На шістдесяту річницю трагедії заявами, де голод 1932—1933 років називався геноцидом, відгукнулися парламент Естонії та сенат Австралії. Скоріш за все, певну роль в цьому відіграли українські громади цих країн. Сполучені Штати, де ще не так давно було опубліковано доповідь комісії Конгресу, ніяк не відреагували на річницю – їхні дипломатичні зусилля в цей час спрямовувалися передусім на витиснення з території України ядерної зброї та на забезпечення стабільності в регіоні в світлі загострення відносин між Україною та Росією через проблему Чорноморського флоту.
Значно більший сплеск інтересу до голоду 1932—1933 років спостерігався на наступну – 70-ту річницю трагедії, у 2003 р. Українське вище керівництво, передусім президент Л. Кучма та його прибічники в парламенті, звернулися до теми голоду 1932—1933 років як до засобу посилення міжнародного престижу України і покращення власного іміджу всередині країни. Фактично саме цього року було зроблено першу потужну спробу добитися визнання голоду 1932—1933 років актом геноциду на міжнародному рівні і саме тоді для цього було підключено дипломатичні канали.
У червні 2003 року сенат Канади спеціальною резолюцією закликав уряд своєї країни визнати Голодомор актом геноциду. У жовтні 2003 р. сенат Австралії ухвалив спеціальну резолюцію, в якій події 1932—1933 років названо одним з найжахливіших проявів геноциду. Цього ж місяця Сенат Конгресу США оприлюднив резолюцію стосовно «геноцидного Голоду в Україні». Подібну резолюцію ухвалила і Палата представників: у преамбулі слово «геноцид» вживалося, у резолютивній частині його не було198. Цікавим можна вважати й той факт, що цього року, трохи раніше, у травні, у доповіді судового комітету Конгресу США, присвяченій 15-й річниці ратифікації США Конвенції ООН 1948 р. та проекті відповідної резолюції в переліку найвідоміших актів геноциду голод 1932—1933 років не згадувався.
У листопаді 2003 року до американських колег долучилися угорські парламентарі, які засудили геноцид «групи народів» у 1932—1933 роки та висловили співчуття рідним і близьким жертв голоду.
Утім, найбільш важливою спробою інтернаціоналізації Голодомору у 2003 р. стало звернення до 1932—1933 років Організації Об’єднаних Націй. В постанові Верховної Ради від 28 листопада 2002 року «Про 70-ті роковини голодомору» містилося завдання для МЗС України «ініціювати визнання міжнародним співтовариством голодомору 1932—1933 рр. в Україні актом геноциду проти українського народу». Там само пропонувалося створити музей голодомору «під егідою ООН» та організувати хвилину мовчання на одному із засідань Генеральної Асамблеї ООН199. Доручення урядові України «порушити у встановленому порядку питання перед Організацією Об’єднаних Націй про визнання голодомору 1932— 1933 років геноцидом Українського народу» містилося і в рекомендаціях парламентських слухань від 6 березня 2003 р.200 24 серпня 2003 року, виступаючи на Генеральній Асамблеї ООН, Л. Кучма наприкінці промови згадав «руйнівний голод в Україні» і запропонував ООН щорічно відзначати дату трагедії201.
Попри зусилля українських дипломатів добитися ухвалення окремого рішення (резолюції) про голод 1932—1933 років в Україні, вдалося дійти згоди лише щодо спільної заяви – статус цього документа був незрівнянно нижчий, хоча на загал і оприлюднення останньої можна було вважати серйозним успіхом.
Заяву було надіслано до Комітету з прав людини ООН 7 листопада 2003 р. Вона не містила слова «геноцид», проте вперше в міжнародному документі такого рівня пролунало слово «голодомор»202. За твердженнями українських політиків, головним противником вживання терміна «геноцид» в тексті заяви і головним ініціатором пониження статусу документа була російська сторона. Утім, заяву підписали чи оголосили про приєднання до неї 36 держав – членів ООН, в тому числі Росія (згодом кількість держав, що приєдналися до цього документа, зросла до 64).
У 2004 р. був оприлюднений офіційний документ Святого Престолу «Компендіум соціальної доктрини Церкви». У ньому згадується про геноцид українців, який мав місце у ХХ ст. – очевидно йшлося не лише про голод 1932—1933 років, а й про репресії.
