Іван Мазепа - Мицик Юрій 4 стр.

Але Руїна робила свою темну справу. Жадання влади опановувало серця. Старшина організувала змову проти Многогрішного. За угодою з московськими воєводами його заарештували і відправили до Москви (березень 1672 року). Там колишнього гетьмана піддали тортурам і, не добившись ніяких доказів його провини, разом із сім’єю навіки заслали в Сибір. Лівобережним гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича, ставленика старшини, повністю лояльного Москві. Самойлович хоч і був прибічником ідеї об’єднаної Гетьманщини, але побоювався, що єдиним гетьманом стане Дорошенко.

Іван Самойлович.

Портрет роботи невідомого художника. Близько 1690 року

«Ян ІІІ Собеський у лавровому вінку».

Ю. Шимонович-Семигиновський. 1677 р.

Одначе зовнішня ситуація теж міняється. Польський воєначальник Ян Собеський отримав блискучу перемогу над турками під Хотином, і незабаром піднесена шляхта обрала його польським королем на місце померлого Михайла Вишневецького. На Правобережжі росло невдоволення проти Дорошенка через грабежі його союзників татар і турків. До того ж йому доводилося воювати ще з одним самозваним «гетьманом» – Михайлом Ханенком, що орієнтувався на Польщу. Самойлович усіляко налаштовував царський уряд проти Дорошенка, і в Москві почали холонути до ідеї «єдиної України», здійснення якої уявлялося все більш складним і далеким.

Ось у такий страшний час Мазепа стає близькою до Дорошенка людиною. Задушлива атмосфера Руїни – загальної підозрілості, недовіри й виказування повинна була залишити невитравний слід у душі Івана. Орлик згодом писав про Мазепу: «…усім відомо, як він нікому не вірив і як важко було заслужити його довіру». Десь у ці роки Мазепа пише свою поему, одну з трьох що дійшли до нас (точніше – думу), в якій з болем і гнівом міркує про трагічну долю України. Жорстокий докір він кидає своїм співвітчизникам:

Він засуджував гетьманів, що укладають союз із невірними, продаються за гроші полякам або прислуговують Москві. Така політика, на думку Мазепи, призводила до величезних бід в Україні:

На одвічне питання «що робити» Мазепа відверто відповідав: «Я сам бідний, не здолаю» і закликав «без жадної політики» взятися за руки:

Ця поема Мазепи, без перебільшення, є однією з найвірніших оцінок суті Руїни.

Працювалося з Дорошенком непросто. Хоча він був старший за Івана тільки на дванадцять років і свого часу теж учився в Києво-Могилянській академії, але вони походили з різних світів. З юних років Дорошенко служив у козацьких військах, пройшовши все повстання Хмельницького від рядового до полковника. Суворий, жорсткий і похмурий – з ним було складно знаходити спільну мову. Але дозволю собі припустити, що ідеали єдиної, сильної Гетьманщини, в які так свято і безкорисливо вірив Дорошенко, назавжди залишилися священними і для Мазепи. Своєрідним символом цих ідей сдугував усе той же Гадяцький договір, за який боровся батько Івана, якого тепер домагався від поляків Дорошенко і до якого знову звернуться старшини Мазепи в тривожному 1707 році.

Дорошенко цілком оцінив «розторопність і допитливість» – характеристика «Літопису» Самійла Величка50 – молодого козака. Правда, займав він в оточенні гетьмана дуже своєрідне місце – йому довіряли, його цінували, до нього ставилися з повагою, але офіційного звання не давали й тримали на деякій дистанції. Іван брав участь у військових експедиціях Дорошенка, влітку 1672 року очолював гарнізон захопленого козаками Крехова51 (в околицях Львова). Поляки зі злістю писали, що в Крехові Мазепа віддав католицький монастир «ворогові святого хреста на розграбування»52. Але в основному він займався дипломатичною діяльністю.

