Він вказав пальцем на східну частину лісу.
– Будемо їхати, поки не виїдемо – ось що!
– І ви гадаєте, що вже пани, якщо опинимось на тракті? Краще вже тут куля розбійника, ніж там зашморг.
– Не розумію, – здивувався Білоус.
– Бо там нас уже точно шукають.
– Хто, батьку?
– Князь.
Тут Сорока раптом замовк, а за ним і інші, немов переляк їх охопив.
– Ой! – зойкнув нарешті Білоус. – Тут зле і там не добре, як не верти!
– Загнали нас, як сіромах, у тенета. Тут розбійники, а там князь! – зронив інший жовнір.
– Нехай його там блискавка спалить! Я волію мати справу з розбійником, ніж із характерником, – зауважив Білоус, – бо що цей князь несамовитий, немає жодних сумнівів. Завратинський навіть із ведмедем на рівних боровся, а той йому шаблю видер, як дитині. Не може інакше бути, він його заворожив, а те, що я бачив, як потім на Вітковського кинувся, то на очах виріс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.
– Тепер втішайся, що на нього не кинувся.
– А що я мав робити, пане вахмістре? Я думав так: сидить на кращому коні, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерників нелюдська сила. На очах тобі зникне або димом закуриться.
– Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стріляв, то його наче туманом заслонило і я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зі землі, то мені вже років із десять такого не траплялося.
– Та що тут балакати, – промовив Білоус, – краще полічити: Любенець, Вітковський, Завратинський, наш полковник – і всіх один чоловік здолав, і то беззбройний, таких людей, із котрих кожен із чотирма не раз собі раду давав. Без бісівської допомоги не міг би він цього досягти.
– Довіримо душі Богові, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий і тут дорогу покаже.
– І без нього він довгі має руки, це такий пан…
– Цить! – обірвав його Сорока. – Щось тут листя шелестить.
Жовніри замовкли та нашорошили вуха. Неподалік чітко чулися якісь важкі кроки, під якими опале листя шелестіло дуже голосно.
– Коней чути, – шепнув Сорока.
Але кроки стали віддалятися від хати, аж тут пролунало грізне ревіння оленя.
– Це олені! Оленицю закликають або один одного лякають.
– В усьому лісі свято, наче Сатана шлюб бере.
Люди знову замовкли й уже задрімали, лише вахмістр підіймав часом голову та прислухався якусь хвильку, після чого голова падала чоловікові на груди. Так минула година і друга, аж урешті найближчі сосни з чорних зробилися сірими, і верхівки біліли щораз більше, наче їх хтось розтопленим сріблом намастив. Оленячі рики замовкли і цілковита тиша запанувала в лісовій гущавині. Повільно сутінки почали переходити у світанок, біле світило взялося одягатися в рожеві та золоті шати, аж нарешті настав справжній день і освітив потомлені обличчя жовнірів, котрі спали міцним сном під хатою.
Раптом двері розчахнулися, пан Кміциц з’явився на порозі й загукав:
– Сороко! Вставай!
Вояки схопилися на рівні ноги.
– Заради Бога, чого ваша милість уже на ногах? – здивувався Сорока.
– А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати і за городи повикидати, хоч би один прокинувся.
– Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише білого дня.
Молодик оглядівся навколо.
– Де ми?
– В лісі, пане полковнику.
– Це я бачу. Але що це за халупа?
– Цього й самі не знаємо.
– Ходімо за мною! – наказав пан Анджей.
І відступив усередину хати. Сорока подався за ним.
– Слухай, – звернувся пан Кміциц, сівши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?
– Саме так.
– А що з ним сталося?
– Втік.
Помовчали.
– Кепсько, – зітхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, ніж живого відпускати.
– Ми це й хотіли, але…
– Але що?
Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кміциц слухав розповідь на подив спокійно, лише його очі виблискували, а наприкінці сказав:
– То він горою, але ми ще здибаємося. Чому ти з’їхав з дороги?
– Боявся погоні.
– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутності Богуслава, до дідька дуже мало!.. Тепер він у Пруссію вирушив, там ми не зможемо його дістати, доведеться зачекати.
Сорока зітхнув із полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настільки сильно князя Богуслава, бо більше про погоню не згадував. Ця впевненість передалася відразу ж старому жовнірові, котрий звик думати головою свого полковника і відчував його серцем.
Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився і став шукати щось на собі руками.
– А де мої листи? – спитав він.
– Які листи?
– Які я мав при собі. У поясі були заховані, де пояс? – спитав гарячково пан Кміциц.
– Пояс я сам зняв із вашої милості, щоб вашій милості краще було дихати. Он він там лежить.
– Давай сюди!
Сорока подав шкіряний пас, підшитий замшею, в якій були затягнуті мотузкою кишені. Молодик розтягнув їх і витягнув звідти квапливо папери.
– Це охоронні грамоти до шведських комендантів, а де листи? – промовив шляхтич сповненим неспокою голосом.
– Які листи? – повторив Сорока.
– Грім і блискавка! Листи гетьмана до шведського короля, до пана Любомирського й усі ті, які я мав.
– Якщо в поясі їх немає, то й ніде немає. Мусили згинути під час їзди.
– На коней і шукати! – крикнув жахливим голосом пан Кміциц.
І перш ніж здивований Сорока зміг залишити приміщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, і схопившись руками за голову, узявся повторювати зі стогоном:
– Ох!.. Мої листи, мої листи!..
Тим часом жовніри поїхали, всі, крім одного, котрому Сорока наказав чатувати біля халупи. Пан Кміциц залишився сам у кімнаті й узявся міркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утік. Над паном Анджеєм зависла жахлива і невідворотна помста могутніх Радзивіллів. І не лише над ним, а й над усіма, кого він кохав, точніше, над Олюнькою. Знав пан Кміциц, що князь Януш не завагається вдарити його туди, де зможе поранити найболючіше, тобто поквитатися з Білевичівною. Адже Олюнька була в Кейданaх, на милості чи немилості жахливого магната, серце котрого не знало милосердя. Чим більше пан Кміциц міркував над своїм становищем, тим чіткіше доходив висновку, що було воно неймовірно жахливе. Після викрадення Богуслава Радзивілли будуть вважати його зрадником. Однодумці Янa-Казимирa, люди Сапєги та конфедерати, бунтівники на Підляшші, всі мають його за зрадника, за окаянну душу радзивіллівську. Поміж численних таборів, повстанців і чужих військ, що запрудили зараз поля Речі Посполитої, не було жодного табору, жодної партії, ніякого війська, які б не визнавали його найбільшим і найзатятішим ворогом. А ще ж існує нагорода, призначена Хованським за його голову, тепер свою призначать і Радзивілли, шведи, і хто зна, чи вже не призначили й однодумці нещасного Янa-Казимирa. «Оце я пива наварив, а тепер пити його мушу»! – думав пан Анджей. Викрадаючи князя Богуслава, захопив його для того, щоб кинути під ноги конфедератам, переконати їх беззаперечно, що з Радзивіллaми пориває, і таким чином влитися поміж них, здобути собі право воювати за короля та вітчизну. З іншого боку, Богуслав у його руках був заручником безпеки Олюньки. Але тепер, коли Богуслав перехитрив пана Кміцицa й утік, розвіялася не лише безпека Олюньки, а й доказ того, що пан Кміциц щиро покинув службу в Радзивілла. Йому тепер одна дорога – до конфедератів, але якщо він натрапить на загін Володийовськогo та його приятелів полковників, може, й дарують йому життя, але чи за товариша приймуть, чи йому повірять, чи не подумають, що він прибув шпигувати або для того, щоб дух ослабити і людей до Радзивілла перетягнути? Тут парубок згадав, що тяжіє на ньому кров конфедератська, згадав, що він перший розбив бунтівних угорців і драгунів у Кейданaх, що винищував бунтівні хоругви або змушував їх здатися, що розстрілював упертих офіцерів і різав жовнірів, що шанцями оточив і зміцнив Кейдани, і таким чином Радзивіллу тріумф у Жемайтії забезпечив. «Як же мені туди йти? – подумав собі шляхтич. – Tа їм би зараза милішим була гостем, ніж моя особа!.. З Богуславом на аркані при сідлі можна було б, але одним словом і голими руками…»
Якби він мав хоча б ті листи, то мав би з чим до конфедератів іти, мав би принаймні ними князя Януша в п’ястуці, бо ті листи могли підірвати довіру гетьмана навіть у шведів. Та й їхньою ціною можна б було Олюньку врятувати.
