– Не смій наближатися, нечиста сило! Зарубаю! – відчайдушно скрикнув хлопець і хрест-навхрест змахнув шаблею.
Відчуття зброї в руці принесло полегшення. Проте, хоч паралізуючий волю жах і розвіявся, неприємний холодок встиг боляче шкрябонути по серцю, змушуючи заколотитися в грудях голосніше і швидше. Почувався, немов зненацька ткнувся обличчям в липке павутиння. Не так щоб страшно, хоч і не без цього, бо не очікувано, однак більш неприємно і гидко.
– Бу-у-у! – насмішкувато завила темрява, а у верховітті хтось важко заворушився, скидаючи на голову Тарасові спорохнявілу кору і дрібне сухе гілляччя. Потім – зовсім поруч розбилося протухле яйце і засмерділо так, що аж у носі закрутило.
– Он ви як?! – розлютився Куниця. – Жартувати зі мною надумали? Ну, то я вам, для початку молитву проголошу. Слухайте!
Тарас ще раз перехрестився й почав уголос:
– Отче наш! Іже єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя! Нехай прийде царство Твоє, яко на небесах, тако і на землі. Хліб наш насущний дай ж нам днесь і залиши нам борги наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас во спокусу, але визволи від Лукавого…
Важка соснова шишка вдарила Куницю в плече. Удар так собі, наче дитина бешкетувала. Але слідом прилетіла друга – у спину, а трохи згодом – невидимий супротивник заліпив Тарасу ще однієї шишкою. Простісінько в чоло.
– А щоб тобі!
Хлопець хекнув, ступнув назад, перечепився за послужливо підставлений корінь і з усього маху гепнувся задом на землю. Добре, хоч не на пеньок. Але й таке ставлення принаймні образливе.
– Значить, вража сило, Божого слова ти не боїшся? – закипаючи від люті і приниження, погрозливо пробурчав Куниця. – Начувайся ж… Зараз побалакаємо інакше!
Парубок сховав шаблю у піхви, а замість зброї неквапливо дістав з-за пояса гаман з кресалом.
– А як вам сподобається очищувальний вогонь? Перекурю, а потім розкладу багаття та й спалю все бісівське гніздо, до вашої ж матері, нежить кудлата! – При цьому хлопець сунув у рот мундштук люльки і демонстративно кілька разів клацнув кресалом.
Ясна річ, що нікого палити Тарас не збирався, – лісова пожежа найстрашніше лихо, яке тільки може трапитися для усієї околиці. Сама Михайлівка за рікою і луками – її вогонь не зачепить, з таким розрахунком і будувалося село, – в тому біди не буде. Але і звірина надовго пропаде, і горіхів чи грибів-ягід кілька літ на згарищі не збирати. А в неврожайний рік не знайти людям кращої підмоги, ніж лісові дари. І до столу подати, і худобину підгодувати. Ось тільки нежить про це може й не знати? То чому не спробувати полякати, коли нічого іншого триклята не боїться?
– Стій, козаче… Постривай… – неголосно прошелестів кряжистий, наче сплетений з самих ґудзів старий граб, на стовбур якого до цієї миті безтурботно спирався спиною Тарас. Чи, може, хлопцеві лише так здалося, але підхопився Куниця на ноги і відскочив убік з подвоєною спритністю.
– Не гарячкуй. Що ти, як в окропі купаний?! – густим басом озвалася густа темінь з протилежного боку галявини. – Наче не знаєш, що в Іванову ніч кожному пустувати дозволено? І немає в цьому порушення давньої згоди. А як би тобі, приміром, дітваки камінцем у спину кинули, ти й на них би з шаблюкою кинувся?
– То діти… – неохоче пробурчав Куниця, здогадуючись, куди лісовий господар хилить.
– А мої лісовички та боровички, якщо порівняти прожиті ними роки з віком усього лісу, – куди молодші за вашу дітвору будуть. От і пустують з нагоди свята… Жартують… А ти – відразу вогнем погрожуєш. Негарно…
– Нічого собі розваги!.. – обурився Тарас, але вже більше для порядку, ніж од злості. – Заморочили голову, завели в хащі. Сосновою шишкою в чоло засвітили… – нехай, це можу зрозуміти… А дівчину куди поділи? Чому вона не відзивається? Не приведи Господь, з Ребеккою яка біда трапилася! Ось тобі хрест, лісовий господарю, – широко перехрестився Куниця. – Присягаю, що все навколо дотла випалю… І повір на слово – на цей раз я не жартую!
