Цей капітан, друзі мої, був із таких людей, чия проникливість прозирає будь-який злочин, але чия пожадливість викриває лише злочини бідних. У цьому світі, брати мої, Гріх, який може заплатити за проїзд, вільно подорожує без паспорта, тоді як Чеснота, якщо вона не має грошей, буде заарештована біля першої ж застави. Капітан намислив виміряти глибину кишень Йони, перш ніж висловити свою думку про нього. Він запросив з нього потрійну ціну, і Йона погодився. Тепер капітан був певний, що Йона – злодій-утікач; та все ж він вирішив допомогти втікачеві, який торує собі шлях золотом. Проте, коли Йона не вагаючись витяг свого гаманця, у капітана виникла підозра. Він кидав кожну монету об стіл, щоб перевірити, чи вона не фальшива. Принаймні це не фальшивомонетник, сказав він собі і вніс Йону до списку пасажирів. «Покажіть мені мою каюту, сер, – звернувся до нього Йона. – Мені треба відпочити». «Атож, вигляд у тебе кепський, – зауважив капітан. – Ось твоя каюта». Йона увійшов до каюти і повернувся, щоб замкнути двері, та в замку не було ключа. А капітан, почувши, як він марно вовтузиться з дверима, стиха засміявся і промимрив щось про тюремні камери, які не замикаються зсередини. Йона, як був, у одежі і вкритий пилюкою, упав на ліжко і побачив, що стеля цієї тісної каюти ледь не торкається його лоба. Тут була страшна задуха. Уже зараз, у цьому тісному закутні, розміщеному нижче ватерлінії, Йона відчув провісницьке передчуття тієї задушливої хвилини, коли кит ув’язнить його в найтіснішій камері свого черева.
Підвісна лампа, пригвинчена до перегородки, ледь погойдується; під тягарем останніх мішків корабель похилився в бік пристані, і лампа разом із пломінцем тепер висить трохи похило відносно самої каюти; хоча насправді, бездоганно пряма, вона лише виявляла оману і облудність тих рівнів, серед яких вона розхитувалася. Лампа бентежила, лякала Йону; лежачи на ліжку, він стомленими очима обводив каюту, і не було на чому зупинитися стривоженому погляду цього втікача, якому досі щастило. Лукавство лампи навіювало йому дедалі більший жах. Усе було покривлене – підлога, стеля, перегородки. «Отак і сумління моє висить у мені, – стогнав він, – догори рветься його жагуче полум’я, та всі закутки моєї душі покривлені».
Як людина, що після бучного бенкету квапиться зранку до свого ліжка, хоча голова в неї ще йде обертом, а докори сумління вже починають розривати душу сталевими шипами на кшталт тих, що на збруї римського коня, які тим глибше занурюються йому в груди, що дужче він рветься вперед, – подібно до цієї людини, яка у млості скидається в себе на ліжку, благаючи Господа, щоб Він дарував їй забуття, поки триває цей болісний стан, і нарешті серед виру страждань відчуває, як її огортає глибоке заціпеніння, подібне до того, у яке поринає вмираючий від крововтрати, бо хворе сумління – це така сама рана, і кровотечі нічим не можна спинити; отак і Йона, провівши на своєму ліжку довгі страдницькі години, нарешті під дією цілющого страждання поринає в зелені води сну.
Та ось настав час припливу; швартові віддані, і корабель, сильно похилившись на один бік, відпливає від пустельного причалу і йде в море, узявши курс на Таршиш. Це був перший в історії корабель контрабандистів, друзі мої. І контрабандним вантажем був Йона. Але море збунтувалося, воно не хоче нести неправедний вантаж. Почався страшний шторм, він от-от розтрощить корабель на друзки. Але тепер, коли боцман кличе всіх нагору, коли ящики, мішки і глеки з гуркотом летять за борт під завивання вітру і людські крики, під тупотіння ніг, від якого двигтить дощана палуба в нього над головою, – серед усього цього несамовитого галасу Йона спить своїм моторошним сном. Він не бачить чорного неба і збуреного моря, не відчуває, як рвуться шпангоути, і не знає, гадки не має, що здалеку, розтинаючи хвилі, за ним наздогін мчить, роззявивши пащеку, велетенський кит. Але переляканий шкіпер прибігає до нього і волає: «Чого ти спиш, дурню? Вставай!» Прокинувшись від цього несамовитого крику, Йона підводиться, зашпортуючись і ледве тримаючись на ногах, виходить на палубу і, схопившись за канат, дивиться на море. Та цієї миті величезна хвиля, наче пантера, налітає на нього з-за борту. Хвиля за хвилею вдаряє в корабель, і вода, не знаходячи виходу, з ревом мчить на корму та ніс, і моряки тонуть, хоча корабель ще тримається на плаву. І щоразу, коли блідий місяць показує своє злякане обличчя в глибоких проваллях серед буремного мороку небес, Йона бачить, охоплений жахом, як здіймається бушприт корабля, щоб одразу ж знову пірнути вниз, назустріч оскаженілій водній стихії.
Страхи роздирають його душу. Хоч як він щулиться, хоч як ховається від обличчя Господнього – тепер він відкритий для всіх поглядів. Матроси помічають його, їхні підозри ростуть, і зрештою, тільки для того, щоб дізнатися правду, покладаючись на Вищий суд, вони вирішують кинути жереб і довідатися, через кого їх спіткало таке лихо. Жереб указав на Йону. Побачивши це, вони з люттю накидаються на нього: «Яке твоє заняття? Звідки ти йдеш, який твій край, із якого ти народу?» Та завважте, матроси, як поводиться Йона тепер. Розлючені моряки лише допитуються, хто він і звідки, але дістають відповідь не тільки на свої запитання, але й іншу відповідь на запитання, не задане ними, несподівану відповідь, вирвану з грудей Йони твердою рукою Господа.
– Я єврей! – згукує він і по хвилі додає: – Я шаную Господа Бога небес, що створив море і землю.
Ти шануєш його, Йоно? Тепер тобі впору Його жахатися. І Йона, як стояв на місці, так тут і зізнався в усьому, і люди, вислухавши його зізнання, відчули великий страх, та все ж таки переймалися співчуттям до нього. І коли Йона, ще не сміючи благати Господа про милосердя, бо надто добре відав усю глибину власних гріхів, коли бідолашний Йона простогнав до них, щоб вони взяли його і кинули в море – адже він знав, що це через нього їх спіткало таке лихо, – вони жалісливо відвернулися від нього і зробили спроби врятувати корабель іншими способами. Та всі їхні старання були марні. Буревій завивав щодалі сильніше. І тоді, здійнявши одну руку до небес, другу вони мимохіть наклали на Йону.
Погляньте! Ось Йону піднімають, мов якір, і кидають у море; і одразу спокій, наче олія, розпливається по хвилях зі сходу, і море стишує свою лють, і шторм разом із Йоною лишається далеко за бортом, і морська гладінь оточує корабель. Йона пірнув у дикий безладний вир у такому сум’ятті, що навіть не помітив, як потрапив у роззявлену пащеку; кит стулив щелепи, клацнувши білими зубами, наче незліченними засувами на дверях в’язниці. І тоді Йона помолився Господу Богу своєму з черева кита. Та зверніть увагу на його молитву і запам’ятайте важливе повчання. Хоч який грішний Йона, він не ремствує, не благає пощади. Він відчуває, що ця жахлива покара справедлива. Свій порятунок він віддає на розсуд Божий, вдовольнившись тим, що всупереч усім стражданням звертає погляд свій до святого храму Його. А це, брати мої матроси, справжнє, істинне каяття, – те, яке не вимагає прощення, але дякує за покару. І як приємно це було Господу в Йоні, показує його подальше визволення і порятунок від моря і від кита. Брати мої, я не ставлю Йону за приклад, щоб ви наслідували його у гріху, але ставлю його за приклад як взірець каяття. Не грішіть, але, згрішивши, неодмінно покайтеся у гріху, як Йона.
Так говорив проповідник, а тужливе завивання хуртовини, що долинало ззовні, ніби додавало ще більшої сили його словам, і коли він описував шторм на морі, то здавалося, наче і сам він перебуває у владі шаленої бурі. Його широкі груди надималися, наче від мертвої хвилі, розпростані руки були мов дві ворожі стихії; громовий гуркіт лунав з-під темного чола, а погляд вергав блискавиці – і все це змушувало простодушних слухачів дивитися на нього з незвичним для них почуттям шанобливого остраху. Та ось настала тиша; він знову взявся мовчки гортати сторінки Святого Письма, а потім, склепивши повіки, хвилю стояв непорушно, у безмовній бесіді з Богом і самим собою.
