Оскільки моя відповідь була занадто широким полем для підозрінь інспектора, він постарався звузити його, попросивши мене охарактеризувати слуг.
Я зараз же подумав про Розанну Спірман. Але згадувати про неї тепер було недоречно, та я й не хотів спрямовувати підозріння на бідолашну дівчину, чесність якої не підлягала ніякому сумніву за весь час її перебування у нас. Наглядачка виправного будинку казала міледі, що Розанна щиро покаялась і на неї можна цілком покластись. Якщо інспектор знайде причини запідозрити її, лише тоді я змушений буду розповісти йому, як вона попала на службу до міледі.
– Всі наші слуги мають прекрасну репутацію, – сказав я. – І всі заслужили довір’я своєї господині.
Після цього містерові Сігреву лишалось тільки одне: самому взятися за справу й особисто познайомитися зі слугами.
Їх допитали по черзі, і ніхто з них не міг нічого сказати путнього, хоч наговорили вони, особливо жінки, вельми багато й дуже обурювалися, що заборонили входити в їхні кімнати. Коли решту слуг відіслали на свої місця, вниз, покликали Пенелопу й допитали вдруге.
Невеликий вибух гніву моєї доньки в будуарі і здогад, що її підозрівають, мабуть, справили погане враження на інспектора Сігрева. Крім того, він, очевидно, звернув увагу на ту обставину, що Пенелопа бачила алмаз минулого вечора останньою. Після повторного допиту моя донька повернулась розлючена. Можна було не сумніватись – поліцейський офіцер мало не назвав її злодійкою! Я не вважав його (як містер Френклін) цілковитим тюхтієм. Але, хоч він і не сказав нічого, погляд, яким подивився на мою доньку, був не дуже приємний. Я посміявся з цього разом з бідолашною Пенелопою; не варто було сприймати всерйоз таку нісенітницю. Між нами кажучи, я здуру також розсердився. Це було маленьке «прощупування» – не більше. Моя дівчинка сіла в кутку, затулившись фартушком. Вона була зовсім пригнічена горем. Дурненька, скажете ви: їй треба було почекати, поки він відкрито пред’явить їй обвинувачення. Ну, я людина справедлива й рівного характеру – я згоден з цим. А пан старший інспектор міг би згадати, не так важливо що, але міг би згадати. Трясця йому в печінки!
Наступний і останній крок у слідстві довів справу, як то кажуть, до кризи. Поліцейський офіцер мав розмову (під час якої був присутній і я) з міледі. Повідомивши її, що алмаз, напевно, викрав хтось із домашніх, він попросив дозволу обшукати негайно кімнати і скрині слуг. Моя господиня як великодушна і добре вихована жінка не дозволила, щоб з нами поводились, як із злодіями.
– Я ніколи не погоджуся відплатити таким чином, – відповіла вона, – за все, чим я зобов’язана вірним слугам, які живуть у моєму будинку.
Інспектор вклонився і кинув на мене погляд, який ясно говорив: «Для чого ж було мене кликати, якщо ви зв’язуєте мені руки?»
Як глава слуг я відразу ж відчув, що по справедливості ми не маємо права зловживати великодушністю нашої господині.
– Ми вам дуже вдячні, ваша милість, – сказав я, – але просимо дозволу діяти так, як належить у цій справі; ми самі віддамо свої ключі. Коли Габріель Беттередж подасть приклад, – сказав я, спиняючи в дверях інспектора Сігрева, – решта слуг буде наслідувати його, обіцяю вам. Ось вам перш за все мої ключі!
Міледі взяла мене за руку й подякувала зі сльозами на очах. О, чого б тільки я не віддав у цю хвилину за те, щоб мати право налупцювати інспектора Сігрева!
Оскільки я поручився за них, решта слуг наслідувала мій приклад, – досить неохоче, звичайно, але все-таки погодившись зі мною. Поглянули б ви на жінок, коли полісмени рилися в їхніх речах. Куховарка так дивилась, наче хотіла засмажити інспектора живцем на сковороді, а інші жінки – немов збираючись з’їсти його, як тільки він засмажиться.
Після того як обшук скінчився, а алмаза, звичайно, і сліду не знайшли, інспектор Сігрев пішов у мою кімнату поміркувати, що йому робити далі. Він і його помічники були в нашому будинку вже кілька годин, а ми ні на крок не наблизились до істини, яким чином зник Місячний камінь і кого з нас запідозрюють у крадіжці.
Поки інспектор поліції розмірковував на самоті, мене покликали до містера Френкліна в бібліотеку. На мій превеликий подив, не встиг я взятися за ручку дверей, як вони раптом відчинилися зсередини і з кімнати вийшла Розанна Спірман!
У бібліотеці зранку було підметено і прибрано, тому ні першій, ні другій служниці нічого було робити тут у цей час. Я спинив Розанну Спірман і негайно зробив їй зауваження за порушення домашнього порядку.
– Що вам потрібно було в бібліотеці в цей час? – запитав я.
– Містер Френклін Блек загубив нагорі свій перстень, – відповіла Розанна, – і я ходила віддати його.
Промовивши ці слова, дівчина вся зашарілася й пішла, гордовито закинувши голову, чим страшенно здивувала мене. Слідство в нашому домі, безперечно, в тій чи іншій мірі вивело з рівноваги всіх служниць, але ніхто з них не був такий збентежений, як Розанна, яка, з усього видно, місця собі не знаходила.
Коли я зайшов до бібліотеки, містер Френклін писав за столом. Не встиг я стати на порозі, як він попросив у мене екіпаж, щоб поїхати на станцію. З першого ж звуку його голосу мені стало ясно, що знову взяла гору його рішуча сторона вдачі. Людина, підбита ватою, зникла, і переді мною знову сиділа людина з заліза.
– Ви їдете в Лондон, сер? – запитав я.
– Їду телеграфувати в Лондон, – відповів містер Френклін. – Я переконав тітку, що нам повинна допомогти людина, розумніша від інспектора Сігрева, і дістав її дозвіл послати телеграму моєму батькові. Він добре знає начальника поліції, а начальник може вибрати саме таку людину, яка здатна розгадати таємницю алмаза. До речі, оскільки мова зайшла про таємниці, – сказав містер Френклін, понизивши голос, – я маю сказати вам кілька слів, перш ніж ви підете в стайню. Але не говоріть про це поки що нікому. Або в Розанни Спірман не вистачає десятої клепки в голові, або, боюся, вона знає про Місячний камінь більше, ніж їй слід знати.
Не можу сказати напевно, чого завдали мені більше – переляку чи прикрості – ці слова. Якби я був трохи молодший, я признався б про це містерові Френкліну. Але коли ви постарієте, у вас буде прекрасна звичка в тих випадках, коли у вас у голові не все ясно, держати язик за зубами.
– Вона прийшла сюди з перснем, який я загубив у себе в спальні, – вів далі містер Френклін. – Коли я подякував їй, то сподівався, звичайно, що вона піде. Замість цього вона стала навпроти мого столу і витріщилась на мене дуже й дуже дивно – напівзлякано й напівфамільярно. «Дивна історія з цим алмазом, сер», – сказала вона ні з того ні з сього. Я відповів: «Так, дивна», – і чекав, що буде далі. Клянуся честю, Беттередж, вона таки, мабуть, не при своєму розумі! Вона каже: «А алмаза ніколи не знайдуть, сер, правда? Не знайдуть і того, хто його взяв, – я ручуся за це». При цьому вона кивнула мені головою і всміхнулася. Не встиг я спитати її, що вона хоче цим сказати, як почулись ваші кроки за дверима. Вона, мабуть, злякалася, що ви застукаєте її тут. Як би там не було, вона змінилась на обличчі й вийшла з кімнати. Що б це могло значити?
Навіть тоді я не міг наважитись розповісти йому історію цієї дівчини. Адже це означало б назвати її злодійкою.
Крім того, якби розповісти йому все відверто і якби припустити, що алмаз украла вона, – все одно було б неясно, чому вона хотіла відкрити свою таємницю саме містерові Френкліну.
