Володимир Сосюра - Гальченко Сергій 3 стр.

Чи ж існувала збірка, що передувала першим двом книжкам В. Сосюри («Поезії» і «Червона зима»)? Чи могла вона зникнути безслідно, не потрапивши навіть до бібліографічного покажчика Яшека і Лейтеса «Десять років української літератури» (X., 1928) та інших бібліографічних видань?

У «Ваплітянському збірнику», виданому Канадським інститутом українських студій (Торонто: Мозаїка, 1977), було надруковано два вірші В. Сосюри («Там чорний лотос…» і «Ми любим на словах буть сильними душею…») із архіву українського письменника А. П. Любченка (1899–1945). Публікуючи ці два вірші у збірнику, професор Ю. Луцький подав таку примітку:

«Рукопис збірки віршів В. Сосюри переховується в архіві Любченка. На титульній сторінці зошиту є напис: «Хай жеве (!) вильна Україна», а дальше:

У блокноті є 15 коротких поезій, написаних Сосюрою в період від квітня 1918 р. (Верхнє) до 15 лютого 1919 р. (Проскурів) під час перебування автора в армії УНР.

Розвідка упорядника про цю збірку появилася англійською мовою (Luckyj George S.N. A Luricist’s Record of the Revolution: A Note on an Unpublished Collectionof Versesby Volodymyr Sosyura// Canadian Slavonik Papers. – № 3. – Р. 103–108) і в українському перекладі в журналі «Молода Україна» (березень 1960 р.). (Див. також: Бурляй Ю. Заокеанські фальсифікатори // Літературна Україна. – 1962. – 27 лют.). Тут і друкуються лише дві поезії зі збірки, яка має в собі більше історичної, ніж літературної вартості («Ваплітянський збірник»).

У 1999 р. я звернувся із проханням до професора Ю. Луцького, який перед тим надіслав мені опис архіву А. Любченка, виготовити для архіву В. Сосюри, що зберігається як окремий особовий фонд у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, хоча б копію того зошита. Відповідь не забарилася: професор повідомив, що півроку тому (у 1999 р.) цю копію він уже надіслав професору В. Моренцю, який, до речі, вперше опублікував надану йому нами заяву В. Сосюри до бюро парткому СРПУ. В. Моренець надав і нам копію рукописного зошита В. Сосюри, оригінал якого зберігається разом із архівом А. Любченка в Торонтському університеті в Канаді.

Подаємо опис копії рукопису зошита В. Сосюри, оригінал якого поки що нам недоступний.

Усі вірші, крім першого («На спомин»), було надруковано: Сосюра В. Вибрані твори: у 2 т. – К.: Наук. думка, 2000. – (Серія «Бібліотека української літератури»). Там само надруковані вірші «Я знаю: буде час, і сонце ясне стане…» і «То не вітер віє із тьми-домовини…», опубліковані автором свого часу в газеті «Український козак» 27 червня і 1 липня 1919 р., розшукані в газетних архівах Вінницької державної обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тимірязєва краєзнавцем із міста Бара М. Й. Йолтуховським.

У кількох літературних газетах з’явилися повідомлення про сенсаційну знахідку директора Хмельницького літературного музею В. Горбатюка у «книгосховищах» Кам’янець-Подільського університету. Зокрема, газета «Літературна Україна» у святковому номері, присвяченому Дню незалежності України (23 серпня 2007 р., № 32/5220), у рубриці «Публікації ЛУ» надрукувала статтю В. Горбатюка «Грізна зброя “козака Сосюри”», де опубліковано тексти двох віднайдених віршів – «Останній бій» (3 строфи, а не 8, як повідомлялося в ЗМІ) і «То не вітер віє із тьми-домовини…». В. Горбатюк згадує там і про збірку «Пісні крови», видану у Проскурові – теперішньому Хмельницькому, де він очолює літературний музей.

Багатьох шанувальників творчості В. Сосюри не полишає надія, що, можливо, саме в Хмельницькому – у місті, де видавалася ця збірка, можна її відшукати. Звичайно, місцем її зберігання можуть бути різні населені пункти України чи закордону, адже молодий болгарський поет ще в довоєнний час засвідчив те, що він знав (очевидно, й мав) цю збірку.