– Яку дівчину? – здивувалася пітьма. – А-а… Ти про ту вертихвістку, за якою в ліс погнався? Хе-хе… Заспокойся, козаче. То омана була… Як тільки дівиця з твоїх обіймів вислизнула, мої жартівники морок і підпустили. Вибачай, молодче, але ти не за своєю коханою бігав – летавицю ловив. А дівчина твоя давно на березі річки сидить. Біля вогнища гріється і дивується, куди її наречений запропастився? Тільки навіщо вона тобі, козаче? Поглянь уважно навколо – хіба мої доньки не кращі?
У ту ж мить лісову галявину освітив місяць, що якимось дивом пробився крізь важкі хмари, а в його сяйві закружляли в чудернацькому танці десятки струнких дівчат у прозорих, а то й примарних сукнях. Усі танцюристки були настільки гарні, що Тарас мимоволі замилувався їх вродою і грацією. А як поглянув на стрункі ніжки в червоних чобітках, то й зовсім голову втратив.
Куниця і незчувся, як побрів на чаклунську галявину.
– До речі, – змовницьки проказав лісовий господар. – Усі вони: і повітрулі, і летавиці – ті що в чобітках, вельми охочі до усіляких забав. Не те що людські дівчата. Веселися, козак, скільки сил вистачить. Не сумнівайся, облизня не дістанеш – усі твоїми будуть.
– Ходи до мене… Ні, до мене… До мене… – наввипередки грайливо зазивали хлопця лісові красуні. Вони весело сміялися, простягаючи до нього тендітні руки. Летавиці, хоча і перервали танок, від надлишку вируючих емоцій не могли встояти на місці, і – то одна, то інша, починали крутитися дзиґою, високо підстрибуючи і злітаючи над галявиною. При цьому вишукані червоні чобітки залишалися єдиною деталлю з усього одягу, яка не зникала під поглядом хлопця. – Ти ж наш… Наш!.. Ми чуємо тебе! Ходи до гурту… Ми чекаємо… Ми любимо тебе!..
Куниця вже підійшов так близько, що залишалося зробити крок і простягнути руки, щоб доторкнутися до однієї з лісових красунь…
На щастя, всі вони були такі спокусливі і прехороші, що Тарас зупинився в нерішучості, не знаючи, яку вибрати.
– Присяйбі, які ж ви гарні… – пробурмотів розгублено. – Аж очі розбігаються…
– Він не може вибрати… не може вибрати, – жваво защебетали розпусниці і стали навперебій радити збентеженому парубкові: – А ти закрий очі… Закрий… Твоя люба тебе сама знайде!.. Покладися на долю! Підкорися їй…
Зачарований красою милих спокусниць, Куниця готовий був з радістю виконати будь-яке їх побажання. От тільки намагаючись виконати якнайкраще, він не тільки міцно зажмурився, але й спробував прикрити очі долонями. При тім незграбно ткнувши себе в ніс, затиснутим у кулаці кисетом. Від міцного тютюнового духу аж в носі засвербіло. Настільки нестерпно, що Куниця не втримався і голосно чхнув.
Саме ця, здавалося б, цілком житейська і невимушена дія призвела до неймовірного наслідку. За руйнацією не гірш буревію.
Ще навіть відлуння після розкотистого чхання не вщухло, як зграйку спокусниць з чародійської галявини, немов ураганом змело.
– Апчхи! – парубок чхнув удруге… І, незважаючи на нічну пору та густі хмари, що ховали місяць, в лісі посвітліло достатньо, щоб відрізнити одне дерево від іншого і навіть розгледіти окремі гілляки.
Тарас глибоко вдихнув і чхнув втретє, остаточно приходячи до тями.
– А ось хрін вам… з редькою разом, – промурмотів, суплячи брови і поквапом натоптуючи люльку. – Недарма приповідають старі люди, що ніколи не вдасться християнину з нежиттю по-доброму домовитися. Ви, бестії кляті, як не силоміць, то спокусою норовите верх над чоловіком узяти. От і я замалим на ваші хитрощі не попався… Слава богу, тютюн виручив. Хоч і кажуть, що то теж бісівське зілля, а порадило собі з вами краще за молитву… Ну, нічого, іншим разом не буду таким довірливим… Більше ви мене на полові не обдурите… Вчений!
* * *
Розкуривши люльку і жадібно вдихнувши солодкувато-гіркого духмяного тютюну, котрий остаточно зняв з очей полуду, Куниця запримітив на тому місці, де гуртувалася пітьма, слабке мерехтіння. Немов полум’я свічки. Настільки кволе, що його можна було сприйняти за світляка, якби не дивний червонуватий відблиск вогнику. А всім відомо, що світлячки випромінюють біле сяйво.