– Я не можу припустити думки, що ця бідолашна дівчина причетна до пропажі алмаза тільки тому, що вона поводиться як недоумкувата і мова в неї якась безглузда, – вів далі містер Френклін. – А от якби вона сказала інспекторові те, що сказала мені, – боюсь, що він із свого дурного розуму…
Містер Френклін замовк, не доказавши.
– Найкраще буде, сер, – промовив я, – коли я перекажу про це міледі при першій же нагоді. Вона дуже лагідно настроєна щодо Розанни, і, зрештою, може виявитись, що дівчина була тільки зухвала й нерозсудлива. Коли в будинку зчиняється якийсь розгардіяш, сер, служниці люблять бачити все в похмурому світлі, – це придає бідолахам деяку вагу в їхніх власних очах. Коли хто-небудь захворіє, жінки вже каркають, що він помре; пропав алмаз – вони пророчать, що його ніколи не знайдуть.
Така точка зору (повинен признатись, її я вважаю за свою власну думку), здається, вельми розважила містера Френкліна: він склав телеграму і припинив розмову. По дорозі на стайню я заглянув до кімнати, де обідали слуги. Розанни Спірман між ними не було. На моє запитання мені відповіли, що вона раптом занедужала й пішла до себе полежати.
– Дивно! Адже вона була цілком здорова, коли я нещодавно бачив її, – зауважив я.
Пенелопа вийшла слідом за мною.
– Тату, не говоріть так у присутності інших, – сказала вона, – ви цим тільки ще більше підбурите служниць проти Розанни. Бідолаха вмирає за містером Френкліном Блеком.
Це вже була інша точка зору на поведінку дівчини. Якщо Пенелопа має рацію, тоді легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, і її поведінку – їй було однаково, що вона говорить, аби тільки примусити містера Френкліна заговорити до неї. Якщо ми правильно розгадали таємницю, тоді, напевне, можна пояснити, і чому вона пройшла повз мене у вітальні з таким гордовитим, зарозумілим виглядом. Хоч він сказав лише два слова, однак вона таки домоглася свого – містер Френклін заговорив до неї.
Я сам простежив за тим, як запрягали коней. У диявольських тенетах невідомого й таємничого, що тепер оточувало нас, далебі приємно було спостерігати, як добре розумілися поміж себе пряжки й ремені. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблі фаетона, можете не сумніватись – все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало рідкісною втіхою в нашій сім’ї.
Під’їжджаючи фаетоном до парадних дверей, я побачив не тільки містера Френкліна, але й містера Годфрі, й інспектора Сігрева, які чекали мене на порозі.
Розмірковування інспектора (після того як йому не вдалося знайти алмаз у кімнатах або в скринях слуг), напевно, привели його до цілком нового висновку. Все ще будучи переконаним, що алмаз викрав хтось із мешканців будинку, наш досвідчений полісмен був тепер такої думки, що злодій (він був досить розумною людиною, щоб не назвати ім’я бідолашної Пенелопи, хоч особисто він, мабуть, запідозрював саме її!) діяв спільно з індусами; тому він запропонував перенести слідство до фокусників, у фрізінголлську тюрму. Почувши про це нове рішення, містер Френклін взявся відвезти інспектора назад у місто, звідки можна було телеграфувати в Лондон з таким же успіхом, як і з нашої станції. Містер Годфрі, який все ще вперто вірив у здібності Сігрева і дуже хотів бути присутнім під час допиту індусів, попросив дозволу поїхати з інспектором у Фрізінголл. Одного з полісменів про всякий випадок залишили в нас, а другий повертався з інспектором у місто. Отже, всі чотири місця у фаетоні були зайняті.
Перед від’їздом містер Френклін відвів мене убік, щоб ніхто не міг нас почути.
– Я не буду посилати телеграми в Лондон, – сказав він, – поки не дізнаюся про результати допиту індусів. Особисто я переконаний, що цей тупоголовий полісмен зовсім нічого не розуміє і просто намагається виграти час. По-моєму, припущення, що хто-небудь із слуг у змові з індусами, – чистісінька нісенітниця. Ви тут придивляйтесь, Беттередж, поки я повернуся, і постарайтеся що-небудь випитати в Розанни Спірман. Я не прошу у вас нічого принизливого для вашої гідності або жорстокого для дівчини. Я тільки прошу від вас якнайпильнішої спостережливості. Перед тіткою ми вдаватимемо, що нас все це мало цікавить, але ця справа значно важливіша, ніж ви, можливо, уявляєте.
