Іван Мазепа - Мицик Юрій 6 стр.

Воєнні події між тим дійсно розгорталися бурхливо. У 1676 році російські війська і Самойлович здійснюють похід до Чигирина, де знаходився Дорошенко, і той, не бажаючи кровопролиття, 19 вересня вийшов з міста і склав клейноди перед Ромодановським. Дорошенка відправили на почесне заслання до Москви, а потім у В’ятку, де він служив воєводою. Йому вже ніколи не дозволять повернутися в Україну, він житиме у своїх російських маєтках, одружиться з росіянкою, і правнучка гетьмана Дорошенка від цього шлюбу (Наталія Гончарова) стане дружиною Олександра Пушкіна, автора поеми про Мазепу. Воістину, шляхи Господні несповідимі…

Князь Василь Голіцин із нагородною медаллю.

Невідомий художник. XVII cт.

Мазепа теж брав участь у Чигиринських походах і був присутнім при капітуляції свого колишнього гетьмана. Саме в цей час він знайомиться з людиною, якій судилося відіграти ключову роль в його подальшій долі. Йдеться про Василя Васильовича Голіцина, родовитого князя, ровесника Мазепи, який тоді теж був ще на самому початку своєї кар’єри. Його роль в історії Росії явно недооцінюється істориками, а його значення в історії України —взагалі не відбито в науковій літературі. Саме тому дозволю собі нагадати читачеві деякі добре відомі сторінки російської історії, тісно пов’язані з долею Мазепи.

Традиційно позитивне ставлення до табору Петра I зазвичай перетворювало царівну Соф’ю і усіх її прибічників на чолі з Голіциним в антигероїв. Тільки небагато істориків89 визнавали, що саме Голіцин став першим освіченим реформатором Московської держави, безпосереднім по-передником петрівської епохи.

Утім, Василь Васильович дійсно був фігурою дуже суперечливою. Він, мабуть, перший з московської еліти став відкритим прибічником «Заходу» – сам добре говорив латиною, був ввічливий з іноземцями, мав величезну бібліотеку, зокрема, з безліччю іноземних видань, частенько одягався на «західний» манер. Його будинок у Москві став першим столичним палацом, в якому постійно бували іноземні посли і гості. Французький посол де Невіль, особисто знайомий з князем, приписував йому план перетворення Московської держави – на зразок західних держав. Ніяких документальних підтверджень планів Голіцина не збереглося, але ті реформи, які він проводив, прийшовши до влади, дають деяке уявлення про його наміри. При цьому князь був людиною величезних амбіцій, які зростали в міру збільшення його впливу при царському дворі.

З Мазепою його об’єднувала «культурна» близькість. Обоє були прихильники заходу і виключно освіченими для своєї епохи людьми. Для Голіцина фігура Мазепи, що вільно говорив латиною, мала стати променем сонця в темному просторі чужого йому козацького середовища. Але ми ще багато говоритимемо про те, як непросто було Мазепі зберігати милість Василя Васильовича.

Цар Федір ІІІ Олексійович

Доля розпорядилася так, що саме Україна стала наріжним каменем у кар’єрі Голіцина. Уперше тут він з’явився в 1675 році, ще в чині стольника, командуючи військами, присланими для охорони міст від татар. Смерть царя Олексія Михайловича і сходження на престол Федора Олексійовича вмить змінює становище князя, він стає боярином і вже в цьому новому званні прибуває на український кордон, у Путивль улітку 1676 року. Командувач російськими військами Г. Г. Ромодановський, гетьман Самойлович і всі воєводи отримують наказ писати про всі «вісті» Голіцину, який у свою чергу повідомляв про них з «нарочним» царю90. Гетьманський посланець до Москви Мазепа теж, напевно, не об’їжджав стороною прикордонний Путивль, за декілька десятків верст від Батурина.

Місто Батурин.

З гравюри XVIII cт.

