Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою «іманентною» силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належать сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дні. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина.
СВОБОДА І АВТОНОМІЯ
I
В останніх роках у всіх кругах громади йде жива суперечка про перебудову всього громадського устрою для осягнення якнайкращого розвою всіх громадянських сил. Різні люди висловлюють різні погляди відповідно до того, на якому становищі стоять і які інтереси та суспільні сили уважають найважнішими. Ось на днях читали ми в «Новом времени» голос д. Меншикова, який іноді говорить як розумний чоловік, а іноді договорюється до такого, що хоч святих із хати виноси. І ось він, говорячи про будущий устрій Росії, ні з сього ні з того випалює таку бомбу: «Россия для русских! Нема більшої дурниці, як признавати в будущій думі якісь права іншим народностям або признавати, прим., українців якимось окремим народом. Не слід також допускати до думи всіх інородців: євреїв, поляків, башкирів, кавказців. Треба показати їм, що ми тут пани».
Чудно робиться, читаючи такі слова, а вони лунають часто з різних російських газет та журналів та знаходять віру й там, де би не слід було. Треба бути цілковитою дитиною в політичних справах, щоб у сьогоднішню пору загрівати себе і свою публіку таким дитинячим та наївним покликом. Так як коли б ніхто на світі й не знав, що Росія сьогодні більше для французів, для німців, англічан та жидів, що в її державний скарб повкладали свої міліарди і знай пильнують кождої копійки, яка впливає до того скарбу від «русских», і українців, і інородців, щоб поділитися нею. І так як би ніхто не знав, що найбільша часть збіжжя та природних багатств Росії в «русских» і не руських її частинах іде в руки тих же чужих експлуататорів, що тільки завдяки політичним та громадським порядкам у Росії змогли здобути собі в ній такі впливи і такі доходи. Коли Росія увільниться від того чужого, єгипетського ярма, в яке попала завдяки своїм порядкам, попала так важко і так глибоко, як ні одна сучасна держава, хіба тоді була б якась маленька підстава до такого високого гоц, яке вже тепер проголошує д. Меншиков.
«Россия для русских!» Ну, добре, а що таке ся Росія? Чи самі «русские» збудували її, самі своєю силою держать її? Здається, не треба надто глибоко влазити в історію, щоб зрозуміти, що над збудуванням і утвердженням теперішньої Росії працювали всі племена, що входять в її склад, працювали й німці, й українці, і всякі інородці. Нехтувати ними тепер, коли діло стануло на тім, аби з тої Росії зробити для всіх вигідну і простору хату, се значить не розуміти азбуки державно-політичного життя. Адже ж не буде добра в такій хаті, де половина людності житиме безправно, здана на ласку й неласку другої половини, примушена мовчати і нидіти та безпомічно дивитися на панування другої половини!
Та яке те панування! Адже ж маси «русского», великоруського народу живуть сьогодні в такій нужді, в такім занедбанні, бідності, темноті, поневірці, що весь цивілізований світ з жахом і невірою читає про се покази свідків. Дайте своїм власним народним масам хоч стільки хліба, щоб він місяцями не жив березовою корою, хоч тілько освіти, щоб він не закопував себе живцем у землю зо страху перед антихристом, хоч стільки самоуправи, щоб він міг сам дбати про свої інтереси, а тоді вже говоріть: «Ми тут пани!» Взагалі, се дуже погана манера стукати на своє панство і верховодство там, де всі свідоцтва говорять про сумний і важкий стан Росії і де треба б якнайбільше скуплення духу і уваги на те, щоб винайти дорогу справжнього відродження суспільства замість засмічувати його голови пустими фразами, що свідчать лише про засліплення та безтямність.
