Коллектив авторов
З Україною в серці. Патріотична хрестоматія
© О. В. Красовицький, упорядкування та вступна стаття, 2014
© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2018
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
* * *
Олександр Красовицький, генеральний директор видавництва «Фоліо»Дорогі читачі!
Ця книжка, що розрахована на школярів, зацікавить і дорослого читача. Усвідомлення того, що ми – незалежна держава, для багатьох громадян країни прийшло тільки на 23-му році незалежності, коли загроза державності країни змусила згуртуватися всіх патріотів України. Багато героїчних моментів нашої історії, що знайшли відображення в кращих прикладах української літератури, стали предметом цієї хрестоматії. Нашій державності – понад тисячу років. Київська Русь, яка була одною з найбільш високорозвинених держав свого часу, була інтегрована в європейське суспільне життя не менше, ніж Україна зараз. Дочка Ярослава Мудрого Анна Ярославна, яка стала королевою Франції, дружиною Генріха I, її сестри, Єлизавета та Анастасія, що стали королевами Норвегії та Угорщини в період становлення цих країн, прославили нашу Батьківщину в світі, їхні нащадки керували провідними європейськими державами багато років. Жорстока й кривава монгольська навала на багато років зупинила розвиток державності в Києві, але Галицько-Волинське князівство і згодом Литовська держава зберегли традиції православ’я, навколо яких згуртувалося українське суспільство у XVI–XVII століттях, коли знову було створено українську гетьманську державу. Героїчний період козацьких війн змінився важким періодом Руїни, і подальша українська історія була пов’язана з життям наших предків у складі кількох імперій – Російської, Османської, Австро-Угорської. Короткий період української державності після Першої світової війни ознаменувався подвигом героїв під Крутами та іншими славними подіями нашої історії. Український народ виніс на своїх плечах значну частину тягот наступного періоду історії, зробив величезний вклад у боротьбу з фашизмом. Багато найкращих представників нашого народу, на жаль, загинули в період сталінських репресій, постраждали від масового голоду, були знищені в тюрмах і таборах, під час українського національно-визвольного руху.
У цій книжці – найкраще, що було написане нашими класиками українською мовою про нашу історію, любов до Батьківщини та її захист від ворогів. Ми вважали за потрібне додати прекрасний вірш харківського поета Бориса Чичибабіна, написаний російською, який знаменує спільність усіх народів України в любові до своєї Батьківщини.
Поезія
Микола Степанович Вінграновський
© Вінграновський А. (правонаступник Вінграновського М.), 2013 р.
1936 (м. Первомайськ, Миколаївська область) – 2004 (м. Київ)
Перша колискова[1]
Сама собою річка ця тече…[2]
Микола Кіндратович Вороний
Да луче єсть на своєй земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти
(Літопис за Іпатіївським списком)
1871 (Дніпропетровська область) – 1938 (м. Одеса)
Євшан-зілля[3]
Да луче єсть на своєй земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти
(Літопис за Іпатіївським списком)
Жив у Києві в неволі…
Україно! Мамо люба!.
Борис Дмитрович Грінченко
1863 (хутір Вільховий Яр, Харківська область) – 1910 (м. Оспедалетто, Італія)
Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати Гімн «Ще не вмерла Україна»[4]
Чайка Дністрова (Костянтина Іванівна Малицька)
1872 (с. Кропивник, Івано-Франківська область) – 1947 (м. Львів)
Чом, чом, земле моя…[5]
Іван Федорович Драч
Нар. 1936 р. (с. Теліжинці, Київська область)
Крила[6]
(Новорічна казка)
Балада про соняшник[7]
Балада про вузлики[8]
Олександр Васильович Ірванець
Нар. 1961 р. (м. Львів)
Вірш до рідної мови[9]
Олександр Якович Кониський
1836 (с. Переходівка, Чернігівська область) – 1900 (м. Київ)
Молитва[10]
Віталій Олексійович Коротич
© Коротич В., 2011 р.
Нар. 1936 р. (м. Київ)
Переведіть мене через майдан[11]
(останнє прохання старого лірника)
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач)
1871 (м. Новоград-Волинськ, Житомирська область) – 1913 (м. Сурамі, Грузія)
І все-таки до тебе думка лине[12]
Ліна Василівна Костенко
© Костенко Л., 2014 р.