Біографи Мазепи (навіть О. Оглоблин, Д. Яворницький та ін.) вважали, що Мазепа тільки одного разу (чи двічі) їздив з дорученнями гетьмана в Туреччину. Насправді можна говорити, що Мазепа стає основним кур’єром Дорошенка в його переговорах зі своїми татарсько-турецькими союзниками. Перша згадка про його поїздки відноситься до весни 1673 року. Росіяни впіймали дорошенківського осавула, який під тортурами повідомив, що гетьман відправив до Криму козака, «прозвища ему Мазепа», за ордою, і що той вже прислав гінця зі звісткою, що хан виступає з Криму з усією кримською і ногайською ордою53. У вересні того ж 1673 року Мазепу зустрічають у Рашкові на кордоні з Молдавією. Разом з товмачем54 він їхав з турецької землі, від султана, куди його відправив Дорошенко55. Найцікавіше, що в обох випадках Мазепу, який очолював посольства, іменують просто «козаком». Повторюся, що реальна його роль при гетьманському дворі була незрівнянно вища.

Присяга короля Яна Казимира на Гадяцькому договорі, підписаному 10 червня 1659 року

Навесні 1674 року в Переяславі призначається загальна рада для обрання гетьмана єдиної України – «обох берегів». Це була історична подія. Очікувалося, що правобережні козаки теж візьмуть участь у виборах. Ханенко, порвавши з поляками, склав на раді клейноди. Дорошенко все ж не поїхав і послав своїм представником на раду Івана Мазепу (!) із заявою про прийняття підданства Москві. Важко сказати, як Мазепа представився на раді. У царській грамоті до Дорошенка говорилося: «…прислал к ним в Переясловль генерального своего писаря Ивана Мазепу…»56. На це Дорошенко заперечував: «…послали есмі, хотя не генералного писаря, однако нам верного приятеля, господина Мазепу…»57. Дуже прикметне формулювання! «Вірний приятель», але «господин». Довірчо, шанобливо, але підкреслено не «генерального писаря» (перша після гетьмана посада в Гетьманщині). Невже Мазепа з природженого честолюбства так представився російським послам?

27 березня 1674 року в Переяславі представники 10 полків України обрали єдиним гетьманом Івана Самойловича. Була принесена присяга на вірність царю, і укладені чергові пункти угоди з Москвою. Але по поверненні Мазепи Дорошенко змінив своє рішення про підданство царю і зберіг союз з Туреччиною. Як стверджував згодом Мазепа, правобережного гетьмана підбив на це кошовий отаман Іван Сірко. Утім, цілком можливо, Іван у даному випадку вигороджував Дорошенка і мстився запорожцеві. Підстави в нього для цього, як ми побачимо нижче, були.

Корсунь. Малюнок Н. Орді. 1870 р.

Якщо знову ж таки вірити словам Мазепи, Дорошенко після Переяслава був на нього злий. Коли Іван просився з’їздити в Корсунь до дружини, Дорошенко звинуватив його в зраді («що он де хочет изменить»). Гетьман, зокрема, докоряв Мазепі, що його «соболями прельстил» Ромодановський. Дорошенко навіть зажадав від Мазепи присягнути, що він нічого поганого в Переяславі про нього не говорив. Мазепа був змушений у присутності митрополита Тукальского присягнути на вірність Дорошенку.

Наближався черговий поворотний момент у долі Мазепи. Цього разу – дуже трагічний. Дорошенко відправляє його до турецького візиря. Місія ця була дуже важлива і відповідальна, враховуючи ситуацію, що складалася, те, що багато правобережних полковників перейшли до Самойловича, син Дорошенка зазнав поразки, і Москва була як ніколи сильна. Дорошенко в листі до візиря писав про Мазепу як про «свого вірного»58. Мазепа віз листи гетьмана до хана і візиря, п’ятнадцять полонених козаків – мабуть, для підтвердження лояльності Дорошенка турецькому двору. З ним також було дев’ять татар, що служили провідниками й охороною. Мазепа їхав добре відомим йому маршрутом, через Дике поле59, що приховало стільки небезпек.

При переправі через річку Інгул на них напали запорожці. Збереглося багато, правда, досить сухих описів цієї події. В результаті короткої кривавої сутички частина татар була убита, інші потонули в річці, козаки звільнені. А Мазепа? Мазепа потрапив у полон до запорожців.

За цією логікою події він не міг залишитися живим. У кривавій і жорстокій бійні, коли всі ті, що супроводжували його загинули. Проте ми ще не раз зможемо переконатися, що сам Бог беріг Мазепу.