«Непотрібно давати ніяких прав інородцям», – гукає д. Меншиков, не розуміючи того, що тих інородців міліони, що їх з лиця землі не зітреш. Що, як ті самі інородці скажуть: ні, ми недаром працювали над здвигненням Росії, вона потрібна й нам і для нашого розвою, ми не хочемо відставати від неї, хочемо жити в ній, але жити як люди, як рівноправні громадяни, а не як раби та наймити? Д. Меншиков боїться, що всі інородці ненавидять «русских» і, одержавши права, будуть працювати на згубу та шкоду Росії. Думаю, що се побоювання ні на чім не оперте. Певна річ, коли інородці (а є між ними багато народів свідомих, з далеко вищою, як у самих корінних «русских», цивілізацією) не зазнають від тих «русских» нічого іншого, як кривди, знущання та зневаги, то нівідки їм і набратися любові та поваги до них, і коли добродії вроді д. Меншикова бажають, щоб так або й ще гірше було й надалі, то по-мойому, се засуджує Росію на дальше, необмежене занепадання і не віщує ніякої кращої будущини.
Кращі уми в Росії, йдучи за такими ж умами Західної Європи, давно вже вказали інший шлях для справді тривкого і плодючого розвою. Сей шлях основується на першому принципі всякого громадського життя – пошані до чоловіка, до його кровних інтересів, до його природних, невідчужених прав, таких як свобода слова й організації, як нетиканість домашнього огнища без суду, як свобода заробітку та переселення і т. д. Се елементарні основи для всякого хоч трохи успішного життя громадського і державного, і, власне, запевнення і укріплення тих основ не бачимо досі в Росії. Від того браку терпить і пропадає так само великоруське плем’я, як і всякі інородці, і поки стан сеї елементарної необезпеченості триває в Росії, поти всякі такі балакання, що «ми тут пани» і «Россия для русских», виходять на жалку самохвальбу того хазяїна, що, сховавшися під столом перед грізною коцюбою своєї господині, відтам пискливим голосом озивається: я пан дому!
Ні, нема ніякої потреби і зовсім не пора російським патріотам дурити себе привидом панства і панування над ними, що мусять бути їх співгромадянами і товаришами в важкій праці над загоєнням тяжких ран, нанесених усій Росії дотеперішнім режимом. От у Північній Америці проголошено «доктрину Монро»: Америка для американців, а показалося, що хоч там і край багатий і господарка розвинена не в порівнянні до Росії, а таки без чужого робітника годі обійтися, і ті робітники, хоч помагають збагачувати Америку, проте й самі вивозять із неї міліони. Не така тепер пора, щоб держава, яка простяглася на шосту часть земної кулі, могла відгородитися китайським муром від решти світа.
ІІ
З питанням про надання всім росіянам (не лише «русским») повної громадянської свободи і надання гарантій для тої свободи (до таких гарантій належать: перенесення управи краю і законодавства на виборну народну репрезентацію, одвічальність міністрів перед тою репрезентацією і контроль державних фінансів з боку тої ж репрезентації) в’яжеться тісно питання автономії країв і народностей, питання, що мусить бути розв’язане не лише в інтересі поодиноких народів і країв, але і в інтересі цілої держави. Російські письменники та політики дуже часто, коли зайде мова за автономію різних окраїн, відкидають усяку думку про неї головно тому, що, мовляв, усяка така автономія ослабить цілість держави. Так як коли б для збереження цілості людського тіла доконче було треба, щоб у нього були зв’язані руки й ноги, закриті очі та заткані вуха. Вони не хочуть розуміти того, що, обезсиливши поодинокі часті держави, вони обезсилять тим самим і цілість. Щоб держати окраїни в німім і глухім послусі, на се треба повертати чимраз більше урядових сил і грошей, які без того можна б повертати на спільну користь усієї людності. Розріст державної адміністративної машини, зовсім непродуктивної, а зате ненажерної, потягає за собою чимраз більші кошти і не осягає своєї цілі, бо, як ми бачили в останніх роках російської історії, такий розріст доводить на кінці до повного безладдя, до самоволі навіть найдрібніших чиновників, до повного упадку почуття права серед людності, доводить самих чиновників до крадіжок, до хабарництва, а мирну людність до розрухів і актів самоволі як пімсти за ту самоволю, яку їй доводиться терпіти. Так було скрізь у Європі доти, доки уряди вірили в свою єдиномудрість і в те, що треба всю людність держати у безправії і страсі. І що ж тоді було? Замість супокою і тихої мирної праці вічне незадоволення людності, вічні розрухи та бунти, чимраз більші урядові утиски, пошукування за всякими конспіраціями, а в парі з тим ішло зубоження людності і ослаблення всього державного життя. Коли ж дійшло до крайності, вибухали революції, які силкувалися розірвати ті обручі державної опіки. Виборено, таким чином, права і пошану для кождої людини або бодай більшості людей до участі в веденні державних прав, в судівництві та законодавстві, і ніде через се держава не потерпіла, а навпаки, з розростом і свобідним розвоєм суспільних сил росла й розвивалася також держава. В числі таких держав була й Австрія, в якій, окрім нібито пануючого народу – німців, живуть ще інші народності, сказати б по-російському – інородці: чехи, хорвати, серби, українці, поляки, румуни. Були між німцями також такі мудрі, що гороїжилися та кричали: Австрія – то німецька країна, і нікому, крім родовитих німців, тут ніякі права не належаться. Та швидко навіть такі мудрі зрозуміли, що так не можна жити ані німцям, ані нікому обік них. І в Австрії були побоювання, що нехай лише трісне німецький державний обруч, то вся Австрія розскочиться як розбита бочка. А тим часом показалося, що з наданням усім меншим народам громадянських і національних прав Австрія не лише не розскочилася, але навпаки, скріпилася і виросла в силу, і чим більше права й користі здобувають собі в ній різні народи, тим сильніше вони й держаться тої Австрії, бачачи собі в ній не ворога, а захист і опору. Добре колись сказано, що чоловік утікає не від калача, але від меча. Так само й малим народам, інородцям нема ніякого інтересу відриватися від великих держав, бо, відірвані, вони не були б ані на хвилю безпечні перед сусідніми державами і їх впливами та визиском. Отже, боятися того, чого бояться російські політики, що ось, мовляв, надамо права українцям, литовцям, кавказцям та іншим інородцям, то всі вони повідриваються від Росії, на се нема ніякої підстави. Всіх тих інородців на «настоящих русских» не переробите, а навіть хоч би се яким чудом божим удалося (се досі не вдалося ніякій державі на світі), то все-таки ті частини держави уже силою свого географічного положення, відмінності землі й клімату будуть перти до заховання своєї відрубності, до своїх окремих прав і інституцій, відповідних до їх способу життя та спеціальних родів господарства, будуть жадати собі автономії. Так не забуваймо ще одного. Надання такої автономії різним окремим частинам великої держави, отже, не лише інородцям, але й «коренным русским» у різних частинах широкої держави, – то не лиш уступка, добродійство держави для людності. Ні, се держава мусить робити в своїм власнім інтересі, а коли й людність матиме при тім якісь користі, то за те вона буде обтяжена новими тягарями на удержання обік центрального ще й свого автономічного уряду. Бачимо се й в Росії на земствах, яких удержання так само лягає тягарем на людності, потребує окремих податків та коштів, як і удержання самого центрального уряду. Та се ще не значить, щоб автономія була шкідлива і непожиточна для місцевої людності. Російська держава занадто велика, щоб один центральний уряд міг лише дбати про безпечність і законність у всіх частинах і країнах, але тим менше він може дбати в кождій частині про тисячні місцеві інтереси, дрібні з погляду державного, але дуже важні для загалу місцевої людності. Дороги і шляхи, мости і греблі, недороди і місцеві випадки, пошесті й хороби, школи і лікарні – все се такі речі, що інакше залагоджуються в кождій губернії і вимагають окремого проводу й опіки не так уряду, як радше власних місцевих людей, зорганізованих для сього діла. Така автономія ніяким робом не може бути шкідлива для цілості держави, навпаки, вона корисна для неї, бо дбає за зріст добробуту і заспокоєння народних потреб у кождім куточку держави відповідно до місцевих обставин. Вона пожиточна для держави й тим, що полегшує їй адміністрацію, беручи на себе ті її часті, яких ведення було б для державних урядів занадто коштовне. Без такої автономії жодна велика держава не може встоятися, і ті, що радять Росії обходитися без неї, очевидно, самі не тямлять, що говорять.
ІІІ
Свобода й автономія мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономія мусить опиратися вповні на основах громадянської свободи. Се треба ясно зрозуміти, бо інакше можна на гарне слівце – «автономія» дати себе зловити так, як се ми бачили в першій російській Думі, де в так званім клубі автономістів під плащем автономії сиділи обік щирих прихильників свободи також люди, що лякалися її й бажали чогось зовсім іншого від дійсної громадянської свободи в новочаснім розумінні.
Щоб зрозуміти різницю між автономією, опертою на якійсь іншій основі, прим., на історичній традиції, досить буде заглянути до карт історії середніх віків. Середні віки зі своїм феодалізмом були, властиво, золотим часом автономії в найрізніших її формах. Автономні були провінції супроти найвищого владника, автономні були князі, графи, барони та дідичі супроти цілої держави, автономні були більші міста, оскільки мали силу й засоби окупити та оборонити свою автономію. Супроти сих дрібних автономій щезала зовсім сила центральної держави; щоб у разі потреби зібрати її і довести до діла, треба було не раз незвичайного зусилля політиків, хитрощів, обіцянок або навіть насилля і боротьби. Кожна автономна одиниця була в своїм ширшім чи тіснішім обсязі повноправною, мала власть над добром, свободою, життям і смертю оселеної в тім обсягу непривілейованої людності; не було зовсім того, що називаємо державним правом, спільним і обов’язковим для всіх громадян, а були тільки дипломи та привілеї, надавані верховною властю чи то поодиноким особам, чи родам, чи провінціям, чи городам. Цілість держави була, таким робом, дійсною федерацією різнородних сил і груп, що дуже часто йшли наперекір одна одній (рицарство, прим., цілі століття завзято воювалося з містами, міста, особливо в Ломбардії, воювалися з імператорами і т. д.); удержання центральної державної власті було ділом хіба незвичайно здібних і енергійних одиниць, а найчастіше під володінням звичайних або слабосильних володарів уся держава стояла загальним безладдям, яке вийшло в приповідку у нас у приложенні до старої Польщі (Polska nierządem stoi20).
Не можна сказати, щоб ті порядки були зовсім шкідливі для загального прогресу. Вони, як знаємо, допомогли в тих жорстоких часах до розвою міст, ремесел, торгівлі та шкільництва, розбуджуючи загальну конкуренцію суспільних сил, суспільних, одначе, в тіснішім значенні: упривілейованих. Внизу під тими упривілейованими більше-менше повноправними верствами жила і томилася більшість народу, робуча маса селянства та міщанства, або позбавлена всяких людських прав, здана вповні на ласку Leibeigen21 (феодалів, монастирів або більших міст), або до краю обмежена, стіснена в своїх людських правах, наражена на тисячні напасті та знущання сильних та самовільних панів. Треба було довгих століть і завзятої боротьби, з одного боку, суверенів з підданими, з другого боку – тих підданих зі собою і суверенами, поки з того автономічно-федералістичного хаосу виробилися суцільні новочасні держави з одноцільною армією, одноцільною бюрократією, одноцільними правами й інституціями, в тім числі й з одноцільними запоруками загальної громадянської свободи. Історія бачила в тім довгім розвої жахливі сцени селянських війн і рицарських нападів, городських революцій і кривавих розрухів; те, що привикли називати Великою Французькою революцією, – се був лиш один блискучий епізод у тій довгій революції, що вела з середньовікового автономічно-федералістичного хаосу до новочасних порядків.
Розуміється, що та французька революція не була також останнім епізодом у тій боротьбі новочасних порядків з середньовіковим феодалізмом і його традицією. Занадто сильні його парості пережили ту революцію і ростуть та буяють собі ще й досі не тільки в інших краях Європи, де та революція не була переведена так основно, як у Франції, і чіплялася більше зверхніх форм, ніж самої основи соціального та політичного життя, але і в самій Франції, де на наших очах іде нова, хоч і безкровна поки що революція – боротьба державної власті не з релігією, як плещуть злі язики, а з занадто вибуялою автономією церковної організації, що, черпаючи свої сили з державного організму, повертає їх систематично на шкоду того організму. А в Німеччині, Австрії, Італії та Іспанії ся боротьба мусить бути ще завзятіша і тяжча, бо тут обік страшенної сили новочасного, не на релігійній, але на політичній основі зорганізованого клерикалізму, що йде до усталення світської власті панства над усім світом, живуть і сильні парості середньовікових феодальних традицій з їх завзятим змаганням до автономії, опертої не на свободі і рівноправності всіх громадян держави, а на історичних традиціях, ворожих тій рівноправності й свободі.
