Не маючи права замінювати на власний розсуд старшину, гетьман, проте, не втрачав оказії усунути від влади своїх недоброзичливців. Навесні 1688 року Мазепа повідомив Леонтія Неплюєва про невдоволення переяславських козаків своїм полковником Дмитрашкою Райчею. Він пояснював, що полковника звинувачували в хабарництві й злості, іменуючи його «люцифером». Мазепа обережно пропонував дозволити обрати полковника «вольными голосами», при цьому пропонував («слышу, что думают») Головченка. Царський указ не забарився прийти: «…обрать себе доброго полковника», при цьому гетьманові доручалося прикласти своє старання, щоб «обран был верной, и радетельной человек»233. Нагадаю, що Райча, будучи ще всесильним переяславським полковником, під час пам’ятного полонення Мазепи запорожцями, дуже недоброзичливо відгукувався про нього. Те, що при розслідуванні доносів на Івана Степановича знову пролунало ім’я Райчі, доводить, що гетьман не випадково хотів позбавитися від такого старшини у своєму оточенні. Безумовно, це був особистий ворог, і подальші події це підтвердили.
Після відставки Райча за указом відправили до Москви, де він, мабуть, дуже старанно наговорював на гетьмана. Принаймні Голіцин прислав Мазепі указ не чинити утисків дружині Дмитрашка. Іван Степанович був явно уражений тим, що його ворогові «изволили дать веру». Він нагадував князеві, що той більше десяти років знає його «плоть и нрав», що він, Мазепа, ні за яких умов не зазіхне ні на чиє життя і ні на чиї маєтки.
Ми відзначали вміння Мазепи мовчати. Спостерігатимемо як, прекрасно знаючи, хто очолював змови проти нього, він усуватиме своїх ворогів від влади, при цьому ні словом не натякаючи про істинні причини немилості.
Проте, перебування Райчи в Москві породили в Україні різні чутки. Говорили, зокрема, що той повернеться з якимсь боярином «для прийняття якогось чину», мабуть, йшлося навіть про гетьманську булаву. Хоча Іван Степанович називав це «ложной басней», але просив прислати роз’яснення, оскільки «люди прості» будь-яким розмовам вірять234. Райчу прислали в Сівськ, звідки він засипав гетьмана проханнями повернутися до Батурина (Мазепа був тоді в поході в Новобогородицькій фортеці, що будувалася). Гетьман дуже вправно підтримав це прохання, не забувши нагадати, що Райча звинувачений у зраді та в багатьох «обидах», завданих його колишнім підлеглим. «Царський указ» у відповідь підкреслював непросте положення гетьмана: прислати Райчу до Батурина дозволялося, але наказувалося колишнього полковника «в обиду не давать», і особисто оберігати235. Але талант політика і тут дозволив Мазепі обернути невигідну ситуацію на свою користь. Він посилає прохання, щоб Дмитрашку не засилали, а відпустили додому – аргументуючи це небажанням, щоб «было на мене от войска и народу за это укора»236. Таким чином, гетьман позбавив свого ворога полковницької влади та впливу, залишивши його спокійно мешкати в своїх маєтках. Звичайно, це було дуже ризиковано, але виправдано, враховуючи ситуацію.
Уміння розбиратися в людях і плести складні комбінації допомагали Івану Степановичу і в створенні його знаменитої «шпигунської мережі». Мазепа не перший гетьман, що створив зовнішню агентуру, тобто, по суті, розвідувальну мережу. Першим успіхів на цьому терені добився ще Богдан Хмельницький. Але, мабуть, нікому не вдавалося довести її до такої досконалості. Не випадково даними мазепинської розвідки постійно користувався Голіцин, а пізніше – Петро І. Наприклад, гетьман писав князеві Василю, що відправив до Царьграду купця «для проведывания тамошних поведеней» і двох переодягнутих козаків: одного у Львів для відомостей про польські задуми, а іншого – до Бухаресту. Були в нього зв’язки і з мультянським (валаським) господарем. Мазепа повідомляв, що зайнятий пошуком відповідної кандидатури для посилки в Крим і Кизи-Кермен. Один з можливих варіантів – послати туди товмача під приводом викупу гадяцького жителя237. Наказ «проведывать всякие новости» був відданий гетьманом і прикордонному чернігівському полковникові Якову Лизогубу238, який входив у вузьке коло близьких йому людей.
