– Сідай, джан, сідай! Я вдруге у вашому місті, але, вважайте, вперше, бо тоді витав тільки над шпилями замків і банями церков, мов над едемом, а тепер спустився на дно і ходжу по ньому вже два тижні, а першого ж дня знайомство завів з панею Ханкою. З дна інакше видно світ, ніж з неба… Я думав – поганий Амстердам, я думав – поганий Ерівань, а Кафа – найгірша, а то всюди однаково, всюди однаково… Мій друг Хочерис у золоті купається, на заскленому балкончику до сонця й зимою гріється, гарячі труби огрівають знизу його долівку, а під ним, у підвалі, таргани їдять дітей бідного ткача Авачка, зимою ж діти замерзають на бурульки… Всюди те саме… Пий, музиканте. Не хочеш, музикант не п’є? То заграй – ми, вірмени, любимо музику і тужливий спів… Я багатий купець, у мене є все, але я був бідний, дуже бідний, – він розглянувся по кімнаті, – і знаю, що то злидні, знаю… А де ти живеш? Ах, ти не живеш, ти граєш…
Богуш Ованесян наливав у пугар густого червоного вина, пив і все дужче хмелів. Ханка підбадьорювала його до трунку, щоб скоріше заснув, і рада була, що Арсен не п’є – бо ж такий з нього знаменитий клієнт: гарячий і грошей не шкодує… Але вірмен був міцний, сон його не брав, він завів довгу мову про свої купецькі справи. У Богуша десять возів шовку і килимів, цей товар пішов за два дні, але ж він приїхав із селітрою, сорок возів селітри треба продати, і чому не купує бургграф, староста, як це так, що їм пороху не треба? Але чорт з ними, хай стріляють просом… Богуш, аби лише складський термін відбув[62] – у Львові, слава Богу, він триває не так уже й довго, а тоді подасться в Олесько і продасть там уже все оптом державцеві Олеської землі.
– Івашкові Преслужичу? – вихопилось мимоволі в Арсена.
– Якому Івашкові, якому Преслужичу? А-а, знаю, якісь розбійники захопили були Олесько, але їх уже вигнали чи мають вигнати… Завтра-позавтра їде туди з королівським загоном справжній державець, учора він приходив до мене, старостинську грамоту показував, щоб я не сумнівався… О, Давидович – то великий пан, хоч і русин! Ти чого схопився, сідай. Знаєш Давидовича? А чому б мав його не знати? Йому потрібно пороху багато пороху…
– А ти звідки знаєш Давидовича? – тамуючи тривогу, запитав Арсен.
– Бог добрий… У Теребовлі присів до мого каравану такий собі тлустий пан – опришків, каже, боїться, а вони купців не чіпають… Я питаю його, хто він, а панок шепоче мені на вухо: як закінчиш складський термін, я вже буду жондцею в Олеську…
Арсен, намагаючись бути спокійним, обережно підвівся, потер долонею очі, сказав до Ханки:
– Він згадав про старосту… Я ж і забув, заговорившись, що мені пора на службу. Ввечері, як розійдуться з лазні, я прийду до вас.
– Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували…
Арсен прожогом збіг сходами вниз. На вулиці зупинився. Він не знав, не міг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлі, що діється в Олеську; тепер він не думав про Орисю, розумів тільки одне: проти Івашка Рогатинського і всіх, хто там, готується змова, і обов’язок його честі – якщо не пізно – попередити олесьчан про зраду.
Вечоріло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся і квапом подався до татарських воріт, ішов Волинським шляхом назад туди, звідки прийшов два роки тому й куди поклявся ніколи не повертатись.
У понеділок раннім ранком до Ринку поспішали заповзяті купці, обганяли один одного – кожен хотів зайняти зручніше місце для торгів. Сьогодні мав відбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкіший, першим прибіг на плац і, не дійшовши до кафських возів із селітрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горілиць мертвий купець, прийшлий по одежі впізнав караван-башу Богуша Ованесяна.
Він був синій і спотворений на обличчі – голодне гайвороння виклювало йому очі, тепер воно низько літало понад плацом, переверталось у повітрі й падало вниз.
Сторопілий народ збирався колом, боячись підступити до трупа, біля якого чорніли розпластані галки, божевільна тривога добиралася до людей. Міський кат з візочком, на якому всю ніч вивозив падлину з міста, підійшов до мертвого, нахилився і, випроставшись, закричав – страшний у своєму чорному каптурі з прорізами для очей і рота:
– Мор! Мор!
