Загоничі наближались. Ось їхні крики, відбиваючись від стовбурів старезних дубів, лунають зовсім поряд. Стукіт і тріск підступає, а мисливці тісніше втискаються у свої схованки, намагаючись до часу залишитись непомітними для здобичі.
Відлік часу йде на хвилини, й Олександр збив на потилицю прикрашену павичевим пером боброву шапку. Ось він звів курок свого мушкета. Ось підняв його, відшукуючи ціль. У запалі навіть не помітив, як Міхай і Вітек щільніше обступили його, маючи на меті звести шанси кабана в майбутньому єдиноборстві з паничем до мінімуму, й захистити його від звіра, коли щось піде не так. Ось крики й стукіт перетворюються на шалений лемент і немов великий дзвін лунає між скронь молодого Олександра, любові й надії старого Адама Сенявського.
Зараз все вирішиться, зараз або ніколи!
Вепр з’явився з кущів, як завжди, несподівано. Незважаючи на те, що на нього очікували, ніхто не зміг би сказати, що був готовим до побаченого. Сікач був велетенським. Просто гігантським. Зарослий густою чорною щетиною загривок кабана сягнув би грудей найвищому пахолку з почту пана Олександра. Його велика продовгаста голова простягалася завдовжки не менш аніж на три лікті. Маленькі, налиті кров’ю очиці немов горіли пекельним вогнем, а довгі, хижо загострені ікла могли розпороти навпіл коня.
І вепр був не сам. Він біг на чолі зграї у кільканадцять голів. Зграї, здатної знести зі свого шляху не те що десяток мисливців – хоругву важко озброєної гусарії4!
Постріл Олександра Сенявського, як і було домовлено, пролунав першим. І він, поза сумнівом, влучив. Проте тварина й не думала зупинятись. Не зупинилась вона й коли її тулуб здригнувся від куль Міхая і Вітека. Впав, лише коли драгуни, відкинувши непотрібні зараз мушкети, зустріли звіра рогатинами. Упав і, оголосивши тужливим ревінням дубовий гай, багаторічну свою домівку, помер.
О солодка мить перемоги! Уже мисливці готувались до тріумфу, до привітань, які мали оголосити молодому магнату. Уже чиясь рука діставала з клітки поштового голуба. Маленьку кульку білосніжного пір’я, що їй було доручено першій сповістити людей у замку про перемогу Олександра Сенявського. Уже передчували шляхетні мисливці хмільне весілля майбутнього бенкету. Того бенкету, якими завжди славились Сенявські. З безліччю страв, від яких ломились столи, з пінними медами-винами, що їх у діжках викочувала челядь з погребів. З музикою і танцями, з товариством прекрасних панянок, зі спогадами про колишні битви й походи. Тобто з усім, чого прагне душа справжнього лицаря.
Проте щось пішло не так.
Не судилося влаштувати гучний бенкет сивовусому панові старості. Його син ще позирав розширеними від буйної радості очима на впольовану здобич, а може, й на дещо таке, чого не бачив ніхто з його оточення. Але його охоронці уже помітили те, від чого кров застигла у їхніх жилах.
З чагарників вискочив ще один кабан. Великий. Не настільки великий як той, який лежав біля їхніх ніг, але досить великий, щоб одним помахом своєї озброєної іклами голови убити пана Олександра. І цей кабан, на відміну від самиць із поросятами, що рятувались і пробігали повз, вчинив іншим чином.
Він кинувся прямо на Олександра Сенявського.
Тупіт, тонке протяжне виття, удар… Все зайняло не більше секунди. Мить, і кабан зник між дерев, а Олександр упав мов підкошений, підпливаючи кров’ю. Безталанні охоронці кинулись до свого пана, намагаючись допомогти йому. Заглядали в очі й запитували про стан. А він долав страшний біль і щось хотів їм сказати. Проте лише схлипував, утрачаючи сили.
– Мовчіть, ясний пане, мовчіть, – похапцем скидаючи з пораненого одяг, говорив до Олександра Міхай. – Не втрачайте сили, вони вам знадобляться!