Нар. 1930 р. (м. Ржищів, Київська область)
Біль єдиної зброї[13]
Євген Филимонович Маланюк
1897 (с. Архангород, Кіровоградська область) – 1968 (м. Нью-Йорк)
Друге посланіє[14]
уривок
Одна пісня[15]
Андрій Самійлович Малишко
1912 (м. Обухів, Київська область) – 1970 (м. Київ)
Стежина[16]
Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба)
1878 (с. Крига, Сумська область) – 1944 (м. Прага, Чехія)
О слово рідне! Орле скутий!..[17]
Ярослав Мудрий[18]
* * *Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба)
1907 (м. Житомир) – 1944 (концтабір Заксенгаузен)
Державу не твориться в будучині[19]
із циклу «Незнаному воякові»
О націє, дужа і вічна, як Бог[20]
із циклу «Незнаному воякові»
Захочеш – і будеш[21]
Дмитро Васильович Павличко
Нар. 1929 (с. Стопчатів, Івано-Франківська область)
Я є трудний народ[22]
Павло ТичинаЯ єсть народ, якого Правди силаніким звойована ще не була.Яка біда мене, яка чума косила! —а сила знову розцвіла.
Рухівська ніч[23]
Володимир Олексійович Підпалий
1936 (с. Лазірки, Полтавська область) – 1973 (м. Київ)
Зимовий етюд[24]
Тиха елегія[25]
Максим Тадейович Рильський
1895 (м. Київ) – 1964 (м. Київ)
Дощ[26]
Запахла осінь в’ялим тютюном[27]
Коли усе в тумані життєвому[28]
Люби природу не як символ…[29]
Молюсь і вірю…[30]
Осінь-маляр із палітрою пишною[31]
Солодкий світ![32]
Володимир Іванович Самійленко
1864 (с. Великі Сорочинці, Полтавська область) – 1925 (м. Боярка, Київська область)
Патріоти[33]
Василь Андрійович Симоненко
1935 (с. Біївці, Полтавська область) – 1963 (м. Черкаси)
Гей, нові Колумби й Магеллани…[34]
Задивляюсь у твої зіниці[35]
Лебеді материнства[36]
Володимир Миколайович Сосюра
1898 (м. Дебальцеве, Донецька область) – 1965 (м. Київ)
Любіть Україну![37]
Сад[38]
Павло Григорович Тичина
1891 (с. Піски, Чернігівська область) – 1967 (Київ)
Блакить мою душу обвіяла[39]
Не бував ти у наших краях![40]
Василь Семенович Стус
© Стус Д. (правонаступник Стуса В.), 2010 р.
1938 (с. Рахнівка, Вінницька область) – 1985 (табір ВС-389/36-1 біля с. Кучино, Пермська область)
Верни до мене, пам’яте моя[41]
О земле втрачена, явися[42]
Олена Іванівна Теліга
1906 (с. Іллінське, Московська область) – 1942 (Київ)
Пломінний день[43]
Радість[44]
Сучасникам[45]
Іван Якович Франко
1856 (с. Нагуєвичі, Львівська область) – 1916 (м. Львів)
Моя любов[46]
Не пора[47]
Розвивайся ж ти, високий дубе[48]
Степан Миколайович Чарнецький
1881 (с. Шманьківці, Тернопільська область) – 1944 (м. Львів)
Ой, у лузі червона калина похилилася[49]
Борис Олексійович Чичибабін
© Карась-Чичибабіна Л. (правонаступниця Чичибабіна Б.), 2013 р.
1923 (м. Кременчук) – 1994 (м. Харків)
С Украиной в крови я живу на земле Украины[50]
Павло Платонович Чубинський
1839 (с. Чубинське, Київська область) – 1884 (м. Київ)
Ще не вмерла Україна[51]
Гімн України
Приспів:Приспів.Приспів.Тарас Григорович Шевченко
1814 (с. Моринці, Черкаська область) – 1861 (м. Санкт-Петербург)
І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє[52]
Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.
Соборное послание Иоанна. Глава 4, с. 20
Мені однаково, чи буду…[53]
Прозові твори
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)
1889 (хутір Чечва, Сумська область) – 1956 (м. Київ)
Зенітка[54]
Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
– Як діла, дідусю? Драстуйте!
– Драстуйте! Діла? Діла – нічого! Діла, як казали оті песиголовці, – гут!
– I по-німецькому, дідусю, навчились?
– Атож. У соприкосновенії з ворогом був, – от і навчився.
– I довго, дідусю, соприкасалися?
– Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні… I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду од погані не було.
– …Розказати, кажете? Ну, слухайте.
…Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах. Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.
Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок – рип! – виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник, – за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві в мене на горищі трохи сіна було… Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую, – хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами – раз, два, три!
Як заверещать вони там, як закричать:
– Вас іст дас?
А Нужник:
– О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!
Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.
– Скільки ж вам, діду, літ?
– Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.
– I ото ви не побоялись, – один на трьох?
– Побоявся? Та, чоловіче божий, війна – це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з… бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом – царство йому теж небесне! – було вдвох… та куди там!
Сидю було я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:
– Свириде!
Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки – стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..
Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
– Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на «ура»:
– Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?
А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! – вона за рогача і в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції – в погрібник. Опорний, вроді пункт.
Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.
Кум і каже:
– Як знаєш, – каже, – Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.
– Дивись, – кажу, – куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.
– Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?
Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. I таки пробився в расположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!
А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:
– Сидиш? – каже.
– Сидю! – кажу.
– Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
– Кинь, – кажу, – рогача, тоді вийду!
Бойова була покійниця!
Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить – і витіснить! Та тіснить було аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.
А вона:
– Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю!
Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода – кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.
Кум і льотчик кріпкий був. Ас!
Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили, – хе, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше…
Коли це знову як бахне:
– Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь; ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…
– Живий, слава богу! – кум каже.
А Лукерка:
– Був би, – каже, – він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, – угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, – каже, – молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців!
Після такої практики?! Таке й вигадаєте!
– А що тепер поробляєте, дідусю?
– Прийшли наші, – я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!
I погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата…
Олександр Петрович Довженко
1894 (хутір В’юнище, Чернігівська область) – 1956 (Пєрєдєлкіно, Московська область)
Щоденник 1941–1956[55]
(уривки)
5/V 1942
– Ну, как нравится на фронте?
– А ми українським братам помагаєм, – відповів вірменин-боєць.
Таджики привезли подарунки. «Помагаєм українським братам».
Там, на фронті, справжнє братство народів-бійців. Всі народи, всі нації – всі рівні, у всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей…
Тут залицяються до жінки, що носить воду. Тут плачуть, коли штаб іде далі.
В кілометрі од фронту орють, завидують один одному.
– Глибше!
– Що, не важко?
– Чого важко? Цю землю можна їсти.
Бійці і командири сіють, сіють! Орють і сіють! Я дивлюсь на це і плачу од радості.
Написати новелу про хлопчиків, що у них у хатах стоять коні.
Розмова, у кого кращі коні. Потім про трофеї – у кого що є (у кожного збірка речей, здобутих від убитих німців).
Про хлопчиків не простих, а хитрющих розвідників, надзвичайно спостережливих і розумних.
– А у нас ще стоїть собако-міна… – ударив напослідок один хлопчик другого.
– Яка собака?
– Протитанкова собака.
Тут пішов довгий дитячий диспут.
У хлопчиків мусить бути досконала військово-технічна термінологія.
6/V 1942
Наказ здати зброю під страхом розстрілу. І от до командира приходить жінка і просить роззброїти її хлопця. У хлопця – арсенал трофеїв. Він крав зброю.
– Ви знаєте, що він раз накоїв? Застрелив офіцера.
– Брешете.
– От щоб я пропала! Щоб я перелякалася… і т. д.
– Потім він убив ще двох фашистів, тільки матері не признався, бо за офіцера я йому таки добре побила с… попругою.
Може, він убив першого фашиста за вбивство, за повішення батька, чи брата, чи дядька.
Як командир послав бійця роззброювати хлопця. Боєць був хоробрий і мав непогані діла з німцями, але хлопця взяти не міг. Довелося кликати підмогу і брати хитрощами. Коли його схопили, він плакав і кусався. Він боявся, що його розстріляють, і вирішив дорого продати своє життя.