А поки що можемо будувати лише версії щодо змісту збірки «Пісні крови». Очевидно, до неї могли увійти в першу чергу опубліковані в періодиці вірші: «Я знаю: буде час, і сонце ясне встане…» (Український козак. – 1919. – 27 черв.), «То не вітер віє із тьми-домовини…» (Український козак. – 1919. – 1 лип.), «Останній бій» (Селянська громада. – 1919. – 3 серп.). А далі – ті, що записані переважно самим В. Сосюрою до зошита, який опинився в архіві А. Любченка. Можливо, не все з цього зошита увійшло до збірки, але інших творів поки що не знайдено. Хочеться вірити, що перша збірка «Пісні крови» врятувалася від нищівних лабет занадто пильних органів – борців з так званим українським буржуазним націоналізмом і десь лежить у колишньому чи й нинішньому сховищі «спецхрану». «Не може ж так буть!» – як писав великий поет,[2] – щоб лишилися тільки сліди в згадках автора та його сучасників…

Архів В. М. Сосюри

Творча спадщина Володимира Сосюри набагато об’ємніша, ніж її досі знав наш читач. Про це свідчать публікації, що почали з’являтися з 1988 р. у періодиці, та окремі видання творів поета, поява яких стала можливою завдяки вивченню його архіву.

Після смерті В. М. Сосюри його літературна спадщина зберігалася в родині поета. Але в 1973 р. за наполяганням відповідних органів, занепокоєних поширенням списків деяких поезій, епіграм, поеми «Мазепа» та інших творів, що не друкувалися у виданнях, архів було передано дружиною поета М. Г. Сосюрою і його сином В. В. Сосюрою на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, про що уже згадувалося вище. Передача творчої спадщини здійснювалася з одночасним укладанням здавального опису, який був дуже загальним.

Автору цих рядків, як тодішньому співробітникові архіву-музею, доручили підготувати інформацію про таке цікаве надходження до науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України», що зумовило необхідність ознайомлення зі ще не описаним доробком В. Сосюри.

Навіть при побіжному ознайомленні з великим масивом матеріалів виявили ряд недрукованих віршів, епіграм, поем. З архівних матеріалів було сформовано особистий фонд № 44, який пройшов науково-технічну обробку і став доступним для дослідників.

За кордоном зберігається, наскільки нам відомо, дуже мало рукописів поета, вивезених ще в роки війни письменником Аркадієм Любченком (1899–1945), колишнім президентом та відповідальним секретарем літературної організації ВАПЛІТЕ.

А. Любченко на початку війни не виїхав разом із евакуйованими письменниками і залишився в Україні. Відомо, що йому в 1943–1944 рр. не пощастило уникнути застінків гестапо, весною сорок четвертого його було звільнено. Будучи важко хворим, він виїхав за кордон, забравши із собою весь ваплітянський архів, але невдовзі (25 лютого 1945 р.) помер у Німеччині під час складної операції шлунка.

У ваплітянському архіві були рукописи не лише В. Сосюри, а й П. Тичини, М. Хвильового, М. Куліша, Ю. Яновського та багатьох інших членів цієї організації. Їх цінність як джерел історії нашої літератури винятково висока, адже то були переважно єдині примірники-автографи. Зокрема, там зберігається збірка ранніх творів В. Сосюри, написаних ним у період із квітня 1918 р. по 15 лютого 1919 р., про що вже мовилось вище. Розвідки Юрія Луцького про ті твори з’явилися в закордонній пресі англійською та українською мовами, а деякі поезії було надруковано у впорядкованому ним виданні «Ваплітянський збірник», що вдруге вийшов у Канаді 1977 р. (видання Канадського інституту українських студій). Там само було надруковано цінні матеріали М. Хвильового, Ю. Яновського, Остапа Вишні, І. Сенченка, М. Ялового, О. Лейтеса, І. Дніпровського, а також деякі папери до історії ВАПЛІТЕ (протоколи, резолюції, постанови, листування і навіть «Літературний щоденник», у який письменники занотовували свої враження).

У цьому ж збірнику вміщено й вірш В. Сосюри «Час» із присвятою М. Хвильовому, написаний в Одесі на дачі Гадзинського 13 червня 1926 р. Поезію було подано до альманаху «Вапліте», але, як свідчить примітка А. Любченка, її заборонив Головліт у липні 1926 р.

Отже, найповніше зібрання рукописів В. Сосюри зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, де ще чимало творів і листів поета чекають на своїх дослідників.

Тексти віршів і поем В. Сосюри, як і твори багатьох українських письменників (П. Тичини, Ю. Яновського, А. Головка, Ю. Смолича та ін.), при перевиданнях зазнали редагування чи й вимушених авторських переробок, а деякі залишилися поза найповнішими виданнями (так, поза десятитомником 1970–1972 рр.). Унаслідок таких «доопрацювань», а точніше – пристосувань до відповідних ідеологічних вимог часу, – під багатьма творами з’явилися дві дати написання. Наприклад, такі вірші мають подвійні дати, які нібито вказують на час написання:

«Роздули ми горно, ще нерухоме вчора…» (1921–1957), «Сніг» (1921–1957), «На Захід, на Захід, на Захід!..» (1921–1957), «Як сонце до істоми гріє…» (1923–1957), «У плащі» (1923–1957), «Вулиці» (1923–1957), «Сон» (16.12.1924–1957), «Відплата» (1920–1957) та багато-багато інших. Є й такі твори, в яких зроблено істотні правки, але дату доопрацювання не зазначено. У вірші «І пішов я тоді до Петлюри…» (1924) у першій строфі друкувалося спочатку так:

Проте згодом з’явився інший варіант:

Зрозуміло, що у виданнях 1930 – 1980-х років не могли друкувати перший варіант, оскільки в ньому йшла мова про розстріли червоноармійцями бійців повстанських загонів чи УНР.

