Гриміли музикою, дзвеніли келихами, гомоніли піснями всі шинки, льокалі, касино і ресторації, веселий галас розганяв лихі чутки, львівський люд віддавався шаленим забавам до самозабуття – немов останній раз в житті.
Лише питомці греко-католицької духовної семінарії не мали можливості забутися, цієї неділі за кару не випустили їх навіть на прохід: черговий префект виявив у рефектарі23 замасковану вазонними квітами бочку з пивом. До самого обіду він особисто, не повідомляючи ректора, вів слідство й, так і не дізнавшись, хто вкотив до їдальні бочку і звідки вона взялася, велів її реквізувати, наклавши на питомців цілоденний карцер.
Семінаристи з нудів тиснулися до заґратованих вікон, щоб хоч насміятися вволю з перехожих і цим скоротати час, хтось згадав про пошесть, та з нього насміялися, мовляв, у ці плісняві мури не захоче увійти навіть холера.
А перед вечором, коли вже найзухваліші урвителі знемощніли від насмішок і реготу над мужиками і євреями, побачили питомці дивну метушню на вулиці. Двоє міських слуг у цератових балахонах з капюшонами витягали гаками через віконце з сутерин мертву людину. Коли труп уже лежав на тротуарі, один слуга всипав досередини відро вапна. На вулиці стояв запряжений шкапами віз – це приїхав пан Курковський, львівський візник погребальних караванів. Цього разу він прибув чомусь звичайним возом, яким вивозили сміття.
Міські слуги зачепили гаками трупа і, розгойдавши, кинули його на віз, і аж тоді питомцям стало зрозуміло, що трапилося. Панічний страх перед такою зримою і близькою смертю від найстрашнішої хвороби відкинув їх від вікон. Холера ще нині проникне крізь мури семінарії, а семінарія наглухо закрита, префект, напевне, вже п’яний, сидить з кухарями на кухні й допиває з ними їхню бочку пива!
Зчинився рейвах. Питомці миттю повибігали в коридор, з коридора – на подвір’я, кинулися до замкненої брами, почали шпурляти в неї цурками, камінням, бити ногами; урвителі вивели з кухні п’яного префекта, той клявся, що ключів не має, тоді його зв’язали і, вирвавши з городу щепу, посадили ненависного грабіжника на прикорінь, на мить забувши про холеру, мстили йому за випите пиво. Тягали по подвір’ї і горланили: «Пан префект їде на сейм!»
Кумедне видовище на якийсь час збило хвилю страху, але ненадовго: питомці знову згадали про трупа, якого викидали гаками на віз, роздобули з дровітні колуни і виважували ними браму. Педель24 дав знати ректорові – отцю Теліховському. Той цілком розгубився, послав педеля на Юрську гору до митрополита, педель не застав його ексцеленції – він десь, очевидно, забавлявся, – а питомці, виваживши браму, висипали на вулицю і розбіглися по місту, сповіщаючи людям страшну новину. Люд, на диво, сприймав викрики семінаристів спокійно, гадаючи, певно, що це чергова їхня витівка.
Львів забавлявся. «Пекелко» на Льоншанівці спорожніло, весела юрба рушила вниз по Личаківській. Забава продовжувалася, всі ж бо мали в кишенях бльочки на виставу.
Перед вів Міхал Сухоровський. Гурт охочих потрапити на виставу збільшувався, до отамана клепарівських волоцюг підбігали молоді, а то й старші мешканці Личакова – Сухоровський на ходу виймав з нагрудної кишені розквітчаної свити бльочки, простягав то в один, то в другий бік руку з циліндром, в який падали мідяки; люмпаки бігли попереду, сподіваючись, що пан Міхал хоч одного з них милостиво візьме за комір і пропустить поперед себе в проході – він завжди так робив, іноді навіть двох проносив у руках.
Натовп не квапився, до початку вистави було ще трохи часу. Коваль Йосип з Круп’ярської витинав на мандоліні личаківського штаєра, йому безладно й пискливо підспівували дівчата, а хлопці після кожного ріденько виконаного куплета дружно вигукували приспів, аж вікна в будинках дзеленькотіли:
Тим часом біля касино Гехта чинився бедлам. Семінаристи, які перебігли із страшною вістю всю Хорунщизну й Гетьманські вали і не змогли своїми викриками спам’ятати байдужу публіку, повернули на Сикстуську й помчали в бік Єзуїтського городу, скраю якого, навпроти вікон касино, стояв довгий ряд панських ридванів і карет.