Запорожці – вільні, хвацькі лицарі, що не визнавали угод, присяг і договорів, служили то королеві, то цареві, то самому бісові, вважали себе «захисниками християн», але наспрвді стали одними з головних винуватців Руїни. Вони ненавиділи «реєстрових» козаків, тим більше – шляхетну старшину, не визнавали недоторканості чужих послів – тим більше до «невірних». Ненавиділи вони і Дорошенка, як підданого султана. Потрапити в їх руки, щойно омиті кров’ю, коли в повітрі панувала смерть, а звільнені полонені волали до помсти!

Мазепа пізніше сухо заявляв: він від них не тікав, бою з ними не чинив, і листи, що були при нім, віддав Сірку60. Чинити опір великому загону запорожців, так само як і намагатися втікати від них – означало вірну смерть. Але і залишитися, і добровільно віддати себе їм у руки – можна було тільки, не втративши цілковите самовладання. Утім, потрібно визнати – Мазепа міг бути хоробрим, зустрічати небезпеку з холодною головою і з гідністю дивитися в обличчя смерті. Він чинив так завжди, в найтяжчі хвилини свого життя. Так само він триматиметься і на смертному одрі. У нас немає ніяких підстав вважати, що при фатальній зустрічі з запорожцями він поводився інакше.

Першим про взяття в полон Мазепи написав польському магнатові, підчашому серадзькому, переяславський полковник Дмитро Райча. У його словах, що «Іван Мазепа, який вашій милості… як розумію, відомий», потрапив «у руки Івана Сірка» – проглядала іронія61. Райча не міг припустити, що його власне життя за декілька років знаходитиметься в руках цього самого Мазепи, вже – гетьмана. Але тоді він був правий – поляки могли тріумфувати – колишній «покоєвий» мав безславно померти від тортур запорожців.

Джерела різняться в подробицях, що відбувалося далі. Сам Мазепа говорив, що залишався з Сірком у степу майже п’ять тижнів62. Сірко пізніше згадував, що запорозьке військо «дарувало Мазепу душею і здоров’ям» – тобто дарувало йому життя (але не свободу). Значить, як мінімум, таке питання, чи варто йому жити, піднімалося. Самійло Величко, що мав тісні зв’язки із Запорожжям63 у своєму «Літописі» говорить, що на раді запорожці, почувши свідчення звільнених ними козаків і прочитавши листи, що були з Мазепою, тут же хотіли його «растерзати і убити». Але зробити цього не дали Сірко та інші «товариші» (тобто заслужені козаки). Величко приводить напівлегендарне повідомлення, що там, на раді, хтось із отаманів (ймовірно – сам Сірко) нібито сказав запорожцям «пророчі» слова: «Панове братя, просим вас не убивайте сего человека, может он вам и отчизне нашой впред згодитися». Військо послухалося, зберегло Мазепі життя, але закувало його в «крепкие кандалы»64.

Цілком можливо, що Сірко цілеспрямовано «полював» за Мазепою, який трохи не привів Дорошенка до підданства царя (чого, як ми пам’ятаємо, Сірко категорично не хотів). З іншого боку, залишаючи йому життя, кошовий отаман проявляв політичний прагматизм – полонений Мазепа був сильним аргументом і в переговорах з Дорошенком, і з Самойловичем.

Звичайно, Сірко не чекав, що за його полоненого почнеться справжня політична боротьба. 3 серпня Іван Самойлович (гетьман «обох берегів» України) повідомив царя, що Сірко і запорожці з метою заслужити царську милість упіймали дорошенківського посла Мазепу і звільнили полонених лівобережних козаків. Сірко прислав Самойловичу знайдені в Мазепи листи, але гетьман цим не задовольнився і почав вимагати видачі самого посланця65. Вийшов і царський указ кошовому, щоб той прислав Мазепу66. Але Сірко відмовлявся. Важко однозначно сказати, що утримувало знаменитого отамана, котрий із власного досвіду знав про російський Сибір. Чи позначалася запорозька традиція «не видавати», чи він не хотів остаточно сваритися з Дорошенком, посилаючи його найближчого помічника на розправу. Сам Мазепа, як і раніше знаходячись у полоні в запорожців, ймовірно і не здогадувався, на якому рівні найвпливовіші політики боролися за голову його – ще майже нікому не відомого козака.

