– Чорт забирай, це вже занадто! Хто це писав?!
– Ти, батьку.
– Що?! – Нагнибіда гаркнув з такою силою, що в прочинених дверях з’явилась голова джури. За мить вона зникла після сповненого праведного гніву крику: – Геть, скурвий сину!!!
– Заспокойся, батьку, – здійняв руки з поверненими вперед долонями Семен. – Я все поясню.
– Звичайно, поясниш! Що за маячня? Мій лист до бейлер-бея1 Анатолії з попередженням про майбутній похід козаків морем до його берегів?! Та це ж на голову не налазить! Я, матері його ковіньку, не міг такого написати!
– Звичайно, не міг. Але погодься, підпис твій. Його можна порівняти з будь-яким листом, що зберігається у військовій канцелярії. Можеш бути впевненим, ніхто не відрізнить.
– Але як?! Я не розумію! – пика кошового почервоніла, віщуючи максимальну ступінь обурення.
Семен зітхнув.
– Підробка. Але підробка майстерна. Втім, лист мав з’явитись лише після того, як тебе звинуватили б у крадіжці тисячі флоринів з військової казни. Думаю, на фоні такого звинувачення він мав стати зерном у благодатному ґрунті. Та й тема листа дуже вже кричуща, щоб надто ретельно досліджувати автентичність підпису. Людина, яка його писала, надає туркам інформацію про час уторгнення запорізької флотилії, міста, які планується атакувати, а також кількість козаків, які братимуть участь у рейді. Це зрада. У будь-якому випадку люди, що після отримання турками листа вирушать у похід, – смертники.
Кошовий спробував узяти себе до рук, упав у крісло і, слухаючи Семена, голосно засопів.
– Для чого? Для чого давати туркам можливість розбити нас у такий підлий спосіб?
Семен знизав плечима:
– Війна підла річ, батьку. Ти пройшов стільки бойовищ, не тобі розповідати цю прописну істину. Проте ми маємо справу з іншим випадком. Лист навряд чи мав попасти на квітучі береги Анатолії.
– Але ж…
– Все робилось не для розгрому запорожців.
– Для чого ж? Семен зітхнув.
– Копають безпосередньо під тебе, хіба не очевидно?
– Як?! Хто?! – Нагнибіда, який почав було заспокоюватись, знову зірвався на крик.
Семен посміхнувся посмішкою вдоволеного кота:
– Це два запитання. Якщо дозволиш, почну з першого.
– Кажи, не муч!
Тепер прийшла черга піднятися з лави Семену. Він пройшовся кімнатою, заклав руки за спину й повернувся до кошового.
– Отже, батьку, на початку хочу повернутись трішки в минуле. Щоб картина нашого дійства стала для тебе більш зрозумілою. Ти гарний старшина і добрий отаман. І коли кажу це, бачить Бог – не намагаюся вдаватись до лестощів, просто констатую факт. Проте, коли тебе обирали на отаманство під час військової ради, чи так уже одноголосно була віддана булава?
Нагнибіда в задумі провів рукою по неголеному підборіддю.
– Це Січ. Ти її добре знаєш. Тут усім не вгодиш, не раз до шабель доходило.
– Так, мені відомо, – погодився Семен. – Тому, коли до моїх рук потрапив цей лист, я поставив собі запитання: можливо, перед нами спроба прибрати зі шляху конкурента й посісти місце кошового отамана? Адже все дуже просто. Просто до геніальності! За досить невеликі кошти наймається людина, яка під виглядом будівничого береться за будівлю укріплень січової фортеці. А насправді очікує, коли до її рук попадуть гроші військової скарбниці. Далі людина зникає. І про це ніхто не знає, окрім кошового отамана й кількох наближених до нього людей, яким кошовий наказує мовчати. Адже вони все розрахували вірно, ти мовчав?
– Так, – застогнав Нагнибіда. Він лише зараз починав розуміти, яка небезпека чигала зовсім поряд.
– Так, – повторив Семен. – Але тисяча флоринів – чималі кошти і їхню відсутність, у тому разі коли б сірома захотіла пересвідчитись, чи її отаман чистий на руку, швидко було б виявлено. Саме в цей момент з’являється лист із підписом кошового, у якому останній прирікає майже всіх учасників майбутнього морського походу до лютої смерті від рук готових до відсічі турків. А далі справа техніки – бунт, чорна рада, швидкий суд і страта. Все, дорогу до жаданої булави відкрито й не потрібно очікувати наступного Різдва, коли рада обиратиме майбутню старшину. У процесі буремних подій позбуваєшся конкурента, якому б скоріш за все програв у симпатіях козаків. Ми обидва знаємо Січ настільки, щоб зрозуміти: за сприятливих обставин все могло б чудово скластися для того, хто замислив подібне.