– Справа в двадцяти тисячах фунтів, сер, – сказав я, думаючи про вартість алмаза.
– Річ у тім, щоб заспокоїти Речел, – серйозно відповів містер Френклін. – Я дуже стурбований за неї.
Він раптом відійшов від мене, наче хотів припинити дальшу розмову. Мені здалося, що я зрозумів, чому: він побоювався, що ненароком викаже мені таємницю слів, сказаних йому міс Речел на терасі.
Отож вони поїхали у Фрізінголл. А я зібрався, було, в інтересах Розанни, поговорити з нею віч-на-віч. Але слушна нагода ніяк не траплялась. Дівчина зійшла вниз тільки до чаю. Коли вона з’явилась, у неї був якийсь недоумкуватий і збуджений вигляд (не що інше, як істеричний припадок); міледі веліла дати їй нюхальної солі й відіслала її в постіль. Друга половина дня пройшла, повинен сказати, вельми печально, похмуро. Міс Речел все ще не виходила з кімнати; вона заявила, що дуже хвора й не може сьогодні обідати разом з нами. Міледі була так пригнічена станом доньки, що я не наважився додати їй клопоту своїм повідомленням про те, що Розанна Спірман говорила містерові Френкліну. Пенелопа вперто стояла на тому, що її негайно схоплять, засудять і запроторять у тюрму за крадіжку. Інші жінки повстромляли свої носи в біблії й молитовники, з кислими, як оцет, мінами; як мені доводилося спостерігати на своєму віку, в такий спосіб виконується обряд благочестя в «неурочний» час. У мене навіть не було настрою розгортати «Робінзона Крузо». Я вийшов на подвір’я і, потребуючи побути хоч трохи у веселому товаристві, вмостився на своєму кріслі біля будок і почав розмовляти з собаками.
За півгодини до обіду з Фрізінголла повернулись обидва джентльмени, домовившись з інспектором Сігревом, що він приїде до нас наступного дня. Вони заїжджали до містера Мартуета, індійського мандрівника, який проживає поблизу міста. На прохання містера Френкліна, він дуже люб’язно погодився бути перекладачем під час допиту тих двох індусів, які зовсім не знали англійської мови. Допит, старанний і досить тривалий, не дав нічого: не знайдено було ані найменшого приводу запідозрювати фокусників у змові будь з ким із наших слуг. Коли дійшли до такого висновку, містер Френклін послав у Лондон депешу. На тому справа й закінчилась до наступного дня.
Але годі про історію дня, що настав після дня народження міс Речел. Досі становище не прояснилось ні на йоту. Лише днів через два таємниця трохи відкрилась. А як саме і з якими результатами – про це ви зараз довідаєтесь.
Розділ XII
Минула ніч четверга, і нічого не трапилось. Ранок у п’ятницю приніс дві новини.
Перша новина: прикажчик булочника заявив, що він зустрів Розанну Спірман напередодні ввечері; вона йшла в густій вуалі у Фрізінголл стежкою, що вела через болото. Дивно, що хтось міг помилитися в Розанні, плече якої робило бідолаху надто помітною, – але цей чоловік напевно помилився, бо Розанна, як вам відомо, весь вечір у четвер лежала хвора у своїй кімнаті.
Другу новину приніс листоноша. Наш герой містер Кенді досить невдало пожартував, коли він, від’їжджаючи під дощем увечері в день народження Речел, сказав, що його шкіра непромокальна. Але шкіра його не врятувала – він таки промок до кісток, простудився тієї ж ночі і тепер лежить у пропасниці. За словами листоноші, бідолашний лікар молов дурниці у маренні так само жваво, як і при здоровому розумі. Ми всі жаліли маленького лікаря, а містер Френклін жалкував, що той захворів, особливо – через міс Речел. Із слів, сказаних ним міледі під час сніданку, в моїй присутності, можна було зрозуміти, що коли найближчим часом питання про Місячний камінь не з’ясується, то для вилікування міс Речел треба буде шукати найкращого лікаря.