Барон зиркнув на свій годинник і видав гортанний вигук, що свідчив про розчарування.
– На жаль, більше чекати не можу. Можете собі лише уявити, як зараз усе кипить на Карлтон-Террас. Кожен із нас має залишатися на своєму посту. Я сподівався привезти новини про вашу останню здобич. Хіба ваш Олтемонт не призначив точної години прибуття?
Фон Борк підсунув йому телеграму: «Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання. Олтемонт».
– Свічки запалювання?
– Бачте, він видає себе за механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому з ним коді все позначено термінами автомобільних деталей. Пише про радіатор – має на увазі лінійний корабель, а масляна помпа – це крейсер. Свічки ж запалювання – військово-морська сигналізація.
– Надіслано з Портсмута опівдні, – повідомив секретар, поглянувши на телеграму. – До речі, скільки ви йому платите?
– П’ятсот фунтів дам лише за це доручення. І ще, звісно, виплачую регулярну платню.
– Непогано заробляє. Вони корисні, ці зрадники батьківщини, але якось прикро стільки платити за зраду.
– На Олтемонта мені грошей не шкода. Він чудово працює. Може, я й виплачую йому багато, зате він поставляє «якісний товар», як сам його охарактеризував. Крім цього, він зовсім не зрадник. Запевняю: що стосується ставлення до Англії, то наш найбільш пронімецький юнкер – пташеня порівняно із ображеним американським ірландцем.
– Он як! Він американський ірландець?
– Послухали б ви, як він розмовляє, то у вас не залишилося б сумнівів щодо цього. Не повірите, але я іноді насилу його розумію. Він наче оголосив війну не лише Англії, а й навіть англійській мові. Ви справді більше не можете чекати? Він має бути з хвилини на хвилину.
– Дуже шкодую, але я й так затримався. Чекаємо на вас завтра рано-вранці. Якщо вам вдасться пронести теку зі сигнальними кодами під самим носом у герцога Йоркського, то можете вважати це блискучим фіналом усієї вашої британської епопеї. Ого! Токайське!
Він кивнув на ретельно закорковану, вкриту павутинням пляшку, що стояла на таці разом із двома келихами.
– Дозвольте запропонувати вам келих на дорогу?
– Ні, дякую. А у вас, мабуть, готується забава?
– Олтемонт – витончений знавець вин, моє токайське йому засмакувало. Він дуже самолюбний, легко ображається, доводиться його задобрювати. Авжеж, із ним доволі непросто, можу вас запевнити.
Вони знову вийшли на терасу й попрямували в її дальній кінець. Величезна машина барона, що стояла на протилежному боці, миттю затремтіла й загула від легкого поруху шофера.
– Он там, імовірно, вогні Гариджа, – вказав секретар, одягаючи дорожній плащ. – Усе виглядає так спокійно та мирно. Через якийсь тиждень тут спалахнуть інші вогні, й англійський берег утратить свій ідилічний вигляд. Та й небо також, якщо наш славетний Цепелін дотримає своєї обіцянки. А це хто там?
У будинку світилося лише в одному вікні – там за столом, на якому стояла лампа, сиділа симпатична рум’яна бабуся в сільському чепчику. Вона схилилася над плетивом і час від часу зупиняла роботу, щоб погладити великого чорного кота, що примостився на ослінчику біля неї.
– Марта, служниця. Я залишив при будинку лише її.
Секретар реготнув.
– Вона здається уособленням Британії – занурена в себе й поважно дрімає. Ну, фон Борку, au revoir [1].
Махнувши на прощання рукою, він заліз у машину, і два золотих конуси від фар одразу рвонули вперед у пітьму. Секретар відкинувся на подушки розкішного лімузина й настільки поринув у роздуми про європейську трагедію, яка насувалася, що й не помітив, як його машина, завертаючи на сільську вулицю, заледве не протаранила маленький «фордик», що рухався назустріч.
Коли останнє мерехтіння фар лімузина згасло вдалечині, фон Борк повільно попрямував назад у свій кабінет. Проходячи садом, він помітив, що служниця загасила лампу та лягла спати. Тиша й темрява, що заполонили просторий будинок, були для фон Борка незвичними – його сім’я з усіма нащадками та родичами була великою. Він із полегшенням подумав, що вони всі вже в безпеці, і якщо не брати до уваги стару служницю, яка затрималася на кухні, в усьому будинку він залишився сам. Перед від’їздом треба було ще багато чого привести до ладу, дещо ліквідувати. Він узявся за справу й працював доти, доки його гарне, енергійне обличчя не розпашілося від вогню палаючих паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза – фон Борк акуратно, методично почав перекладати в неї коштовний вміст сейфа. Раптом його чутливий слух вловив гул автомобіля, що рухався здалеку. Він вигукнув від задоволення, затягнув ремені на валізі, замкнув сейф і квапливо вийшов на терасу. Якраз у цю мить біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинилася маленька машина. Її пасажир вистрибнув і швидко попрямував назустріч барону. Водій, кремезний літній чолов’яга зі сивими вусами, зручніше всівся на сидінні, вочевидь, готуючись до довгого чекання.
