Всім була вродлива дівиця – і статтю, і обличчям, ось тільки шкіра її водянисто-блакитна більше нагадувала скляну вазу, заповнену водою, ніж живе тіло.
– Навіщо кликав, чотириногий братику? – позіхаючи, запитала бродниця. – У чому нужду маєш, що правом поклику скористався? На посуху не схоже… – позіхнула ще раз і пустотливо бризнула на гепарда водою.
Але Пайда тільки загарчав у відповідь.
– Ой, який тут красень! – вигукнула тим часом русалка, помітивши Байбуза. – На мертвого не схожий. Спить? Зараз я його поцілую, і стане сон у козака солодким-солодким, міцним-міцним… – і стала наближатися до берега.
Гепард блискавичним стрибком опинився між Байбузом і бродницею. Сердито заметеляв хвостом і вишкірив ікла.
– Що таке? – здивувалася річкова дівчина, вже зробивши крок на берег. – Ти захищаєш людину? Дивно, але цікаво. Невже ти через нього мене покликав, чотириногий брате? Тоді поясни, що я маю робити? Він не поранений, просто спить. До світанку і сам прокинеться.
Пайда нахилив до запорожця лобату голову і ніжно лизнув в обличчя.
– Хочеш його розбудити? – зрозуміла бродниця. – Але навіщо? – і знову повторила майже дослівно: – Злої магії я не відчуваю, а вранці козак прокинеться…
Гепард голосно пирхнув і ще раз лизнув Остапа, трохи посуваючись, щоб русалка змогла підійти до козака ближче.
– Он як! – звела здивовано брови, після того як поклала прохолодну руку на чоло парубка, що аж пашіло жаром. – Тепер бачу, що без злого умислу не обійшлося. Тільки сон-зілля це якесь дивне, не тутешнє… і не шкідливе. Голова, як встане, трохи поболить, ніби з перепою, та й усе.
Пайда коротко рикнув.
– Наполягаєш? Ну, нехай буде по-твоєму. Може, я і справді чогось не знаю або не розумію. Ой, розсердиться водяник, що я не в своє діло влізла, – зітхнула бродниця і струсила з кінчиків пальців кілька крапель води. Та так вправно, що дві з них впали на очі Остапові, а одна – найбільша, простісінько у привідкриті уста.
Допомогло… Байбуз, відпльовуючись і кашляючи, підхопився з землі, смачно вилаявся і… сором’язливо закліпав очима, почувши поруч дзвінкий дівочий сміх. Обернувся, щоб вибачитися, але бродниця настільки блискавично, що навіть Пайда не встиг помітити її руху, цмокнула хлопця в щоку, крутнулася на п’ятах і, пустотливо обдавши всіх снопом бризок, скочила в річку.
– Не дякуй, козаче… Будеш винен… Якщо не я, то одна з сестер обов’язково колись про борг нагадає! – крикнула на прощання, весело регочучи, і пропала в глибині.
Байбуз розгублено провів рукою по мокрому обличчю і похитав головою.
– Що за напасть? Невже я задрімав? От халепа… Добре, що не бачив ніхто. А то б і до кінця життя не відмився би від такої ганьби. Тільки, чому я на самому краю берега опинився? Скотився з кургану чи що?..
Оглянувши сліди, Остап зумів би розібратися у тому, що трапилося, але в цей час з-за Дніпра долинуло тихе кінське іржання.
Забувши про все, вартовий кількома стрибками злетів на вершину пагорба, глянув у далечінь і завмер. У яскравому мерехтінні зірок, на далекій мілині, поміж островами Тивільжан і Перун, доволі чітко виднілося безліч коней та людей. Не менше кількох сотень… Людолови! Орда!
Страху Остап не відчув. Власне, нічого надзвичайного не трапилося. Саме для цього і поставлена козаками фігура біля броду, щоб вчасно помітити і попередити про появу татар. Але в будь-якому разі треба було квапитися, ворог неподалік і важлива кожна хвилина.
Байбуз голосно свиснув, жбурнув в товаришів каменем, що підвернувся під руку, і закричав на все горло:
– Лис! Максим! Вставайте! Татари! Тривога!
Але товариші навіть не поворухнулися, а гостя – Рудого Панька взагалі ніде не було видно.
Розуміючи, що кожна згаяна мить може коштувати життя – молодий запорожець вдався до жорстокого, але дієвого способу. Зачерпнув рукою з вогнища жменю тліючих жарин, роздмухав їх на долоні, і всипав за халяви товаришам. І поки ті, лаючись і розмахуючи обпеченими ногами, приходили до тями, побіг запалювати сигнальний вогонь на «фігурі».
Не відразу, але все ж біль, як раніше краплі води, переміг зле чаклунство, й обидва козаки з криками заходилися стягувати чоботи.
– Зовсім здурів, Остапе?! – закричав обурено Максим. – Що ти виробляєш?!
– Якого дідька? – вторив йому Лис. – Збожеволів? Ось постривай! Зараз я тобі задам перцю!
Але, як тільки щедро просочений дьогтем і облитий смолою очерет на сигнальній вишці зайнявся чадним полум’ям, обидва запорожця притихли.
– Гей! То вже не жарт! Що трапилося?!
– Невже татари? – першим отямився Гарбуз.
– Людолови, братці!.. Великий загін!.. Уже до Перуна допливають, – відповів Остап, тицьнувши пальцем у бік Дніпра, а потім велів гепарду: – Пайдо, шукай Панька! Щоб мені з цього місця не зрушити, якщо без нього обійшлося.
Звір розгублено закрутився на місці, тому що незнайомець, що донедавна смердів, немов падлина в спеку, зник, не залишивши по собі навіть легкого запаху. У гепардів, що полюють переважно покладаючись на прудкість, нюх не пара вовчому чи собачому, але не настільки, щоб не взяти такий смердючий слід.
Примечания
1
Мангус – демон, що пожирає душі.