– Вони бачили Місячний камінь на платті міс Веріндер, – сказав він. – Що ж тепер робити?
– Те, що загрожував зробити ваш дядько, – відповів містер Мартует. – Полковник Гернкасл розумів, з якими людьми він має діло. Пошліть завтра алмаз (під охороною кількох чоловік) до Амстердама, щоб його там розрізали і замість одного каменя зробили півдюжини брильянтів. Тоді скінчиться його існування як священного Місячного каменя – скінчиться й небезпека.
Містер Френклін обернувся до мене.
– Що ж поробиш, – сказав він. – Ми повинні завтра ж поговорити з леді Веріндер.
– А як же бути сьогодні, сер? – запитав я. – Що, як індуси повернуться?
Містер Мартует відповів мені раніше, ніж встиг заговорити містер Френклін.
– Індуси не наважаться повернутися сьогодні, – сказав він. – Вони ніколи не йдуть прямим шляхом, не кажучи вже про таку справу, як оця, коли найменша помилка може бути фатальною для їхньої мети.
– Але якщо ці пройдисвіти виявляться сміливішими, ніж ви гадаєте, сер? – наполягав я.
– У такому разі спустіть собак, – сказав містер Мартует. – Є у вас великі собаки в дворі?
– Є дві, сер. Дог і собака-шукач.
– Цього досить. У даному разі, містере Беттередж, обидві мають одну велику позитивну якість: їх, напевно, не турбуватимуть ваші сумніви щодо недоторканості людського життя.
Із вітальні долинули до нас звуки фортепіано, коли містер Мартует пустив у мене цей заряд. Він кинув свою сигару і взяв під руку містера Френкліна, щоб повернутись до дам. Ідучи слідом за ними в дім, я помітив, що небо почало вкриватися хмарами. Містер Мартует теж це помітив. Він поглянув на мене і промовив з властивим йому похмурим гумором:
– Індусам цієї ночі потрібні будуть парасольки, Беттередж.
Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрівником і пройшов свій життєвий шлях, не ризикуючи життям серед злочинців і вбивць у різних заморських країнах. Я ввійшов до своєї кімнатки, сів у своє крісло, весь спітнілий, і запитав себе безпорадно: «Що тепер робити?» В такому тривожному стані духу інші впали б у розпач; я ж кінчив зовсім інакше. Я запалив люльку і глянув у «Робінзона Крузо».
Не минуло й п’яти хвилин, як мені трапилось це чудове місце, сторінка сто шістдесят перша:
«Страх небезпеки в десять тисяч разів страшніший, ніж сама небезпека: коли вона з’явиться на наші очі, ми переконуємось, що тягар тривоги значно більший того нещастя, яке нас тривожить».
У людини, яка після цього не увірує в «Робінзона Крузо», або не вистачає в голові десятої клепки, або ця людина безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто витрачати на неї докази, краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.
Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книжкою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона залишила Цокотух, коли ті співали дует – слова починалися з «О», і музика відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник заснув у кутку. Чула, як містер Френклін потішався над містером Годфрі з приводу жіночих комітетів взагалі, і містер Годфрі відповідав йому значно різкіше, ніж личило джентльменові з такою лагідною вдачею. Підглянула, як міс Речел, напевно, намагаючись заспокоїти місіс Тредголл, показувала їй фотографії, а сама крадькома так поглядала на містера Френкліна, що жодна тямуща покоївка не помилилася б і на хвилину. Нарешті, вона бачила, як містер Кенді, лікар, який таємниче зник у вітальні і потім таємниче повернувся, зайшов у розмову з містером Годфрі. В цілому справи йшли краще, ніж можна було сподіватись, судячи з того, як пройшов обід. Якби тільки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час підвіз би екіпажі, і ми зовсім спекалися б гостей.
