Зрозуміло, «поступка» стала можливою лише тому, що загальний рівень ревізії сталінізму в СРСР вже виходив за межі критики «окремих недоліків» і «помилок» – зауважимо, що вона супроводжувалася стандартною реплікою про «політичні спекуляції» на тему голоду на Заході43.
Табу на слово «голод» стосовно подій 1932—1933 рр. було знято44 найвищим посадовцем республіки. Цікаво, що саме з цього моменту риторика згадування про голод 1932—1933 років швидко радикалізується, змінюються акценти у її спрямованості. В лютому 1988 р. на партійних зборах Київської організації Спілки письменників УРСР один з представників тодішнього партійно-письменницького істеблішменту Олекса Мусієнко виголосив промову, в якій згадав про «масовий голод 1933 року» в контексті «компрометації методами штурмівщини ідеї колективізації», та про «злочинне винищення кадрів ленінського гарту». Саме тоді він побіжно вжив слово «голодомор» стосовно голоду 1932—1933 років45.
З другої половини 1988 р. тема голоду 1932—1933 років за популярністю сягає рівня суспільної уваги до Чорнобильської катастрофи: всі українські журнали, за винятком дитячих, взялися за друк відповідних матеріалів: від перекладів окремих фрагментів з книги Р. Конквеста до спогадів і літературних творів, від публікацій архівних документів (надрукованих за кордоном) до виступів науковців, в тому числі закордонних. Деякі журнали навіть започаткували спеціальні рубрики на зразок «Білої книги» (львівський «Дзвін) чи «Стежками болі і мук» (тижневик «Україна»)46.
Партійна преса47 намагалася не відставати, долучаючись до перетворення теми на суспільно значуще явище. Щоправда, тут початково ще переважали мотиви контрпропагандистського характеру, пов’язані із бажанням перехопити ініціативу і спрямувати дискусію у «правильне русло» в контексті руху до «соціалізму з людським обличчям». Важливою подією стала публікація книги документів «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів»48. Її матеріали були предметом спеціального обговорення на Політбюро ЦК КПУ в січні 1990 р.: як свідчить очевидець обговорення, вирішальну роль у тому, що книгу допустили до публікації, відіграла позиція тодішнього першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка49. В лютому 1990 р. тема набула такого значення в «боях за історію», що було ухвалено окрему постанову ЦК КПУ «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів»50. Істориків закликали до «глибокого вивчення та об’єктивної оцінки» голоду 1932—1933 років: йшлося про відокремлення «справжнього» соціалізму від його «викривлень» – натяк цілком зрозумілий.
Згодом на рівні Політбюро ЦК КПУ було ухвалено рішення про включення до «Республіканської програми розвитку історичних досліджень, покращення вивчення і пропаганди історії Української РСР» (липень 1990 р.) теми «Суцільна колективізація і голод сільського населення 1932— 1933 рр.». Тему, про яку нещодавно небезпечно було навіть згадувати, було легітимовано в документах правлячої партії. Заборону було знято офіційно і на найвищому рівні.
Цілком очевидно, що зроблено це було під тиском двох політичних обставин: з одного боку, відчувався вплив громадських рухів і «мітингової демократії» – 1990-й рік був критичним для Комуністичної партії – як з огляду кількісних втрат (її масово полишали), так і з огляду втрат ідеологічних: саме цього року вона зазнала найсерйозніших поразок в «боях за історію»51.
Нова версія радянської історії, яку пропонували ідеологічні опоненти, «націонал-демократи», була відверто антикомуністичною. І тема голоду 1932—1933 років в цьому сенсі разом з темою репресій містила найпотужніший заряд дискредитації державної партії. Згадування про «голодомор» на рубежі 1980—1990-х рр. стало одним із обов’язкових компонентів ледь не кожного виступу (усного чи письмового), присвяченого критиці радянської системи, особливо в контексті «зовнішніх впливів» на Україну, перш за все з боку комуністичної ідеології та комуністичної влади, нібито «засадничо чужих» українській традиції і ментальності. З іншого боку, «бої за історію» стали важливим аргументом для політичної легітимації тієї частини республіканської номенклатури, яка прагнула скористатися моментом в боротьбі за перерозподіл влади з «центром». Оскільки провина за голод покладалася саме на «центр» та його «поплічників» з місцевих комуністів, ті, хто встиг «переорієнтуватися», контекстуально позбувалися «гріхів минулого» і діставали додатковий аргумент для «суверенізації республіки» (щось на зразок: якби українці самі керували своєю республікою, голоду не було б).
На кінець 1980-х припадає і перший в Україні проект збирання свідчень про голод 1932—1933 років, який починався як спільна ініціатива радикально налаштованих письменників і ще обережних істориків. Член Спілки письменників України Володимир Маняк звернувся у липні 1989 р. до С. Кульчицького (як до людини, яка «сиділа на документах») з пропозицією підготувати книгу, яка містила б офіційні документи про голод і спомини та свідчення очевидців. Для звернення по свідчення було запропоновано використати наймасовішу газету з обігом переважно в сільській місцевості – «Сільські вісті».
С. Кульчицький склав питання, які були опубліковані в «Сільських вістях» у грудні 1988 р.52 Звертаючись до читачів, С. Кульчицький вказав на те, що документів у істориків дуже небагато, тому особливого значення набувають свідчення очевидців. Читачів просили «згадати»: відомі їм випадки опору реквізиціям продовольства з боку місцевих партійних і радянських працівників; репресії проти керівних працівників і колгоспників за борги з хлібозаготівель; форми нецентралізованої допомоги голодуючим (на місцевому рівні) з боку влади; долю сіл, занесених до «чорної дошки» за невиконання хлібозаготівель, кількість загиблих від голоду односельців; допомога міста під час весняної посівної кампанії 1933 р.; просто власні спостереження53.
Неважко помітити, що питання переважно були скеровані на заперечення антикомуністичної версії голоду 1932—1933 років, на те, щоб змалювати зусилля партійних і радянських працівників, спрямовані на подолання голоду і спротив реквізиціям – цілком у руслі офіційного ідеологічного/історіографічного дискурсу кінця 1980-х років. У статті згадувався «досвід по-державному організованої боротьби з голодом» радянського уряду на чолі з В. І. Леніним. (Звісно ж, варто згадати про те, що газета, яка надрукувала анкету, була партійним виданням, а цензура у 1988 р. ще існувала). Хоч це й парадоксально, саме зазначені питання та ініційовані ними спогади, незалежно від мотивів їх виникнення, у перспективі могли б стати одним з важливих елементів більш адекватної, зваженої реконструкції картини подій 1932—1933 років.
Однак кінцевий продукт, тобто створена на основі зібраного матеріалу книга «33-й: Голод. Народна книга-меморіал»54, свідчила, що на рубежі 1990-х рр. стандарт презентації голоду 1932—1933 років вже мав усі ознаки канонічної версії, створеної в діаспорі: для друку були відібрані лише ті свідчення очевидців, які змальовували жахливі картини вимирання людей у власних домівках та пов’язані з цим ексцеси. Із майже 6 тисяч листів55, що надійшли до газети, до книги увійшло близько тисячі. Видання підготували до друку письменники В. Маняк та його дружина Л. Коваленко-Маняк. Спогади та свідчення, що увійшли до книги, було піддано літературній редакції, внаслідок чого їхня початкова цінність як історичного джерела знівелювалася56. Варто згадати ту обставину, що книга вийшла друком напередодні грудневого референдуму 1991 року.
Так само напередодні референдуму на першому республіканському каналі було показано художньо-публіцистичний фільм «Голод-33» українського режисера О. Янчука за автобіографічною повістю В. Барки «Жовтий князь». Такий збіг, очевидно, не був випадковим в загальному контексті використання історії в агітації за незалежність.
Упродовж більше як півстоліття голод 1932—1933 років ігнорувався чи навмисно замовчувався на Заході і був предметом політичного табу в СРСР, залишаючись предметом спорадичної уваги частини політично активних кіл української діаспори. З початку 1980-х, менше ніж за десятиліття, голод 1932—1933 років став об’єктом бурхливих політичних і наукових дискусій, приводом для масштабних громадських акцій57, складовою процесу інструменталізації історії, використання історичних репрезентацій в ідеологічних суперечках та політичній боротьбі, і зрештою – об’єктом і складовою комеморативних практик держави і суспільства. В Українській РСР цей процес збігся з суверенізацією республіки, її рухом до незалежності, в результаті чого тема від самого початку була не лише вкрай політизованою, а й стала одним з потужних аргументів у дискредитації й поваленні комуністичної влади та прямій чи опосередкованій агітації за незалежність. Це не могло не позначитися на визначенні пізнавальних та інтерпретаційних рамок її обговорення та подальшому функціонуванні в культурному, науковому та політичному просторі України, на загальному контексті її обговорення, контексті, який, у свою чергу, транслювався в тексти і далі – дії політиків, громадських діячів, науковців.
Складнощі усвідомлення: контексти
Усвідомлення культурного і суспільно-політичного контексту реконструкції та функціонування образу голоду 1932—1933 років в дискурсивних і політичних практиках 1990—2000-х років варто вважати ключовим чинником для розуміння характеру і спрямованості, пізнавальних та пояснювальних можливостей цієї реконструкції.
Передусім варто зауважити, що спокійний та «безпристрасний» науковий аналіз проблематики, пов’язаної з голодом 1932—1933 рр., у самій Україні ускладнюється тим, що тут переплітаються політичні інтереси, ідеологічні стереотипи, моральні і моралістичні конотації, амбіції окремих людей (політиків, суспільних діячів, науковців), політичних і соціальних груп58. Голод 1932—1933 рр. був і залишається невід’ємною частиною внутрішньополітичних дискусій. Наприкінці 1980-х – початку 1990-х тема голоду 1932—1933 рр. використовувалась для дискредитації частини тодішніх політичної та державної еліт, вирощених ще тим режимом, що мав нести відповідальність за голод (цим же можна пояснити і достатньо «стримане» ставлення тодішньої влади до цієї проблеми, і звинувачення на її адресу з приводу такої стриманості). Упродовж 1990-х успадковані Україною номенклатурні державні еліти у свою чергу використовували тему для власної легітимації шляхом встановлення та регламентації державних комеморативних практик.
Тема надалі є надмірно політизованою й побутує як досить активна складова політико-ідеологічного дискурсу. Починаючи з 2005 р. вона стала не лише об’єктом, а й інструментом певного варіанту державної історичної політики та політики пам’яті, засобом інтенсивного нав’язування суспільству єдиної офіційної версії подій 1932—1933 років, яка має претензію на істину. Навіть більше, в 2006—2008 рр. спостерігалися спроби легітимувати цю версію на законодавчому рівні та запровадити заборонні і каральні санкції за відхилення від неї. Офіційна версія події була закарбована у спеціальному меморіальному законі.
Сама тема – масштаби та обставини лиха, масова мученицька загибель кількох мільйонів населення на власній території у мирний час, з ще не з’ясованими біологічними, соціальними і соціально-психологічними наслідками59, важко піддається усвідомленню як предмет суто академічних дискусій, особливо в ситуації, коли кон’юнктура творення образу постраждалої нації та поточні політичні дискусії закликають пояснювати сьогоднішні негаразди чинниками вісімдесятилітньої давності і шукати винуватців трагедії серед сучасників. Голодомор став зручною і універсальною формулою, якою можна пояснити все – від невдалих реформ до корупції, від неспроможності еліт до байдужості і пасивності населення.
Тим часом намагання повернути тему в рамки академічного обговорення і утримувати її там нерідко сприймаються прибічниками певних ідеологічних спрямувань як зазіхання на святині, нехтування моральними нормами, неповага до жертв трагедії, брак патріотизму, політична ангажованість чи навіть виконання замовлення «антиукраїнських» зовнішніх сил.
Політична актуалізація теми голоду 1932—1933 років забезпечується й тим, що вона стала частиною «воєн пам’яті» 2007—2010 років між Росією і Україною. Після 2014 року Голодомор став невід’ємною частиною пропагандистських зусиль в контексті «гібридної війни». За цих умов, наприклад, визнання того факту, що голод 1932—1933 років мав загальносоюзний характер (на чому наполягають російські історики), може бути витлумачено, як підспівування державі-агресору…
Україні за радянських часів довелося пережити три масових голоди: у 1921—1923 рр., у 1932—1933 рр. та у 1946—1947 рр. Голод 1921—1923 рр. не замовчувався ані владою, ані радянською історіографією: його пояснювали післявоєнною розрухою і природними причинами, держава організувала продовольчу допомогу голодуючим, в тому числі міжнародну. Голод 1946—1947 рр. також не ігнорувався владою, хоча в історичних працях радянського періоду про нього якщо і згадували, то зазвичай в контексті післявоєнної розрухи та посухи.
Голод 1932—1933 рр. вирізнявся саме тим, що його намагалися приховати вже під час самої трагедії, сільське населення не тільки було в найкритичніший момент голоду кинуте напризволяще, але й на певний час стало об’єктом дій влади, які деякі дослідники називають «терором голодом», тоді як міжнародний резонанс цієї катастрофи був приглушений зусиллями західних політиків, журналістів, широких кіл прорадянськи налаштованих західних інтелектуалів та політиків, орієнтованих на співпрацю з СРСР. Згадки саме про цей голод намагалися «стерти» з колективної пам’яті, саме його було табуйовано.
Оскільки тема як така десятиріччями перебувала під забороною, зрозуміло, що в період «гласності» другої половини 1980-х років спрацював механізм компенсації цієї заборони, реального чи уявного відновлення «придушеної/репресованої/пригнобленої пам’яті». Навіть більше, конструювання Голодомору відбувалося під гаслами відновлення «історичної правди» та «історичної справедливості».
Як вже згадувалося, тема голоду 1932—1933 рр. «поверталася» до суспільно-культурного і наукового просторів у період інтенсивних «боїв за історію» між ортодоксальною комуністичною номенклатурою і націонал-демократами та їхніми прибічниками в суспільстві. З одного боку, вона була дієвим елементом в дискредитації комуністичної влади, отже, від самого початку була питанням політики, а не науки. «Наукова історія» використовувалася або для спростування, або для підтвердження політичних тем та гасел.
Упродовж 1990-х тема голоду 1932—1933 років провокувала емоційні паралелі з сучасним станом української нації, який, відповідно до ідеологічних стереотипів того часу, був результатом страждань і втрат українців у роки тоталітаризму. Тодішніх лівих відкрито називали спадкоємцями партії, відповідальної за голод 1932—1933-х, явно прагнучи дискредитувати їх у боротьбі за владу. Такий спосіб актуалізації вочевидь посилював інструменталістські обертони теми і серйозно впливав і надалі впливає на позиції вчених. З іншого боку, вона сприймалася і репрезентувалася в контексті заповнення так званих «білих плям вітчизняної історії», повернення до «справжньої історії».