Натовп на мить занімів, і враз моторошний лемент потряс мури, купці втікали навмання від страшного місця, топтали одні одних, тягли за собою товар і залишали його по дорозі; плац умить спорожнів, тільки потоптані до півсмерті люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далі від погибелі – страшнішої від тої, яка їх тут уже постигла.
У цей час у брудній кімнаті на горищі ветхого будинку в єврейському кварталі вмирала, божеволіючи від лютого болю, повія Ханка, корчилась у муках на долівці й волала до глухих стін:
– Шимоне, Шимоне, синочку мій!
У понеділок рано-вранці до резиденції Одровонжа прискакав на змиленому коні єдиний уцілілий рицар з королівського загону, розбитого вщент під Олеськом.
– Вельможний старосто, усі вбиті! Давидовича повісили…
Руський староста знав уже про чуму – йому запрягали бричку; князеві Яну з Сенни наказав Одровонж виводити війська з Високого й Низького Замків до Голоска.
– Князя до мене! – крикнув староста. – Усе військо на Олесько! Дотла, до останнього каменя!
А місто лементувало й голосило, на соборних дзвіницях кришилися чаші дзвонів, хрипіла труба на ратуші, у Галицькій і Татарській брамах збилися вози; приїжджі люди перелазили через мури; від Латинської хвіртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через міст на Сокільницьку дорогу – брати Одровонжі втікали в Городок.
Волинським шляхом постугоніло піше й кінне військо на чолі з Яном із Сенни – рушило море мору на останню твердиню Галицької Русі.
У майстерні Симеона Владики на Руській сиділи й стояли цехові майстри: мечники, бляхарі, різники, пекарі, сідельники, малярі. Прийшли на пораду до старого кунштмістра.
Маляр Хойнацький зітхнув, порушуючи важку тишу:
– Арсен утік… А ми?
Симеон Владика мовчки й спокійно дивився на стривожених ремісників, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:
– Не вірю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути… А ми куди? Нікуди. Два рази не помремо. І як це так – покинути Львів? Що ми без нього, а він – без нас?
Розділ чотирнадцятий. Ту пир докончаша…
Чорна стрічка, що нею Івашко пов’язував волосся, врізалася в набрякле чоло; лють і тривога скаламутили очі бояринові; розштовхуючи руками землян, він ступив до порога й потряс Арсена за вилоги туніки.
– Чого ради прийшов і що знаєш про Давидовича? Тільки правду, скомороше, правду кажи, бо одної смерті буде тобі мало!
– Правду сам дознаєш, – Арсен неблимно дивився у вічі Івашкові, – лише не барися, боярине. Я через вал переліз – ревно стережуть входів твої вої, токмо сватові дорогому путь сюди відкрита. А ти вийди – зустрінь його, та не на Брамі, а з львівського боку: йде він з королівським загоном до тебе в гості і з грамотою Одровонжа на олеське державство!
– Зрада?! – прохрипів Івашко. – Така чорна зрада?.. Хоругву… Дві хоругви! А цього вістуна – у татарню!
Микита і Галайда, полишивши кухлі на столі, вибігли з кушніревої хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похід чи облога?
На майдані над Галайдовим морем умить зібрався натовп. На підвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погідне і в спокої своєму суворе, слабість і втома покинули його, і подумав Осташко, дивлячись на нього, що рішучість прийшла до боярина хоч і пізно, та назавжди.
– На вали! Сушіть порох! – гучно проголосив державець. – І стояти нам на смерть – відступати вже нікуди.
Галайда гукнув до ремісників – гуртами розходилися городяни до веж, Микита щодуху помчав до замку. Невдовзі на коні і при зброї виїжджав у своїй хоругві за Пушкарські ворота.
Йшли ратники поволі й сторожко, за Юшковичами Івашко зупинив коня і вглядався в далину поля, що закурилося на обрії.
– Ідуть… Багато… Одна хоругва – в обхід!
Курява підкочувалася усе ближче й ближче, виблискували шоломи на сонці; зупинилася валка, а вперед вихопилися чотири вершники.
Уже впізнав Преслужич брезкле обличчя Давидовича; Івашкова хоругва загородила дорогу, та суддя, видно, не запідозрював нічого лихого – струджений батько вийшов зустріти доньку – і здалеку всміхався до свата. Івашко чіплявся поглядом кожного вершника та на жодному коні не догледів Орисі, і мурашки пробігли в нього за спиною: заложницею полишив?