Їх зупинили поліцаї, проте служителів порядку було надто мало, вони не зуміли відразу розігнати роз’юшених семінаристів, тож мусили відступити до самого входу, утворивши ланцюг. Питомці напирали на поліцаїв і без упину скандували:
– Холера в місті! Холера в місті! Холера!
Комендант поліцейського плутону26, переляканий не холерою, а можливим гнівом директора поліції Захер-Мазоха, який нині побажав забавлятися в касино, вбіг до залу і при вході наткнувся на актуарія карного суду Іґнаци Зайончковського: почувши галас, Зайончковський вийшов дізнатися, що трапилося.
– Що за непорядок, холера б вас побрала! – гаркнув на коменданта.
– Холера, вашмосць… – белькнув жандарм.
– Що, що?
– Там семінаристи, вони викрикують, що в місті зараза…
– Розігнати! Виклич допомогу!
Актуарій стривожився. І не через пошесть. Що в місті є вже смертні випадки, про це давно відомо: назначено службу – лікарів, грабарів. Трупи наказано вивозити на заміський цвинтар, заливати карболом ями, а помешкання, звідки винесли мертвого, засипати вапном. Зайончковський побоявся гніву губернатора, який зволив нині бути на балу-маскараді в касино Гехта.
Грала музика. Леґіонери в наполеонівських мундирах, цивільні кавалери в чудернацьких масках водили дам, одягнутих у єдвабні й газові сукні; дами мали маски тільки на очах, щоб не приховувати своєї зваби, і щасливий був той кавалер, якому партнерка дозволяла зняти з його обличчя лик мурина, розбійника, диявола або тигра.
У крайній ложі його ексцеленція віддихувався після невпинного стрибання через шнурок. Граф Едмунд Ржевуський проходжувався у фойє з індійським князем Соломоном Бальзаміном і запрошував його відвідати Підгорецький замок: затишність, терасові сади, дрімучий ліс довкола нагадають князеві Аракан – просив поїхати таки сьогодні. Барон Йов’яльський спав у ложі, а дочки і зяті танцювали. Губернатор Лобковіц брав з таці, піднесеної лакеєм, келих з вином і одним вухом прислухався до галасу, що глухо бився у вікна знадвору. Поруч з губернатором невідступно стояв директор поліції Леопольд Захер-Мазох.
Іґнаци Зайончковський підійшов до директора, нахилився до нього, той вислухав, примружуючи єдине око, потім повернув голову до губернатора.
– Перший холерний бунт, – прошепотів директор.
– Що ви пропонуєте? – обличчя губернатора було стривожене.
– Для початку закрити людні заклади.
– Усі?
– Для чого? Ті, де брудно. А брудно там, де збирається чернь. І хай його ексцеленція митрополит розпорядиться завтра припинити заняття в семінарії – хоча б на місяць. А питомців розігнати по селах. То звідти йде мор, до речі, всілякий…
– Дійте, – мовив губернатор. – А музика нехай грає, хай сьогодні ніхто ні про що не дізнається.
Галас за вікном стих, панство забавлялося.
Анну Кавецьку вів у полонезі леґіонер без маски. Він заглядав їй в очі, закриті маскою, і шепотів про кохання віршем:
Анна зупинилася в танці, зняла з очей маску, відкинула хвилю каштанового волосся на плече.
– Ви говорите словами Северина Гощинського… – сказала, дивлячись мимо обличчя леґіонера. – А чи знаєте такого його вірша: «Wy, obskurańci, wy, arystokraci, co zasłonieni, jak tarczą, purpurą»?..28 He знаєте… Проведіть мене до вуєчка, голова розболілася.
Коли закоханий леґіонер відійшов ображений, стримано кивнувши на прощання головою, Анна припала до плеча Уруського.
– Я не можу тут більше, вуєчку, їдьмо додому…
– Добре, доню, – зітхнув Уруський. – Вибач, я хотів тобі зробити приємність… щоб ти трохи розвіялася…
– Тут дуже тяжке повітря, голова болить…
– Їдемо, вже їдемо.
Юрба на чолі з Міхалом Сухоровським підійшла до театру. Біля входу стояли два жандарми, спиняли людей, вигукували:
– Не буде вистави, театр закритий!
Такого ніхто не сподівався, ця новина була нісенітною і зовсім неймовірною: гроші ж заплачені, і неділя – раз на тиждень!
– Що за ґранда? – вийшов на східці Сухоровський. – Хто наказав закривати театр і чому?