Незважаючи на завзятість, здібності й обережність, Мазепі нелегко було зберігати прихильність свого покровителя. Найсуворіший контроль – ось основний принцип української політики Голіцина. За два роки свого гетьманства Іван Степанович написав князеві Василю більше 150 листів-звітів (це тільки збережені до наших днів). Для порівняння, за такий же відрізок часу за Петра листів було в чотири рази менше, незважаючи на Азовські походи, що активно розгорталися. Крім того, гетьман постійно з’їжджався «для державних розмов» із сівським воєводою Л. Неплюєвим, радником і улюбленцем Голіцина, що заміщав його в Україні239. Усі вістові новини він посилав через пошту государям і государині (!)240. Приходили подібні укази: «…нарекают они запорожці, на него гетмана, будто он грамоті у себя удерживает, и он бі гетман о том к ним великим государям, писал, о каких они запорожці грамотах говорят и хто их и где, и для чего удерживают»241 …З Москвою треба було погоджувати все, включаючи випадки дрібних убивств і грабежів242. При цьому Голіцин нерідко ігнорував думку гетьмана. Так, улітку 1689 року «по имянному предложению» князя Василя Мазепу змусили призначити переяславським полковником Леонтія Полуботка, супротивника гетьмана (з яким він потім зумів упоратися тільки в петрівський період гетьманства)243.
Незважаючи на давнє знайомство, явне заступництво Голіцина й люб’язні обміни подарунками Іван Степанович ніколи не дозволяв собі фамільярності в листах до нього. Навпаки, з часом звернення стає усе більш формальним: якщо після обрання гетьманом Мазепа писав: «…ближнему боярину и дворовому воеводе ясновельможному князю…», то навесні 1689 року титул у зверненні став уже по-справжньому громіздким: «ясновельможный ближний боярин, большого полку дворовый воевода, царственные большие печати и государственніх великих и посольских дел оберегатель и наместник новгородский». Багато істориків, що вивчали правління Голіцина, схильні характеризувати князя як мрійливого й ліберального інтелігента. Такий його образ, зафіксований і в великому романі А. Толстого «Петро Перший» – нерішучий інтелектуал, що мучиться докорами сумління. Факти показують, що Голіцин був честолюбним політиком, який жадав влади, безумовно, талановитим і освіченим. Він багато в чому випереджав свій час. Але, як усі тимчасові виконавці, отримавши безмежну владу, він уже зупинитися не міг і стрімголов летів назустріч своїй загибелі. Те, що Голіцин керував країною «з самовладдям», відзначав і Невіль, незважаючи на свої дифірамби на адресу князя.
1
Шляхта – назва дворянства в Речі Посполитій, що мала право брати участь в управлінні державою, зокрема, в роботі місцевих сеймиков, обирати депутатів на сейм, брати участь у виборі короля і т. ін.
2
Старшина – загальна назва верхівки українського козацтва. Сюди входили «генеральна старшина» – генеральний писар, обозний, осавул і т. ін., а також полковники.
3
Słownik geograficzny królestwa polskiego i innych krajow słowiańskich. T. VI. Warszawa, 1885. S. 183.
4
Слід зазначити, що в документах присяги в Переяславі мовиться: «Степан Михайлов сын Мазепа». (Грушевский М. С. К истории Переяславской рады 1654 р. // Доклады АН СССР, № 16. – С. 302).
5
Те, що Ф. Мазепа не був соратником С. Наливайка і не був страчений у Варшаві, доводить детальне дослідження цього повстання, написане нещодавно: С. Леп’явко. Козацькі війни кінця XVI ст. а Україні. – Чернігів, 1996.
6
Подвійне ім’я було поширене серед православної української шляхти – наприклад, Богдан Зиновій Хмельницький. Т. Люта намагалася у своїх працях довести, що йшлося про різних людей (зокрема, що Адам Мазепа не був батьком І. Мазепи). Але в нашій статті ми навели безперечні докази, що йдеться про одну людину – Степана Адама Мазепу, білоцерківського отамана й підчашого чернігівського. (Таїрова-Яковлєва Т. Г. К биографии казацких старшин. // Theatrum humanae vitae. Студії на пошану Н. Яковенко. Київ: Laurus, 2012. – С. 535—538.)
7
Інфамія – покарання для шляхти в Речі Посполитій – безчестя, що супроводжувалося позбавленням громадянських прав.
8
Наїзд – озброєний напад шляхти, яка зазвичай таким чином вирішувала в Речі Посполитій спірні питання зі своїми сусідами.