– Хто ця наволоч?! – голос Івана Нагнибіди лунав глухо, а інтонація не віщувала невідомому заколотнику нічого доброго.
– А це якраз друге питання, – розвів руками Семен. – І відповіді на нього я поки не маю.
– Як не маєш? – блиснув оком кошовий. – Тобто все тобою розказане – лише припущення? Жодних імен?
– Я не характерник, батьку, – широко посміхнувся Паливода. – Не чарівник. А людина, яка замислила проти тебе недобре, має достатньо засобів, щоб відбити зайвий інтерес у будь-кого, хто ставитиме незручні запитання. Тож розпитати не зміг, не гнівись. Проте…
– Що? – кошовий сопів, немов ковальський міх.
– Проте я люблю обдумувати свої кроки наперед. Тож коли кошовий отаман каже, що Семен Паливода є одним із блазнів, які вирішили надерти один одному чуба, я розумію, що роблю все вірно. Адже ніхто не здогадався про справжні мотиви моєї вистави.
– Вистави?
– Я про поєдинок. Адже не задля пустої слави, навіть не заради виграшу коштовної шаблі було розпочато двобій, батьку!
– Для чого ж? – Нагнибіда слухав Семена, лише час від часу вставляючи короткі запитання.
– Для того, щоб моя поява на Січі була помічена. Так швидше розійдуться розмови, що Семен Паливода привіз украдені в кошового отамана гроші. Тисячу флоринів.
– Тобто ти хочеш сказати, що крадіжка уже не є нашою таємницею? – блиснув оком кошовий.
– Саме це, батьку.
– Але ж ми домовлялись!
– Так було потрібно і про це мав подбати мій помічник, Микита. Ти мав змогу бачити його під час нашого минулого візиту.
Кошовий, пригадуючи, похитав головою.
– Так, пам’ятаю. Хлопчина в чернецькій сутані. Здається, бурсак.
– У минулому. Козацьке життя йому більш до вподоби. Отже, він розповів натовпу про крадіжку. Для тебе новина зараз несе більше позитиву, ніж негативу, адже гроші повернуто в казну. А людина, про яку ми говорили, отримала приховане повідомлення – її викрито. Якщо додати той факт, що його найманець, той самий «будівничий», зник без сліду, у нього достатньо причин для тривоги.
– А він зник без сліду?
Паливода дістав люльку і посміхнувся.
– Не для всіх. Дехто в Черкасах знає про його місцезнаходження достеменно. Але не наш злочинець. Тож маю всі підстави сподіватись, що саме цієї ночі він полишить Січ. Радив би, не привертаючи зайвої уваги, розіслати у степ дозори. Клянусь гонором, до ранку ми дізнаємось, хто замислив зжити тебе зі світу.
Кошовий вибив згаслу люльку до ніжки столу, відкашлявся і владним голосом покликав:
– Джуро! А ходи-но сюди, скурвий сину…
Розділ ІV
Плавні, які неподалік від острова Базавлук оточували стрічку Дніпра пасмом очерету в кілька верст завширшки, нічної пори жили своїм буйним життям. Шелестіли високими стеблами очерету, плескотались, кричали голосами численного птаства й позирали на козацький дозор прихованими очима хижаків. Сила-силенна живності переживала у мороці місячної ночі свої маленькі тріумфи й трагедії. Десь рились у пошуках їжі дикі вепри, сторожко поводила вухами сповнена грації лань. Вагалась, чи напитись води, чи кинутись навтьоки. Темними тінями вишукували здобич вовки й діловито будували свої заплави трудяги-бобри. Звідкись чувся навіть рик ведмедя, що невідомо в яких справах гуляв болотистими плавнями. А над усім цим царював потужний жаб’ячий хор.
Семен притримав коня, насолоджуючись краєвидами нічних плавнів. Погода видалась тихою, а темний купол неба, на якому під час заходу сонця гуртувались купчасті білосніжні хмари, на ніч очистився і вкрився міріадами зірок. І серед тисяч блискучих вогників немов щедрими мазками невідомого живописця розлігся рукав Чумацького Шляху. Микита, який тримався поруч, теж замилувався картиною нічного неба в супроводі симфонії нічних плавнів. На деякий час обидва навіть забули, з якою метою приїхали. Втім, дійство відбувалось недовго – за чверть години зійшло бліде око повного місяця, приховуючи зоряне різноманіття. Слідом за цим хропіння коней, брязкання упряжі й тихі розмови запорожців повернули їх з небес на землю, примушуючи спостерігати за більш прозаїчними речами, аніж зорі над головою.
Семен прислухався. Неподалік лунав притишений голос кошового. Отаман особисто очолив один із роз’їздів комонного козацтва, які вийшли у степ. Збори, з огляду на той факт, що здобич у жодному випадку не можна було злякати передчасно, зайняли увесь вечір. Кошовий і кілька його вірних джур збирали лише тих запорожців, до кого мали цілковиту довіру. Але навіть їм не розповідали про справжню мету виходу. Усі, окрім Семена Паливоди, самого кошового отамана і Микити, а також дев’ятьох очільників козацьких чат, вважали, що полюватимуть на татарський чамбул, який несподівано з’явився в безпосередній близькості від Січі.
Семен видобув із кишені каптана схожий на цибулину срібний годинник. У непевному світлі місяця зміг роздивитись стрілки. Вони вказували на першу годину по півночі. Ще за півгодини місяць підніметься у височінь і плавні засяють немов на долоні. Тож невідомий злочинець, ким би він не був, повинен з’явитися зараз або ніколи. Втім, другого Семен не припускав. Він надто гучно з’явився на Січі, а за годину після бою з Обухом у всіх шинках січового передмістя тільки й було розмов, що про тисячу флоринів, які Паливода повернув у казну, упіймавши будівничого, який виявився шахраєм. Тому, хто розпочав усю цю непевну справу, стало недобре. А коли додати, що заколотник не знав, чи розкрив його ім’я упійманий, вихід залишався один – бігти світ за очі. Адже тут на нього очікувала люта смерть на шибениці чи на гаку. Він, звичайно, не міг знати, що, на превеликий Семенів жаль, справжнього імені заколотника злодюжка не розкрив. Коли його допитували в черкаській в’язниці, куди той потрапив завдяки проханню Семена Паливоди, з’ясувалось, що горе-будівничий просто не знав імені, називаючи свого замовника «його ясновельможність». Проте, як справедливо вважав Семен, паніка мала зробити решту справи й очікувати залишилось недовго.
Він не помилився. Щоправда, примхлива фортуна посміхнулась не настільки приязно, як на це можна було розраховувати, але й не повернулась спиною. Не було погоні й бійки, не було куль, які шипіли біля скроні, не лунав дзвін мечів. Усе відбулось більш прозаїчно. Втім, кулі були, але пізніше. Коли місяць видряпався на небосхил, до Івана Нагнибіди під’їхав джура з доповіддю, що трьома верстами західніше козацька чата затримала військового суддю Пилипа Дрозда, який не міг пояснити, з якою метою серед ночі зібрався їхати в невідомому напрямку.
– Де він?! – вихопилось у кошового.
– Там, де затримали. Батько курінний дав наказ його роззброїти і їхати до вас зі звісткою.
Недобрий погляд кошового був легко помітним крізь морок місячної ночі.
– Суддя! Але чому?!
– Можливо, він сам про все розповість, – припустив Семен.
Іван Нагнибіда вдарив коня острогами, наостанок заявивши:
– Що ж, поїдемо до нього на поклони. І вір мені, Паливода, він усе розповість!
Їхали риссю крізь степ і примарне місячне сяйво. Першим – кошовий отаман, який ледь приховував лють і нетерпіння, за ним решта загону. Попереду помітили, нарешті, світло смолоскипів і кількадесят вершників, що завмерли серед поля, очікуючи. Наблизились.
Пилип Дрозд, п’ятдесятилітній товстун, якого Семен звик бачити сповненим пихи й розуміння особистої важливості, цієї миті так не виглядав. Скоріше був схожим на загнаного звіра. Він переводив погляд з одного козака на іншого, крутився в сідлі й смикав за повід, від чого кінь теж змушений був крутитися з боку на бік. Його обличчя з насунутою на лоб шапкою вражало виразом розгубленості навіть у мерехтливому світлі смолоскипів. Коли Дрозд помітив кошового, завмер, пустивши повід. Очевидно, зрозумів, що опиратись далі немає сенсу.
– Отже, ви все спланували? – видихнув якось тужно.