– А ти мовчи! – гаркнув на Сухоровського поліцай. – Мовчи, бо й до тебе доберемося, фраєре клепарівський! Фіґлями театральними прикриваєшся!..
– Пане лямуре29, – аж обм’як плечистий Міхал, – ви трохи нечемно розмовляєте зі мною… Що такого поганого клепарівці або льоншанівці наробили? Я, добродію, хлопець клявий, і руки в мене чисті… Але бльочки продані… Продані! – впер у поліцая блудний погляд. – Чому театр закритий?
– То не ваша справа – чому, – враз подобрів поліцай. – Сказано: у місті холера, і всі людні заклади закриваються…
– Брехня! – заревів натовп і посунув на поліцаїв. – Усі ресторації і касино аж гудуть! І театр для панів відкриєте, то тільки для нас ніч мала, щоб на вас справжня холера напала!
Сухоровський зовсім не хотів, щоб так сталося, але на нього напирала юрба, він уперся обома руками за одвірки, захищаючи служителів порядку, та натиску стримати не міг і, підім’явши поліцаїв, відчинив собою двері. Він ще переступив нещасних, а натовп цього вже зробити не зумів: топчучи й масакруючи тіла, увалювався в темний зал театру…
Пан Курковський відтранспортовував холерного мерця на заміський цвинтар, що біля Пелчинського ставу. За возом підбігав Ясьо зі скрипкою під пахвою і зі сльозами докоряв понурому візникові:
– Пане Курковський, та що це за нова мода, сакрамент, ховати без музики? Де ж музика, пане Курковський?
Візник вряди-годи повертався і цвьохав батогом, щоб відігнати дурного Яся, бо ж заразиться і рознесе холеру по місту, його всюди повно. Та це не допомагало, Ясьо біг і квилив: похоронна музика, як і військова, була для нього великою розрадою. Пан Курковський, побачивши, що не зможе відігнати Яся, тпрукнув на коней, посадив його біля себе й поїхав далі.
Розділ третій
– Отак, мій колеґо, почалися в мене біди, а власне кажучи, життя, – закінчив свою розповідь Любимський і вичікувально дивився на Маркіяна. – Я потроху все вам розкажу, якраз для вас ця розповідь припасена, я не звірявся нікому. Думав уже – й не треба буде… Нікому нічого не треба… А бачу – не переривається ланцюг. І мав десь початок – до вас і до мене… Тягнеться він з безвістей у прийдешнє й закінчиться, коли молотом розіб’ють вериги… Буде так… Вас цікавить, як я втік із Соловецьких островів? Утік. Та про це колись. А може, й не потрібно… Розкажіть про страту Штоли. Я чув дещо про нього.
– Вам страшно було, коли карали Пугачова?
– Так.
– І бачили себе на його місці?
– Так.
…Він стояв посеред дороги – кремезний, плечистий, у розстебнутому засмальцьованому кептарі, з-під високої крисані, обведеної замість стяжки блискучою бляхою, спадало на плечі смоляне волосся, за широким ременем стирчали два пістолі; стояв, розставивши широко ноги, обома руками сперся на мосянжову бартку, притискаючи долонями до головки топірця держак гарапника, з якого звисало мало що не до землі переплетене дротом мотуззя, і, здавалось, принишкли перед цією зловісною постаттю: з лівого боку Черемоша пологі Устєріки і Красноїлля, яке поп’ялося направо угору понад Дідушковою річкою, і навіть Голови, що ген у далекій імлі досягали неба лисими кичерами.
«І це був Мирон Штола?» – нетерпляче перебив Маркіяна Михайло Базилевич, оглядаючись; у кімнаті не було нікого, хлопці сиділи на ліжках один навпроти одного, Маркіян упівголоса розповідав.
Він стояв надто впевнений у своїй силі, так не міг поводитися опришко, який мав за собою тільки полохливі далекі недеї30 і мовчазних бідарів, які хіба що свічку явно ставили в церкві перед угодником за здоров’я або ж за душу опришка – хто там знає, за кого бідний свічку ставить, а на людях навіть не згадували і тричі до перших півнів відрікалися від опришків, бо страх великий мали – стоїть он в Устєріках мандаторня Грдлічки, а під нею дванадцять пивниць-катуш, де придумано для людей таке пекло, до якого не міг би домислитися найкращий богомаз, що для притворів і бабинців малює Страшні суди.