9
Архив Юго-Западной Руси (далі – АЮЗР.) Т. 1. Ч. III. № СХ. С. 397—400.
10
Присяжна книга 1654 р. – С. 40, 70.
11
Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі – Акті ЮЗР). Т. X. № 7. С. 405.
12
Грушевский М. С. К истории… С. 302.
13
Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. К., 2003. – С. 27.
14
Там же. № 4. С. 248. М. Грушевский писав із цього приводу: «Тим дивовижніше, що така абсолютно нікчемна купка мала сміливість звернутися до царського посольства з проектом розподілу старих земських урядів». – Грушевский М. К истории… С. 305.
15
Сучасний канадський історик О. Субтельний, автор блискучої праці про «мазепинців», і той в деякій мірі піддався цьому настрою і написав, що Мазепа втілювали симбіоз польської католицької шляхти й українського православного козацького оточення. У відступі від православної віри абсолютно безпідставно звинуватив І. Мазепу і відомий російський історик Б. Н. Флоря. (Флоря Б. Н. Тема конфессионного протистояния в «Летописи» С. Величко. // Вестник церковной истории. 2013. № 3—4. – С. 259—269).
16
«Літопис» Самійла Величка (далі – Величко С. Летопись). Т. II. – С. 342.
17
Лазаревский А. Заметки о Мазепе. // Киевская Старина (далі – КС). 1898. Июнь. – С. 411.
18
Сборник выписок из архивных бумаг о Петре Великом. Т. I. С. 314; Листи Івана Мазепи. Т. 1. К., 2003. № 17. – С. 107—108.
19
АЮЗР. Ч. I. Т. V. N CVII. – C. 345—348.
20
Архів ІІ СПБ РАН. Ф. 68. Киевская казенная палата. № 86.
21
Терещук О. Пам’ятні речі Марії Магдалини Мазепиної в колекції Національного музею історії України // Іван Мазепа та його доба. Історія, культура, національна пам’ять. К., 2008. – С. 422—439.
22
Гадяцький договір – знаменита угода, підписана І. Виговським з поляками в вересні 1658 року.
23
Записки Перетятковича. К вопросу о сношениях Польщи с казаками 1657—1659 гг. К., 1873. – С. 13.
24
Volumina legum. T. IV. Petersburg, 1859. – S. 304.
25
Рік народження визначений за листом Ф. Орлика, в якому він пише: «мені вже 70 років, стільки, скільки було покійному Мазепі у Бендерах», тобто в 1709 р. День і місяць народження були визначені Т. Падурою на основі запису в Кременецькому єзуїтському молитовнику.
26
Величко С. Летопись. Т. II. – С. 342.
27
До речі, сам А. Пушкін в післямові до поема «Полтава» писав, що дума, написана Мазепою, «примітна не лише в історичному сенсі».
28
Більшість біографів Мазепи абсолютно бездоказово вважають, що вчитися на захід Мазепу послав король. Так, І. Бутич пише, що це сталося в 1656 році. Але, враховуючи, що його батько в цей час був серед старшин Б. Хмельницкого, це являється абсолютно неможливим. Набагато вірогідніше припустити, що Мазепу послали на захід через Києво-Могилянську академію, можливо, саме в 1656 р., тим більше, що багато її студентів продовжували свою освіту за кордоном.
29
Універсали Івана Мазепи. К.-Львів, 2002. – С. 21
30
Про це писав Орлик у листі до свого сина.
31
Про це сказав сам Мазепа в розмові з Жаном Балюзом.
32
Величко С. Летопись. – Т. II. – С. 342.
33
Słownik geograficzny… T. VI. – S. 185.
34
Уперше в документах І. Мазепа іменується «покоевым короля» в листах І. Виговського від жовтня 1659 року, тобто вже після скинення Виговського згетьманства. – ПКК. Т. III. N LXXXII. – C. 361. Тоді ж, у 1659 р., Ян Казимир упривілеї Степану Адаму відзначає, що його син знаходиться «при боку нашем».
35
Лист Жана Балюза про Мазепу. // Мацьків Т. Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах. К.-Полтава, 1995. – С. 104.
36
Pasek J. Pamiętniki. – S. 211—212.
37
Там же. – С. 321.
38
Jemiołowski M. Pamiętnik. Lwów, 1850. – S. 135.
39
Pasek J. Pamiętniki. – S. 327.
