– Не зважай на нього, Квіквегу, ходімо швидше.
Але він знову непомітно наздогнав нас і, раптом ляснувши мене долонею по плечах, спитав:
– А чи не здалося вам, що на корабель щойно пройшли якісь люди?
На це просте і зрозуміле запитання я відповів:
– Так, я начебто бачив чотирьох чи п’ятьох чоловік, але дуже неясно, тож заприсягтися не можу.
– Так, дуже неясно, – повторив Ілія. – Прощавайте.
Ми знову залишили його позаду, і він знову наздогнав нас і, ще раз торкнувшись мого плеча, мовив:
– А як ви гадаєте, чи знайдете ви їх тепер?
– Кого?
– Прощавайте. Прощавайте! – повторив він у відповідь і повернувся, щоб іти. – От що… Я просто хотів вас попередити… та це ні до чого, це все одне й те саме; приватна справа… ото морозець сьогодні, га? Ну, бувайте. Ми з вами тепер, мабуть, не скоро побачимося, хіба що перед Судом, – і, виголосивши цю недоладну промову, він нарешті пішов геть, неабияк спантеличивши мене своїм незрозумілим нахабством.
Коли ми піднялися на борт «Пекводу», нас зустріла мертва тиша – не було ні видно, ні чутно жодної живої душі. Двері капітанської каюти були замкнені зсередини, усі люки задраєні і закладені зверху бухтами канатів. Ми пройшли на бак і побачили там один відкритий люк. Знизу пробивалося світло. Ми спустилися, але побачили там тільки старого такелажника, закутаного в пошарпаний матроський бушлат. Він лежав долілиць, носом у стиснуті руки, розлігшись на двох зіставлених разом скринях, і спав мертвим сном.
– Як ти гадаєш, Квіквегу, де поділися ті матроси, котрих ми бачили? – спитав я, розгублено втупившись у сплячого.
Але Квіквег не побачив на пристані нічого, і тепер я ладен був сам вважати це оманою зору, якби не Ілія з його загадковим запитанням. Проте я потамував тривогу і, знову вказавши на сплячого, жартома зауважив Квіквегу, що нам, мабуть, краще лишитися тут і охороняти тіло, тож нехай він влаштовується якнайзручніше. Він поклав долоню сплячому на сідниці, ніби перевіряючи, чи м’яко буде сидіти, а потім мовчки всівся зверху.
– Боже правий! Квіквегу, не треба так сидіти, – сказав я.
– О! Дуже зручна місце, – відповів Квіквег. – Мій острів так сидіти. А з лицем нічого не бути.
– Лице! – здивувався я. – Ти називаєш це лицем? А втім, вираз у нього вельми дружній. Та поглянь, він ледве дихає, просто задихається. Злазь скоріше, Квіквегу, ти надто важкий, тобі не слід так поводитися з обличчям цього бідолахи. Злазь, Квіквегу! Дивися, він тебе зараз скине. Як це він досі не прокинувся?
Квіквег зліз, умостився на скрині біля самої голови сплячого і запалив свій томагавк. Я сів біля ніг старого. І, схилившись над ним, ми почали передавати один одному люльку. Поки ми так сиділи, Квіквег у відповідь на моє запитання розповів мені своєю покрученою мовою, що в нього на батьківщині, де не знають ні диванів, ні ослонів, правителі, вожді та інші великі люди зазвичай відгодовують представників простолюду, щоб ті правили їм за канапу; таким чином, бажаючи умеблювати свою оселю, ви можете купити вісім чи десять ледарів і розставити їх на свій смак в альковах та нішах; для прогулянок це також вельми зручно, набагато зручніше, ніж садовий стілець, який складається у дощечку, – в разі потреби вождь підкликає до себе слугу і наказує йому зобразити з себе диван десь під гіллястим деревом, яке росте, може статися, посеред багнюки.
Щоразу, коли я передавав Квіквегу томагавк, він, не уриваючи своєї оповіді, змахував гострим кінцем просто над головою сплячого.
– Нащо ти це робиш, Квіквегу?
– Дуже просто вбивав. О! Дуже просто!
І він поринув у бурхливі спогади, навіяні люлькою-томагавком, яка, наскільки я зрозумів, за своєю подвійною сутністю не лише приносила втіху його душі, але й розсікала голови його ворогів; але тут сплячий нарешті привернув нашу увагу. Густий тютюновий дим сповнив темне приміщення, і це на нього подіяло. Спершу він почав дихати ще важче, потім у нього, мабуть, закрутило в носі, він кілька разів перевернувся, а потім сів і протер очі.
– Ви, курці, – видихнув він. – Хто ви такі?
– Ми з команди, – відповів я. – Коли відпливаємо?
– Он як. То ви йдете на «Пекводі»? «Пеквод» відпливає сьогодні. Капітан приїхав уночі.
– Який капітан? Ахаб?
– А якого вам іще треба?
Я хотів був задати йому ще кілька запитань стосовно Ахаба, та цієї миті на палубі почувся шум.
– Еге, Старбак заворушився, – мовив старий. – Ваш старший помічник – молодець, їй-богу. Чоловік хороший, і Бога шанує. Та я бачу, уже всі попрокидалися. Піду і я. – З цими словами він піднявся на палубу, і ми пішли слідом за ним.
Сонце вже сходило, вже зовсім розвиднілося. Незабаром почав збиратися екіпаж; матроси приходили по двоє, по троє; у такелажників кипіла робота, помічники капітана теж взялися до справи; з берега весь час підвозили всілякі останні дрібниці. Тільки капітан Ахаб досі лишався невидимим у темному сховиську своєї каюти.
Розділ 22. Веселого різдва!
Нарешті опівдні, після того як такелажники покинули корабель і після того як з пристані пролунав хор гучних вітань, після того як відчалила шлюпка з турботливою Черіті, яка привезла на борт свій останній дарунок – нічний ковпак для другого помічника Стабба, який доводився їй зятем, і ще одну Біблію для кока, – після цього обидва капітани, Пелег і Білдад, піднялися з капітанської каюти на палубу, а Пелег сказав, звертаючись до старшого помічника:
– Отож, містере Старбак, ви все перевірили? Капітан Ахаб уже готовий – ми щойно з ним говорили. Нічого не забули на березі? Тоді свистати всіх нагору! Нехай вишикуються отут на юті, матері їх ковінька!
– Навіть за великого поспіху немає потреби в лихослів’ї, Пелегу, – мовив Білдад. – Скоріше, друже Старбак, виконуйте наказ.
Отакої! Корабель уже відпливає, а капітан Пелег і капітан Білдад досі командують на палубі, наче їм і в морі, як у порту, доведеться поділяти владу. А капітана Ахаба іще ніхто не бачив, лише сказали, що він у своїй каюті. Утім, для того щоб підняти якір і вивести корабель у відкрите море, присутність капітана не є конче необхідною. Справді, це обов’язок лоцмана, а не капітана, і до того ж капітан Ахаб іще не зовсім видужав – так нам пояснили, – і тому цілком зрозуміло, що він лишається внизу. Усе це здавалося мені природним, особливо ще й тому, що багато хто з капітанів торгових кораблів має звичку довго не з’являтися на палубі після того, як піднімуть якір, і присвячують цей час прощальній пиятиці з друзями, які потім покидають корабель разом із лоцманом.
Та зараз і не було можливості поміркувати про все це як слід, бо капітан Пелег заметушився як навіжений. Саме він, а не капітан Білдад, узяв на себе командування.
– Ану мерщій на ют, вилупки! – кричав він на матросів, що забарилися біля грот-щогли. – Містере Старбак, женіть їх на ют.
– Прибрати намет! – таким був наступний наказ.
Як я вже казав, намет із китового вуса ставили на «Пекводі» лише під час стоянки, і вже тридцять років на борту «Пекводу» було відомо, що наказ прибрати намет передує команді піднімати якір.
– Людей до кабестана! Кров та грім! Ану хутчіш! – пролунав наказ, і матроси метнулися до ганшпугів кабестана.
Коли піднімають якір, треба стояти на носі. Тому Білдад, який, щоб ви знали, окрім усіх своїх посад був іще й портовим лоцманом, – причому існувала думка, що він запосів це звання лише з метою економії, щоб не наймати в Нентакеті лоцманів для своїх кораблів, а чужі кораблі він не водив ніколи, – отож Білдад перехилився через борт, пильно видивляючись якір і час від часу підбадьорюючи монотонним співом псалмів тих матросів, що стояли біля кабестана; вони відповідали йому гучною піснею про кралечок з Бабл-Еллі. А якихось три дні тому Білдад казав, що не дозволить співати непристойні пісні на борту «Пекводу», тим паче при підйомі якоря; а його сестра Черіті поклала в ліжко кожного матроса новеньку брошуру Уотсових гімнів.
Пелег тим часом командував на палубі, відчайдушно перемішуючи лайку з божбою. Я вже побоювався, що він потопить корабель, перш ніж ми встигнемо підняти якір. Тому я, звичайно, випустив ганшпуг і сказав Квіквегу, щоб він робив те саме, – і подумати лячно, яке лихо нас чекає попереду, коли ми вирушаємо в плавання з таким лютим командиром. Я втішав себе єдиною надією на порятунок в особі побожного Білдада, хоч він і вигадав сімсот сімдесят сьому частку; аж раптом я відчув несподіваний сильний поштовх нижче спини і, озирнувшись, затремтів від жаского видіння: саме цієї миті капітан Пелег опускав ногу, яка щойно була в безпосередній близькості до моєї особи. То був перший у моєму житті копняк під зад.
– То он як піднімають якір на гендлярських кораблях! – гарикнув він. – Ворушися, ти, бараняча довбешко! Ворушися, попни свій зад! Гей ви, ви всі, заснули ви там, чи що? Ворушіться, кажу вам! Ворушися, Кваку! Ти, рудий, ворушися, шотландська макітро! Ворушися, зелені штани! Ану ворушіться, хутчіш, бодай вам повилазило!
Він метався навколо кабестана, раз у раз підкріплюючи свої слова за допомогою ноги, а на носі Білдад незворушно виспівував свої псалми. Еге, подумав я, капітан Пелег сьогодні добряче хильнув.
Нарешті якір підняли, поставили вітрила і ми рушили геть від берега. Був морозний короткий день святого Різдва; і коли тьмяне світло північного дня непомітно змінилося нічною темрявою, ми були самі-самісінькі в крижаному океані, чиї замерзлі бризки невдовзі закували нас у сяючий панцир. У місячному світлі вздовж борту мерехтіли довгі ряди китових зубів і, наче бивні велетенського слона, висіли на носі вигнуті бурульки.
Першу вахту очолив у ролі лоцмана Білдад. І щоразу, коли старий корабель глибоко пірнав у зелені хвилі, здригаючись усім своїм замерзлим корпусом, і завивав вітер, і дзвеніли пружні снасті, на палубі лунав його рівний голос:
Іще ніколи ці слова не здавалися мені такими гарними. У них бриніла надія і віра. Байдуже, що над нами і над усією Атлантикою висить крижана ніч, байдуже, що ноги в мене промокли, а бушлат промок іще більше, – світлі гавані чекають нас попереду, і луки, і лісові галявини, такі всепереможно зелені, коли трави, що зійшли навесні, і посеред літа стоять густі та свіжі.
Нарешті ми відійшли від берега так далеко, що лоцман був уже не потрібний. До борту підійшов вітрильний бот, який нас супроводжував.
Було дивно й сумно бачити, як хвилювалися цієї миті Пелег і Білдад – особливо Білдад. Він не хотів іти, не хотів покидати навіки цей корабель, що вирушав у довге небезпечне плавання за обидва буремні миси, цей корабель, у який було вкладено кілька тисяч його зароблених сумлінною працею доларів, корабель, на якому йшов капітаном його давній друг, майже його одноліток, знову вирушаючи назустріч усім страхіттям безжальної пащеки, – бідолашний старий Білдад дуже не хотів розлучатися із цим кораблем, де йому був дорогий і знайомий кожен цвяшок, і тому він зволікав; він схвильовано пройшов палубою, зійшов до капітанської каюти, щоб мовити там ще кілька прощальних слів, потім знову вийшов на палубу і подивився у вітряний бік, у широкий, безмежний океанський простір, обмежений лише невидимими і далекими східними материками, подивився в бік берега, подивився вгору, направо і наліво, туди й сюди, подивився в нікуди і зрештою, бездумно накрутивши якийсь трос на кофельнагель, рвучко схопив за руку огрядного Пелега і, піднявши ліхтар, якусь мить мужньо дивився йому в лице, наче хотів сказати: «І все ж таки, друже Пелег, я це витримаю, так, витримаю».
Сам Пелег поставився до всього більш філософськи, проте, попри всю філософію, коли ліхтар наблизився до обличчя, в його очах зблиснули сльози. І він теж розривався між каютою і палубою, то розмовляючи внизу, то віддаючи останні настанови на палубі старшому помічникові Старбаку.