Але злий дух якийсь спричинився, що і листи згинули.
Пан Кміциц, коли все думкою охопив, удруге вхопився за голову.
– Зрадник для Радзивіллів, зрадник для Олюньки, зрадник для конфедератів, зрадник для короля!.. Я втратив славу, пошану, себе, Олюньку!..
Рана на обличчі його ще пекла, але в душі палив молодика жар стократ болісніший. Бо на додаток до всього, страждало і його лицарське самолюбство. Богуслав побив його ганебно. Нічим були йому ті побої, які йому в Любичі спричинив пан Володийовський. Там здолав його озброєний чоловік, котрого на дуель викликав, а тут беззахисний військовополонений, котрого мав у руках.
З кожною хвилиною міцніло в пану Кміцицу усвідомлення, в які страшні та ганебні він втрапив тарапати. Чим довше міркував, тим ясніше їхню моторошність бачив і щораз нові чорні кути помічав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батьківщини. Аж врешті охопив його переляк і подив.
«То це все я зробив?» – питав вояк сам у себе.
І волосся ворушилося йому на голові.
– Не може бути! Мабуть, мене ще febris2 трясе! – зойкнув парубок. – Матінко Божа, такого не може бути!..
«Сліпий! Дурний баламут! – зауважила його совість. – Чи не було краще за короля та вітчизну стати, чому не послухався Олюньку!»
І захопив його жаль, як вихор. Гей! Якби ж то міг собі сказати: шведи проти батьківщини, тому я проти них. Радзивілл проти короля – я проти нього! Тоді б йому в душі прояснилося і стало прозоро! Тоді би зібрав зграю зарізяк з-під темної зірки та гасав із ними, як циган на ярмарку, і шарпав би шведів, і по животах їхніх проїздив із чистим серцем, із чистою совістю, купався би в славі, як у сонці, став колись перед Олюнькою і промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae3, кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?
Але горда душа, що звикла собі давати волю, не хотіла враз і цілком визнати власну провину – то Радзивілли його поплутали, Радзивілли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честі та кохання.
Скреготнув пан Кміциц зубами, простяг руки до Жемайтії, на якій гетьман Януш сидів, як вовк на трупі, – і заволав глухим від нестями голосом:
– Помсти! Помсти!
Він упав у відчаї на коліна посеред світлиці та заговорив:
– Присягаюся Тобі, Ісусе Христе, цих зрадників гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем і мечем переслідувати, поки маю пару в роті, дихання в горлянці та життя на світі! В цьому мені, Царю Юдейський, допоможи! Амінь!
Аж тут йому якийсь внутрішній голос зауважив:
– Вітчизні служи, помсту залиш на потім!..
Очі пана Анджея палали гарячкою, губи мав спечені і тремтів увесь, як у лихоманці. Руками махав і говорив сам собі вголос, ходив, навіть бігав по кімнаті, копав ногами тапчани, аж врешті впав іще раз на коліна.
– Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволіти!
Тут долинув до нього гуркіт пострілу, який лісова луна відбивала від сосни до сосни, аж докотився, наче грім, до хати.
Пан Кміциц зірвався, вхопив шаблю та вибіг у сіни.
– Що там? – спитав жовніра, котрий стояв на порозі.
– Постріл, пане полковнику!
– Де Сорока?
– Поїхав листи шукати.
– З якого боку стрельнули?
Жовнір вказав на східну частину лісу, зарослу густими хащами.
– Звідти!
У цю мить почувся тупіт невидимих ще коней.
– Пильнуй! – наказав пан Кміциц.
Але зі заростів з’явився Сорока, зістрибнув із коня, що мчав на повному ходу, а за ним випірнув і другий жовнір.
Обоє побігли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанці, спрямувавши мушкети в бік чагарників.
– Що там? – спитав пан Кміциц.
– Купа люду йде! – відповів Сорока.
Розділ II
Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашаруділо, наче кабани йшли, проте хрускіт той що ближчим ставав, то повільнішим. Потім знову стало тихо.
– Скільки їх там є? – уточнив пан Кміциц.
– Десь шестеро, може, восьмеро, бо не міг їх добре полічити, – відрапортував Сорока.