40
26 лютого 1663 року І. Мазепа був відправлений Тетерею назад до короля. – Памятники, изданніе киевской Археографической Комиссией (далі – ПКК). Т. IV. N LIX. – C. 271.
41
Інструкція І. Мазепі з коронної канцелярії, 31 березня 1663 р. – Pisma do wieku Jana Sobieskiego. N 49. – S. 214—221.
42
Лист П. Тетері королеві, 2 травня 1663 р. – ПКК. Т. IV. N LXV. – C. 295.
43
Величко С. Летопись. – Т. 2. – С. 342. Те, що Іван був під час походу при королеві – не викликає сумніву, оскільки зберігся «Реєстр тих, хто був з королем й. м. за Дніпром», підписаний особисто Яном Казимиром. У ньому значиться Іван Мазепа (Iwan Mazepa) – показово, що саме Іван, а не Ян або Іоанн. – Świat pogranicza. Warszawa, 2003. – S. 184.
44
Детальніше про ці події див. Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659—1667 рр.). К., 2003.
45
«І в той деревне учинился пожар. И те де люди, покиня ево побежали однимать пожару, а он де в то время с товарищи того двора уехали верхами». – Російський Державний Архів Давніх Актів (далі – РДАДА). – Ф. 229. Оп. 1. № 141. Арк. 76.
46
Принаймні у кінці листопада 1664 року С. Фридрикевич був живий і підписував інструкцію козацьким послам на сейм. – Україна модерна. 1999—2000. № 4—5. – С. 407.
47
Цей факт про те, що друга дочка С. Половця була у шлюбі за П. Дорошенком, наводить американський дослідник козацької генеалогії Г. Гаєцький. У новітній праці про старшинські роди В. Кривошеї говориться тільки про двох дружин (дочки Яненка-Хмельницького та Єропкиної). В. Степанков говорить про трьох дружин, не називаючи їх поіменно. Тому вважаю, що дані Г. Гаєцького достовірні. – G. Gajecki. The Cossack Administration of the Hetmanate. Harvard, 1978. V. 2. P 571.
48
Лист Жана Балюза про Мазепу. // Мацьків Т. Іван Мазепа в західньоєвропейських джерелах. К.-Полтава, 1995. С. 105.
49
Мається на увазі перша перемога Б. Хмельницкого над поляками у травні 1648 р.
50
«для своєї росторопності и цекавости». – Величко С. Летопись. Т. II. С. 342.
51
Щоденник польського посольства, 27 серпня 1672 року. – Pisma do wieku J. Sobieskiego. T. II. N 425. S. 1100.
52
Сіверянський літопис. 2003. № 5—6. Док. № 6. С. 18. У Ю. Мицика ця польська звістка помилково датована 1669 роком, хоча вона, мабуть, відноситься до 1672 р.
53
Акты ЮЗР. Т. XI. № 68. С. 231.
54
Тобто з перекладачем.
55
Синбирский сборник. Малороссийские дела. № 13. С. 12—13.
56
Акты ЮЗР. Т. XII. N 112. C. 332.
57
Там же. № 133. С. 425.
58
Акты ЮЗР. Т. XI. № 151. С. 508.
59
Диким полем називали величезні незаселені простори, що лежали на південь від кордону Кам’янець—Винниця—Умань аж до Криму. Ці поля зазвичай були місцем здобичі вільних козаків і татарських чамбулів.
60
«Расспрос» Мазепи в Москві. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 170. С. 561—562.
61
Синбирский сборник. Т. 1. М., 1844. С. 212.
62
«Расспрос» Мазепи в Москві. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 170. С. 558—559.
63
Детальніше про цей див: Таирова-Яковлева Т. Г. К биографии автора казацкой летописи Самойла Величко. // Studia Slavica et Balcanica. 2016. № 2 – C. 76— 88.
64
Втім, далі Величко наводить явно неправдиві дані, що нібито Мазепа провів у кандалах «несколько лет» і був відпущений запорожцями тільки після довгого умовляння Самойловича і після виплати їм відкупного. Тут позначається та неприязнь, яку Величко відчував до Мазепи, що став винуватцем його полонення і безславного закінчення кар’єри. До того ж Величко писав у роки, коли ім’я Мазепи знаходилося під найсуворішою забороною й анафемою. Звідси – прагнення додати принизливі для Мазепи деталі, а з іншого боку – показати, що той був усім зобов’язаний Самойловичу. (Величко С. Летопись. Т. II. С. 341—342).