Та от десь зовсім близько зашуміли крила. Серед густого гілля повільно й обережно летів сірий гусак.
Наче не помічаючи небезпеки, він летів просто на Смірре.
Смірре завмер.
Гусак летів так низько, що здавалося, крила його ось-ось зачеплять землю.
Ніби відпущена пружина, Смірре підскочив догори. Ще трошки, і він схопив би гусака за крило. Але гусак вивернувся з-під самісінького його носа і тихо, мов тінь, пронісся до озера.
Не встиг Смірре отямитися, а з гущавини лісу вже вилетів другий гусак. Він летів так само низько й повільно.
Смірре приготувався. «Ну, цьому вже не втекти!» Лис стрибнув. Всього лишень на волосину не дотягнувся він до гусака. Удар його лапи розітнув повітря, і гусак, наче нічого й не було, зник за деревами.
За хвилину з’явився третій гусак. Він летів криво і навскіс, ніби в нього було перебите крило.
Щоб не схибити знову, Смірре підпустив його зовсім близько – ось зараз гусак налетить на нього й зачепить крилами. Стрибок – і Смірре вже торкнувся гусака. Але той сахнувся вбік, і гострі кігті лиса тільки скрипнули по гладенькому пір’ю.
Потім з гущавини вилетів четвертий гусак, п’ятий, шостий… Смірре кидався від одного до іншого. Очі в нього почервоніли, язик висолопився набік, руда блискуча шерсть скуйовдилася. Від злості й голоду він нічого вже не бачив; він кидався на сонячні плями й навіть на свою власну тінь.
Смірре був немолодий, досвідчений лис. Собаки не раз гналися за ним по п’ятах, і не раз повз його вуха зі свистом пролітали кулі. І все-таки ніколи Смірре не почувався так кепсько, як цього ранку.
Коли дикі гуси побачили, що Смірре зовсім знесилів й, ледве дихаючи, повалився на купу сухого листя, вони припинили свою гру.
– Тепер ти довго пам’ятатимеш, як зачіпатися зі зграєю Акки Кебнекайсе! – прокричали вони на прощання й зникли за лісовою гущавиною.
А в цей час білий гусак Мартін підлетів до Нільса. Він обережно підчепив його дзьобом, зняв з гілки і попрямував до озера.
Там на великій крижині вже зібралася вся зграя. Побачивши Нільса, дикі гуси радісно заґелґотали й залопотіли крилами. А стара Акка Кебнекайсе виступила вперед і сказала:
– Ти перша людина, від якої ми бачили добро, і зграя дозволяє тобі лишитися з нами.
Розділ 4. Нові друзі та нові вороги
1
П’ять днів летів вже Нільс з дикими гусьми. Тепер він не боявся впасти, а спокійно сидів на спині Мартіна, поглядаючи направо й наліво.
Синьому небу не має кінця-краю, повітря легке, прохолодне, ніби в чистій воді в ньому купаєшся. Хмари наввипередки мчать за зграєю: то наздоженуть її, то відстануть, то зіб’ються докупи, то знову розбіжаться, як ягнята по полю.
А то раптом небо спохмурніє, затягне чорними хмарами, і Нільсу здається, що це не хмари, а якісь величезні вози, навантажені мішками, бочками, казанами, сунуть з усіх боків на зграю. Вози з гуркотом зіштовхуються.
З мішків сиплеться великий, як горох, дощ, з бочок і казанів ллється вода.
А потім знову, куди не кинь оком, – відкрите небо, блакитне, чисте, прозоре. І земля внизу вся як на долоні.
Сніг вже зовсім розтав, і селяни вийшли в поле на весняні роботи. Воли, похитуючи рогами, тягнуть за собою важкі плуги.
– Ґа-ґа-ґа! – кричать зверху гуси. – Поспішайте! А то й літо мине, доки ви дістанетеся до краю поля.
Воли не лишаються в боргу. Вони задирають голови й мукають:
– М-м-повільно, але правильно! М-м-повільно, але правильно!
Он по селянському подвір’ю бігає баранець. Його щойно обстригли й випустили з хліва.
– Баранчику, баранчику! – гукають гуси. – Шуби позбувся!
– Зате бе-е-ез неї бігати легше, бе-е-ез неї бігати легше! – озивається він у відповідь.
А он стоїть собача будка. Брязкаючи ланцюгом, біля неї кружляє сторожовий пес.
– Ґа-ґа-ґа! – кричать крилаті мандрівники. – Та й гарний же ланцюг на тебе одягли!
– Волоцюги! – гавкає їм услід пес. – Бездомні волоцюги! Он хто ви такі!
Але гуси навіть не удостоюють його відповіддю. Пес гавкає – вітер носить.
Якщо дражнити було нікого, гуси просто перегукувалися один з одним.
– Де ти?
– Я тут!
– Ти тут?
– Я тут!
І летіти їм було веселіше. Та й Нільс не нудьгував. Та все-таки іноді йому хотілося пожити по-людськи. Добре б посидіти у справжній кімнаті, за справжнім столом, погрітися біля справжньої грубки. Й на ліжку поспати було б не погано! Коли це ще буде! Та й чи буде колись! Щоправда, Мартін піклувався про нього й щоночі ховав у себе під крилом, щоб Нільс не замерз. Але не так-то легко людині жити під пташиним крилом!
Та найгірше було з їжею. Дикі гуси виловлювали для Нільса найкращі водорості і якихось водяних павуків. Нільс ввічливо дякував гусям, але скуштувати таке частування не наважувався.
Траплялося, що Нільсу щастило, і в лісі, під сухим листям, він знаходив торішні горішки. Сам він не міг їх розбити. Він біг до Мартіна, закладав горіх йому в дзьоба, і Мартін з тріском розколював шкаралупу. Вдома Нільс так само колов волоські горіхи, тільки закладав їх не в гусячий дзьоб, а в дверну щілину.
Проте горіхів було дуже мало. Щоб знайти хоч один горішок, Нільсу часом доводилося ледь не годину блукати лісом, продираючись крізь жорстку торішню траву, грузнучи в сипучій хвої, спотикаючись через хмиз.
На кожному кроці його підстерігала небезпека.
Одного разу на нього раптом напали мурашки. Цілі полчища величезних лупатих мурах оточили його з усіх боків. Вони кусали його, жалили своєю отрутою, дерлися на нього, заповзали за комір і в рукави.
Нільс обтрушувався, відбивався від них руками й ногами, але, поки він долав одного ворога, на нього накидалися десять нових.
Коли він прибіг до болота, на якому розмістилася на ночівлю зграя, гуси навіть не одразу впізнали його – весь, від маківки до п’ят, він був обліплений чорними мурахами.
– Стій, не ворушися! – закричав Мартін й став швидко-швидко скльовувати одну мурашку за іншою.
2
Цілу ніч після цього Мартін, як нянька, доглядав Нільса.
Від мурашиних укусів обличчя, руки й ноги у Нільса стали червоними, як буряк, і покрилися величезними пухирями. Очі запухли, тіло пашіло, ніби після опіку.
Мартін назбирав велику купу сухої трави – Нільсу для підстилки, а потім обклав його з ніг до голови мокрим липким листям, щоб збити жар.
Щойно листки підсихали, Мартін обережно знімав їх дзьобом, занурював в болотну воду й знову прикладав до хворих місць.
До ранку Нільсу полегшало, йому навіть вдалося повернутися на інший бік.
– Здається, я вже одужав, – сказав Нільс.
– Яке там одужав! – пробурчав Мартін. – Не розбереш, де в тебе ніс, де око. Все розпухло. Ти б сам не повірив, що це ти, якби побачив себе! За годину ти так розтовстів, ніби тебе рік чистим ячменем відгодовували.
Крекчучи й охаючи, Нільс вивільнив з-під мокрого листя одну руку й розпухлими, негнучкими пальцями став обмацувати обличчя.
І справді, обличчя було ніби туго надутий м’яч. Нільс насилу намацав кінчик носа, що загубився між роздутими щоками.
– Може, треба частіше міняти листя? – несміливо запитав він Мартіна. – Як ти думаєш? Га? Може, тоді швидше минеться?
– Та куди ж частіше! – сказав Мартін. – Я й так весь час туди-сюди бігаю. І треба ж тобі було в мурашник залізти!
– Хіба ж я знав, що там мурашник? Я не знав! Я горішки шукав.
– Ну, гаразд, не крутись, – сказав Мартін і ляпнув йому на обличчя великий мокрий листок. – Полежи спокійно, а я зараз прийду.
І Мартін кудись пішов. Нільс тільки чув, як зачавкала й захлюпала під його лапами болотна вода. Потім чавкання стало тихішим й нарешті стихло зовсім.
За кілька хвилин у болоті знову зачмокало й зачавкало, спершу ледь чутно, десь вдалині, а потім все голосніше, все ближче й ближче.
Але тепер шльопали по болоту вже чотири лапи.
«Цікаво, з ким це він іде?» – подумав Нільс й похитав головою, намагаючись скинути примочку, що закривала все обличчя.
– Будь ласка, не крутись! – пролунав над ним суворий голос Мартіна. – Що за неспокійний хворий! Ані на мить самого не можна залишити!
– Ну ж бо, дай я подивлюся, що з ним таке, – промовив другий гусячий голос, і хтось підняв листок з обличчя Нільса.