Як бачимо, майже безпосередньо по виході з тюрми хвиля бурливого року винесла Кобилицю на становище, про яке він перед кількома місяцями, певно, не смів і думати. Не диво, що його вибір діткнув буковинських шляхтичів дужче, ніж вибір якого-будь іншого селянина. Один із тих шляхтичів, якийсь поляк із Чернівець, що підписався буквами G. N., не залишив бризнути на Кобилицю їдким памфлетом у 22 ч. тарнівської часописі «Zgoda» з дня 29 липня. Оповідається там, що дня 10 липня, в день Св. Петра й Павла по руському календарю, був у Чернівцях на ярмарку «nasz poczciwy Szela», звісний ватажок тарнівських різунів із 1846 р., перенесений урядом до камеральних дібр Сольки коло Радовець, де для нього закуплено 32 морги землі. Шеля буцімто жалувався на уряд, що не велів його вибрати послом до Відня, і, вишукавши покутного писаря, подиктував йому жалобу до міністра внутрішніх справ, де виказував свої заслуги коло добра Австрії, покликується на те, що в Тарнівщині його вважали «królem chłopów», і твердить, що властиво йому слід було бути послом до сейму. «Przeciwnie, – пишеться буцімто в тій супліці, – z okręgu rusko-kimpolungskiego wybrano Luciana Kobielica, który niczem więcej nie jest jak tylko prostym chłopem, który w r. 1843 się poważył mieszkańców tego samego sioła i dozorców pańskich napastować, gęby im zapychać, krzyżować, do drzew przywiązywać, na nich kipiącą smołę lać; za co kryminalnie karany na ciężkie więzienie i do 50 kijów skazany został. Takiego człowieka na Sejm wybrali! Cóż może być z wyzwolonego kryminalisty?14»
Д-р Кайндль, згадавши про ту допись, справедливо догадується, що ся нібито супліка Шелі мусить бути безличним фальсифікатом, бо коли б таке письмо справді вплинуло до міністерства, то воно було б не залишило зарядити слідство і не допустити злочинника до мандату. Я додам, що й інші посли, особливо галицько-польські шляхтичі, які дуже чигали на компромітування руських послів, були б не залишили визискати сеї справи, коли б у ній було хоч зерно правди. Факт, що вибір Кобилиці, невважаючи на сей памфлет, затверджено у Відні без суперечки, доказує найліпше, що в розрухах та злочинах під час бунту 1843 р. Кобилиця не брав участі і з приводу сього факту, хоч, ув’язнений, не був кримінально засуджений, а пізніший засуд 1847 також не був для нього дифамацією.
У віденськім сеймі Кобилиця, простий, неписьменний гуцул, що не знав німецької мови, не міг, очевидно, відіграти ніякої ролі. Він був німим свідком подій, у яких, певно, 90 % не розумів. Щонайбільше він міг вносити подання від громад, прислані на його руки з Буковини, з жалями на панські кривди, на відбирання ґрунтів, полонин і лісів. Таких подань через руки селянських послів впливали тоді тисячі; в реєстрі, публікованім при стенографічних протоколах нарад сейму, деякі зазначені яко внесені Кобилицею15. Важніше було те, як він голосував у сеймі. При незчисленних поіменних голосуваннях – першій формі обструкції в австрійськім парламенті – ми можемо досить добре слідити, як держав себе Кобилиця. Отже, він належав до так званої лівиці, тобто до демократично-радикальної часті сейму. В найважнішій справі, ухваленій у Відні, в справі знесення панщини (внесок Кудліха), він разом з більшою частиною галицького й буковинського селянського посольства голосував радикально за знесення панщини без відшкодування панам. А хоча більшість сейму заявилася за відшкодування, що в кождій провінції мало бути виплачене з крайових фондів, то все-таки народна пам’ять заховала згадку про селян-послів як про тих, що, властиво, вибороли селянам увільнення від панщини. Цитована вже пісня в збірці Купчанка ось як говорить про се:
Інтересно, що в Відні Кобилиця, німий, але консеквентний противник панських привілеїв, зійшовся найбільше з одним із галицьких шляхтичів, щоправда чоловіком також незвичайним, Іваном Федоровичем. Син руського священика, від шкільної лави гарячий польський патріот, учасник повстання 1831 р. і пізніших польських конспірацій, він іще в початку 40-х років разом з Тадеєм Василевським був пропагатором ідеї добровільного знесення панщини. Вибраний послом у 1848 році, він, хоч і належав до польського посольства, хоч приготовлявся до промови в обороні галицької пропінації, та все-таки зумів здобувати собі прихильність руських послів. Деякі з них, в тім числі й Кобилиця, жили разом із ним у готелю й спали в його передпокою; не обійшлось без того, щоб ті посли-селяни вільними хвилями не заходили з ним у розмови, не просили у нього деяких вияснень про політичні, для них досі темні справи. Ми можемо, бодай в однім випадку, констатувати безпосередній вплив Федоровича на Кобилицю. В половині вересня прибула до Відня депутація мадярів з просьбою, щоб віденський сейм прийняв, на себе ролю посередника між уграми й цісарем. Дня 19 вересня почалися в сеймі наради над питанням, чи сейм може допустити до зали засідань і вислухувати депутацію in corpore16, чи ні, бо один параграф регулямину не допускав у залі в часі засідань нічиєї присутності, крім послів. Урядова партія й чехи під проводом Рігера та Паляцького сильно виступили проти допущення мадярів до зали й проти сеймового посередництва. Натомість галицько-польські посли Сераковський і Федорович поставили внески на користь угрів. При голосуванні до урядової партії пристали й галицькі селяни; внески Сераковського й Федоровича упали. Але цікаво, що Кобилиця був майже одинокий посол-селянин, який голосував прихильно до мадярів. Додати до того, що мадярська депутація, не допущена до сейму, була в готелі у Федоровича, дякуючи йому за його прихильність, і тут могла бачити також Кобилицю. Се, мабуть, було головною причиною того, що шляхетська опінія на Буковині почала бачити в Кобилиці прихильника мадярів і пізніше силкувалася на його діяльність у горах кинути клеймо державної зради через ділання в порозумінні з Кошутом і його емісаріями.
Пізніші факти, а особливо жовтнева революція, яку Кобилиці разом з більшою частиною сейму (чехи заздалегідь зробили першу в Австрії сецесію) довелось перебути в обложенім, а потім бомбардованім Відні, мусили на вразливу уяву Кобилиці зробити величезне враження. Уперве він побачив, що то значить новочасна боротьба за народні права, як виглядає громадянська армія і якими силами розпоряджає реакція. Які думки будилися при тих сценах в душі колишнього гуцульського депутата, що бачив або чув, як путилівські гуцули клякали перед військом і як під лавками, де їх потім січено, пси хлептали їх кров? Федорович пізніше часто оповідав ось яку сцену: «Раз вечором я стояв на вежі астрономічної обсерваторії і водив очима за киданими на місто бомбами, за ракетами, що лускали в повітрі, та за величезними пожежами, що в різних частях міста розливалися, мов кроваві озера. В тій хвилі хтось злегка поклав мені руку на плече. Оглядаюсь, а за мною стоїть Кобилиця. Його подовгасте лице в рамці довгого до плечей волосся було осяяне кривавим блиском пожежі, в його очах меркотів якийсь дивний огонь, а на устах був усміх. Я запитав його, що він тут робить і чи не страшно йому дивитися на се все? Кобилиця ще раз усміхнувся і, махнувши рукою, мовив: «А що, панцю, як би ми таке в наших горах зробили!»
«Я не зрозумів, – додавав Федорович, – що в нього на думці, – зрозумів аж пізніше, коли почув про його роботу».
При кінці жовтня Відень збомбардований піддався Меттерніхові; сейм розпущено з тим, що за пару неділь має зібратися знов у Кромерижі, й посли роз’їхались. В часі облоги в Відні вони одержали й повинні були для безпеки все носити на собі бронзові медалі, які надто давали їм вільний прохід вулицями, що часто бували замкнені кордоном. У хвилі, коли посли виїздили з Відня, многі міста (прим., Львів у Галичині) були в стані облоги. Щоб уможливити послам вільний проїзд, уряд, крім звичайних паспортів, дав їм сертифікати з сеймовою печаткою, з описом особи і підтвердженням їх посольського характеру. Такий медаль і такий сертифікат одержав також Кобилиця, покидаючи сейм, щоб уже більше не вернутися до нього.
V
Коли Кобилиця вернув з Відня в Плоску, до нього почали так само, як у 1846 р., сходитися гуцули, хто з новими жалями на панські кривди (такі скарги від Кобилиці впливали ще й до сейму в Кромерижі), а хто так із цікавості, щоб розпитати, що се таке сталося у Відні? Кобилиця розповідав, що знав, але цікаві гуцули позирали на великий блискучий медаль, завішений у нього на грудях на шовковій біло-червоній стрічці. Що се таке? Що се за знак? Кобилиця не відповідав на ті питання, але його жінка сьому та тому говорила під секретом: «О, сей медаль на грудях у Лукєна, се дар самого цісаря, знак великої цісарської ласки для нього. Але чим же він заслужив на таку ласку? О, се велика тайна! Збунтовані ляхи хотіли вбити цісаря17 і прислали йому велику свічку з ярого воску, просячи, щоб засвітив її, як буде йти спати. Але Лукєн довідався про їх зраду і пішов до цісаря в сам день авдієнції. Коли ляхи подавали цісареві свічку, він прискочив, ухопив свічку й розломав надвоє, а з неї посипався стрільний порох. Зрадників-ляхів цісар казав розстріляти, а Лукєна вважає своїм спасителем. Цариця власноручно вишила для нього прегарну сорочку, а цісар дав йому отсей медаль на знак своєї ласки. Але се лише початок тих добродійств, що мають зійти на Кобилицю і на весь вірний гуцульський нарід» (записав о. Білинкевич).
Чи навмисно Кобилиця видумав таку байку, чи, може, в наївній фантазії його жінки дійсність поміщалася з традиційними віруваннями та слухами і витворила таку повість, не знати. Досить, що на гуцулів ся повість робила величезне враження. До «батька Кобилиці» почали йти люди як на прощу, зблизька і здалека, просячи поради й помочі. По скасуванні панщини, яка їм у горах не далась так дуже взнаки, лишалась неполагоджена стара суперечка за ліси та полонини, які пани присвоювали собі. Кобилиця, нарешті, зважився на діло і заповів велику «сесію», на яку кожда громада мала вислати кількох делегатів. Ся перша «сесія», як подає о. Білинкевич, відбулася на горбі Гледові коло Вижниці; крім гуцулів, сюди зійшлося багато людей із «долів». Народу зібралося кілька сот. Кобилиця сказав до них коротку, але рішучим тоном виголошену промову: «Монарха – мій приятель і в разі потреби вишле мені військо на поміч. Не бійтеся нічого: ліси, полонини та пасовиська всі будуть ваші. Лише моліться Богу, святкуйте неділі, і все буде добре».
Відомість про «сесію» розійшлася швидко по краю, будячи пострах між панами. Перші звістки про виступ Кобилиці в горах малюють його як ватажка розбійників на велику скалю. В половині падолиста писав якийсь поляк «від границі Буковини» до львівської шляхетсько-консервативної газети «Polska»: «Якийсь Кобилиця, селянин із скарбових дібр Радівці (?), що має тут здавна велику повагу за те, що все був зухвалий та ставив опір усякій власті, кілька разів караний кримінально за різні дрібні злочини, був у червні вибраний послом до віденського сейму, але по подіях 6 жовтня вернув відти». Далі кореспондент досить недоладно говорить про «пропаганду» Кобилиці й кінчить: «Завдяки такій пропаганді він зібрав купу прихильників і на чолі узброєної ватаги напав на село Радівці, здобув і пограбував його, а нарешті коронував себе царською короною і оголосив себе буковинським хлопським королем».
У страха очі великі, а інформації кореспондента, як бачимо, були не надто добрі. Та проте такі вісті, певно, ходили поміж дідичами, і можна вірити трохи пізнішій, в деталях також неправдивій дописі урядової «Gazety Lwowskiej», писаній «під кінець грудня», що «багато властителів дібр мусило тікати із своїх маєтків та шукати захисту в Чернівцях».
Швидко по першій сесії відбулася друга, близько Путилова-Сторонця, в місцевості, званій «Панчєна», належній до Джурджована. Повага Кобилиці була така велика, що навіть удержувана в Путилові скарбовим коштом компанія «пушкарів» (гірської поліції), набрана з гуцулів, покинула свого начальника поляка Завадинського і пристала до Кобилиці як його прибічна гвардія. Сей збір був іще численніший від першого. І тут Кобилиця мав промову до зібраних громадських депутатів і виступив різко не лише проти панів, але й проти урядників, що для користі своєї й панської фальшиво толкують закони, подають цісареві фальшиві реляції про стан народу і навіть не мають сумління затаювати цісарські патенти та накази, видавані на користь простого народу. Але тепер усьому кінець. Цісар – його приятель і віддав йому в руки всю власть над Буковиною. Відтепер гуцули не повинні слухати ніяких урядників, комісарів, старостів ані навіть губернатора – нікого, крім нього одного. Всі скарбові й панські ґрунти мають належати до самих селян, які відтепер мають стати зовсім самостійними властителями. Потім Кобилиця перейшов на політику і схарактеризував революцію як замах самолюбних панів на доброго цісаря. Закінчив так: «Тепер пани б’ються між собою, а коли коти гризуться, то для мишей празник. Не слухайте ні панів, ні урядників, лиш одного мене, а все буде добре»18.
Коли вірити звісткам кореспондента тарнівської «Zgody» з дня 1 грудня, то на тій «сесії» прийшло до суперечки між Кобилицею й деякими громадськими начальниками.
Ті люди, призвичаєні до послуху й покори перед урядниками, спротивилися словам Кобилиці, щоб слухати лише його одного. «Коли деякі війти, – пише кореспондент, – спротивилися тому, Кобилиця відібрав тим сперечникам їх уряд й іменував інших замість них, окружив себе множеством узброєного народу і носив свій посольський медаль на білій стрічці, розповідаючи, що одержав його від цісаря за якісь свої заслуги. Селяни попросту обожали його, називали його царем, а Кобилиця тут же признав їм повне право на всі панські ліси й полонини».
Обі ті «сесії» мусили відбутися десь коло половини падолиста, швидко одна по другій. Невважаючи на острі промови Кобилиці, ми не чуємо про ніякі злочини в Гуцульщині: нікого не вбито, не обрабовано; не було нападів ані на двори, ані на особи, лиш один кореспондент «Polski» говорить, що Кобилиця нападав на двори й вибирав від панів контрибуцію, та про се не знає нічогісінько орган панів «Bucovina», що від свого почину в 1849 р. немало із ненавистю писала про Кобилицю. На основі звістки о. Білинкевича про відділ путилівських пушкарів, що пристав до Кобилиці, прийдеться зредукувати до відповідної міри й ті «тисячі узброєних», про яких говорить Гельферт: тих узброєних було, як подає о. Білинкевич, 20—30. Аж пізніше, коли власть розпочала нагінку за Кобилицею, його супроводжала компанія, зложена з більше як 330 гуцулів, узброєних у креси та пістолети.
Кореспондент «Gazety Lwowskiej» з кінця грудня подає надто, що Кобилиця наложив на гуцулів податок – по сороківцеві та ділетці кукурудзи від нумеру. Сього твердження ми не можемо нічим сконтролювати, та воно не видається мені правдоподібним; ані о. Білинкевич, ані інші спомини про таке вибирання податку не згадують. Той сам кореспондент додає, що Кобилиця «ходив горами в товаристві кількох сот узброєних гуцулів, видавав засуди, іменував самовільно суддів (певне, війтів, по-нім. Richter) і присяжних, а так само й інших начальників на місце доміній». Гельферт на підставі якоїсь подібної реляції додає, що по селах, куди він заїжджав, народ зустрічав його святочно, з гуком дзвонів та вистрілами пістолетів; Кобилиця всюди говорив промови і остерігав перед «зрадою» панів та урядників. Про сей об’їзд Кобилиці селами понад Черемошем оповідав мені й Осьвіцинський у Довгополі. На моє питання, чи бачив він сам Кобилицю, відповів: «О, видів! Сидів на коні, білим рушником переперезаний, з ментальом на грудьох, а довкола нього гуцули, водно з пістолет стрільиют та кричьи: вів ат! Отак переїхали через Коньитин, Довгополе, Стебне, аж до Устя Путилова».