Нарешті він із якоюсь невблаганною рішучістю повернувся до свого товариша:
– Капітане Білдад, друже, нам час іти. Агов, на палубі! Брасопити грота-реї! Гей, на боті! Приготуйся! До борту, до борту! Легше, отак. Тож прощавай, Білдаде, друзяко. Щасти вам, Старбаку, щасти вам, містере Стабб, щасти вам, містере Фласк! Прощавайте всі, і нехай вам щастить! У цей самий день, рівно через три роки, у старому Нентакеті вас чекатиме в мене на столі чудова гаряча вечеря. Ура і щасливого плавання!
– Благослови вас Боже, брати мої, і нехай милість його буде над вами, – ледь чутно бурмотів старий Білдад. – Сподіваюся, тепер буде гарна погода і капітан Ахаб зможе вийти до вас, – усе, що йому треба, це трохи сонечка, а цього вам вистачить, ви ж бо йдете до тропіків. Будьте обережніші в погоні, помічники! Не розбивайте вельботів без потреби, гарпунери! Пам’ятайте, гарна дошка з білого кедру цьогоріч подорожчала на три відсотки! І не забувайте молитися. Містере Старбак, пильнуйте, щоб купор приберігав бочонки. Вітрильні голки лежать у зеленій скриньці. Уникайте промислу в Божі свята, хлопці, та коли трапиться нагода, не проґавте її – а то зневажите Божий дарунок. Слідкуйте за барильцем з патокою, містере Стабб, воно начебто трохи протікає. Якщо будете висаджуватися на островах, містере Фласк, уникайте розпусти. Прощавайте! Не тримайте сир у трюмі надто довго, містере Старбак, а то він зіпсується. І бережіть масло – воно коштувало двадцять центів за фунт, і затямте, якщо…
– Годі, годі, капітане Білдад, годі теревені правити. – З цими словами Пелег підштовхнув його до трапу, і вони спустилися на бот.
Корабель і бот почали розходитися; холодний, вогкий нічний вітер погнав їх у різні боки; чайка, квилячи, промайнула у височіні; обидва кораблі сильно хитало; ми, знітивши серце, послали їм услід трикратне «ура» і наосліп, мов сама доля, вирушили в пустку Атлантики.
Розділ 23. Підвітряний берег
В одному з попередніх розділів ми згадували Балкінгтона, високого моряка, який щойно повернувся з рейсу; ми бачили його в нью-бедфордському готелі.
І ось тієї морозної зимової ночі, коли караючий кіль «Пекводу» розтинав похмурі хвилі, я раптом завважив, що біля стерна стоїть… оцей Балкінгтон! Я з острахом, жалем і повагою дивився на чоловіка, який серед зими, щойно зійшовши на берег після небезпечного чотирирічного плавання, знову йде в новий штормовий рейс. Певно, йому не сиділося на місці. Про найдивовижніші речі не розповідають; найяскравіші спогади не породжують епітафій; тож нехай цей короткий розділ буде пам’ятником Балкінгтону. Я лише скажу, що його доля нагадувала долю корабля в штормі, коли його жене вздовж підвітряного берега лютий буревій. Гавань з радістю дала б йому притулок. Вона жаліє його. У гавані – безпека, затишок, вогнище, вечеря, тепла постіль, друзі – усе, що любе нашій смертній оболонці. Та шаленіє буря, і гавань, земна твердь тепер являє собою найстрашнішу загрозу для корабля: він мусить тікати від гостинності; одне зіткнення із землею, один легкий дотик до неї кілем – і весь його корпус двигтить і здригається. І він, піднявши всі свої вітрила, щосили прагне відірватися від берега, ворогуючи з тим самим вітром, який міг принести його додому; знову прагне до буремної пустелі океану; заради порятунку поривається назустріч загибелі; і єдиний його спільник стає його смертельним ворогом!
Тепер ти це знаєш, Балкінгтоне, чи не так? Ти починаєш розрізняти світло вбивчої, нестерпної істини, тієї істини, що будь-яка серйозна, глибока думка – це лиш відважна спроба нашої душі лишатися у відкритому морі незалежності, тоді як люті вітри землі та неба намагаються приректи її до принизливого плазування на березі.
Та тільки в безмежному водному просторі існує найвища істина, неосяжна, нескінченна, як Бог, і тому краще згинути в буремному безмежжі, ніж бути з ганьбою викинутим на берег – навіть коли він обіцяє порятунок. Той, хто боязко виповзає на суходіл, жалюгідніший за слимака. О люті жахи! Чи може бути, щоб усі страждання виявилися марними? Будь мужнім, Балкінгтоне, будь мужнім! Будь несхитним, похмурий напівбоже! Ти поринув у глибінь, здійнявши до небес бризки, і разом з ними до небес сягнула твоя велич!