Джордж натомість висунув на перше місце інтереси поодинокої нації як найбільшої одиниці, яку чоловік може обняти своєю практичною працею. І ся Джорджева думка пустила широке коріння. В Америці й Англії залунали оклики: земля для народу, але з додатком: англійська земля для англійського народу! Америка для американців. В Америці перший голосно підніс такий оклик сенатор Монро, а теперішній президент Рузвельт також признається до неї. І у нас піднесено оклик: Русь для Русі, а польська шляхта, що у себе на місці, на Мазурщині, як може, кривдить та визискує польського хлопа, в Східній Галичині дає йому всякі полекші, продає йому свої ґрунти, зичить йому гроші з банків, аби лише довести до того, щоб надати й Східній Галичині переважно польський характер і аби таким робом, упадаючи економічно, зміцнити польський елемент національно.
XII
Отсе ми перейшли всі важніші питання, які насуваються при обміркуванні того, що таке поступ. Ми бачили, як чоловік із стану майже дикого звіра помалу вибивався чимраз вище. Ми бачили, що се поліпшення його стану йшло не всюди однаково, що в одних місцях люди доходили до вищої освіти, в інших лишалися в дикім стані. Ми бачили, що дорога того поступу була не проста ані одностайна; що певні місця, осягнувши досить високий поступ, упадали; що певні важні відомості та винаходи, звісні людям у давнину, потім забувалися і не раз аж по сотках літ люди віднаходили їх наново. Ми бачили далі, що головною движучою силою поступу є поділ праці; ми вказали далі, що той поділ праці вкупі з вродженою всім людям неоднаковістю сил, здібностей і вдачі вироджує громадську й освітню нерівність, а та нерівність нарешті доходить до величезного противенства між крайньою бідністю одних та нечуваним багатством інших, і то бідністю міліонів робучих людей і багатством невеликої жміньки легкоробів або й цілковитих неробів. Нарешті ми перебрали найважніші думки тих, що силкуються знайти вихід із того страшного положення.
Чого ж шукають усі ті люди?
На се одна відповідь: шукають дороги до поступу, але не такого як досі, їх не задовольняє сам поступ багатства; вони питають: а в чиїх руках се багатство, хто й на що користується ним? Їх не задовольняє сам поступ науки й штуки; вони хочуть, аби наука і штука були власністю всіх людей, прояснювали їх розум і звеселяли життя. Як бачимо, обік зросту багатства, науки й штуки зросло також почуття милосердя, любові до людей, справедливості. Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, витончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому.
Повного особистого щастя, не заколоченого ніякими прикростями, чоловік не осягне ніколи; та проте він весь вік старається та силкується поправити своє життя, усувати прикрості, добитися щастя. Міліони знаходять одиноке щастя на землі в тій надії, що правдиве щастя знайдуть по смерті, за гробом. Але інші міліони людей у наших часах говорять, що поки там до загробового щастя, а нам треба доложити сил, і заходів, і розуму, аби знайти хоч яке-таке щастя тут, на землі.
Так само всі ми знаємо, що й повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землі люди не діб’ються ніколи. Але се ще не рація, щоб ми закладали руки і байдужно дивилися, як міцний душить слабого, як багач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче.
Колись, перед сотками літ, лікарі не дуже придивлялися до поодиноких хороб та болячок, але зате ламали собі голови, щоб винайти такий лік, який би міг лічити всі можливі хороби. Вони вже й назву придумали для сього ліку, назвали його з-грецька панацея, нібито вселік. Але такого ліку на всі хороби ніхто не винайшов і не винайде ніколи. Позбувшися мрії про той чудовий вселік, почали лікарі докладніше придивлятися поодиноким хоробам, слідити об’яви, що виступають при її погіршенні і при поліпшенні, і звільна назбирали величезний запас спостережень та досвідів, що тепер називається медициною. Кожду слабість, кождий об’яв стараються пізнати якнайдокладніше, а від пізнання вже недалеко й до вилічення.
От таке саме й з тими громадськими, суспільними слабостями, що спадають на людей при поступі наперед. Те, що ми досі роздивили, всі оті ради: повороту до природи, до селянського стану, до бездержавства, заведення повної спільності – все се такі панацеї, яких не зварить і не приготує ніякий аптекар. Вони бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг, і в тім їх велика вартість, їх історична заслуга. Але певності, панацеї в них не шукайте. Поступ цілої людськості – се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духові сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якісь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Ґете, а то голод і любов. Голод – се значить матеріальні і духові потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде.
РАДИКАЛИ І РЕЛІГІЯ
Що таке релігія? Релігією називається не тільки віра в якісь надземні, вищі істоти, обдаровані вищою силою, ніж люди; не тільки віра в те, що і в людях є часть тої найвищої істоти (душа) і що люди повинні своїм життям і своїми учинками наближуватися до тої істоти. До релігії належить також чуття, любов до тої вищої істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а вкінці також добра воля, постанова жити й самому так, щоб наближувати себе і інших до тої вищої істоти.