– Чолом тобі, свате, – Давидович, масно посміхаючись, порівнявся з Івашком. – Як любо, що вийшов мене зустріти, – він пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратників.
– Де Орися? – глухо запитав Івашко, не відповідаючи на привітання.
– Нездужає трохи… Я завтра пошлю ридван за нею і за Адамом…
Івашко спідлоба поглядав на Давидовича, який невинно посміхався, і думав, усе ще не вірячи, що Арсен повів правду.
«Невже він міг би… Але чому в один день – королівське пробачення і лист від нього? Ми виїхали б до Одровонжа за листами на землі, а він тут. А якщо й не виїхали б – уночі перерізав би сторожу… Але ні – оцей товстун зважився б на таке?»
Боярин мізкував спокійно, зупинивши погляд на воластій шиї Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.
– Чого ти зажурився, свате? Орисі голова болить та й тільки. Пожалів я її для верхової їзди… Дай же, Івашку, свою руку на вічну злагоду, – простягнув суддя правицю, ратники тісно збилися позаду нього.
– А що то за курява на обрії? – показав Івашко на захід.
– Кількоро чоловік моїх – дорога ж небезпечна, – почав насторожуватися Давидович.
Івашко зліз з коня.
– А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамі.
– Неспокійно на тому боці, свате, дуже неспокійно, – уже бігали очі в Давидовича: надто доскіпується Івашко, але що може запідозрювати, адже ратник, який привіз йому листа, говорив, як плакав Івашко і просив, щоб скоріше приїжджав суддя з дочкою.
– То злазь, почоломкаємося і забудемо про все лихе, – розвів руки боярин.
Давидович закинув ногу, друга застряла у стремені – неповороткий став суддя.
– Я тобі допоможу, – підійшов Івашко, кивнув до своїх ратників і несподівано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стремені; гикнув суддя, падаючи на землю; біля кожного з ратників Давидовича опинилося по два-три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.
– Старостинську грамоту показуй! – і обмацував одежу Давидовича, поки за підкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувій, роздер полу, вийняв сувій, розгорнув його.
Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум’яття, уже рушив.
– Проклята латина! – скрипнув зубами Івашко. – Ану, любомудре, швиденько прочитай, – подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.
– Пощади! – вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.
– Микито! – гукнув боярин. – Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! – показав на куряву, що накочувалась від обрію. – Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…
– Будь спокійний, боярине! – ударив Микита острогами коня.
Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.
Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.
Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.
<…>
«І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб’ю Жигимонта і во православіє оберну Литво-Русь. І сталася битва під оними ж Ошм’янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…
Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра-позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам’ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом – у замку, і ще сотня – на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра-післязавтра…
Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид черленої крові, пора й мені на мури замку. Заморожую свої слова. Ачей закінчиться колись зима. Залишаю книгу Орисі, може, не вб’ють жінку кати…»
Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.
– Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?
– Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.
Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.
– Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..
– Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…
Осташко відвернув голову, схлипнув.
– Ідіть, – сказав. – Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Йди, Орисю, з матір’ю попрощайся. Обоє йдіть…
– Цвинтар!.. – зойкнула Орися.
…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її – дорогу і непізнану.
– Ходім, Арсене, – промовила Орися, підводячись з колін. – Он сосни на пагорбку за цвинтарем – під Гаварецькою горою. Там твоя буду.
Жорстока від паморозі трава в узголов’ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.
– Ти бачиш – білий кінь стоїть на груні…
– То туман, любий, то вранішній туман…
Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.
– Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…
Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.
Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.
Ще трохи ночі й першого кохання.
– Нікого у світі немає кращого за тебе.
А вже пора, скоро світатиме.
– Це не туман, це білий кінь стоїть…
– Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарі – то вічна розлука.
– Вертаймося…
Уранці вої Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кінні й піші рицарі, і було їх тисячі, хмари стріл, ратищ і каміння впали на сотню ратників, що оборонялися за Брамою; звідти гримнули гаківниці й просвистіли стріли, падали королівські рицарі, але їх було багато – браму звалили голіруч, без таранів. Залога відступила за фортечний рів. Підняли мости. Настала черга останньої битви.
Цілий день військо Яна з Сенни штурмувало замкові вали, хотіло з розгону взяти, та обложені вже не щадили ні пороху, ні стріл – багато полягло польського рицарства, тож відступили. До вечора біля валів уже стояли облогові тури і тарани. Тоді у ворожому таборі затрубили на спочинок.