Потім він знову схилився вперед, до своєї пастви, і, схиляючи голову все нижче, з виразом глибокої і мужньої покори вимовив такі слова:
– Брати мої матроси! Лише одну долоню поклав на вас Господь, та обома долонями він тисне на мене. При слабкому вогнику, що дарований мені, я дав вам урок, якого навчає Йона всіх грішників і, таким чином, вас, а ще більше – мене, бо я ще більший грішник, ніж ви. З якою радістю я б зараз спустився з цієї щогли і сів на палубі, де сидите ви, і слухав, як ви слухаєте, щоб хтось із вас читав мені цей другий, ще страшніший урок, якого Йона навчає мене, керманича Бога живого. Як помазаник керманича-пророка, провісника істини, Йона, отримавши наказ від Господа повідомити гірку правду потонулій у скверні Ніневії, але побоявшись налаштувати проти себе жителів цього міста, утік від покладеного на нього Богом обов’язку і спробував сховатися від Господа свого на кораблі в Іоппії. Але Господь – повсюди; і Йона не доплив до Таршиша. Ви пам’ятаєте, Бог у подобі кита наздогнав його і проглинув, вкинувши у прірву загибелі, і, стрімко занурюючись у глибину, поніс із собою в «серце моря», де вир затягнув його в тисячомильну безодню, «і водорість голову його повила», і весь мінливий світ страждань котив над ним свої хвилі. Але й звідти, з безодні, куди не досягає лот, «з нутра пекельного», коли кит уже опустився на дно океану, – і звідти Бог почув голос пророка, що розкаявся у водній глибині. І тоді Господь звернувся до кита, і з тремтливої, холодної морської пітьми кит помчав до теплого, ласкавого сонця, до всіх чудес земного світу і «виблював Йону на сушу»; і тоді слово Боже пролунало знову, і Йона, поранений, побитий, та все ще чуючи у вухах своїх, наче у двох морських мушлях, громовий хорал океану, – виконав наказ Усемогутнього. Який то був наказ, брати мої? Провіщати Істину перед обличчям Неправди! Ось, друзі мої, у чому полягає друге повчання, і лихо тому керманичу Бога живого, який ним знехтує. Лихо тому, хто відвертає цей світ від обов’язку перед Богом! Лихо тому, хто ллє олію на хвилі, коли Бог звелів бути шторму! Лихо тому, хто хоче догоджати, а не карати! Лихо тому, для кого світська слава дорожча від чесноти! Лихо тому, хто тікає від неслави в цьому світі! Лихо тому, хто тікає від правди, навіть якщо у неправді порятунок! Так, лихо тому, хто, як казав великий Павло, повчаючи інших, сам лишається негідним!
Він похилив голову і на мить наче поринув у роздуми; потім, знов повернувши до нас обличчя, осяяне світлою радістю, вигукнув у припливі божественного натхнення:
– О брати мої матроси! Праворуч по борту з усяким горем іде вічне блаженство, і здіймається воно тим вище, що глибше вниз сягає глибина горя. Так висота грот-щогли переважає глибину кільсона. Блаженство, спрямоване в небесну височінь і в бездонну глибину душі, блаженство того, хто несхитно стоїть проти гордих богів і можновладців світу цього. Блаженство того, чиї дужі руки підтримують його, коли корабель цього підступного, облудного світу йде на дно в нього під ногами. Блаженство того, хто не поступиться і дещицею правди, але буде бороти, нищити, палити гріх, навіть прихований під мантіями сенаторів і суддів. Блаженство, високе, як брамсель, блаженство того, хто не визнає ні закону, ні пана, окрім свого Господа Бога, і в кого одна батьківщина – Царство Небесне. Блаженство того, кого всі хвилі буремного океану людського не можуть змити з цього надійного Корабля Століть. Вічне блаженство і радість – ось доля того, хто зможе сказати при останньому подиху: «Отче мій (якого я знаю здебільшого за ударами), смертний чи безсмертний, я помираю. Я прагнув належати Тобі більше, ніж цьому світові чи самому собі. Та все це байдуже. Я залишаю вічність Тобі, бо що таке людина, щоб їй пережити свого Господа?»
Більш він не сказав нічого, тільки повільним порухом благословив паству, затулив обличчя долонями і стояв, не піднімаючись із колін, поки всі не розійшлися і не лишили його на самоті.
Розділ 10. Щирий друг
Повернувшись із каплиці до готелю «Китовий фонтан», я побачив там самого Квіквега, який пішов із каплиці перед благословенням. Він сидів на ослоні біля вогнища, поставивши ноги на решітку, і тримав в одній руці коло самих очей свого малого чорного божка, втупившись йому в обличчя та обережно проводячи лезом ножа по його носі, й мугикав якусь свою поганську пісеньку.
Побачивши мене, він відклав свого ідола убік і одразу ж, ступивши до столу, взяв звідти грубу книгу, яку прилаштував у себе на колінах, і заходився лічити в ній сторінки; щоразу, налічивши півсотні, він на мить спинявся, спантеличено озирався довкола, уривчасто й протяжно свистів і починав лічити наступну півсотню, знову починаючи лічбу з самого початку, наче не вмів рахувати більше ніж до п’ятдесяти; і все його зачудування кількістю сторінок у книзі було викликане лише тим, що їх тут стільки разів по півсотні.
Я стежив за ним з неабиякою цікавістю. Попри те що він був дикуном і його обличчя – принаймні на мій погляд – було спотворене татуюванням, у його подобі все ж було щось привабливе. Душі не сховаєш. Мені здавалося, що під цими страшними рубцями видніють ознаки щирого, чесного серця; а в його великих глибоких очах, жагуче-чорних і сміливих, прозирала душевна сила, що не відступить і перед легіоном чортів.
Та окрім цього, у поставі цього язичника було щось таке величне, чого не могла спотворити навіть його незграбна манера поводитись. Він виглядав як людина, яка ніколи ні перед ким не плазувала. Чи тому, що голова в нього була поголена і високе чоло здавалося ще більш опуклим та об’ємним – цього я сказати не можу, – та, звісно ж, як на френолога, в нього був бездоганний череп. Це може видатися смішним, але мені його голова нагадала голову генерала Вашингтона на відомому погрудді. У Квіквега був такий самий видовжений, правильної форми схил над бровами, що помалу відступав назад; а брови так само виступали вперед, наче два миси, густо порослі лісом. Квіквег наче був канібальським різновидом Джорджа Вашингтона.
Поки я так пильно розглядав його, водночас удаючи, ніби дивлюся у вікно, за яким шаленіла хуртовина, він не звертав на мене ані найменшої уваги, навіть жодного разу не позирнув у мій бік, – так він був захоплений підрахунком сторінок у своїй чудній книзі. Але я пам’ятав, як дружньо ми з ним провели минулу ніч і як ніжно обіймала мене його рука, коли я прокинувся, і тому така байдужість здалася мені дивною. Утім, дикуни – взагалі дивні створіння, і часом важко буває зрозуміти, як із ними слід поводитись. Спершу вони навіюють вам острах, а їхня спокійна простота і незворушність здається вам сократівською мудрістю.
До речі, я помітив, що Квіквег майже не вступав у розмову з іншими мешканцями готелю. Він не робив спроб заприятелювати з ними, наче не мав жодного бажання знайти нових друзів. Усе це видалося мені дуже незвичайним; але, трохи поміркувавши, я дійшов висновку, що в цьому є якась духовна велич. Переді мною була людина, що опинилася за тисячі миль від рідної домівки, подолала довгий шлях навкруги мису Горн – бо іншого шляху звідти немає, – була такою самотньою серед чужих для неї людей, наче потрапила на Юпітер; і, попри все це, він поводиться украй невимушено, зберігає абсолютну незворушність, не має потреби в чиємусь товаристві і завжди лишається самим собою. Їй-право, така поведінка вказує на справжнього філософа, хоч він, звісно, ніколи не чув про філософію. Та, мабуть, ми, смертні, можемо бути справжніми філософами тільки тоді, коли не прагнемо цього свідомо. Коли я чую, що хтось називає себе філософом, я одразу вирішую, що він, подібно до якогось старенького, «вавку в голові має».