«Західний вектор»
У 2005 р. розпочався новий етап інтернаціоналізації Голодомору, пов’язаний з безпрецедентно інтенсивними зусиллями президента України В. Ющенка і безпосередньо підлеглих йому структур, зокрема Міністерства закордонних справ України, у здобутті міжнародного визнання Голодомору саме як геноциду.
Наголос на необхідності саме такої кваліфікації трагедії можна пояснити багатьма причинами – від бажання добитися особливого міжнародного статусу для України до знов таки безпрецедентного впливу української діаспори на президента В. Ющенка203. Початок кампанії припадає на початок президентського терміну В. Ющенка – як згадувалося раніше, вже інаугураційна промова містила згадку про «голодомори» – спочатку на це ніхто не звернув уваги, очевидно вважаючи це стандартною ритуальною практикою. Проте, і в перших, найбільш розрекламованих офіційних міжнародних виступах першої половини 2005 р. президент В. Ющенко, який на той час сприймався Заходом чи не як месія демократії в пострадянському просторі, знову звернувся до теми. Дві перших найважливіших «програмових» промови – в Європарламенті (23 лютого 2005 року) та на спільному засіданні двох палат у Конгресі США (6 квітня 2005 року), містили в першому разі поточну згадку про «голодомори», в другому – просторіший фрагмент про Голодомор.
У жовтні 2006 р. в Указі «Про відзначення у 2006 р. Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій» президент наказав Міністерству закордонних справ «активізувати роботу щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства»204 – раніше це питання в подібних указах не акцентувалося.
У березні 2007 р. президент створив під своїм персональним головуванням «Координаційну раду з підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні». До цього органу увійшли виконуючий обов’язки міністра закордонних справ В. Огризко, якому судилося очолити дипломатичну кампанію з міжнародного визнання Голодомору, представник України в комісії ООН з прав людини В. Василенко, чотири представники Світового конгресу українців, один з них – громадянин Австралії С. Романів, очолив Міжнародний комітет Голодомору, створений СКУ205, який став головним організатором і координатором зусиль української діаспори з інтернаціоналізації Голодомору, інший – громадянин США М. Вільямс, був координатором комітету СКУ з питань інформаційної підтримки кампанії та організації виставок.
Уже на першому засіданні Координаційної ради В. Ющенко заявив, говорячи про міжнародний аспект її діяльності, що «…нашою метою я бачу світове визнання Голодомору геноцидом. Передусім йдеться про схвалення відповідних резолюцій або рішень ООН, Європейського Парламенту, Європейського Союзу, ОБСЄ»206. 28 березня 2007 р. в указі «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні» В. Ющенко зажадав «здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою, зокрема Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй та Європейським Парламентом, Голодомору 1932—1933 років в Україні геноцидом Українського народу»207. У серпні 2007 р. заступник міністра закордонних справ України В. Огризко надіслав керівникам закордонних дипломатичних установ України листа, в якому пропонувалося координувати дії цих установ з Міжнародним координаційним комітетом (МКК) СКУ в проведенні міжнародної піар і лобістській кампанії з відзначення 75-ї річниці Голодомору. Пропонувалося підтримувати для цього робочі контакти з представниками МКК СКУ та залучати на постійній основі українські громади країн перебування208. В МЗС було створено спеціальну робочу групу з організації заходів щодо міжнародного визнання Голодомору. Зрозуміло, що до співпраці з діаспорою долучився і Секретаріат Президента – МКК СКУ підтримував постійний зв’язок з заступником голови Секретаріату президента І. Васюником. Тоді ж до команди приєднався «Фонд 3000», створений дружиною президента, Катериною Ющенко.
Якими були результати цих зусиль з інтернаціоналізації Голодомору?
24 листопада 2005 р., на річницю трагедії відреагував Сейм Литви: трагедію 1932—1933 років було названо ретельно спланованим геноцидом українського народу. 20 грудня цього ж року подібну резолюцію ухвалив парламент Грузії.
У березні 2006 р. Сенат вищого законодавчого органу Польщі ухвалив окрему постанову про роковини Великого Голоду в Україні і висловив солідарність із зусиллями України щодо визнання його актом геноциду. 4 грудня цього ж року польським сеймом було ухвалено окремий документ, в якому засуджувався тоталітарний режим, відповідальний за Голодомор
1
Автор дякує Special and Extension Program Центрально-Європейського Університету (Будапешт) за можливість працювати над остаточним варіантом цієї книги у січні – квітні 2009 р. та Центрові досліджень голокосту і геноциду Амстердамського університету за можливість доопрацювати її у червні 2009 після обговорення рукопису в Інституті історії України НАН України.