Подвійні дати під творами В. Сосюри – це ніби пряма вказівка на те, що їх піддавали повторному редагуванню. Якщо в поемі «Червона зима» (дата залишилася 1921 р.) зникли первісні образи, то з деяких творів «випали» строфи. У вірші «Минай, проклята ніч, минай…» вилучено четверту строфу:

До речі, навіть хрестоматійний вірш «Любіть Україну!» і досі іноді подається не за першопублікацією 1944 р., за яку В. Сосюру було піддано нищівній і безпідставній критиці в статті «Об идеологических извращениях в литературе», а за пізнішою, «причесаною» редакцією. В останньому рядку третьої строфи: «Без неї – ніщо ми, як порох і дим, // Розвіяний в полі вітрами…» замінено на: «Між братніх народів, мов садом рясним, // Сіяє вона над віками…».

Суттєві смислові правки внесено й до четвертої, п’ятої, сьомої і десятої строф твору, які приглушували його високий патріотичний пафос, применшували любов В. Сосюри до України. Проте до 2000 р. жодне з видань не подавало первісного тексту, і твір друкувався здебільшого за «кагановичівською» редакцією, ніби й не було знято прокляття, проголошене у згадуваній горезвісній статті газети «Правда».

До повоєнних найповніших видань творів поета не вносилися вірші й поеми, де було правдиво змальовано події громадянської війни в Україні (найкраще це описано у призабутих споминах «З минулого», опублікованих у журналі «Червоний шлях» 1926 р., а згодом частково внесених до автобіографічного роману «Третя Рота»), де мовилося про національні питання чи про репресованих діячів науки і культури.

У романі В. Сосюри «Третя Рота» згадується його поема «Махно», текст якої в архіві автора не зберігся. У першому варіанті рукопису поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) твір мав назву «Махно». Очевидно, В. Сосюра мав намір поновити з пам’яті твір, над яким працював ще в 1924 р., а точніше – написати «нову» поему про Махна.

У третій книзі спогадів Ю. Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця» є найширша згадка про поему «Махно», а також пояснення, чому саме поет «стільки випив горя» за неї:

У 1988 р. у домашньому архіві Ю. Смолича ми виявили конверт, у якому зберігалося кілька аркушів, списаних каліграфічним почерком В. Сосюри червоним атраментом. Заголовок «З поеми “Махно”», далі шістнадцять чотирирядкових строф, а після останньої підпис, дарчий напис і дата: «В. Сосюра. З великою пошаною й дякою за пораду т. П. Панчеві. В. С. 25.11.24. Харків». На конверті, в якому зберігалися автографи В. Сосюри, є напис рукою П. Панча: «Із поеми «Махно» В. Сосюри (оригінал)». Очевидно, цей оригінал подарував Ю. Смоличу П. Панч після ознайомлення із третьою книгою спогадів, що вийшла 1972 р., де в споминах про В. Сосюру мовилося найбільше про цю поему. У бібліографічному покажчику Яшека і Лейтеса «Десять років української радянської літератури» (Харків, 1928) є дві позиції, на підставі яких можна судити про публікацію фрагментів поеми (чи, можливо, задумуваного роману): «Махно» (уривок із поеми). – 1924. – Жовтневий збірник. – С. 7 – 14; «Махно»: Над морем сидів і хитався од болю (з роману «Махно»). – 1924. – Червоні квіти. – № 6. – С. 12–13». Розшукати першу публікацію досі не вдалося.

Публікації в періодиці кінця 1980 – початку 1990-х років доти не відомої спадщини В. Сосюри, а також згадки автора цих рядків у пресі та у виступах по радіо про втрачену поему «Махно» привернули увагу учителя-пенсіонера О. Т. Лебедя з містечка Прилуки на Чернігівщині, який скопіював текст цього твору, за винятком епілогу, ще в 1928 р. у селі Дмухайлівці на Дніпропетровщині за текстом Карпа Гупала. Останній навчався у 1923–1925 рр. у Харківському інституті народної освіти й приятелював із В. Сосюрою. Проте свій список О. Лебедь подарував В. Сосюрі 1937 р. в Одесі і зміг частково відтворити текст поеми лише в 1990 р. Оскільки цього тексту немає в автографі В. Сосюри, подаємо його за поновленим списком О. Лебедя: