Франческо Петрарка
До нащадків моє послання
Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського
(Сповідь)
Таємниця його недуги
Мода: То мадам теж петраркістка, подібно до тих італійських ліриків XVI або XIX сторіччя?
Смерть: Я люблю вірші Петрарки, бо серед них подибую свій Тріумф1, і взагалі, там усюди про мене згадується.
Джакомо Леопард.Діалог Моди зі Смертю
Франческо Петрарка помер у ніч з 18 на 19 липня 1374 року – за день до свого 70-літнього ювілею, з пером у руці, над рукописом книжки про Цезаря до циклу «Життя славетних мужів». Помер у власному будинку, в Аркві під Падуєю, де жив в оточенні рідних – дочки, зятя й онуки. Помер у незгасному розквіті слави: коли, за два роки до того, в час однієї з тодішніх місцевих воєн, він повертався додому річкою По, ворожі армії припиняли бойові дії і пропускали кортеж поета з маршальськими почестями. Помер… За життя він часто думав про смерть, писав про смерть… а слави у віках зажив як ніким і ніколи не перевершений поет кохання.
На початку третього тисячоліття, точніше, у 2004 році, на який припало сімсотріччя від народження Франческо Петрарки, вирішено було вшанувати пам’ять славетного поета гідно доби високих технологій, а саме – відтворити його матеріальний образ, застосувавши найновітніші наукові методи. Надто що останки основоположника гуманізму майже всі сімсот років дбайливо зберігались у мармуровій гробниці в центрі містечка Арква, здавна перейменованого на Арква-Петрарка. Прах переносився тільки у 1943-му, через бомбардування, у венеційський Палац дожів, а 1946 року реліквію повернули на місце вічного спочинку.
Проте на світову культурну спільноту чекало розчарування: виявилося, що разом з автентичним скелетом у саркофазі зберігається чужий череп – жіночий і років на сто старший. Коли, хто і навіщо підмінив голову в гробниці Франческо Петрарки, напевне залишиться загадкою, а портретні риси поета так і не буде науково засвідчено. Щоправда, вигляд скелета підтверджує, що Петрарка був на голову вищий не тільки від своїх, але також від пересічних наших сучасників (на зріст він мав, як видається, під 190 см)2.
Згадка про цю безперечно прикру історію не була б тут доречною, якби не відбувалося щось подібне також з уявленням про Франческо Петрарку як літературну та історичну особистість. Він рано зажив слави, життя його відоме в усіх подробицях, надзвичайно багата літературна, епістолярна і наукова його спадщина збереглася, але і факти його життя, і творчість, і роль в історії культури сприймались і сприймаються по-різному; нерідко судження є діаметрально протилежними, що робить образ «отця гуманізму» доволі суперечливим. Наочним залишається тільки велетенський масштаб цієї постаті, добре помітної навіть з відстані понад семиста років.
Один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, що не довчився в університеті і так і не навчився читати грецькою; славетний латиніст, латинськими творами якого найближчі нащадки скоро перестали цікавитись; прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами і монархами. Спробуймо визначитись бодай з основними рисами цієї загадкової особистості.
Пишучи про Петрарку, літературознавці нерідко по факти біографії поета просто відсилають читача до хронологічних таблиць, настільки його доля неспокійна і настільки детально вивчена (хоча якийсь знавець відбувся заувагою, буцімто «біографія поета небагата на зовнішні події»). І на початку хронологія подій видається цілком закономірною для тієї доби.
Спадкоємець династії флорентійських нотаріусів, він народився 20 липня 1304 року в Ареццо, що коло витоків річки Арно, куди його батьки, котрі належали до партії білих ґвельфів (помірних прихильників папи), втративши все своє майно внаслідок політичних заворушень у рідному місті, змушені були тікати з Флоренції чорних ґвельфів (радикальніших папістів) під захист ґібеллінів (прихильників імперії). Елетта Канджані і П’єтро ді Паренцо ді Ґарцо делль’Інчіза, званий сер Петракко, опинились у вигнанні разом з однопартійцем Данте Аліг’єрі і, як вважають, мали з ним дружні стосунки. Зв’язок символічний і надзвичайно вагомий, з огляду на те, що двоїна «Данте і Петрарка» зробилася своєрідним фразеологізмом. Про цю літературну наступність, – якої сам Петрарка ніколи не помічав і не бажав бачити, – написано томи, але ми скористаємося з місткого образу, створеного Миколою Зеровим (до речі, одним з перших перекладачів Петрарки українською) у формі сонета, також надзвичайно символічній для цього наступництва.
Данте
Показово, що оповідачем у цій картині є «чарівник Вергілій» – ім’я з двох слів, що, чималою мірою, визначає все життя Франческо Петрарки. Рукопис ХІІІ сторіччя – твори Вергілія з коментарями Сервія – практично єдине, що він отримав у спадщину. Вергілій, що водив Данте колами Пекла, Чистилищем і сферами Раю, Петрарку веде земним життям. Вергілій разом з Цицероном (не без участі Конвеневоле да Прато, наставника з риторики і граматики) з отроцтва прищеплюють Франческо смак до давньоримської літератури. Згодом, як своєрідне наслідування Вергілієвій «Енеїді», виникне задум поеми «Африка». Ще згодом він змушений буде покинути улюблений Воклюз, оскільки, зокрема й через захоплення Вергілієм, папа Інокентій VІ вважатиме його небезпечним «чарівником». Але все це потім.
Заняття юного Франческо і його молодшого брата Ґерардо з Конвеневоле да Прато відбувались у Карпантра, прованському містечку в політичній орбіті Авіньйона, тодішнього центру католицизму, місця французького полону пап («вавилонського полону», за влучним висловом Петрарки, який згодом нещадно критикував розкіш і звичаї папського Авіньйона), де, нарешті, осіла родина флорентійських вигнанців, після Ареццо, Інчізи, Пізи і невдалих спроб відвоювати втрачене становище у Флоренції.
Сер Петракко, керуючи освітою сина, вирядив його в Монпельє, на вивчення юриспруденції, яку юнак на все життя зненавидів не менше, ніж Авіньйон. Він сам потім змалює випадок, коли батько, приїхавши у справах в Монпельє, вирішив перевірити старанність сина в навчанні, і, застукавши його за студіюванням древніх, кинув шкідливі книжки у вогонь. Юнак у відповідь розридався, і розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примірник Вергілія і «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньї, але з перервами, і тільки до батькової смерті.
Осиротіли брати Франческо і Ґерардо доволі рано: на час батькової смерті старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, їхня «найкраща мати в світі», померла молодою. Франческо написав на її смерть одну з перших своїх поезій: 38 рядків, за числом прожитих мамою років.
Видається, саме завдяки батьковим авіньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «світського каноніка», що давало йому сякі-такі засоби до прожиття і не передбачало особливих турбот. Взагалі, відтоді синекура – у тій чи іншій формі – давала йому якщо не цілковиту незалежність, то, принаймні, можливість займатись тим, що серцю любо, і світський канонік Франческо, понад усе цінуючи особисту свободу, до кінця життя полював на нові приходи-канонікати (sine cura, буквально – «без турбот»: своєрідна папська стипендія, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському університеті і покрутившись при Папській курії, він набув корисні знайомства, зокрема з родиною Колонна – нащадками аристократичного давньоримського роду.
Інша біографічна подробиця, визначальна, увійшла в шкільні підручники і згадується навіть у найкоротших словникових статтях, де між інформацією про дату та обставини народження і про дату та обставини смерті неодмінно буде сказано, що «в літо Господнє 1327, зранку 6 квітня, у соборі Святої Клари, в Авіньйоні» Франческо побачив Лауру, кохання до якої вилилось у кількасот поезій, які він писав усе життя і які визначили розвиток європейської поезії на кілька сторіч.
Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнства – Блаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.
Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точніше – геть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.
На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Аліг’єрі. Обидва флорентійські вигнанці, обидва приречені на роки поневірянь, обидва оспівують свою ідеальну обраницю – Беатріче, Лауру, – обидва знаходять прихисток при дворі то в одного, то в іншого можновладця. Обидва навіть померли в колі дітей, яких мали від тих жінок, з якими не жили і яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнішніми подібностями ховаються глибокі розбіжності.
Безперечно, доля вигнанця відбивається на особистості. Але, напевне, не одне й те саме – стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батьківщина – це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вітчизна – це мрія, до якої йому вільно прагнути. Він ніколи не нарікає, як Данте, на «солоний хліб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи містами Апеннінського півострова, відчуває себе вигнанцем на італійській землі, то Петрарка любить Італію, не виокремлюючи в ній «малої батьківщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, розділена на – часто ворожі одне до одного – королівства, князівства, дукати, маркграфства, – це Європа без меж і без кордонів. Кордони він просто ігнорує. Сьогодні про Петрарку починають дедалі частіше говорити як про «першого європейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського університету, «ми можемо сприймати Петрарку як тріумф європейського громадянства, яке він сам запровадив, а продовжили його послідовники: в Італії, ясна річ, усі петраркісти, а в Європі Шекспір та інші, аж до сучасних. Навіть у недавні часи були поети, як […] Мандельштам, […], що написали дивовижні сторінки про Воклюз, акурат імітуючи Петрарку»3.
Зрештою, найрідніший дім він знайшов собі не в Італії, а там, де найбільш затишно почувався, – у невеличкій долині серед гір Провансу, що так і називається: Воклюз – «Міжгір’я» (Vaucluse, фр.). Тут, у містечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справді б’є джерело, з якого народжується річка Сорґ, або італійською Сорґа (згадаймо принагідно оту річку з сонета Зерова), були написані, замислені, початі найрозкішніші шедеври, малі й великі. З малих найяскравіше відбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцоні «Chiare, fresche et dolci acque» (126):
Разом з братом Ґерардо Франческо зійшов на верхівку однієї з гір Воклюзу, Мон-Ванту («Вітряної гори»), що височіє на 1912 м над рівнем моря і добре відома вболівальникам «Тур де Франс» як частина маршруту престижних велоперегонів і місце загибелі необачного британця Тома Симпсона. Оскільки Петрарка детально змалював це сходження і вказав точну дату – 26 квітня 1336 року, – воно вважається першим зареєстрованим в історії, що дозволяє деяким «фанатам» шанувати Франческо Петрарку також як «отця альпінізму». Насправді сам Петрарка надавав цьому сходженню іншого значення, про що мова трохи далі, оскільки подія ця, за деякими обставинами, пов’язана з написанням «Таємниці», саме того твору, що пропонує читачеві дане видання.
Однак далі в житті Франческо Петрарки відбувається подія не тільки значима, але набагато публічніша за все, що траплялося з ним досі: дійство, що розтяглося, в цілому, на кілька тижнів: увінчання Петрарки в Римі навесні 1341 року золотим лавровим вінком як короля поетів. Звісна річ, цей епізод не обминає жодна біографія поета, та й сам він не пропускав нагоди прямо і непрямо про нього згадати. Разом з тим, відшукати якісь конкретні подробиці практично неможливо, внаслідок чого доволі поширена думка, буцімто вся історія з увінчанням чи то вигадана, чи то дуже перебільшена. Насправді підстав сумніватися в самому факті «коронування» немає, але загадок навколо нього чимало. Річ у тім, що традиція увінчання лавром, пов’язана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захиріла ще за кілька сторіч до народження Франческо Петрарки і відновилася, фактично, тільки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньї від такої честі відмовився). Хто був автором ідеї такого вшанування, точно невідомо: зі свідчень самого Петрарки можна зрозуміти, начебто звістка про церемонію заскочила його зненацька… Причому йому було запропоновано коронуватись на вибір – у Римі чи Парижі. Що вибрав поет? Він поїхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду… і той запропонував йому відбути церемонію в Неаполі. Петрарка ввічливо відмовився і, прийнявши від монарха у подарунок підбиту горностаєм багряницю (символ королівської шляхетності), вирушив у Рим.
Нам сьогодні видається законним і обґрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньєре», взірця поетичної майстерності на всі часи. Але в 1340 році збірки ще не існувало (принаймні, в репрезентативному вигляді). Більше того, літературознавці й біографи охоче цитують слова поета, який називав «дрібничкою» свої поезії італійською, на противагу своїм же творам, написаним латиною. Наскільки щирою була така оцінка, ми ще побачимо, але вона підтверджує, що не любовна лірика італійською стала підставою до римського вшанування. Тоді латинська творчість? Грандіозна поема «Африка» ще тільки писалась, замислювались духовно-філософські трактати. Віршовані послання? Так. Але як для номінації на лаври? Ні. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж іще не завершена. То що ж тоді?
На той час Петрарка вже зажив неабиякої слави як знавець і дослідник античної літератури. Його зусиллями в європейську культуру було повернено загублені твори і забуті імена, а з тими творами та іменами – втрачені ідеї, вчення, знання. Він започатковує інтерес до Платона, він знаходить і коментує рукописи, що перебували поза науковим обігом упродовж багатьох сторіч (щоб не заглиблюватись у ситуацію з монастирськими бібліотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романі «Ім’я Рози» Умберто Еко), він аналізує стилістику мови великих римлян, Цицерона, Вергілія, чого, як видається, не робив до того ніхто. Він відроджує «літературність», стилістичне багатство вжиткової писемної латини (поезію вагантів, за визначенням – усну, тут не займаємо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення їх суспільством. Однак, за браком ліпшої версії, зупинімось на тому, що Паризький університет, ймовірно, прагнув ушанувати обдарованого тоскан ця як перспективного, міжнародного класу експерта з античності (та найбільше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Барді). Що ж до Папської курії, з ініціативи якої, зрештою, було увінчано його на Капітолійському пагорбі в Римі, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останній штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетів читач знайде у посланні «До нащадків», де Франческо сам змальовує свій візит до короля Роберта, який по кількох днях спілкування з гостем і собі заповзявся вінчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маємо доповнити надзвичайно істотною рисою, що її складно передати на полотні чи в мармурі, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактів біографії. В наші дні цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогією, добре всім зрозумілим словом «харизма». Напевне, Петрарка посідав цю рідкісну властивість зачаровувати в особистому спілкуванні.