Але молодий шляхтич, здається, не чув його слів. Виряченими очима позирав поверх голів свого оточення і тремтячою рукою вказував кудись. Уперто намагався щось вимовити, але натомість лише плямкав губами, як витягнута з води риба. Драгуни старости Адама Сенявського пройшли немало битв, бачили смерть і каліцтва, тож мали уявлення про те, як надати першу допомогу пораненому. Вони промили джерельною водою рану, що її залишили ікла, й заходились перев’язувати білосніжним полотном. Але бачили, розуміли – незважаючи на всі зусилля, вони втрачають свого пана. Блідість його обличчя змінилась, перетворюючись на блідість смертельну, блиск в очах потьмянішав. Рука, якою намагався вказати на щось невидиме для своїх супутників, безсило опустилась, а легені князя працювали все повільніше.
Усе відбувалось на протязі чверті години, по перебігу якої пану Олександру на мить полегшало і він зміг промовити кілька слів:
– Він стоїть отам, за деревом, – прошепотів Сенявський пошерхлими вустами. – Стоїть і посміхається…
– Хто стоїть, пане? Кого ви бачили? – допитувались пахолки5, не розуміючи, чи Олександр Сенявський каже правду, чи просто марить.
Проте його ясновельможність не відповів. Він уже сказав останні у своєму житті слова, і тепер повітря з тихим свистом полишало його легені. І лише коли Олександр завмер, пахолки роздивились у нього на грудях невеличку рану, на яку вони, обробляючи порізаний бік, не звернули уваги. Це була дрібна червона цятка з лівого боку грудей. Зовсім невелика. І з неї витікала тонесенька цівочка крові, яка тепер зупинилась і почала запікатись. Міхай втупився очима в цю рану, після чого повільно поклав тіло свого пана на землю й вивільнив руку, якою досі підтримував його за спину. Рука була залита яскраво-червоною кров’ю. Не вірячи своїм очам, Міхай перевернув Олександра і мало не відсахнувся – доки вони перев’язували його поранений бік, панич стікав кров’ю з рани на спині. До враженого Міхая лише цієї миті дійшов зміст сказаного Олександром перед смертю. Він рвучко підхопився на ноги й поглянув у той бік, куди намагався вказати його пан. Там, у тіні старезних дубів стояла, стискаючи у руках довгу рушницю, щільно закутана в чорний плащ постать.
І саме цієї миті на сонце набігла важка сива хмара. Вітер раптово зірвався і закружляв у повітрі минулорічним листям, м’яко дихнув у обличчя. А зовсім поряд вдарила блискавка, освітлюючи зловісну постать із рушницею за півтори сотні кроків від мисливців. Блиск і гуркіт на мить оглушили й осліпили всіх, а коли люди прийшли до тями, на тому місці, де стояв незнайомець з рушницею, нікого не було.
– Чортівня! – роздратовано проревів Міхай і першим кинувся туди, де щойно бачив постать у плащі. За ним побігли решта представників почту покійного князя.
Побігли, щоб за хвилину завмерти на місці й сполотніти від жаху.
Там, де вони бачили озброєного у плащі, на землі була зображена пентаграма. Мить, і пекельна зірка спалахнула вогнем, пахнувши людям в обличчя задушливим смородом сірки.
– Сатана… – прошепотів Міхай. – Це сатана приходив по пана Олександра!
Розділ ІІ
Клинок шаблі виглядав бездоганно не лише на перший погляд, але й під час більш прискіпливого обстеження. Він не міг бути підробкою місцевих ковалів. Вусані з передмістя Січі уміли робити зброю й добряче напружували м’язи, ударяючи у своїх кузнях по розпеченій криці. Але відтворити секрети майстрів Дамаска їм було не під силу. Лезо, хижо загострене на кінчику, у нижніх двох третинах потовщувалось так, щоб витримувати удари гартованої криці. І дбайливе полірування з неповторним візерунком дамаської сталі. Під поліруванням, нагадуючи про минулі бойовиська, глибокі подряпини й кілька щербин. Елмань6 досить широка, проте вага цяцькованого золотом руків’я розрахована настільки точно, що баланс не порушено. Тож навіть для досить широких замахів не потрібно докладати фізичної сили. Проста й ефективна зброя для фехтування, з одного боку, з іншого – досконалий витвір мистецтва східних зброярів.
