали страшну новину Богуслава, інші ж дивувалися зухвалості цієї панни, котра посміла молодого князя у брехні звинуватити. Мечник расейняйський став белькотіти: «Олюнько! Олюнько!» А Богуслав напустив на обличчя смуток і зронив без гніву:
– Якщо це ваш родич чи наречений, то мені шкода, що я цю новину повідомив, але викиньте його з серця, бо негідний він вас, панно.
Дівчина стояла ще якусь мить у болі, полум’ї та жаху. Але повільно обличчя її вистигало, аж стало холодним і блідим. Юнка знову опустилася в крісло і промовила:
– Даруйте, ваша світлосте. Даремно я перечила. На цього чоловіка це схоже.
– Нехай мене Господь Бог покарає, якщо я щось інше відчуваю, крім жалю, – відповів м’яко князь Богуслав.
– Це був наречений цієї панни, – зауважив князь Януш, – я сам їх сватав. Юнак молодий, гарячий, напустував добряче. Я рятував його від закону, бо він добрий жовнір. Я знав, що він баламут і таким залишиться. Але щоб шляхтич до такого неподобства був схильний, такого навіть від нього не сподівався.
– Лихий він чоловік, давно я це знав! – вставив і свій гріш Ґанхов.
– І не застерегли мене? Чому ж? – спитав із докором князь Януш.
– Бо боявся, що ваша світлість у зраді мене запідозрить, адже він тоді мав більшу довіру, ніж я.
– Horribile dictu et auditu27, – наголосив Корф.
– Шановне панство, – сказав Богуслав, – даймо ж цьому спокій! Якщо вже вам важко це слухати, то що ж залишається панні Білевичівні.
– Ваша світлість не повинна зважати на мене, – озвалася Олюнька, – я можу все вже вислухати.
Але вечеря підходила до кінця, подали воду для миття рук, після чого князь Януш піднявся першим і подав руку пані Корф, а князь Богуслав – Олюньці.
– Зрадника вже Бог скарав, – шепнув молодик дівчині, – бо хто вас втратив, той небо втратив. Ще не минуло й двох годин, як я з вами познайомився, чарівна панянко, а хотів би вас бачити вічно, не в болі чи в сльозах, а в насолодах і щасті.
– Дякую вашій світлості, – відповіла Олюнька.
Після того, як дами пішли, чоловіки повернулися ще за стіл шукати радощів у келихах, яких наставили густо. Князь Богуслав пив запоєм, бо був задоволений собою. Князь Януш бесідував із паном расейняйським мечником.
– Я завтра їду з військом на Підляшшя, – повідомив вельможа. – У Кейдани зайде шведський гарнізон. Бог зна, коли я повернуся. Ви не можете тут із дівчиною залишатися, бо їй бути поміж солдатні непристойно. Ви поїдете обоє з князем Богуславом у Тауроги, де панночка при дружині моїй може собі знайти затишний притулок.
– Ваша світлосте, – казав на те расейняйський мечник, – Бог нам дав свої власні закутки, то навіщо ж нам у чужі краї їздити. Велика то милість вашої світлості, що про нас пам’ятаєте. Але не бажаючи прихильністю зловживати, ми жадали б під власну стріху повернутися.
Князь не міг пояснити панові мечнику всіх причин, через які за жодну ціну не хотів випускати з рук Олюньку, але про одну сказав із усією жорсткою відкритістю магната:
– Якщо не хочете прийняти моєї прихильності, ваша справа. Але я вам скажу, що це дуже необачно. Ви там станете заручником. І тоді мені за всіх Білевичів відповісте, котрі, я знаю це добре, не входять у число моїх приятелів і готові збурити Жемайтію, коли я відбуду. Варто було б їм порадити, щоб тут сиділи спокійно і проти шведів нічого не затівали, бо голова ваша і ваша небога за це відповість.
Мечникoвi, очевидно, забракло терпіння, бо він енергійно промовив:
– Даремно мені на свої шляхетські права посилатися. Сила на боці вашої світлості, і мені байдуже, де у в’язниці сидіти. Можу більше навіть там, ніж тут!
– Годі! – обірвав його різко князь.
– Годі, то й годі! – погодився мечник. – Бог також дасть, що насильства закінчаться і закон знову запанує. Коротко кажучи, нехай ваша світлість мені не погрожує, бо я не боюся.
Богуслав побачив справжні блискавки гніву, що замиготіли на обличчі Януша, бо дуже швидко підійшов.
– Про що мова? – поцікавився він, стаючи між співбесідниками.
– Я сказав панові гетьманові, – пояснив роздратовано мечник, – що волію в’язницю в Таурогах, ніж у Кейданaх.
– У Таурогах немає в’язниці, лише мій дім, в якому ви будете, як у себе вдома. Знаю, що гетьман хоче бачити вас як заручника, а я бачу лише милого гостя.
– Дякую вашій світлості, – вклонився мечник.
– Це я вам дякую. Випиймо разом, бо кажуть, що дружбу потрібно відразу ж запити, щоб не зів’яла у зародку.
Сказавши це, Богуслав підвів пана мечника до столу, і вони взялися за келихи.
Годиною пізніше мечник повертався хитаючись до своєї кімнати і повторюючи впівголоса:
– Хороший пан! Чесний пан! Поряднішого навіть удень із ліхтарем не знайти. Золото! Щире золото. Охоче кров за нього я пролив би.
Тим часом брати залишилися сам на сам. Мали ще між собою про що порадитись, до того ж і листи прийшли, за якими послали пажа, щоб їх від Ґанховa приніс.
– Либонь, – сказав Януш, – немає у тому і слова правди, що ти про пана Кміцица казав?
– Звісно. Ти й сам це знаєш чудово. Але визнай, чи не мав Мазаріні рації? Одним махом поквитався жорстоко з ворогом і вчинив пролом у тій вродливій фортеці. Що? Хто так зуміє?.. Це називається інтрига, гідна першого на світі двору! А та Білевичівнa така ж чарівна, як і прекрасна, і, Матінко Божа, наче королівської крові! Я гадав, що зі шкіри вистрибну!
– Пам’ятай, що ти дав слово. Пам’ятай, що згубиш нас, якщо той листи оприлюднить.
– Які брови! Який королівський погляд, аж повагу викликає. Звідки в такій панночці така майже королівська велич?.. Я бачив якось в Антверпені Діану, що на гобелені майстерно вишита, собак на цікавого Aктеонa нацьковує. Один в один вона!