Для нас, українців, що разом з Польщею, а потім з Росією і Австрією перейшли всі фази того великого історичного процесу і по якійсь іронії долі звичайно мусили коштувати найпоганіші і найприкріші наслідки тих старих порядків, для нас у теперішню пору дуже важне зрозуміння сеї історичної азбуки, яка б давала нам тверду основу в дальшім політичнім житті і хоронила нас від неясності і баламутства.
От тим-то думаю, що покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase22 ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності.
UKRAINA IRREDENTA
Українське питання переходить в новіших часах дивні форми розвитку. Відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова, силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття, першу свідомість національних інтересів, відрубних від інтересів польських (почуття відрубності від Московщини збудилося і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед українського народу і серед української суспільності певне аналогічне, хоч не паралельне хвилювання тої свідомості і того почуття. Серед інтелігенції (головно духовної і міщанської) після гарних розмахів кінця XVI і першої половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне ослаблення в другій половині XVII віку; боротьба з польськими гегемонійними замахами скінчилася остаточно побідою українського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськими в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядності. Історія української інтелігенції в XVIII віці, то історія її асиміляції з московською. Правда, почуття окремішності, навіть деякого локального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиції тліли подекуди, та почуття безсильності і анахронічності тих традицій було загальне.
В ту пору і українське простолюддя дійшло до тої самої мети, хоч трохи іншою дорогою. Часи між Люблінською унією а роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгіршого заневолення українського народу. Польський державний і суспільний лад, особливо на українській землі, розвився тоді з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвіту на основі мужицького поневолення. Було би хибно уявляти собі тодішню господарку як чисто патріархальну; господарка на таких колосальних маєтностях, як ті, що на Україні належали до Конєцпольських, Вишневецьких, Острожських і др., з самого свого заложення не могла бути ані чисто рільничою ані патріархальною. Нагромадження сирих плодів у одних руках мусило вироджувати початки промислу, та й сама продукція рільнича обчислена була не на домашню консумпцію, а на вивіз. Взагалі треба пригадати, що історія українського торгу вивозового трохи чи не старша від писаної історії українського політичного життя; про сей торг ми маємо звістки вже у арабських писателів IX і Х віку, в договорах Олега і Ігоря з Візантією, в походах Святославових, в цілій історії Великого Новгорода і т. д. В першій половині XVII віку сей торг обнімав не тільки сирі продукти рільничі, такі, як пшеницю, шкури, мед, дерево, віск, але і вироби промислові, такі, як дьоготь, мед до пиття і спирт. Гріш золотий і срібний не був рідким гостем не тільки в панськім замку, але і в мужицькій хаті, – про се свідчить безліч золотих і срібних скарбів, позакопуваних в українській землі, свідчать інвентарії, де визначувано повинності не тільки натурою (панщиною і продуктами), але й грішми. Нема сумніву, що значна часть сих домашніх промислів на Русі, яких решта доживають ще нині свого віку, як ось кошикарство, гончарство, колодійство, шаповальство, дігтярство, гончарство, малярство і т. д., коли не почалася, то власне розвилася в ту пору до того ступеня, в котрім нинішні знавці бачать признаки доброго старого стилю і доброї старої техніки. Можна сказати сміло, що Україна – правда, під шляхетською нагайкою, – починала тоді входити на шлях загальноєвропейської цивілізації і якби не сусідство татар і не Хмельниччина, то, певно, що нині була би щонайменше йшла поруч з економічним розвоєм найпоступовіших німецьких і провінцій.