Семен Паливода не зміг відмовити собі у тому, щоб ледь-ледь, самими кінчиками пальців торкнутись клинка. Провів ними по прохолодній криці, відчуваючи її міцну поверхню. Холод краси. Відчуття можливо було сформулювати саме так. Закінчивши оглядини, Паливода повернув зброю запорожцю, який стояв навпроти нього з насмішкуватим виразом обличчя.
– Надто шляхетна для нашої нагоди, – резюмував коротко. – Хтось пожалкує про її втрату.
– Навряд чи це буду я, – вищирився запорожець. – Що поставиш, козаче?
Різношерстим збіговиськом запорожців прокотився гул пожвавлення. Козаки полишили звичні справи й утворили серед січового майдану, затиснутого в підкову приземистих куренів, чималий натовп. Палили люльки й походжали вигорілою травою. І хоч деякі з них красномовно поглядали у той бік, де розташувалась корчма, розходитись не поспішали. Семен зробив ставку саме на такий розвиток подій. Сонце стояло не надто високо, тож спека прийде пізніше й до часу не потрібно ховатись у холодок. Справа йшла до поєдинку. Як відомо, запорожець – лицар. А зброя і двобій – насолода для лицаря. Особливо коли його не турбує спека, а йти до корчми надто рано. Тож чому б не насолодитись видовищем, якому на Базавлуку7 завжди раді? Принаймні так думала переважна більшість сіромах, котрі зібрались навколо Паливоди і його майбутнього супротивника. Так, усе вірно.
Семен розглядав опонента мовчки, не поспішаючи, доки не почув, як у натовпі хтось сказав:
– Талер8 на Обуха!
Гудіння посилилось, хтось засміявся і почав кепкувати: – За талер циган дупу не покаже. П’ять!
– На Паливоду десять!
Семен посміхнувся своєю фірмовою посмішкою і підкрутив чорного, немов воронове крило, вуса. Заразом підморгнув Микиті, який розташувався на деякій відстані від центру подій. Пилипенко театрально зітхнув і заходився поправляти упряж на конях.
Семен кілька секунд спостерігав за Микитою, уявляючи, як той буркоче своє звичне:
«І воно вам треба, ясний пане? Краще б ото справою зайнятись…»
Сперечатись з Микитою Семен не збирався. Власне, зараз він займається справою. І справою досить важливою. Хоча й розуміє, що буркотіти Микита від цього не перестане. Він просто хвилюється. Як завжди, коли на Семена чекає добряча бійка. Колись він спробував довести вірному зброєносцеві, що фехтування значно шляхетніша справа, аніж його улюблений бойовий гопак, проте зазнав цілковитого фіаско. Зрештою, кожен має займатись тим, до чого лежить душа. Для Микити – це книжки з окультизму й бойовий гопак. Для Семена – фехтування і розслідування злочинів. Нехай все залишається так, як є. Паливода перевів погляд на майбутнього супротивника, потай оцінюючи його можливості.
Бурчання Микити було доречним. Принаймні можливість дати втягти себе у поєдинок з подібним супротивником навряд чи можна було віднести до категорії розумних вчинків. Козак був, м’яко кажучи, високого зросту. Мав гарно розвинуті м’язи рук і плечей, широкі груди й товсту шию, на якій сиділа голова з плескатим носом і важким підборіддям. Чолов’яга був наділений великою силою і мав титанічну витривалість. Такий, опустивши меч на голову супротивника, розрубує від потилиці до сідла. Великі долоні, жилаві передпліччя, вони неначе створені тримати шаблю й здобувати перемоги. Втім, про той факт, що перед Семеном завзятий рубака і гультяй, можна було дізнатися з реплік, що звучали з натовпу, не додаючи Микиті оптимізму. Семен готовий був побитись об заклад, що його зброєносець подумки вже прикидає, яке його пану знадобиться лікування й наскільки багато часу потрібно, щоб поставити його на ноги.