Окрім Самойловича, у битву за Мазепу вступив Григорій Григорович Ромодановський – знаменитий російський воєвода і полководець. Ромодановський прославився своїми діями в Україні ще з 50-х років XVII століття. Воював з Виговським, Богуном, Юрієм Хмельницьким, неодноразово не без допомоги своєї армії повертав Україну до присяги цареві. Відрізнявся жорсткістю, якщо не жорстокістю, безумовним військовим талантом і відмінним знанням місцевої ситуації. Син його, до речі, вчився в Києво-Могилянській академії. Ромодановський особисто написав Сірку, вимагаючи видати Мазепу. Отримавши відмову, він, не вагаючись, послав людей до Харкова, заарештував дружину Сірка, а зятя його велів доставити до себе. Зятеві отамана було, мабуть, зроблено відповідний наказ, після чого він був відправлений до Сірка. Кошовий отаман здався і прислав Мазепу в Черкаси, де знаходилися гетьман і Ромодановський67. У своєму супровідному листі до Самойловича Сірко люб’язно писав, що «за бажанням твоїм» посилає Мазепу «для словесної розмови про намір Дорошенка».

Найдивовижніше полягало в тому таємному листі, який знаменитий отаман направив гетьманові: «…зело и покорно велможности твоей прошение свое приносим о Иване Мазепе…твоя милость, яко отец милосердій, покажи милость свою, чтоб он в неволе не біл…». Своє прохання Сірко пояснював тим, що скажуть – «войско дарили его (тобто Мазепу. – Т. Т.-Я.) здоровьем и волею», а, мовляв, «Серко засылает в неволю». Лист закінчувався наступними словами: «И повторе велможности твоей, добродея своего, прошу о том человеке»68. Можу з упевненістю сказати, що ніколи – ні до цього, ні після, Сірко так ні за кого не просив.

Можна припустити, що Мазепа їхав з важким серцем. Як пізніше згадувала старшина, Мазепу «кошовий Сірко прислав у нужденному одязі до Самойловича»69. З вогню та в полум’я. Від свавільних запорожців у ворожий стан Самойловича, що ненавидів Дорошенка і все, що з тим було пов’язано. Ось тут і слід згадати про один з найяскравіших талантів Мазепи. Орлик писав про нього: «Ніхто не міг краще обійтися з людиною, притягнути її до себе. Не досягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброю, не переставав улещувати людину доти, доки не робив своєю». Самойлович став одним з перших, хто не встояв перед «чарами» Мазепи (зауважу, таких буде маса, не виключаючи самого Петра I). Вже за декілька днів після офіційний допиту в Черкасах гетьман писав «пойманному дорошенкову козаку» (офіційне вислів із російських документів того періоду): «Мой ласкавый господине Мазепо! Как я говорил вашей милости и дал слово, что при имуществе своем и при здоровье со всем домом своим пребівати будешь, то и повторяю»70.

Як ми бачили вище, росіяни без вагань застосовували тортури до дорошенківської старшини. Правда, після Переяславської угоди вони прагнули перетягти правобережних козаків на свою сторону, а Мазепа, незважаючи на свій низький офіційний статус, був людиною непростою. Але недооцінювати дивовижні здібності самого Мазепи, що зумів украй несприятливі обставини обернути на свою користь, теж не доводиться.

У грізного Ромодановського теж, мабуть, залишилося прихильне враження про першу розмову з Мазепою. Втім, він уже спілкувався з ним у Переяславі71. У своєму листі до царя Ромодановський іменував його «Іваном Мазепою», не «Івашкой», як завжди росіяни писали про «зрадників», і передавав отримані від нього відомості про Дорошенка. Зокрема, Мазепа розповів Ромодановскому, що Ян Собеський хоче укласти мирну угоду з турецьким султаном. Ця звістка повинна була стати неприємною несподіванкою для Москви і підняти значущість свідчень Мазепи. Потрібно віддати йому належне, ні тоді, в Черкасах, ні пізніше в Москві Мазепа не сказав нічого шкідливого для Дорошенка – крім того, що і так було відомо зі знайдених при ньому листів, і навпаки, всіляко його виправдовував.