– Дядьку Іцхак, – втретє спробував урезонити надміру збудженого корчмаря Тарас. – Ви ж знаєте: я готовий хоч завтра одружитися. Але ви самі противитися нашому весіллю.
– А з чого мені бути згодним, пане Куниця? – сплеснув долонями жид. – Що у вас є за душею, перепрошую, крім батьківської шаблі, хати, що от-от розвалиться, півтора моргу землі і вельми шанованої баби Аглаї? Мовчите? Ото ж бо! То я вам скажу те, про що ви самі, по молодості літ, швидше за все, ще ні разу не замислилися… Моя маленька Ривка і всі її майбутні дітки, дай Бог їм здоров’я, захочуть їсти. А вони – повірте на слово старому іудею – мають таку жахливу звичку змалку… І чим же ви, пане козаче, збираєтеся їх годувати? Невже знову бідному і хворому Іцхаку доведеться виймати останню крихту з рота у своєї і без того жебракуючої родини? Ось, я дивлюся на ваше обличчя і бачу, що тепер вам самому стало геть сумно?
– Померла бабуся, – тихо промовив Тарас.
– Значить, пан Куниця став ще біднішим? – прохопився зопалу Іцхак, але одразу ж схаменувся. – Азохен вей! Яка жахлива звістка! О, то направду великий жаль… Мої співчуття, пане козаче. Аглая Луківна була така пристойна жінка. Так, Іцхак пам’ятає, що одного разу він приповз до вашої хати, коли ні теща, ні тітка Соня не змогли вилікувати мій простріл. І щоб ви думали – ваша бабуся мені допомогла!.. Так, я ще три дні стогнав, щоб усі залишили мене бодай трохи в спокою, але спина вже зовсім не боліла. Присягаюся пейсами. Як рукою зняло… І коли ж це жахливе нещастя трапилося?
– Цієї ночі…
– Тогой-тогай… Що я можу сказати на ваше велике горе, пане Куниця… Окрім того, що всі ми там будемо, якщо доживемо, звичайно… Прийміть ще раз мої найщиріші співчуття, пане козаче. Так, дуже порядна жінка була ваша бабуся, повірте старому іудею. І ви знову-таки маєте рацію не бажаючи продовжувати нашу бесіду. Коли в будинку від живих чекають останньої пошани мертві, згадувати про необачних дівиць не пристало. Але після похорону… Навіть не сумнівайтеся. І хотів би, так Циля не дасть забути. Ось тільки, ще раз прошу вибачити, але якщо я все одно вже сюди прийшов, може, ви таки повернете мені одяг Ребекки? У бідної дівчинки не так багато шовкових сорочок… щоб розкидатися.
– Пробачте, дядьку Іцхак, – лайнувся подумки Тарас. – Я вже казав: у мене немає її одягу. Напевно, сорочка залишилася в лісі. Ривка побігла, я кинувся наздоганяти… Хоча, якщо це так для вас важливо, то можна сходити пошукати. Я пам’ятаю місце, де ми… загубилися.
– О-хо-хо… – важко зітхнув корчмар. – Так я і знав, що ні до чого хорошого всі ці нічні гуляння не доведуть. Особливо, в ніч напередодні Івана Купали… Хіба ж може на що путнє розраховувати дочка роду Ізраїлевого від християнського святого, що й сам перейняв звички язичницького божества? І казав же дурепі: одягни що-небудь стареньке, чого не шкода. Це-це-це… втратити таку гарну річ! Але як уже так кортіло… то чому не покласти весь одяг разом, щоб потім не шукати? Ох, молодь, молодь… Нічого святого у них немає, ніщо не цінують… Ай-ай-ай… Зовсім нова сорочка була… – і докірливо похитуючи головою, через що його довгі, завиті пейси тряслися, немов розділена надвоє цапина борідка, Іцхак став незграбно спускатися з крутого пагорба.
Куниця провів поглядом нескладну, згорблену постать в довгополому лапсердаку, що розвівався в такт ході, потім озирнувся на зачинені хатні двері і втомлено присів на порозі. Йому раптом зробилося дуже сумно і гірко. А біль самотності зробився таким пронизливим, що юнак замалим не розплакався.
При житті – звичайна, як і десятки інших сільських жінок – трохи буркотлива, надміру метушлива, невгамовно снуюча по господарству бабуся Аглая, після смерті виявилася зовсім іншою. І від розуміння нежданої таємниці, Тарас відчув себе не лише осиротілим, а й чужим у рідній домівці. Настільки чужим, що навіть заходити всередину не було бажання. Понуро зітхнувши, вкотре за цей ранок, парубок важко підвівся і поплентався в напрямку церкви.
* * *
Михайлівка починала будуватися на більш пологому західному схилі пагорба, що плавно збігав до річки, тому під церкву громада вирубала і розчистила узлісся, що підступало до околиці села з північного боку. Залишивши лише кілька старих лип і парочку кряжистих дубів. Рука у лісорубів не піднялася викорінити віковічних красенів. Заодно і цвинтар, за звичаєм закладений позаду церкви, під покровом дерев вийшов тихий та богоугодний.
Хату сільському священику теж звели поруч з церквою, на пагорбі. Але, оскільки нинішній Михайлівський панотець Василь, при такій нечисленній пастві, годувався не стільки з шани духовного наставника, скільки з умілих рук єдиного на всю округу гончаря, то більшу частину часу, разом з двома синами, батюшка проводив під навісом, біля гончарного верстака. Там його Тарас і застав.
– Слава Ісусу Христу, панотче, – привітався ґречно парубок, заходячи у двір.
Стрижений під макітру, міцний, широкоплечий моложавий чолов’яга в шкіряному фартусі, надітому на голе тіло, наспівуючи в такт роботі, щось навіть віддалено не подібне на церковні псалми, мало був схожий на настоятеля парафії. А обидва його голопузі хлопчаки, що неподалік старанно місили глину і, відповідно, були перемащені нею з ніг до голови, більше нагадували парочку бісенят, аніж християнських дітлахів.
– Слава навіки Господу Богу нашому, сину мій! – відповів отець Василь, не відриваючи очей від грудки сирої глини, що під його вправними пальцями неквапно приймала форму глека. – Заходь, Тарасе, не стій у воротах. Присядь в холодку. Кваску випий… Там жбан лопухом прикритий. Почекай трохи, я зараз закінчу роботу. Глина не любить, коли її на половині росту кидають. Образитися може, і потім нічого путнього вже не зліпиш. Або при випалюванні трісне, або готовий посуд довго не послужить – розіб’ється…
Як і всяке справжнє вміння, схоже з характерництвом, праця гончаря заворожувала погляд. Здавалося, майстер всього лише недбало торкається сирої грудки, а та самостійно, немов під впливом чар, починає роздуватися, витягуватися і сама по собі перетворюється в круглобокий горщик, глечик чи інше кухонне начиння.
– Петрусю, приліпи ручки, – звелів майстер старшому синові, спиняючи колесо. – Тільки не квапся. Зроби, як належить… Пам’ятай, Бог усе бачить. І за недбалість покарає.
Священик стягнув фартух і, витираючи ним руки, підійшов до Тараса.
– Трапилося щось чи так завітав? – запитав по-простому.
– Сталося, отче… – похнюпився парубок. – Бабуся померла. Поховати треба… За християнським звичаєм…
– Ну, ну… не журися, сину мій, – поклав важку і прохолодну долоню на плече Тарасові отець Василь. – Тут вже нічого не вдієш. Так влаштований наш світ. Господь завжди в першу голову забирає найдостойніших із нині живущих рабів своїх. А нам залишається лише смиренно, не нарікаючи, прийняти Його волю, – поспівчував священнослужитель. – Погано лише те, що відійшла раба Божа Аглая акурат на Іванову ніч. Адже здавна вважається, що в цей час відлітають душі грішників, котрі не зуміли випросити собі прощення у близьких людей. Значить, треба її перед відспівуванням хоч на одну ніч у церкву до образів святих занести та молебень особливий, очищувальний справити…
Отець Василь конфузливо пригладив долонею вуса і, не по чину, коротко підстрижену бороду. Занадто довге волосся могло намотатися на гончарний круг, от і доводилося вкорочувати їх час від часу, незважаючи на погрози архієрея Брацлавського блаженнійшого Никифора накласти епітимію за порушення християнських канонів.
– Забобони, звісно, але не нам грішним судити про те, що предками нашими за непорушну істину вважалося. Навіть якщо церква поглядає на те з осудом.
– Можна і занести… – знизав плечима Куниця. – Бо з прощенням у родині й справді негаразд… Матінка моя, а потім і батько – наглою смертю згинули, не могла бабуся з ними попрощатися. А мені, якщо й хотіла щось сказати… Не ночував я нині вдома, панотче.
– Ото ж бо й воно… – осудливо кинув отець Василь. – Люди завжди відверту розмову та перепросини на потім відкладають. Самі того не розуміючи, що «потім» – може і не бути, бо не дано людині знати прийдешнього. О-хо-хо, гріхи наші тяжкі… Замалим не забув. У голові не вкладається… Боюся, Тарасе, не вдасться рабу Божу Аглаю нині відспівати.
– Чому? – здивувався Куниця. – Труну Степан Лікоть швидко змайструє. У нього завжди запас сухих дощок є. Як раз до вечірньої молитви і встигнемо… А далі тільки вашої охоти треба.
– Не в наших бажаннях біда, сину мій… – зітхнув отець Василь, і парубок вперше звернув увагу на те, які втомлені, постарілі очі у цього, ще досить молодого і міцного чоловіка.
– А в чому? Ви скажіть, що треба, панотче? Я все зроблю, присягаю… Бабуся заслужила на вічний спокій.
– Церква наша на замку від учора.
– Як це? – здивувався парубок.
– Громада ще з Трійці заборгувала за оренду, – зітхнув священик. – Ось Іцхак і замкнув двері на ключ. Поки борг не сплатимо. А чим платити? – знизав широкими плечима отець Василь. – До нового врожаю ще самим дожити треба. Думали кілька ялівок зарізати, масла, меду продати. Я теж збирався пару дюжин горшків на підмогу громаді зробити. Але найближчий ярмарок у Брацлаві тільки на Петрівку буде. В Ужалі і того пізніше – на Спаса. А корчмар більше чекати не хоче. І ніяких умовлянь не слухає. Вимагає всю оплату за півроку сповна… Мовляв, йому за нашого Бога немає резону збитки терпіти.
– Це так, дядько Іцхак буває дуже упертим і незговірливим, особливо коли розмова заходить про гроші, – погодився Куниця. – Але, думаю, що зможу його вмовити. Адже похорон – не весілля, і хотів би, не відкладеш. Зараз до столяра зайду, а від Ліктя – просто в шинок і подамся.
– Добре, якщо так… – помітно було, що отець Василь не поділяє такої впевненості. – Ну, що ж, Бог у поміч. Тоді ти займайся своєю справою, а я – вмиюся і поспішу до покійниці… Царство їй Небесне і земля пухом, добра була жінка. Ти, по молодості років, напевно не знаєш, але якщо б не твоя бабуся, то мій Федько, може, й не народився б… – священик багатозначно покивав. – Ще й породіллю, Любаву мою, з собою міг забрати… Так що я перед Аглаєю Луківною в боргу. І якщо при житті їй моє вміння не знадобилося, то хоч після смерті відслужу як належить.
Зі столяром Тарас домовився швидше, ніж сам розраховував. Йому навіть на подвір’я заходити не довелося. Дізнавшись, що Луківна померла, Степан запитав тільки: на коли потрібна труна, додавши при цьому, що не візьме з Тараса ні гроша. Тут Куниця дізнався, що п’ять років тому бабуся Аглая ви5ходила всю багатодітну сім’ю Ліктя, коли ті отруїлися поганими грибами. Тому і столяр вважав, що зобов’язаний, нехай хоч у такий сумний спосіб, віддячитися своїй благодійниці. І, сором’язливо відмахнувшись від щирої подяки Куниці, бурмочучи собі під ніс щось про несправедливу долю, пішов стругати дошки.
Спантеличено почухавши потилицю, бо ніколи ні про що подібне йому не доводилося чути, Тарас уже більш впевнено рушив до шинку. Сподіваючись на те, що може і корчмар ще раз пригадає про вилікуваний простріл? При цьому відчуваючи себе так, немов весь цей час розмова йшла не про його рідну бабусю, а про когось іншого. Навіть дивно… Адже, якщо не зважати на час, проведений разом з батьком у степових дозорах і козацькій науці – він прожив з бабою Аглаєю побіч, під одним дахом, цілих дев’ятнадцять років. І тільки сьогодні вперше дізнався про стареньку стільки невідомого раніше.
Хоча, з іншого боку, чому дивуватися?
З того часу, як він став вважатися дорослим, себто, літ з чотирнадцяти, Тарас весь час проводив або в полі, або в лісі, або на випасі. А що тим часом робилося в хаті, його не дуже-то й турбувало, якщо розмова не заходила про наближення отелення чи опоросу.
Одежа випрана, вечеря на столі – от і добре…
Цілими тижнями не було коли перемовитися. Схопився вдосвіта, перекусив тим, що від учора залишилося – і за роботу. Потемки повернувся – узвару сьорбнув і спати. Весь час бігом, все похапцем… Ні тобі «на добраніч», ні – «доброго ранку». Ось так і коротали віку двоє найрідніших людей. Начебто весь час разом, а як виявилося – порізно, геть різними життями. І якби старенька вчора не померла, то онук би цієї недолужності навіть не помітив.
І хоч не було в тому його провини чи зумисної байдужості: просто життя якось так складалося, – але зрозумів Тарас Куниця, що гіркого почуття вини він уже не позбудеться ніколи. Сам перед собою не злукавиш!
Раптом пригадалися всі випадки, коли бабуся намагалася завести розмову, а він, коли жартома, а коли й безцеремонно обривав її на півслові – мовляв, не на часі, бабусю, втомився я, давай потім, а краще – завтра поговоримо. А там новий день закрутив у нових турботах, і забувалося, про що мова йшла… А ще згадав, враз осиротілий парубок, що ніколи не цікавився: чи бабуся Аглая їла щось, чи добре себе почуває? Може, втомилася за день, або допомога яка потрібна по господарству, окрім звичайних чоловічих справ? Зате, як би пізно він не повернувся – з роботи чи гулянки – хоч вдосвіта, його завжди чекала розігріта страва.
І так соромно зробилося парубкові від цих спогадів і докорів сумління, що хоч сідай, та й плач!
Він, може, і заплакав би гірко, ридма, – як ревів років десять тому, коли вперше усвідомив, що матері у нього більше немає, – якщо б сльози мали силу бодай щось спокутувати або залагодити…
Розділ третій
Шинок «Причілок старого Шмуля», що розмістився в південній околиці Михайлівки, на перший погляд не справляв враження не те що поважного заїжджого двору, а й звичайнісінької сільської корчми. Звичайний шестистінок, ще й притулений одною стіною до жидівської хати. То кмітливий шинкар вирахував, що так не лише будуватися дешевше, а взимку обігрівати житло за рахунок готування їжі для гостей, – але й таку «дрібницю», що з корчми, яка значиться в магістраті прибудовою, податок стягується вдвічі менший, аніж з повноцінної, окремої будівлі. А те, що у «прибудові» можна посадити за накриті столи з півсотні гостей, і вони не штовхалися б ліктями, то інша розмова.
Потреба у просторій залі пояснювалася не тим, що жителі села виявляли надмірну охоту до хмільного і вільний час проводили в корчмі, пропиваючи останнє. Якби старий Шмуль розраховував лише на їх гроші, то при такому ґешефті шинок давно пішов би за вітром, і жид подався на жебри. Річ у тім, що Михайлівка була селом причілковим. Себто, побудована на річці, котрою з весни і до пізньої осені сновигали човни з розмаїтим крамом.
Понад століття тому зародилася вона з кузні і хутора Михайла Груздя, котрий вподобав це місце, бо з давніх-давен тут пролягала дорога з бусурманських земель у західні міста. Так званий Курний шлях. Котрим ще й дотепер частенько користувалися відважні купці, що бажали скоротити й без того неблизький шлях, або уникнути надміру великого мита за проїзд коронним трактом і за безпечний нічліг у межах Брацлавського воєводства.
А що бажаючих заощадити серед негоціантів ніколи не бракувало, тож зупинялися купецькі або чумацькі валки біля кузні доволі часто – у дорозі завше знайдеться потреба підкувати коней або підтягти обід колеса. Окрім того, хто відмовиться від нагоди смачно поїсти? Тим паче, коли в дорозі не один тиждень і вся страва – куліш та каша. Тож шинок на березі Вівчурки виріс настільки прудко, немов із-під землі вигулькнув.
До речі, більш вертка і порожиста далі на південь річка, в цих місцях ставала вже доволі тихою і глибокою. Цілком прохідною для невеликих стругів[4]. І добрий лоцман, що знав усі потаємні мілини та інші примхи Вівчурки, міг довести караван по воді аж до Дністра. А вже там, пливи собі хоч у Галич, а хоч – до самого Львова або й у Краків. Трохи повільніше, бо проти течії – зате цілком безпечно. Через заболоченість берегів розбійники траплялися значно рідше, ніж на битих шляхах. Тому, – нехай і не щодня, але достатньо часто, щоб господар міг не тільки не розоритися на податках, але ще й пару злотих до калитки заховати, – корчма заповнювалася втомленими, зголоднілими чумаками та іншими подорожніми, готовими щедро платити за домашню їжу. Не питаючи про ціну і зовсім не торгуючись.