– Для нас це добре! Вони нас не здолають!
– Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.
– Ще буде на це час. Пильнуй!
Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга білого диму випливла зі заростей, і мовби птаство зашуміло в ближній траві, за якихось тридцять кроків від хати.
– Із ґарлача стрельнули! – припустив пан Кміциц. – Якщо мушкетів не мають, то нічого нам не зроблять, бо з ґарлача з хащі нас не дістануть.
Сорока, тримаючи однією рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою біля рота і зарепетував:
– А покажіться хтось із хащі, то скоро тут ногами беркицьнете!
Тишу в хащах порушив грізний голос:
– Ви хто такі?
– Кращі за тих, хто по трактах нишпорить.
– Яким правом зайняли наше місце?
– Розбійник про право питає! Навчить вас кат права, то й ідіть до ката!
– Ми викуримо вас звідси, як борсуків!
– То ходіть! Дивіться лише, щоб цим димом самі не подушилися!
Голос у хащах замовк, імовірно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кміцицу:
– Варто було б котрогось заманити і зв’язати, будемо мати і заручника, і провідника.
– Ти бa! – зронив полковник. – Якщо хтось прийде, то лише на пароль.
– З розбійниками годяться будь-які хитрощі.
– Краще не треба! – застеріг пан Анджей.
Раптом нові запитання долинули з боку заростів:
– Чого ж ви хочете?
Тут уже сам пан Кміциц узяв голос:
– Як приїхали, так би ми й поїхали, якби ви етикет знали, телепні, і з ґарлачa не починали.
– Ви не втримаєтесь, увечері прийде до нас сотня коней!
– До вечора сюди прибудуть двісті драгунів, і багна вас не захистять. Бо є там такі, що проїдуть, як і ми проїхали.
– То ви жовніри?
– Та, певна річ, не розбишаки.
– А з-під якого прапора?
– А ви там що, гетьман? Не вам маю звітувати.
– У старі часи вас би вовки тут позагризали.
– А вас ворони задзьобали.
– Кажіть, чого хочете, достобіса! Навіщо в нашу хату залізли?
– А ходіть-но сюди! Не треба буде з хащі горло дерти. Ближче! Ближче!
– Пароль?
– Пароль для лицарства, а не для розбійників. Хочете – вірте, не хочете – ваша справа!
– А удвох можна?
– Можна!
За мить із гущавини, віддаленої на сто кроків, виринуло двійко високих людей і плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в літах, другий ішов прямо, лише шию витягав із цікавістю до хати. Обоє мали на собі півкожушки, обшиті сірим сукном, які носила дрібна шляхта, високі ялові чоботи та хутряні шапки, насунені на очі.
– Що за дідько! – буркнув пан Кміциц, придивляючись пильно до двох чоловіків.
– Пане полковнику, – покликав Сорока, – дуже дивно, але це наші люди!
Ті тим часом наблизилися на кілька кроків, але не могли розпізнати тих, що стояли біля хати, бо їх затуляли коні.
Пан Анджей висунувся вперед.
Прибульці все одно його не впізнали, бо обличчя воїна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися міряти його цікаво та неспокійно очима.
– А де другий син, пане Кемлич? – спитав пан Анджей. – Чи він часом не поліг?
– Хто це? В чому річ? Що? Хто промовляє? Що? – заметушився дідуган із дивним, немов переляканим голосом.
Він застиг нерухомо, роззявивши рота і вирячивши очі. Раптом його син, котрий як молодший, мав зір гостріший, ураз зірвав шапку з голови.
– Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! – залементував він.
– Ісусе! О, солодкий Ісусе! – і собі заголосив стариган. – Та це пан Кміциц!!!
Й обоє стали, як укопані, в позі, якою підлеглі вітають своїх господарів, а на їхніх обличчях малювалися одночасно переляк і здивування.
– Га! Такі з вас сини! – зронив, усміхаючись, пан Анджей. – То ви з ґарлачa мене вітаєте?
Тут дідуган схопився і став репетувати:
– А щоб вас усіх! Аби вам добре було!
Зі заростів вигулькнуло ще кілька людей, між ними й другий син старигана та смолокур. Усі бігли, мало карк собі не скрутили, зі зброєю напоготові, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав: