12 лютого 2003 р. у Верховної Ради України були проведені спеціальні слухання, присвячені голоду 1932—1933 рр. Промови, які було виголошено, можна вважати свого роду конспектом риторики попереднього десятиліття стосовно теми «злочини тоталітаризму»: «націонал-демократи» та їхні союзники з правиці звично повторювали інвективи на адресу «злочинного тоталітарного режиму» і не забували при цьому виголошувати філіппіки на адресу режиму сучасного. В останньому з ними солідаризувалися «ліві», однак вони навідріз відмовлялися звинувачувати минуле і брати на себе відповідальність за нього.
Практично всі промовці в той чи інший спосіб актуалізували Голодомор референціями щодо сучасної ситуації, не забуваючи скористатися нагодою, аби сплямувати своїх політичних опонентів. Представник влади, віце-прем’єр-міністр Д. Табачник наголосив на тому, що «голодне лихоліття 1933 року – не історична минувшина, а глибока соціально-демографічна катастрофа ХХ століття, незагоєна морально-психологічна рана, яка жагучим болем терзає пам’ять очевидців. Соціально-фізіологічне почуття страху, заподіяне народові масовими репресіями та голодоморами, живе у свідомості багатьох поколінь. Воно запало в генотип нації, певною мірою гальмує демократизацію нашого суспільства»89.
«Націонал-демократи» і праві пов’язували нинішні негаразди з тим, що Голодомор завдав нищівного удару по українській нації, зруйнував її генофонд, винищив найкращих. Найвиразніше висловився з цього приводу депутат П. Мовчан: «інтелектуальну, енергетичну, активно-творчу силу нації було підірвано на багато років. Будь-який спротив актам насилля у всіх сферах національного, суспільного життя був зламаний»90.
Ліві, передусім лідер комуністів, заявив про наявність геноциду українців у 1991—2003 роках, організованого нинішньою владою. «З цієї трибуни я звертаюся до панів можновладців з пропозицією і вимогoю не брехнею займатися на радянське минуле, а відповісти за свою сьогоднішню злочинну політику – політику геноциду. Одинадцять років крали у народу, обдуривши його, державну владу, народну економіку, суди, засоби масової інформації‚ багато чого іншого зробили, у зв’язку з чим Організація Об’єднаних Націй визнала народ України вимираючою нацією, це визнано сьогодні»91.
14 травня 2003 р. відповідно до рекомендацій парламентських слухань відбулося спеціальне засідання парламенту, присвячене голоду 1932— 1933 років («спеціальне засідання», за інформацією Лабораторії законодавчих ініціатив, тривало декілька хвилин). Парламент ухвалив звернення до українського народу, в якому голод 1932—1933 років був названий геноцидом проти українського народу92. «…Ми вважаємо, – йшлося у зверненні, – що в умовах незалежної України страхітливу правду про ті роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор 1932— 1933 років був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду»93.
Голодомор як суб’єкт політики
Після «помаранчевої революції» звернення до теми голоду 1932— 1933 років набули нового рівня політичної та ідеологічної актуальності. Початковий поштовх нової хвилі політичної актуалізації виходив з президентського офісу. Звернення до травматичного історичного досвіду стало невід’ємним елементом знакових політичних промов президента, а згадка про голод 1932—1933 років, чи про «голодомори» – обов’язковим ритуалом. У 2006—2008 рр. президент В. Ющенко доклав безпрецедентних зусиль у розгортанні масштабної загальнонаціональної та міжнародної кампанії з відзначення 75-ї річниці голоду 1932—1933 років та перетворення Голодомору на визначний національний символ України94. Вже в інаугураційній промові 23 січня 2005 року президент згадав про «голодомори» в серії трагедій, що їх довелося пережити українському народові.
У липні 2005 р. вийшов перший «комеморативний» указ президента В. Ющенка з прямою вказівкою про намір внести законопроект з «політико-правовою оцінкою голодоморів в історії України»95. 4 листопада того ж року вийшов новий указ «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні». Урядові доручалося прискорити підготовку та подання згаданого законопроекту. Указ також започаткував підготовку до 75-ї річниці голоду 1932—1933 років, зокрема йшлося про створення організаційного комітету, який мав очолити прем’єр-міністр України (на той час – Ю. Єхануров)96. 22 листопада 2005 року з’явився наступний указ «Про відзначення Дня пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій» – його поява, мабуть, була пов’язана з бажанням внести зміни в публічні комеморативні акції та активізувати їх (зокрема йшлося про «належне відзначення»), бо дата відзначення вже була раніше встановлена Л. Кучмою. За пропозицією В. Ющенка було запроваджено покладання траурних вінків з колосків до пам’ятних знаків і місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій.