Так не міг поводитися опришко, за цим чоловіком мусила стояти влада, може, навіть мандатор Грдлічка; віком чоловік був десь під сорок, обличчя мав пооране ритвинами і від вітрів синювате, очі важкі, але в цю мить допитливі і жваві – він з цікавістю і зверхньою лукавинкою дивився на двох паничів, що йшли дорогою, стомлені червневою спекою, з вузликами за спинами.
Маркіян та Іван мовчки зійшли на край дороги, на сам краєчок, вже й боком терлися об високий берег, а чоловік і гадки не мав їх пропускати, він ступив убік широким кроком і так стояв – дивився упритул на хлопців, спершись на бартку всією вагою тіла.
– Хто єсьте? – запитав чоловік.
– Ми академіки, – відказав Маркіян і глипнув на Івана: той зблід, стояв з опущеними руками, стривожений.
Чоловік голосно реготнув, аж луна вдарилась об скелю, та миттю згасла посмішка на борознуватому обличчі, воно спонурилось, чоловік пронизав темним поглядом хлопців і спитав:
– Чого ж ви сюди приплелись? Науку свою несете?
– Ні, самі вчимося, – спалахнув рум’янець на обличчі Маркіяна, а в Івана затремтіли губи.
– Вчитесь? – Чоловік розігнувся, опустив ліву руку з гарапником. – Чого ж ви вчитесь тут, у горах: палити, рубати, красти, а ци опришкувати?
– Ми пісень вчимося, – сказав, продираючи сухий хрип, Іван.
Чоловік знову коротко реготнув і змовк.
– А куди справилися? – спитав.
– До Вижниці.
– А-а, то інша справа. Ідіть, ідіть, туди ниньки багато з’їжджається всіляких, щоб на завтра встигнути. Там бу-у-уде на що дивитися, і таких пісень наслухаєтеся, що мой-мой!
Він відступився, а коли хлопці квапно проходили мимо нього, притримав цупкою рукою Маркіяна, що був крайній, і мовив:
– Лиш не пробуйте тутешнього хлопа дурного вчити, йому нині, опріч гарапника, нічого більше не треба. Ви зрозуміли мене? Це я вам сказав – Юріштан!
«А хто такий Юріштан?» – запитав Базилевич, ближче присуваючись до Маркіяна. «Я розкажу тобі… А тоді ми підтюпцем пішли, майже побігли, бо про Юріштана встигли вже всілякого наслухатися, а коли сховалися за поворотом, я сказав Іванові: «Скоро і в нас будуть свої Шафарики, Коллари, Міцкевичі і Пушкіни… Бачиш, як б’ють, і не лише чужі… А ти казав, що мало…»
Де тільки ночували – слухали страшні розповіді про Юріштана. В Устєріках камеральним мандатором був Грдлічка, а в Грдлічки отаманом пушкарів – Юріштан. Бо без мандатора нема ні панщини, ні шарварку, ані податку, без нього й рекрутів цісареві не доставлять, а мандатор без пушкарів не дасть собі ради з опришками. Пушкарів – гірських стрільців – знайти легко, бо за трьох спійманих опришків казна виплачує п’ятдесят дукатів золотом, дає мундир і по десять крейцарів на днину.
Грдлічка знайшов Юріштана аж у Кутах, де він панам груби розтоплював, а прославився тим, що доньку за дівочий гріх цілий рік тримав прив’язану у стайні до жолоба – такий не дасть попусту опришкам, а в Розтоках Волоських появився новий ватаг з тридцятьма леґенями – Мирон Штола, що серед білого дня забрав у пана Скарбка все золото, яке пан мав дома, спродав його на Волощині, гроші ж у Головах, Барвінковому і в Білоберізці бідним роздав, а на буковинській плоскій кичері Ігреці гульбища справляв, на яких опришки стріляли з пістолів, аж дими стелилися над горами. Тож Юріштан з ротою пушкарів шість років полював за Штолою, аж поки не впіймав.
Іван і Маркіян слухали й не записували цих розповідей. А гуцули вечорами пошепки розповідали про страшного Юріштана, який у Грдлічкових катушах людей, запідозрених у зв’язках з опришками, кує на останнє вогниво: зв’язує руки спереду, а лікті скручує ззаду, щоб зійшлися; задирає ноги поза шию і сковує; кожному, хто не поклониться Грдлічисі, дає двадцять п’ять буків; власну жінку за зраду водив, обтикану віниччям, на храми і ярмарки, а синів, які від нього втікали, покульчикував, мов телят.