У 1677 році починається новий чигиринський похід, в якому війська Ромодановського і Самойловича розгромили татар під Бужиним. Голіцин, вже «боярин и воевода, наместник черниговский»91, теж отримав наказ виступити в Україну, причому Самойлович висловлювався про нього, як про «высоком и знатном царства Московского человеке»92. Проте в самих битвах Голіцин участі не брав, тому всі лаври переможців дісталися українському гетьманові й Ромодановському. Знаменитий шотландський офіцер Патрік Гордон (той самий, що прославився в подальшому на службі у Петра Першого), учасник чигиринського походу, писав у своєму щоденнику, що Голіцин і Ромодановський сварилися один з одним через старшинство, а тому й не бачилися93. Гордон також згадував, що Голіцин затаїв злість на гетьмана за те, що той в суперечках під Чигирином став на бік Ромодановського94. Голіцин цього ніколи не забував, і з цієї миті у нього встановлюються неприязні стосунки з гетьманом, якому це згодом коштувало булави й життя.

Патрік Гордон

Як же сталося, що Мазепа виявився далекогляднішим за Самойловича, і «поставив» на вірну людину з числа московської знаті? Цьому можна дати різні пояснення. Голіцин, на відміну від того ж Ромодановського, був людиною іншого покоління. Де ла Невіль писав, що в усій Московській державі були на той час чотири людини, що говорили латиною95. Він інакше дивився на багато речей, за ним не тягнувся шлейф негативного досвіду української Руїни. Розмовляти з ним було простіше, так само як і знаходити цілі, що об’єднували їх. Амбітний прагматик, Голіцин розглядав Україну як плацдарм для своєї кар’єри. Мазепа, з його знанням польського світу і турецько-татарських реалій, здався йому дуже відповідною кандидатурою для втілення власних планів. Біографи Голіцина відзначають, що він був дуже спостережливим і, поза сумнівом, добре вивчив козацьку старшину. Правда, Голіцин швидше за все мав не зовсім істинне уявлення про свого союзника. Мазепа писав йому, проявляючи справжні здібності учня Мак’явеллі: «…знаешь ваша княжая вельможность мою простую душу и простое сердце»96. Або театральні постановки в Києво-Могилянській академії навчили Івана так добре лицедіяти? «Вразумел, ваша княжая вельможность, своим премудроразсмотрительным разумом мою плоть и нрав от десятка лет мене зная, что нет такой зависти, чтобы я был на чие здоровье или на чие имение посягатель…»97.

Мазепа впевнено просувався на службі у Самойловича. Про його роль при дворі гетьмана свідчить, наприклад, повідомлення воєводи В. Тяпкіна про перебування в Батурині восени 1677 року. Самойлович прислав за ним «ближнего своего человека Ивана Мазепу с коретою». Мазепа привіз Тяпкіна до ґанку, де їх зустріла генеральна старшина98. Тут слід зазначити, що при Богдані Хмельницькому аналогічну роль у церемоніалі виконував сам Іван Виговський99 – генеральний писар, по суті – канцлер Гетьманщини. Інший приклад особливого становища Мазепи: в 1678 році його призначають опікуном над дітьми гадяцького полковника, що помер, разом з генеральним осавулом Л. Полуботком, генеральним суддею П. Животовським і гадяцьким полковником М. Василевичем. Найцікавіше, що власноручний підпис Мазепи стоїть на цьому документі поряд з прізвищем всесильного Полуботка, але без вказівки якого-небудь звання100.

Черговий чигиринський похід улітку 1678 року став трагічною сторінкою в історії Гетьманщини. Перед загрозою наступу численної турецької армії Ромодановський, всупереч думці Самойловича, прийняв рішення знищити стару гетьманську резиденцію101. Верхній замок Чигирина і його укріплення були підірвані, російсько-українські війська відступили, а турки завершили розорення славного міста. Багато хто із старшин розглядав це як національну трагедію і символ знищення правобережного козацтва.

Ніяких відомостей про те, що з цього приводу думав Мазепа, зрозуміло, не збереглося. Ми можемо лише припустити, що перетворення рідних йому місць на «буфер», знищення, як його потім назве Т. Шевченко, «святого Чигирина» – славної столиці Богдана Хмельницького і Дорошенка – не могли не ранити його серце. Чи думав він тоді, що саме йому належало спробувати знову вирвати Правобережжя з-під влади поляків? Можна сказати майже напевно – своє серце він нікому не відкривав.

У березні 1679 року Мазепа знову приїжджає до Москви за дорученням гетьмана102із завданням домогтися надсилання в Україну російських військ для захисту від турецько-татарського наступу. Записи, що збереглися, про переговори Мазепи з головою Посольського приказу думним дяком Ларіоном Івановим характеризують його як сміливого і розумного співрозмовника. Зокрема, він домагався присилання великого війська – але без бояр і воєвод, тільки з одним командиром. Мазепа пояснював, що «бояре и воеводі… меж себя учнут местами» рахуватися, один одному полків не дадуть. Лопухин відповідав, що такого бути не може. Але Мазепа навів приклад недавніх подій під Чигирином, коли від рейтар і городових дворян «только крик біл великой»103. Такі сміливі розмови «військового товариша» наводять на багато роздумів. По-перше, він повинен був уже добре знати Іванова, щоб пускатися з ним у такі ризиковані одкровення. По-друге, тут чутна явна критика російської системи «местничества», такої ненависної Голіцину. І, нарешті, Мазепа повинен був добре орієнтуватися в московських настроях (зокрема, знати про невдоволення діями Ромодановського під Чигирином), щоб наважуватися звинувачувати російських воєвод у військовій невдачі торішнього походу. Важко сказати, де проходила межа між дорученням Самойловича і власною ініціативою Мазепи. Але ці заяви Лопухіну він робив точно не «з наказу» гетьмана.

Близько двох місяців продовжилося перебування Мазепи в Москві, і в результаті в травні вийшов указ про негайний виступ до Києва «бояром и воеводам, со многими полки»104. Можна не сумніватися, що перебування в столиці Мазепа використав для зміцнення своїх контактів і встановлення корисних знайомств.

Узимку 1680 року він знову приїжджає до Москви за дорученням Самойловича. Цього разу йшлося про поширення влади гетьмана на Слобідську Україну. Пов’язано це було з тим, що «зігнане» українське населення Правобережжя попрямувало саме на слобідський регіон. Слід зазначити, що цей регіон давно заселявся утікачами з України. Можна згадати хоч би військо Я. Остряниці, що оселилося в Чугуєві у 1638 році й відбудувало цю фортецю. Переговори Мазепа вів разом з племінником гетьмана Михайлом Самойловичем. Москва відповіла категоричною відмовою.

У 1680 році в Україні знову з’являється Голіцин в якості командувача російськими військами. Правда, військових дій йому вести не довелося, але перебування військ Голіцина відіграли вирішальну роль на російсько-турецьких мирних переговорах. 13 січня 1681 року був укладений Бахчисарайський договір. Уже в лютому 1681 р. Самойлович направляє в Москву до Голіцина Мазепу «значного товарища войскового», з дорученням усе розповісти «усно»105.

Голіцин на той час наближався до вершини влади. Він отримав нагороди106, повернувся до Москви, і його кар’єра стала просуватися із запаморочливою швидкістю. Здібності, розум, освіта і висока «порода» роблять його провідним боярином в оточенні Федора Олексійовича. Цар доручає йому займатися реформами оподаткування і військово-окружної. За його безпосередньої участі в січні 1682 року Земський собор оголошує про відміну місництва («местничества»). Це була революційна зміна, що відкривала шлях до оновлення Московської держави. Але варто відзначити, що відміна місництва і для самого Голіцина усувала родовитіших конкурентів дорогою до влади.

Цар Федір Олексійович на цей час був уже тяжко хворий, і 27 квітня 1682 року він помирає. Починається епоха стрілецьких бунтів, разом з Хованщиною, що залили Москву. Вона докорінно міняє долю Голіцина, рівно ж і Самойловича і Мазепи.

В умовах загибелі багатьох бояр і розгубленості серед Наришкіних, правителькою при малолітньому царі Петрові й хворобливому Іоанні стає Софія Олексіївна. Царівна Софія – це ще один міф традиційної російської історіографії107,згідно з яким усі попередники Петра найчастіше виставлялися поборниками варварства. Насправді вже той факт, що фаворитом Софії, її найближчим сподвижником став саме Василь Голіцин, прихильник «західної ідеї», відповідним чином характеризує і саму правительку.

Софія познайомилася з Голіциним під час хвороби Федора Олексійовича: він – його найближчий боярин, автор реформ і проектів, вона – улюблена сестра, що ніжно доглядає за братом. Правда царівна була не просто «сестрою». Це була талановита, честолюбна молода жінка, що жадала вирватися з «терему» й отримати владу. Прекрасний оратор, тонкий політик і мужня людина108. Вважається, що її учителем був знаменитий білоруський полеміст (тісно пов’язаний з українським духовним відродженням) Симеон Полоцький, що проповідував, між іншим, вільне становище жінки. Саме з його легкої руки при дворі Олексія Михайловича з’явився театр та інші «західні» нововведення. Більшість істориків, починаючи з С. Соловйова, вважають незаперечним факт любовного зв’язку Голіцина з царівною. Сучасники подій так і писали, що Голіцин був «її голантом», і що про це «все государство ведало»109. На наш погляд, листи, що збереглися, і роль всесильного фаворита, яку відігравав при дворі Софії князь, не залишають сумнівів у цьому110.

Симеон Полоцький.

Літографія 1818 року

Жінка, що вирвалася з терема, зробила собі фаворитом одруженого чоловіка, не втратила голову в морі крові, пролитої стрільцями, – безумовно, була явищем видатним у допетровській Русі. Безперечно і те, що зірка Голіцина з оголошенням Софії правителькою засяяла в усьому блиску. Як писав сучасник подій боярин А. Матвеєв, «боярин князь Василий Васильевич Голицін вступил в великую ее, царевину, и в крайнюю к ней милость»111. Потрібно віддати князеві належне, саме він здійснив розробку і реалізацію плану придушення «смути». Але влада, що дісталася йому в нагороду, була безмірною. Він відразу ж отримує в управління Посольський приказ, а разом з ним Малоросійський, Іноземний і Рейтарський, ставши практично канцлером країни. За «Троїцький похід», що поклав кінець смуті, Голіцину були також дані величезні пожалування і, нарешті, – найпочесніший в ті часи титул «Царственные большие печати и государственніх великих посольских дел оберегатель, ближайший боярин и наместник Новгородский»112.

Під час кривавої різанини 1682 роки був убитий і давній суперник Голіцина – прославлений воєвода Г. Г. Ромодановський (між іншим, стрільці звинуватили того в «здачі» Чигирина113). Тепер вплив князя в Україні мав стати абсолютним.

Проте події московської смути не могли не відгукнутися в Гетьманщині. Туди один за одним приходили суперечливі накази присягати то Петру, то двом братам, то правительці. До того ж старший гетьманський син Семен Самойлович, полковник стародубський, сам опинився у вересні 1682 року в селі Воздвиженському під час знаменитого Троїцького походу, в розпал Хованщини114. Його приїзд був використаний Софією як привід, щоб викликати Хованських і розправитися з ними115. Семен своїми очима бачив увесь хаос, що панував у Москві, те, що влада не контролювала події. Дозволю висловити собі припущення, що саме безвладдя в Москві дозволяє Самойловичу докорінно змінити свою поведінку.