Отсі три складники конечні для поняття релігії. Віра без любові і без сильної волі, що показується в ділах, не чинить ще релігійного чоловіка. Так само самі вчинки без віри в вищу справедливість і без любові до тої справедливості і до інших людей чинять чоловіка фарисеєм, але ще не правдиво релігійним чоловіком.
Ми вважали конечним на початку сеї розвідки вияснити сю справу, бо наші книжники і фарисеї від самого початку існування радикальної партії кричать і репетують, що радикали ширять безбожність і виступають ворожо проти релігії, а пильно стережуться вияснити народові, в чім лежить правдива побожність і що то є релігія. Сказавши по правді, се був їх обов’язок уже від тисячі літ, від самого зведення християнства, і коли нині, по такім довгім часі, вони переняті страхом, що радикалізм може відтягнути народ від церкви, то видно, що за ту тисячу літ вони не дуже міцно потрафили прив’язати народ до тої церкви. Адже цілу тисячу літ ніхто не баламутив вам народу, не ширив між ним ніякого радикалізму. Противно, вашу науку піддержувала держава, вас плачено, обдаровувано, гоноровано за те, щоб ви виховували народ в релігійнім дусі, і які ж є плоди вашої тисячолітньої науки? Чи наш народ, особливо там, де його ще не доторкнувся вплив новішої, світської школи і радикальної агітації, є релігійний? Правдиво, по-християнськи релігійний? З чистим сумлінням кажемо, і ви самі, коли не схочете брехати проти правди, мусите признати се, що не є.
Бо погляньмо докладно! В що вірить наш народ? Скажете: він вірить в Бога. Певна річ, але не менше певно також, що вірить і в чорта, і в потоплеників, і в чари та відьми, і в хмарників та ворожок, і що та низька, поганська віра є у нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя. Тим часом віра в одного Бога є у нього чимсь таким, як свята ікона в хаті: перед нею він поклониться, свічку засвітить, але зрештою практичного впливу на його життя вона не має. Обряди і вірування нашого народу, навіть ті, які прийняла і освятила Церков, далеко більше надихані поганською вірою в оживлені сили природи, ніж в єдиного, всемогущого і всевідущого Бога. І не говоріть, що Церков силувалася завсігди викорінити в народі ту поганську віру. Було б дуже сумно, якби Церков справді тисячу літ працювала в тім напрямі, а наш народ таки нічого б не навчився. Велика більшість духовенства піддержувала і ширила ту віру, вона сама говорила і говорить народові десять раз більше про чорта і про всяких злих духів, як про Бога. Яке християнство насадили, таке й мають.
Коли перша основа релігійності, віра, поставлена в народній душі на хибній основі, коли се не є віра в одного найвищого бога, а в двох, з котрих один, добрий, нібито й називається всемогучим, а проте від віків не може собі дати ради з другим, злим, хитрим, зрадливим та спокусливим і мусить віки вічисті боротися з ним, – то як може виглядати релігійність в душі такого чоловіка? Бог, зайнятий війною з чортом, не може у нього бути ідеалом добра і справедливості і він не може в тім Бозі любити того, що йому в житті найсвятіше і найвище. Супроти ненастанної війни двох надземних і могутніх противників простий ум дійде хіба до думки: «Бога шануй і чорта не дразни», до думки про дипломатичну нейтральність чоловіка в тій війні. Не диво, що така віра лишає його зовсім холодним, не порушує його чуття. Чи то буде правдива релігійність?
Не знаходячи в своїй вірі огнища, котре 6 піднімало все його чуття, порушувало все його єство, народ не може в ній знаходити також достатнього проводу для своїх діл. Правда, віра в чорта і пекельні страхіття, віра в безконечні кари Божі дає тут певну границю, відстрашує народ до певної міри від злих діл. Але таке відстрашення то ще не є правдиве релігійне виховання, правдиве заохочення чоловіка до доброго. Правдива релігійність вимагає чогось зовсім іншого, і тої правдивої релігійності ви, тисячолітні вчителі нашого народу, не дали, не впоїли тому народові.
А тепер погляньмо, скільки правди є в тім, що радикали виступають проти віри і проти релігії?
Отже, мусимо заявити раз на все, що радикали яко політична хлопська партія не вдаються в релігійні справи, значить, не виступають ані проти релігії, ані за нею, полишаючи справу релігійного виховання тим, котрі до сього з уряду приставлені. Та проте радикали не зрікаються права від часу до часу сказати тим релігійним представникам правду в очі, коли вони замість виховувати народ в правдивій релігійності впоюють в нього ненависть, погорду та ворогування до інших, найближчих братів за те тільки, що ті держаться іншої політики, ніж панотчик.
Радикали ніколи не виступають і не виступали ані проти віри в Бога, ані проти жадної основи правдивої релігійності. Противно, до всіх людей щиро релігійних, а затим чесних і не фарисеїв, радикали мають глибоке пошанування, тим більше що таких людей в наших часах дуже не багато. Так само не виступали і не виступають радикали проти головних установ церковних, проти церковних тайн і обрядів, а тільки виступали і виступають і будуть виступати завсігди проти надуживання тих установ і обрядів до визискування, обдирання і отуманювання народу.
Ми скажемо одверто і щиро: виховуючи народ в радикальнім дусі, ведучи його до того, щоби мав свої переконання, щоби сміло і гаряче боронив тих переконань і щоби поступав так, як йому велять його переконання, ми, радикали, робимо те, що повинно було робити духовенство від тисячі літ: ми виховуємо народ в правдиво релігійнім, в правдиво християнськім дусі, і коли народ іде за нами, терпить за свої радикальні переконання, то се знак, що він глибоко почуває потребу правдивої релігійності і ненавидить фарисейства.
Але ба, – говорять наші противники. А отже, в нашій давнішій програмі стояло: ширення раціоналізму в справах релігійних. Значить, ви раціоналісти, ви безбожники!
Помалу, панове, помалу! Не скачіть! Від раціоналістів до безбожників ще дуже далеко, а найзавзятіший раціоналіст перед 100 літами, Вольтер, таки будував церкву Богу. Ухоплять люди чуже слово, котрого не раз і самі гаразд не розуміють, та й страшать ним людей, так як досі страшили чортом. Що таке раціоналізм? Се є змагання – кермуватися розумом, просвітою. Є в тім щось злого? А ви ж, наші противники, хочете, щоби народ у всьому, отже і в справах віри, кермувався нерозумом, темнотою, забобонами?
Чи, може, ви думаєте, що розум і освіта ведуть до упадку віри, до знищення релігії? В такім разі ви найгірші вороги релігії, бо вважаєте її нерозлучною з темнотою і нерозумом. Ми, радикали, заявляємо явно і одверто: так, ми раціоналісти, ми хочемо у всіх справах, отже і в справах релігії, поступати розумно, як личить розумним і просвіченим людям. Ми видали війну на смерть темноті і туманенню. Але ми твердо переконані, що розум і просвіта не суперечні релігії і правдивій релігійності, але противно, мусять бути їх головною основою. Темний, дурний і тупий чоловік не може бути правдиво релігійним. І коли ми випустили точку про раціоналізм із нашої програми, то се для того, що яко партія чисто політична не потребуємо займатися релігійними справами.
ГАЛИЦЬКА МОЛОДЬ
КОМУ ЗА СЕ СОРОМ?
(Відкритий лист до редакції «Правди»)
Дуже здивувала мене і львівську поступову молодіж руську «Сучасна хроніка» в VI н-рі «Правди», особливо ж той її уступ, де редакція, звертаючись до галицької молодежі, радить їй «лишити забавку в космополітизм та гру в теорії, а взятися до практичної роботи і перш усього до придбання найбільшої суми такої власної освіти і знання, щоб здалися і тоді, коли доведеться вийти на широку ниву практичного життя, тямлячи перш усього свого бога – рідний край, кланяючись перш усього своєму богові – рідній землі і народові – і пам’ятаючи, що перше тра жити, а потім філософувати».
Коли порівняти сі слова з тим, що редакція колись виявляла яко свою програму – програму духового і культурного його розвою в дусі сучасних європейських думок і поступових змагань, то суперечність наведених слів з сею програмою можу вияснити собі хіба тим, що автор, пишучи ті слова, сам не знав, що пише, і кидав слова на вітер, щоб що-небудь сказати.
Розберемо докладно закиди і ради, адресовані вельмишановною редакцією чи ким-небудь з її співробітників до галицько-руської молодежі.
Автор закидує о її, поперед усього, космополітизм й радить його покинути. Що таке космополітизм, і я досі докладно не знаю. Знаю тільки, що майже кождий з тих, котрі уживають сього слова яко закиду, розуміють під ним що іншого. Одні називають космополітами таких, що відрікаються своєї народності, а переходять до другої, другі хрестять тим іменем таких людей, що держаться латинської поговорки: Ubi bene, ibi patria3, треті розуміють під космополітизмом змагання до якогось абстракційного вискочення з усяких національних рамок. Але найбільша часть закидів проти космополітизму виходить на закиди проти усього «не нашого», проти «чужих» теорій, «чужої» науки, «чужої» освіти. Скажу одверто, що оскільки перші три закиди вважаю зовсім недоречними, то останній являється просто низьким і реакційним, а на лихо, здається, що саме такий закид редакція «Правди» схотіла зробити галицько-руській молодежі. Се бачимо з того, що зараз немов для доповнення додала «не бавитись в теорії». Признаюсь, такого закиду я ніколи не надіявсь почути від чоловіка мислячого і поступового, а тим менше від такого, хто хоч скільки-небудь знає галицько-руську молодіж, ту нещасну, богом забуту молодіж, котра при нашій нинішній шкільній системі може пройти і проходитись цілу гімназію і цілий університет, ані разу не почувши імені Данте, Шекспіра і Дарвіна, котра проходить університет, не чувши ні одної лекції філософії, психології, історії літератур європейських (окрім німецької). Закидувати тій молодежі, що вона бавиться в теорії, – се значить кроваво глумитися над її змаганням придбати собі бодай поза університетом, приватно, хоч одну-другу окрушину того загальноєвропейського знання, без котрого нині немислимий освічений чоловік, і тій молодежі радить одинокий поступовий орган Русі-України не бавитись в теорії!