– Ну, як? – жваво спитав фон Борк, кинувшись до прибулого.
Замість відповіді той із переможним виглядом помахав невеликим пакунком у себе над головою.
– Ще б пак, містере, сьогодні ви вже будете задоволені! – вигукнув гість. – Справа зроблена.
– Сигнали?
– Аякже, як я й писав у телеграмі. Усі без винятку – ручна сигналізація, сигнали лампою, марконі. Певна річ, копії, а не оригінали: було б дуже небезпечно. Але товар якісний, будьте певні.
Він із зухвалою розкутістю ляснув німця по плечу. Той насупився.
– Заходьте, я вдома сам, – запросив господар. – Копії, безумовно, краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, то всі коди негайно б змінили на нові. А як із цими копіями, вважаєте, все гаразд?
Увійшовши до кабінету, американський ірландець сів у крісло та витягнув уперед свої довгі ноги. Йому можна було дати років шістдесят – довготелесий, сухорлявий, риси обличчя гострі, чіткі; невелика цапина борідка надавала йому схожості з дядьком Семом, яким його малюють на карикатурах. З куточка рота в нього звисала наполовину викурена, згасла сигара; ледь сівши, він негайно ж її розпалив.
– Зібралися накивати п’ятами? – зауважив гість, озирнувшись. Погляд його зупинився на сейфі, вже не прикритому завісою. – Послухайте, містере, невже ви тримаєте в ньому всі ваші папери?
– Чому б і ні?
– Чорт забирай! У такій скрині? А ще вважаєте себе шпигуном екстра-класу. Та будь-який злодюжка-янкі розколупає його консервним ножем! Якби я знав, що мої листи закинуть у таку скриню, не був би таким телепнем і не писав би вам.
– Жодному злодюжці з цим сейфом не впоратися, – заперечив фон Борк. – Метал, із якого він зроблений, не розрізати жодним інструментом.
– Ну, а замок?
– Замок особливий, із подвійною комбінацією, розумієте, як це?
– Ні, поясніть мені.
– Щоб відкрити такий замок, потрібно знати певне слово та число. – Фон Борк піднявся й показав на подвійний диск навколо щілини замка. – Зовнішнє коло для букв, внутрішнє – для цифр.
– Нічого собі!
– Не так усе просто, як ви вирішили. Я замовив його чотири роки тому, і, знаєте, які я вибрав слово та число?
– Гадки не маю.
– Тоді послухайте: слово – «серпень», а число – 1914, зрозуміли?
Обличчя американця засяяло від захоплення.
– Оце ви спритно вгадали, хай йому грець! Просто в яблучко влучили! – здивовано вигукнув він.
– Атож, дехто з нас міг уже тоді передбачити точну дату. Ну от, тепер час настав, і завтра вранці я згортаю всі справи.
– Послухайте, містере, ви й мене маєте звідси витягти! Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Мабуть, за тиждень, а то й раніше, Джон Буль встане дибки та почне гарячкувати. Вважаю за краще дивитися на нього з протилежного узбережжя океану.
– Але ж ви американський громадянин!
– Ну, то й що? Джек Джеймс також американський громадянин, а тепер відсиджує свій термін у Портленді. Англійський фараон не буде з вами цілуватися, якщо заявите йому, що ви американець. «Тут у нас свої закони, британські», – ось що він скаже. Авжеж, містере. До речі, якщо ми вже згадали Джека Джеймса… Мені здається, ви не дуже бережете людей, котрі на вас працюють.
– Що ви хочете цим сказати? – різко спитав фон Борк.
– Але ви ж наче їхній господар, еге ж? І маєте наглядати, щоб вони не потрапили в халепу. Це стається постійно, а хоч одного ви врятували? Узяти того ж Джеймса…
– Джеймс сам винен – ви це чудово знаєте. Він був занадто недисциплінований для такої справи.
– Джеймс – йолоп, згоден. Ну, а Голліс?
– Голліс поводився, як ненормальний.
– Правда, наприкінці він трохи схибнувся. Збожеволіти можна, коли з ранку до вечора граєш, як у театрі, а навколо в’ються зграї поліційних гончаків – так і чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера…
Фон Борк помітно сіпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.
– А що не так зі Стейнером?
– Ви не знаєте? Таж його також загребли. Вчора вночі вдерлися в його крамницю, і він сам, і всі його папери тепер у Портсмутській в’язниці. Ви-то втечете, а йому, бідоласі, доведеться розсьорбувати кашу, і добре ще, якщо не повісять. Ось тому я й хочу не зволікаючи перебратися за океан.
Фон Борк був вольовим чоловіком, мав достатньо витримки, але було неважко помітити, що ці новини його схвилювали.
– Як же вони дісталися до Стейнера? – бурмотів він упівголоса.
– Оце справді удар! Може статися ще дещо гірше: того й дивись, вони й мене схоплять…
Примітки
1
До побачення (франц.).