Все минає на цьому світі, і навіть заспокійливий вплив «Робінзона Крузо» минув, коли Пенелопа пішла від мене. Я знову розхвилювався і вирішив обійти навколо садиби, перше ніж почнеться дощ. Замість того щоб узяти лакея, в якого був людський і, отже, непридатний для першоголіпшого непередбаченого випадку ніс, я взяв з собою собаку-шукача. Можна було покластись на те, що його ніс почує чужого. Ми обійшли довкола садиби і вийшли на шлях; повернулись так, як і пішли, – ні з чим, не знайшовши жодної людської істоти, що переховувалася б поблизу будинку. Я знову посадив собаку на цеп і, повертаючись через кущі, зустрів наших двох джентльменів, що виходили з вітальні. Це були містер Кенді і містер Годфрі; вони (як сказала мені Пенелопа) все ще розмовляли між собою, тихо сміючися з якоїсь дотепної вигадки. Я здивувався, що вони подружили, але, звичайно, пройшов повз них, наче й не помічаючи їх.
Прибуття екіпажів ніби послужило початком для дощу. Він так линув, наче мав намір не вщухати до ранку. За винятком лікаря, на якого чекав відкритий екіпаж, решта гостей поїхала додому в затишних каретах. Я висловив побоювання містерові Кенді, коли б він не промок до самісіньких кісток. А він мені відповів, що дивується, як це я дожив до своїх років і не знаю, що шкіра лікаря непромокальна. Він поїхав під дощем, сміючись із свого власного жартику, і ми, таким чином, здихалися наших обідніх гостей.
Тепер лишається розповісти історію цієї ночі.
Розділ XI
Коли останній з гостей поїхав додому, я повернувся в хол і знайшов Самюеля біля бокового столика. Він готував коньяк і содову воду. З вітальні вийшли міледі і міс Речел у супроводі двох джентльменів. Містер Годфрі випив коньяку з содовою водою. Містер Френклін нічого не пив. Він сів, вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.
Міледі, обернувшись, щоб побажати їм на добраніч, пильно подивилась на подарунок нечестивого полковника, подарунок, що сяяв на платті її доньки.
– Речел, – сказала вона, – куди ти сховаєш на ніч свій алмаз?
Міс Речел була в надзвичайно піднесеному настрої, саме в такому настрої, коли хочеться говорити нісенітниці і вперто відстоювати їх, як щось розумне, – що, може, доводилось вам помічати у молодих дівчат, коли нерви їхні збуджені в кінці дня, переповненого сильними відчуттями. Спочатку вона заявила, що не знає, куди сховати алмаз. Потім сказала: «Звичайно, покладу на стіл поряд з іншими речами». Далі збагнула, що алмаз може засяяти сам по собі своїм дивним місячним світлом у темряві й налякати її вночі. Нарешті, згадала про індуську шафку, що стояла в її вітальні, і зараз же вирішила сховати індійський алмаз в індуську шафку, щоб дати можливість двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всі ці нісенітниці, нарешті втрутилась і спинила Речел.
– Моя люба, адже твоя індуська шафка не замикається, – сказала міледі.
– О, господи, мамо! – вигукнула міс Речел. – Та хіба ж ми в готелі? Хіба ж у нас удома є злодії?
Не звертаючи уваги на цю химерну відповідь, міледі побажала джентльменам на добраніч, потім обернулась до міс Речел і поцілувала її.
– А чому б тобі не віддати мені твій алмаз на схорону? – спитала вона.
Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не переконаєш.
– Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, – сказала вона, – я маю тобі дещо сказати.
З цими словами міледі повільним кроком пішла до себе, глибоко замислившись і, по всьому видно, не дуже задоволена напрямом, який прийняли її думки.
Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі, що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.
Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований їй містером Френкліном, і показала йому з усмішкою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо, Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.
Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене. Його непостійні звичаї, що раз у раз мінялися, вже встигли змінитися і щодо індусів.
– Беттередж, – сказав він, – я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам містера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотів би я знати, чи не почастував він нас байками, якими так люблять хизуватись мандрівники? Невже ви справді вирішили спустити собак?
– Я зніму з них ошийники, сер, – відповів я, – і дам їм досхочу побігати вночі, якщо вони почують чужий слід.
– Гаразд, – сказав містер Френклін. – А тоді ми подивимось, що нам робити завтра. Я зовсім не збираюсь лякати тітку, Беттередж, без серйозної причини. На добраніч!
Він здавався таким стомленим і блідим, коли кивнув мені головою і взяв свічку, щоб іти наверх, що я насмілився порадити йому випити на ніч коньяку з содовою водою. Містер Годфрі, що підійшов до нас з другого кінця кімнати, підтримав мене. Він у дуже лагідному, товариському тоні почав умовляти містера Френкліна випити що-небудь перед сном.
Я згадую про ці незначні обставини тому, що після всього баченого й почутого мною цього дня мені було приємно відзначити, що обидва наші джентльмени знову в хороших стосунках, як і раніше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вітальні) і суперництво в здобутті прихильності міс Речел, напевно, не привели до серйозної сварки. Адже вони обоє мали добру вдачу, бо ж були світськими людьми. А позитивною якістю людей високого звання є те, що вони ніколи так не сперечаються між собою, як люди незнатні.
Містер Френклін відмовився від коньяку і пішов наверх з містером Годфрі, бо їхні кімнати були поряд. Однак на площадці кузен, мабуть, його умовив, або, як завжди, він сам передумав.
– Можливо, мені й захочеться випити вночі, – гукнув він униз. – Надішліть-но в кімнату коньяку й содової!
Я послав Самюеля з коньяком і водою, а потім пішов зняти ошийники з собак. Вони ледве не показилися від здивування, що їх випустили в таку пізню годину, і стрибали на мене, мов щенята. Проте дощ незабаром вгамував їхній запал; вони хлебнули трохи води й залізли назад у свою конуру. Повертаючись у дім, я помітив на небі прикмети, що віщували зміну погоди на краще. А поки що дощ лив як з відра і досхочу напоїв землю водою.
Ми з Самюелем обійшли весь будинок і, як завжди, замкнули всі двері. Цього разу я все оглянув особисто і ні в чому не поклався на свого помічника. Все було замкнуто як слід, поки я, старий дід, ліг у ліжко на початку першої години ночі.
Напевно, турботи цього дня були мені не під силу. Як би там не було, але і я, подібно містерові Френкліну, вельми погано спав цієї ночі. Вже сходило сонце, коли нарешті заснув. Весь час, поки я не спав, у домі було тихо, як у могилі. Не чути було ані найменшого звуку, тільки дощ шумів і вітер шелестів у деревах.
На пів на восьму годину я прокинувся й відчинив вікно. День був чудовий, сонячний. Коли годинник пробив вісім, я збирався було вийти надвір, щоб знову посадити собак на цеп. І раптом чую позад себе на східцях лопотіння жіночих спідниць.
Я обернувся: за мною, мов божевільна, бігла Пенелопа.
– Таточку! – гукала вона. – Ради бога йдіть наверх! Алмаз пропав.
– Чи ти з глузду з’їхала? – спитав я.
– Пропав! – повторила Пенелопа. – Пропав, і ніхто не знає як. Ходімте й побачите.
Вона потягнула мене за собою до вітальні нашої панночки; вітальня була поруч з її спальнею. Там, на порозі спальні, стояла міс Речел, пополотніла, як її білий пеньюар. Обидві половинки індійської шафки були розчинені навстіж. Одна з шухляд висунута до краю.
– Погляньте! – сказала Пенелопа. – Я сама бачила, як міс Речел поклала вчора алмаз у цю шухляду.
Я підійшов до шафки: шухляда була порожня.
– Це правда, міс? – запитав я.
Сама не своя, чужим голосом міс Речел відповіла так само, як і моя донька:
– Алмаз пропав.
Промовивши ці слова, вона пішла в свою спальню і замкнула за собою двері.
Не встигли ми збагнути, що робити далі, як увійшла міледі: вона почула мій голос у вітальні доньки й спитала, що сталось. Звістка про зникнення алмаза приголомшила її. Вона відразу ж підійшла до спальні доньки й настояла на тому, щоб її впустили. Міс Речел впустила її.
Тривога, що охопила весь дім зі швидкістю пожежі, досягла й обох джентльменів.
Перший з’явився містер Годфрі. Коли він почув, що трапилось, він тільки в замішанні підняв догори руки, що не надто багато говорило на користь його душевної твердості. Містер Френклін, на прозорливість якого я розраховував, сподіваючись, що він порадить нам, виявився таким же безпорадним, як і його кузен, коли в свою чергу почув цю звістку. Над усяке сподівання, він цієї ночі добре виспався і від такої незвичної для нього розкоші, як він сам говорив, аж очманів. Але коли містер Френклін випив чашку кави, яку він, за іноземним звичаєм, завжди випивав за годину-дві до сніданку, – розум його прояснився, він почав проявляти свою вроджену розсудливість; рішуче й розумно вжив ось яких заходів.
Спочатку він послав по слуг і звелів їм залишити всі двері й вікна нижнього поверху (за винятком парадних дверей, які я відімкнув) саме так, як воно було, коли ми замикали їх звечора. Потім він запропонував містерові Годфрі й мені, перш ніж вживати дальших заходів, пересвідчитись, чи не впав алмаз куди-небудь випадково, наприклад, за шафку чи за стіл, на якому стояла шафка. Подивившись в обох місцях і нічого не знайшовши, розпитавши також Пенелопу і взнавши від неї не більше того, що вона вже сказала мені, містер Френклін запропонував розпитати ще міс Речел і послав Пенелопу постукати до неї в спальню.
З кімнати вийшла міледі й зачинила за собою двері. Тієї ж хвилини клацнув замок: міс Речел замкнула двері зсередини. Моя пані підійшла до нас, надзвичайно збентежена й засмучена.
– Пропажа алмаза цілком приголомшила Речел, – сказала вона у відповідь містерові Френкліну. – Вона якась чудна і не хоче говорити про це навіть зі мною. Ви не зможете її побачити зараз.
Посиливши цим повідомленням про міс Речел нашу розгубленість, міледі після деяких зусиль повернула собі свій звичний спокій і почала діяти зі звичною рішучістю.
– По-моєму, тут уже нічого не поробиш, – сказала вона спокійно. – Єдине, що лишається зробити, це послати по поліцію.
– А поліція повинна перш за все, – додав містер Френклін, підхопивши її слова, – схопити індуських фокусників, які давали тут учора виставу.
Міледі й містер Годфрі (які не знали того, що було відомо містерові Френкліну й мені) обоє здригнулись і здивувалися.
– Мені зараз ніколи пояснювати, – продовжував містер Френклін. – Я можу тільки сказати вам, що саме індуси вкрали алмаз. Дайте мені рекомендаційний лист, – звернувся він до міледі, – до одного з фрізінголлських суддів; просто скажіть йому, що я ваш представник, і дозвольте мені зараз же поїхати з цим листом. Наша можливість спіймати злочинців залежить від наших старань не згаяти даремно жодної хвилини.
Чи це французька, чи англійська сторона вдачі містера Френкліна взяла гору, але була то розумна сторона. Питання стояло тільки про те, чи надовго цього вистачить.
Він поклав перед тіткою перо, чорнило й папір, і вона (як мені здалося) написала лист, але не дуже охоче. Якби можна було залишити без уваги такий випадок, як пропажа алмаза вартістю в двадцять тисяч фунтів, я вважаю, – судячи з думки міледі про її покійного брата і з того, що вона з недовір’ям поставилась до подарунка, – що особисто для неї було б полегшенням дозволити злодіям утекти з Місячним каменем.