– А ти як думав, пане суддя? – відповів запитанням на запитання Нагнибіда. – Мислив тихцем нас покинути, а ми ні сном ні духом? Ні, голубе! Не можемо тебе пустити, не попрощавшись.
Дрозд спробував посміхнутись, що йому не надто вдалось.
– Ти дурень, Нагнибіда. Завжди був дурнем. Така людина, як ти, не може носити булаву кошового отамана.
Кошовий посміхнувся недоброю посмішкою.
– Чому ж? Козаки інакше вважають, тому й обрали. Рада обрала, під знаменами, вільними голосами й при арматі17!
Військовий суддя приречено зітхнув.
– Козаки… Сірома! Такі ж голодранці, як і ти, Нагнибіда. Як же я вас усіх ненавиджу! Чому ви повинні вирішувати за мене? Чому маю коритись тому, у кого ні шеляги за душею?
Голос кошового наповнився металом:
– А тобі, дуко18, голодранці не до вподоби? Від них вернеш свого шляхетного носа? Дарма! Січ завжди була обороною для будь-кого. Чи ти шляхтич, чи козак, а чи кріпак. Не питалась, у кого скільки золотих за душею. Лише в Бога віруй та Україну люби! У тебе, бачу, не так? Що ж, я справді старий дурень, коли ти у мене майже рік за військового суддю був.
Кошовий говорив голосно, майже перейшов на крик, але Дрозд його вже не слухав. Погляд військового судді прикипів до Семена, який спокійно сидів у сідлі поруч з кошовим.
– Ти… Все ти, клятий! Я все продумав! Усе прорахував, але ти, мерзотник, повинен був сунути свого носа у мої справи! – заверещав Дрозд і в руці в нього з’явився пістолет.
Семен навіть не думав тікати або ухилятись. Марно. Від нього до заколотника не більше п’яти кроків, а той, судячи з усього, жартувати не збирався. За коротку мить, що минула від першого крику «зброя!» до пострілу, він устиг лише подумати, що Дрозда погано обшукали. І все виглядатиме дуже кумедно, коли затриманому вдасться застрілити свого кривдника, перебуваючи в оточенні двох десятків запорожців.
Постріл пролунав оглушливо, а іскри з пістолетного ствола опалили обличчя. Куля пролетіла зовсім поруч, хоча Семен не зміг би сказати, чи чув її свист. За мить пролунав другий постріл, Пилип Дрозд відсахнувся, впустив пістолет і важко завалився набік, упавши під ноги власному коневі. У тиші голосно співали цикади, заступивши притихлий жаб’ячий хор. Семен поглянув на кошового й помітив у нього в руці великий рейтарський бандолет19, з дула якого вилась цівка диму.
– Скурвий син, – резюмував Нагнибіда, заховав бандолет у кобуру на сідлі й заходився накладати люльку. – Надто легко помер.
Семен відкашлявся:
– Він на це розраховував. На добраніч, батьку. Щось я втомився.
Він повернув коня і в супроводі Микити поїхав туди, де місяць відвоював у темряви громаддя січової фортеці. Там горіли вогники смолоскипів і невидимі вартові вдивлялись у морок, насторожені стріляниною. За спиною почув голос кошового:
– Паливодо!
– Так, батьку, – притримав коня Семен.
– Я твій боржник.
– За все розраховано.
Кошовий неквапно похитав головою:
– Гроші – пил. Я твій боржник.
– Як скажеш, отамане.
Розділ V
Коні налякано захропіли, а передня пара навіть спробувала звестись дибки. Ридван, який до цього плавно похитувався, долаючи темряву ночі, зупинився. Адам Ієронім Сенявський прокинувся й від несподіванки вдарився головою об спинку дивана, на якому сидів. Відкашлявшись, невдоволено гукнув:
– Що там відбувається? Чому стали?
Замість відповіді до нього долетіло цьвохкання батога й крики кучера, якими той намагався примусити коней рухатись. Залишки сну після смачної вечері в замку розтанули, немов передранкова імла. Сенявський смикнув завісу на бічному вікні ридвана й спробував роздивитись, що відбувається.
Обабіч шляху, що вів від Меджибожа до лісової резиденції пана старости, яку останній звик іменувати мисливським будинком, тяглись лісові нетрі. Зараз, залиті непевним світлом повного місяця, вони виглядали таємниче, навіть моторошно. Спочатку Сенявський не міг роздивитись там жодного руху, але за мить відсахнувся від вікна, налякавшись руки в шкіряній рукавиці, яка постукала у вікно.