Після цього президент відволікся від теми, мабуть, у зв’язку з виборами до Верховної Ради, і повернувся до неї через рік, у жовтні 2006 р. Цьому передував лист-звернення «наукової громадськості» (до лав якої потрапили народні депутати, політики, громадські діячі діаспори, які мали вельми опосередковане відношення до науки) від 2 вересня 2006 р., в якому автори просили президента окремим указом встановити окрему пам’ятну дату для дня жертв голодоморів (22 жовтня) замість попередньої дати дня пам’яті жертв голодоморів та репресій, встановленої ще Л. Кучмою97.
12 жовтня 2006 року президент відповів черговим указом про відзначення річниці у 2006 році. Цього разу, на відміну від попереднього року, для реалізації відповідних заходів знадобилося створення величезного організаційного комітету (з 26 осіб) на чолі із самим президентом і з двома співголовами з державних установ, які на цей час відверто ворогували – Секретаріату Президента та уряду. Враховуючи поточну політичну ситуацію в країні (кризу влади, конфлікт між президентом, його структурами і його прибічниками у парламенті, та урядом і керівництвом Верховної Ради), тема голоду 1932—1933 років була приречена стати складовою згаданого конфлікту.
Варто звернути увагу й на те, що указ містив доволі детальні вказівки Міністерству закордонних справ щодо поширення інформації про голод 1932—1933 років за кордоном, зокрема пункт про необхідність активізації роботи «щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932— 1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства»98.
16 жовтня 2006 року Секретаріат президента разом з новоствореним Інститутом національної пам’яті організував круглий стіл «Голодомор 1932—1933 років – геноцид в Україні». Публічне звернення учасників круглого столу до президента мало продемонструвати громадську підтримку його ініціативи щодо «політико-правової оцінки Голодомору»99. Текст звернення можна вважати ідеальним зразком ретрансляції всіх стандартних формул панівного ідеологічного дискурсу про голод 1932— 1933 років. Зокрема, трагедію було охарактеризовано як «апогей тривалої боротьби тоталітарного режиму СРСР проти визвольних змагань Українського народу, особливо супроти українського селянства». Звернення містило звороти, які засвідчували як авторство (Секретаріат Президента), так і політичну спрямованість: визнання голоду 1932—1933 років геноцидом характеризувалося як «безумовне завдання нинішнього покоління українських політиків, передусім депутатського корпусу Верховної Ради України». До виконання цього «безумовного завдання» мали докласти зусиль «передусім ті політики та політичні сили, які представляють регіони України, де особливо лютував Великий Голод у 1932— 1933 роках (Схід, Південь, Центр)»100.
2 листопада 2006 р. президент В. Ющенко подав на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років». Проект містив шість пунктів, три з яких встановлювали «історичну правду» і регулювали способи її дотримання: стаття 1 кваліфікувала «Голодомор 1932— 1933 в Україні як геноцид української нації»; стаття 2 забороняла «заперечення факту Голодомору 1932—1933 років в Україні», у статті 6 пропонувалося запровадити «адміністративну відповідальність за публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні»101.
Варто зауважити, що на цей час навіть найбільш твердолобі ліві політики вже не заперечували факт голоду 1932—1933 років102, вже було встановлено загальнонаціональні комеморативні дати і практики, факт голоду 1932—1933 років був складовою шкільних курсів з історії України.
Цілком очікувано законопроект викликав заперечення з боку політичних опонентів президента – йшлося передусім про відповідність терміна «геноцид» критеріям, на які посилався президент, та про доречність встановлення адміністративної відповідальності за заперечення факту голоду 1932—1933 років – захисниками «свободи слова» стали депутати Партії регіонів…
28 листопада 2006 року відбулося драматичне обговорення президентського та альтернативного законопроектів. Цікаво, що за президентський законопроект виступали не лише опозиційні фракції («Наша Україна» і БЮТ), а й соціалісти, які в усіх інших питаннях підтримували єдність коаліції з Партією регіонів. Фактично всі, хто брав участь в обговоренні, змагалися в демагогії і відверто актуалізували голод 1932—1933 років поточною політичною ситуацією. Представники опозиції наголошували на зв’язку трагедії з нинішнім важким станом української нації, їхні опоненти наполягали на тому, що «кампанійщина» з ухваленням закону є відвертим тиском на політичних опонентів.
О. Мороз навіть пов’язав тему голоду 1932—1933 років з начебто спробами встановити диктатуру в сучасній Україні, а представники комуністів заявили про те, що президентський проект «спричиняє в Україні ланцюгову реакцію протистояння у суспільстві» і веде до напруження у стосунках з Росією (незалежно від мотивації цієї заяви варто зазначити, що тут вони мали рацію). Скориставшись нагодою, комуністи також закликали до імпічменту президента. Представники Партії регіонів спочатку відмовлялися від терміна «геноцид», але згодом погодилися на нього, якщо його в законі вживатимуть не в термінології Конвенції 1948 року, а в такій редакції: «геноцид – злодійські дії тоталітарно-репресивного сталінського режиму, спрямовані на масове знищення частини українського та інших народів СРСР у результаті штучного голодомору 1932— 1933 років»103.
Як і слід було очікувати, президентський законопроект було провалено «антикризовою коаліцією» (Партія регіонів, соціалісти і комуністи), альтернативний – опозицією (Народний союз «Наша Україна» – Блок Юлії Тимошенко). Голосування засвідчило, що ідея «консолідації» на прикладі голоду 1932—1933 років, задекларована президентом, насправді в поточному політичному контексті сіє розбрат і провокує скандал.
«Миротворцем» виступив голова Верховної Ради О. Мороз – він запропонував компромісний (узгоджений з президентом) варіант законопроекту, де залишалася стаття, що кваліфікувала голод 1932—1933 років як геноцид, а стаття про відповідальність подавалася у такій редакції: «Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним»104. До цього варіанту увійшов і пункт про спрямованість голоду не лише проти «частини українського», а й «інших народів СРСР». В результаті закон було ухвалено силами опозиційних фракцій та фракції соціалістів. Лише два депутати від Партії регіонів – Г. Герман та Т. Чорновіл, які в піар конструкціях цієї партії виконували важливу роль «національно свідомих українців», проголосували за проект О. Мороза, тобто формально виступили всупереч «лінії партії».
Ухвалення закону було епохальною подією, значення якої не усвідомлювали ні його прихильники, ні його опоненти. Вперше в історії незалежної України спеціальним законом офіційно встановлювалися межі трактування минулого і визнавалося протиправним те, що виходило за ці межі. Закон став фінальною дією у перетворенні Голодомору на суб’єкт політики.
«Україна пам’ятає»
2007—2008 роки позначилися цілою серією турбулентних подій в житті країни: подальше ускладнення відносин з Росією і розгортання меморіальної війни між країнами105, світова фінансова криза 2008 року, гостра політична криза 2007—2008 років. На цьому тлі в Україні і поза її межами було розгорнуто безпрецедентну кампанію під гаслом «Україна пам’ятає, світ визнає»106.
21 травня 2007 р. президент змінив указ Л. Кучми 2004 р. про назву комеморативної дати. Голодомор було відокремлено від політичних репресій. День пам’яті політичних репресій був призначений на третю неділю травня щорічно. Остання субота листопада залишилася за Днем пам’яті жертв голодоморів (саме так, в множині)107.
Бюрократичною віссю кампанії стала «президентська вертикаль». Користуючись можливістю безпосереднього впливу на підлеглих йому голів обласних, міських та районних адміністрацій, В. Ющенко розгорнув акцію справді загальнодержавного масштабу. При обласних і районних адміністраціях було створено координаційні групи з відзначення 75-ї річниці голоду 1932—1933 років.
Там само було створено робочі групи зі складання списків жертв Голодомору та зі збирання свідчень, було запроваджено спеціальні форми звітності – окремо для списків жертв, окремо – для списків постраждалих, окремо – для обліку кількості демонтованих пам’ятників діячам комуністичного режиму, перейменованих населених пунктів, вулиць, скверів, парків тощо, окремо – для обліку кількості пам’ятників і пам’ятних знаків жертвам голоду 1932—1933 років.
Ті ж самі групи і «пошукові загони» готували матеріали для складання регіональних Книг пам’яті (через обласні і міські управління освіти), які, в свою чергу, є підлеглими відповідних адміністрацій, до цієї діяльності залучалися студенти, вчителі і школярі.
У школах створювалися меморіальні місця на зразок «Колоски пам’яті», проводилися конкурси учнівських робіт на тему голоду 1932— 1933 років, уроки пам’яті108. Приклад подавав сам президент, який 20 листопада 2007 р. започаткував практику проведення президентського відкритого уроку про голод в одній із сільських шкіл109. В районних і міських бібліотеках влаштовувалися тематичні виставки літератури, присвяченої голодомору.
Для того щоб зрозуміти масштаби і спосіб організації кампанії, наведемо приклади «місцевого» рівня. За офіційними даними, лише в Полтавській області для роботи з встановлення кількості і жертв постраждалих від голоду 1932—1933 років і збору свідчень було створено 706 пошукових груп загальною кількістю в 5933 особи. Їхніми зусиллями було ідентифіковано 97 487 осіб, постраждалих від голоду 1932— 1933 років, і 48 704 жертви, зібрано 4773 задокументовані свідчення про голод110.
Наскільки ця офіційна статистика відображає реальний стан справ сказати важко, проте масштаби адміністративної мобілізації справді вражають. Утім, не менше вражають і певні цікаві моменти в цифрах, які можна вважати наслідком того, що опоненти В. Ющенка небезпідставно назвали «кампанійщиною».