Сторожко поглядаючи на непроглядну темряву, що важко клубилася поміж дерев, парубок поволі, крок за кроком став наближатися до примарного вогника. Про всяк випадок ретельно пихкаючи на всі боки люлькою і грізно штрикаючи поперед себе вістрям шаблі. Однак чудернацьке сяйво не тікало і не нападало. Тільки розгоралося яскравіше.
І як залишилося пройти ще лише декілька кроків, пітьма розступилася, немов хто розсунув щільні фіранки на вікні, і звідти, навперейми Тарасові вийшов здоровенний, страховидний чолов’яга. Весь скуйовджений, кошлатий, закутаний в обшарпані звірині шкури, – недбало погойдуючи в руці важкою палюгою.
– Гей ти, не смій чіпати мою чічку! – прогарчав загрозливо лісовик, зупиняючись в декількох кроках від юнака і спираючись на свою зброю, немов на звичайну дорожню патерицю. – Глухий чи що?! Кому кажу?! Дибай далі! Не для тебе я зілля папороті сіяв!
Взагалі-то і без підказки лісовика Тарас уже збагнув, що бачить перед собою не що інше, як цвіт папороті. Диво дивне, котре жило лишень у легендах і бабусиних казках! Полум’яна квітка, що розпускає пелюстки на кілька хвилин, та й то лише один раз у рік, опівніч на Івана Купали. І тому, хто знайде її, обіцяє неймовірне багатство. Бо може вказати на прихований у землі скарб…
У це було так складно повірити, що Тарас навіть перехрестився. А потім, щоб остаточно впевнитися, ще й подвійну дулю примарному вогнику тицьнув. Але квітка не розвіялася і не щезла з очей, як недавній морок. До речі – як і лісовик, що сердито переминався з ноги на ногу, стиха гарчав і люто скалив ведмежі ікла. А далі загрозливо заніс над головою палицю і ступнув уперед, твердо налаштований захищати чаклунську квітку від людських зазіхань. І бачачи таку рішучість, небагато знайшлося б сміливців, здатних не дременути подалі від галявини, папороті і розлюченої нечисті.
Тарасу теж зробилося моторошно. Все ж, незважаючи на батьківську виучку, битися зі справжнім ворогом не на життя, а на смерть – йому, запорізькому новику, ще не доводилося. Але, відступати і робити з себе страшка не заведено в роду Куниць. Тим паче, коли винагорода така велика! Не те щоб Тарас був надто ласий до грошей, але після загибелі батька, нужда заїдала гірше вошей…
– Ну, ну… не дуже! – гримнув хлопець, хапаючись за ефес шаблі. – Досить мене лякати! Не на того натрапив! І не ставай поперек дороги – гірше буде!
– Го-го-го!.. – зареготав кошлатий відлюдько, як пугач у дуплі загукав. – Кого ти своєю залізякою лякаєш, людський недомірку? Та я тебе, як комара, приплесну. На одну долоню покладу, другою накрию, – і навіть мокрого сліду не залишиться…
– Не так швидко, опудало замшіле… – потягнув хлопець булатну сталь з піхов. – Бачиш, яка в мене шабелька? По долу молитва витравлена! Якраз для того, щоб усіляку нечисть спідручніше у пекло відправляти було! Геть з дороги, ідолище погане, поки я з тебе трісок не настругав!
– Схоже, твоя взяла, козаче… Знатна зброя, – вмить оцінив заговорений клинок лісовий господар і, важко зітхнувши, опустив палюгу. – Дорогого коштує… Либонь цілу пригорщу золота відсипав?
– Не з ринку зброя… Спадок… – пояснив з гордістю і сумом Куниця. – Шабля, люлька та стара кульбака[3]… Батько в бою загинув, а то – все, що його товариші додому привезли… Тому й зберіг до сьогодні, хоч яка скрута не притискала. Ну, та нічого, – у голосі хлопця побільшало втіхи, – тепер-то ми з бабусею по-людськи заживемо. Якщо легенди не брешуть, квітка папороті заритий у землі скарб вказати може? Вірно кажу, нечисть кудлата?
– Того не відаю, – байдуже знизав здоровенними плечищами лісовик. – Мені, як і сам розумієш, усі ваші цяцьки-брязкальця без потреби. Але краще б ти її не чіпав, хлопче. Добром прошу. А як тебе й справді так злидні обсіли – то завітай у гості іншим разом. Помізкуємо, чим допомогти… Може, службу яку для лісу візьмеш, а я за неї оплату пристойну дам. Для людських рук і розуму завжди робота знайдеться.