2
Термін «дискурс» і тотожне йому поняття «дискурсивні практики» в даному огляді вживаються в значенні, наближеному до французького структуралізму і постструктуралізму. Йдеться про спосіб, стиль говоріння з наперед визначеною метою обговорення та відповідний інтерес, що стоїть за ними. В цьому розумінні дискурсу важливим є визнання того, що певний спосіб висловлювань формує як саме комунікативне середовище, так і предметну сферу цього дискурсу, і навіть певні суспільні (соціальні) явища.
3
Образ в даному разі – це результат цілеспрямованої реконструкції об’єкту в свідомості людини чи груп людей.
4
Історична пам’ять – цілеспрямовано сконструйований відносно стійкий комплекс взаємопов’язаних колективних уявлень про минуле групи, кодифікований і стандартизований у громадських, культурних і політичних дискурсах, стереотипах, міфах, символах, мнемонічних і комеморативних практиках. «Конструкторами» історичної пам’яті є політики, історики, журналісти, митці, громадські діячі.
5
Ця теза не суперечить очевидному фактові: присутності голоду 1932—1933 років в «живій пам’яті», чи, за А. Ассман, «комунікативній пам’яті» декількох поколінь українців у вигляді індивідуальних споминів, які фрагментарно передавалися з покоління в покоління. В даному разі йдеться про систематизовані узагальнені «колективні уявлення», сформовані внаслідок культурних, освітніх, ідеологічних практик останніх двох десятиліть. Наявність елементів «проекту», цілеспрямованого конструювання уявлень не заперечують їхньої часткової відповідності «історичній реальності», яка, в свою чергу, є певним різновидом уявлень. Іншими словами, на мій погляд, згадані стереотипні уявлення про голод 1932—1933 років певною мірою є відповідними тому минулому, яким воно було пережите. Ці уявлення не варто вважати чи представляти лише формою репрезентації, хоча відкритим залишається питання про співвідношення репрезентації та реально пережитого минулого, яке відклалося у «колективній пам’яті». Докладніше див. розділ ІІІ «Історія без політики».
6
Термін «міф» в цьому тексті вживається як відповідник сакралізованого історичного наративу.
7
Разрытая могила: голод 1932—1933 годов в украинской историографии, политике и массовом сознании // Ab Imperio. – 2004. – № 3; Revisiting the Great Famine of 1932—1933. Politics of Memory and Public Consciousness (Ukraine After 1991) In: Past in the Making. Recent History Revisions and Historical Revisionism in Central Europe after 1989 // Еd. by M. Kopecek. – CEU Press, 2008; Struggling with Traumatic Past: The Great Famine of 1932—1933 and the Politics of Memory in Contemporary Ukraine // Post-diktatorische Geschichtskulturen in Europa. Bestandsaufnahme und For-schung-sper-spektiven. Wallstein Verlag: Gottingen, 2010, с. 75—97; Holodomor and the Politics of Memory in Ukraine after Independence // Holodomor and Gorta Mor. Histories, Memories and Representations of Famine in Ukraine and Ireland. Edited by Christian Noack, Lindsey Janssen and Vincent Comerford, 2012; Историческая политика в Украине и Голодомор // Прошлый век. Вып. 1. Сборник научных трудов. – М., 2013, с. 277—336; Голодомор, геноцид, голокост. До історії понять і термінів // Голод 1933. Українці: Зб. наук. пр. – К., 2013, с. 238—304 та ін.
8
Під деконструкцією в даному конкретному випадку я маю на увазі аналіз того, що можна назвати текстами (дискурсами) Голодомору. Текст у цьому разі – це не лише висловлювання політиків, дослідників, інтерпретаторів. Текст може міститися і у візуальних образах, музейних експозиціях, кіно, телепередачах і т. п. Деконструкція не має нічого спільного із запереченням. Йдеться про деконструкцію саме в тому сенсі, в якому цей термін вживався Ж. Деридою, власне – про критичне переосмислення канонічної версії голоду 1932—1933 років, яку я називаю Голодомором – але не лише шляхом аналізу текстів, а й через аналіз політичної контекстуалізації, інтелектуальної і політичної генеалогії базових тверджень.