Утім, це лише роздуми. Паливода витримав погляд суперника, після чого відв’язав від очкура гаман і кинув йому під ноги. Важкенький мішок збив із землі хмарку куряви, потерте сукно луснуло й у променях сонця блиснули золотим сяйвом кругляки монет.
– Сто дукатів9.
Натовпом прокотився захоплений гомін. Ще б пак – сотня дукатів! Мало хто з голоти тримав таку кількість золота в руках бодай єдиний раз за життя. Не кажучи вже про те, щоб поставити на перемогу в поєдинку. Десь за спиною Семен не так почув, як уявив важке зітхання Микити. Подумки вкотре уявив собі його похмуре обличчя. Хоча мав би звикнути. Життя поряд із шукачем пригод Семеном Паливодою привчало до нехтування цінностями, притаманними переважній кількості гречкосіїв Речі Посполитої10.
Обух вищирився так, що стало можливим перерахувати, скільки у нього в роті не вистачає зубів. Приблизно половини.
– Достойна ставка. Маю надію, не останні? – хмикнув він.
– Далеко не останні, – з холодної посмішки Семена можна було б зробити висновок, що золото, яке виблискувало на жовтій від липневого сонця траві було малою часткою його безмежних статків.
Микита, схоже, опанував себе. Навчання не пройшло надаремно, і тихе напруження азарту здолало і його. Це Семен помітив, кинувши на помічника короткий погляд. Тепер йому залишилось сподіватись, що приятелі Обуха не помітили хвилювання Пилипенка раніше. Насправді Паливода добряче ризикував, а золото було не лише останнім. Воно було результатом їхньої спільної з Микитою двомісячної праці. Але хіба така дрібниця могла зупинити гру? Тим більше Паливода не збирався грати в карти чи в кості. Він мав намір поставити на кін власне життя і в поєдинку підтвердити, що заслуговує на перемогу.
Власне життя і останнє золото. Чим не прекрасне поєднання?
Утім, цю чудову думку він зможе довести до відома Микити пізніше. А також вислухати його сповнені сарказму зауваження. Наступні кілька хвилин на це не залишиться часу. Поєдинок фехтувальників на шаблях, що їх так любили запорожці, мав розпочатись на вигоні за версту від західної брами січової фортеці вже за чверть години. Вже зараз там, очікуючи на прихід натовпу, що оточив Семена і його опонента, розкладали свої лотки торгаші з січового передмістя.
Потрібно зауважити, що більшість гультяїв, яких зранку було проінформовано про битву Миколи Обуха, записного рубаки, пияка і байди, а також Семена Паливоди, колишнього курінного отамана, а нині вільного козака, віддавала перемогу першому. Запорожці бачили, з однієї сторони, міць і агресію, з другої ж – витонченість та елегантність, яку звикли трактувати як слабкість. У чомусь вони мали рацію – Семен Паливода, незважаючи на прізвище, паливодою не виглядав. Середньої статури, середнього зросту, витончені риси обличчя. Не допомагали додати агресії у вигляді навіть пістолети за поясом і шабля у піхвах. Утім, зброя на Січі ніколи не слугувала аксесуаром агресивного вигляду. Скоріш проста необхідність. Коли мандруєш невеликим загоном крізь простори Дикого Поля11, що кишать чамбулами12 татарських здобичників, потрібно мати при собі достатню кількість смертельного заліза, пороху і свинцю. Лише це допомагало досягти мети подорожі, а не розчинитись у степах за Перекопом13 у якості безкоштовної робочої сили. Тож подібні «аксесуари» мав при собі кожен козак. Навіть вірний Семенів Микита, а ось він, маючи на собі чернецьку сутану, вже стовідсотково не прагнув виглядати більш агресивним. Тож зброя не рахується. З огляду на все вище сказане, Семен Паливода ніяк не міг розраховувати на лояльність запорізьких зайдиголов.
Опинившись на вигоні, Обух, здається, вже фантазував, на що потратить легкі гроші. Він зняв сорочку, залишаючись тільки у підперезаних широким шкіряним поясом шароварах і сап’янових чоботах. Витягнув із піхов шаблю й недбало оглянув клинок.
– А ти славний малий, – сердечно заявив Семену.