І було в його голосі стільки непідробного смутку, що хлопець, уже потягнувшись до заповітного вогнику, навіть руку відсмикнув і ступив крок назад.
– Та що тобі, квітів у лісі мало, що на цій світ клином зійшовся? – промовив Тарас здивовано. – Одною чічкою більше, одною менше. Сам же казав: вам скарбів не треба. А мені – господарство з нужди піднімати. Зовсім захиріло…
Куниця подумав і додав, наче саме ця причина могла усе пояснити якнайкраще:
– Я одружитися хочу, розумієш?.. А дядько Іцхак швидше власними руками приб’є Ривку, ніж видасть свою дочку за такого бідняка… Зате, як розбагатію – інша справа. Відразу завидним нареченим стану. Так що, вибач, лісовий господарю, але не можу я від свого щастя відцуратися. Особливо тепер, коли такий трафунок підвернувся. Іншого разу може й не бути? Батько завше приповідав: доля легковажна, як повітруля… Зрештою, в цьому є і ваша провина! – Тарас зрадів вдалій думці. – Я сюди не з власної волі приперся, самі заманили… А що до твоєї пропозиції на службу пристати, то мудрі люди вчили – з нечистю не укладати жодних угод. Собі дорожче стане!
– Правду кажеш… Зле вийшло, – шумно почухрав густі зарості моху на обличчі лісовик. – Хто ж міг знати, що ти з любовним шалом впораєшся? Червоні чобітки повітруль не одному голову заморочили. Попадалися на їх принади чоловіки і старші за тебе, і міцніші духом. А ти молодець – встояв. Іншим разом нам наука буде – щоб із закоханими не зачіпатися.
– Тим паче, я нагороду заслужив, – посміхнувся Тарас, роблячи ще один крок уперед, ближче до квітки.
– Постривай, козаче, послухай, що скажу… – знову зупинив його настирливий лісовик. – Ну, от що ви за плем’я таке? Де не оселитеся, обов’язково все загидити маєте… Ліс вирубують і палять, як заманеться, ніби сухого хмизу мало… Річку і ту греблями та гатями перегородили… І всі, як один – дармового щастя шукаєте. Притому, що не нами – вашими ж священиками не раз говорено, що кожному воздасться по діянням його. Хіба не так?
– Занадто мудрі твої слова, лісовий господарю, – з досадою відбуркнув Куниця. – Може і є в них резон, та тільки ж неспроста ти мені зуби заговорюєш, вірно? Думаєш: захоплюся розумною бесідою і забуду, що цвіт папороті вчасно зірвати треба, – поки він не закрився? А північ от-от настане. О-хо-хо… Знову хитруєш, нежить лісова, обдурити намагаєшся, а про правду і справедливість пасталакаєш. Негоже… Нема в тому честі!
– Але й безчестя теж немає, – похмуро пробурмотів лісовик, незадоволений тим, що хитрість не вдалася. – Ти, козаче, лише про власну вигоду та про багатство дбаєш, а я намагаюся від твоєї жадібності чарівну красу врятувати. Адже без Іванового чар-зілля тутешні місця захиріють. Всю свою силу втратять… І доведеться моїм донькам на нові місця перебиратися.
– Ліс великий…
– І що з того? Можна подумати, якби в тебе було кілька хат, ти би не став противитися, якби хтось надумав одну зруйнувати?
– Зрозуміти я тебе, лісовий господарю, можу, – кивнув розважливо Куниця, – і зовсім не засуджую. Але, вам – нечисті лісовій, що про хліб насущний турботи не знає – легко про красу міркувати. А мені – бабусю стареньку годувати треба. Та й про свою майбутню сім’ю, про спадкоємців роду Куниць, подбати. І щодо хати теж вірно підмітив – було б у мене їх кілька, може, й інакше розмова склалася би. Але вона у мене одна, та й та невдовзі розвалиться. Ось так… Тому, нічого воду в ступі товкти. Нам з тобою повік не порозумітися. Сказано ж: голодний ситого не зрозуміє, а гусак свині не товариш… – парубок рішуче потягнувся до квітки, що особливо яскраво спалахнула саме в цю мить.
– Востаннє попереджаю, нерозумна людино… – якось дуже гірко промовив лісовик. – Схаменися, поки не пізно.
Величезна страхолюдина просто на очах перетворилася в малесенького, довгобородого та сивоголового дідуся. І голос його тепер звучав не погрозливо, а майже благально.