9
Мабуть, вперше систематизовану історію замовчування та навмисного ігнорування голоду 1932—1933 років і зусиль, спрямованих на поширення інформації про нього, було викладено в доповіді Комісії з українського голоду Конгресові США, опублікованій у 1988 р.: Report to Congress Commission in the Ukrainian Famine. – Washington, 1988. Український переклад доповіді з’явився через двадцять років після американської публікації: Великий голод в Україні 1932—1933 років: У 4-х т. – К., 2008. Усі наступні публікації, пов’язані із замовчуванням чи табуюванням теми, можна вважати розширеним варіантом згаданої доповіді. Зокрема, ці сюжети присутні в багатьох працях С. В. Кульчицького.
10
Цілком вірогідно, що випадки засудження за розмови про голод 1932—1933 років саме з такою кваліфікацією «злочину» були непоодинокими. Проте, ця тема потребує окремого спеціального дослідження: коли йдеться про замовчування голоду 1932—1933 років, дослідники зазвичай обмежуються загальним твердженням про те, що тема була предметом жорстокого табу, однак не наводять конкретних прикладів репресій за порушення змови мовчання довкола подій 1932—1933 рр.
11
Можна згадати про книгу Ethnocide of Ukrainians in the U. S. S. R. (The Ukrainian Herald issue 7—8). Smoloskуp Publishers, 1978 («Етноцид українців в СРСР»), що є англійським перекладом матеріалів українського «самвидаву», автором яких, ймовірно, був С. Хмара. Голоду 1932—1933 рр. приділено спеціальну увагу в розділі, присвяченому демографічним втратам етнічних українців у роки радянської влади.
У романі А. Кузнєцова «Бабин Яр», написаному в 1960-ті, містилася окрема глава під назвою «Людожери», присвячена голоду 1932—1933 років, однак її не пропустила цензура. Див.: А. Кузнецов. Бабий Яр: Роман-документ. – Посев, 1970. – С. 120— 122.
12
У документі ЦК КПУ «О пропагандистских мероприятиях по противодействию развязанной реакционными центрами украинской эмиграции антисоветской кампании в связи с имевшими место в начале 30-х годов продовольственными трудностями на Украине» міститься пряма вказівка на те, що «нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писаками». Цит. за: Мейс. Дж. Діяльність Комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні // Голод 1932—1933 рр. в Україні: причини і наслідки. – К., 2003. – С. 805.
13
Найбільш кричущий приклад – репортер газети «Нью Йорк Таймс» Волтер Дюранті, який добре знав про голод, але з суто кар’єрних міркувань мовчав про нього. Цікаво, що саме за репортажі з Радянського Союзу (щоправда, періоду, який передував 1932—1933 рр.) він отримав найпрестижнішу серед американських журналістів Пулітцерівську премію. З початку 1980-х майже кожна «кругла» річниця голоду 1932— 1933 років супроводжується акцією української діаспори США – вимогами до Пулітцерівського комітету й власників газети «Нью Йорк Таймс» позбавити В. Дюранті (він помер у 1957 р.) премії. 2003 р. ця акція набула такого розголосу, що Пулітцерівський комітет звернувся за роз’ясненнями до власників газети. Ті, в свою чергу, попросили експерта з радянської історії, тодішнього професора Колумбійського університету Марка фон Гаґена надати консультацію. Дослідник підготував доповідь, в якій, однак, не містилося жодних рекомендацій з приводу премії. Проте, у коментарях та інтерв’ю газетам «Нью-Йорк Сан» та «Нью-Йорк Таймс» М. фон Гаґен висловився за те, щоб «Нью-Йорк Таймс» повернула премію Пулітцерівському комітету. Дискусія між редакцією газети і Пулітцерівським комітетом закінчилася обопільною згодою не позбавляти В. Дюранті премії (навіть символічно), хоча редакція газети публічно вибачилася за викривлення у репортажах її кореспондента. Видавець «Нью-Йорк Таймс» Артур Шульцбергер (молодший) заявив, що газета не є власником премії В. Дюранті, тому вона не може повернути її. Див.: Jacques Steinberg. Times Should Lose Pulitzer From 30’s, Consultant Says // The New York Times. – 2003. – October 23. – P. A17.