– Цього балона вистачило ненадовго, – резюмував лорд Джон, важко сапаючи.
– Кількість кисню не у всіх балонах однакова, – пояснив Челленджер. – Це залежить від тиску при наповненні і від способу закупорення. Мені також здається, що цей балон мав якусь ваду.
– Отже, у нас вкрали останні години нашого життя, – гірко зронив Саммерлі. – Характерний фінал для підлого століття, в якому ми живемо. Тепер, Челленджере, вам випала нагода спостерігати суб’єктивні явища фізичного розпаду.
– Сідай на цей ослінчик біля моїх ніг і подай мені руку, – попросив Челленджер свою дружину. – Мені здається, друзі, що подальше перебування в цьому нестерпному повітрі не бажане. А ти якої думки, люба?
Його дружина застогнала та сховала обличчя в його колінах.
– Я бачив людей, котрі купалися взимку в ополонці, – озвався лорд Джон. – Ті, хто мерз на березі, заздрили плавцям, котрі зважилися зануритися в крижану воду. Я був би за те, щоб за один стрибок покінчити з цією історією.
– Отже, ви відчинили б вікно та подалися назустріч ефіру?
– Краще загинути від отрути, ніж задихнутися!
Саммерлі, кивнувши в мовчазному схваленні, простягнув Челленджеру свою худу руку.
– Хоча ми часто з вами сперечалися, але тепер усе вже минулося, – мовив він. – Ми завжди були при цьому добрими друзями і в душі відчували навзаєм найбільшу повагу. Прощавайте!
– Прощавайте, мій хлопчику! – сказав мені лорд Джон. – Вікна заклеєні, і вам не вдасться їх відчинити.
Челленджер нагнувся, підняв свою дружину і міцно пригорнув її до грудей, а та обхопила руками шию свого чоловіка.
– Подайте мені далекогляд, Мелоуне, – попросив він.
Я виконав його бажання.
– Ми віддаємося тій силі, яка нас створила! – вигукнув він потужним, гучним голосом.
З цими словами розбив шибу, пожбуривши пристрій у вікно. Перш ніж завмер останній дзенькіт від уламків, що розсипалися, чисте свіже повітря сильним і нескінченно-солодким подихом наповнило наші розпечені легені.
Не знаю, наскільки довго ми сиділи, обімлівши від подиву. Потім, як крізь сон, я почув голос Челленджера.
– Ми знову повернулися в нормальне середовище, – вигукнув він. – Світ вислизнув із отруйного потоку, але лише ми пережили весь людський рід.
Розділ 5. Мертвий світ
Пригадую, як ми, жадібно ковтаючи повітря, сиділи в своїх кріслах і насолоджувалися цілющим південно-західним вихором, який свіжими поривами долітав до нас із боку моря, надимаючи на вікнах серпанкові фіранки й обвітрюючи наші палаючі щоки. Не знаю, наскільки довго ми сиділи в такій мертвотній мовчанці. Згодом ми всі по-різному визначали цей проміжок часу. Бо були абсолютно пригнічені, приголомшені, а в голові паморочилося. Всю свою мужність ми закликали на допомогу, щоб зустріти свою смерть, але цей страшний новий факт, що будемо змушені жити й надалі, переживши всіх своїх сучасників, ми сприйняли, як потужний удар, що розплющив нас і паралізував. Потім призупинений механізм знову повільно повернув собі рух, знову запрацював мозок, і думки знову набули внутрішніх зв’язків. З різкою, невблаганною ясністю ми усвідомили співвідношення між минулим, сьогоденням і майбутнім, між життям, яке вели раніше, і тим, що нас чекало. У німому розпачі ми витріщалися один на одного, і кожен читав в очах іншого те саме болюче запитання. Замість радощів, які відчуває людина, котра перебувала за волосок від погибелі й урятувалася від неї, нами запанувала повна зневіра. Все, що ми любили на землі, зжер великий, невідомий, бездонний океан, і ми залишилися на цьому пустельному острові без супутників і без якихось надій. Ще кілька років, упродовж яких ми мали, наче шакали, метушитися навколо могил наших мертвих сучасників. А потім і нас чекала самотня, запізніла смерть.
– Це жахливо, Джордже, нестерпно! – гірко заридала пані Челленджер. – Краще б нам було відійти разом із усіма іншими. Ах, навіщо ти зберіг нам життя? Маю таке відчуття, немов це ми померли, а всі інші живі.
Густі брови Челленджера зійшлися в напружених роздумах, а його величезна волохата лапа стиснула руку, яку йому простягнула дружина. Я вже й раніше помічав, що вона при будь-якому смутку простягає до чоловіка руки, як діти до матері, коли їх щось гнітить.
– Хоча я й не настільки фаталіст, аби без опору миритися з усім, – зауважив професор, – та все ж переконався на досвіді, що вища мудрість завжди полягає в умінні освоюватися з обставинами насущної миті.
Він промовляв повільно, і в його повнозвучному голосі чулося глибоке почуття.
– Я з вами не згоден, – рішуче заперечив Саммерлі.
– Не думаю, щоб ваша згода або незгода могла б мати хоча б найменший вплив на стан речей, – зауважив лорд Джон. – Неволею чи волею вам у кожному разі доведеться з ним змиритися. Яке ж значення для нього має ваш особистий погляд? Наскільки пригадую, нас ніхто не питав на початку цієї історії, чи згодні ми, щоб вона сталася, і, вочевидь, тепер нас також не спитають, чи вона нам подобається. Що б ми не думали про неї, це ніяк не може на неї вплинути!
– Не на неї, а на нас, – докинув Челленджер у задумі, все ще любовно погладжуючи руку своєї дружини. – Ви можете плисти за течією та знайти душевний спокій, можете також противитися течії і при цьому втрачати бадьорість і сили. Отже, вся справа в нас, тому приймімо речі, якими вони є, і не будемо більше про це сперечатися.
– Але що ж нам робити, скажіть на милість, із нашим життям? – спитав я і в розпачі скерував погляд на похмуре, порожнє небо. – Що робити, наприклад, мені? Газет більше не існує, то чим же мені ще зайнятися, на що витрачати власне дозвілля?
– Моя кар’єра також скінчилася, якщо більше немає студентів та університетів! – вигукнув Саммерлі.
– Я ж дякую небу за те, що ще існує мій дім і мій чоловік. Мета життя для мене залишилася колишньою, – зронила пані Челленджер.
– І моя також, – додав Челленджер. – Наукової роботи зараз – хоч греблю гати, і сама катастрофа дає нам дозвіл вирішувати безліч надзвичайно цікавих проблем.
Він відчинив вікно, і ми споглядали мовчазний і безмежний краєвид.
– Дозвольте мені поміркувати, – продовжував він. – Учора, о третій годині пополудні або дещо пізніше, земля настільки глибоко занурилася в отруйний потік ефіру, що цілком захлинулася в ньому. Тепер дев’ята година. Запитання: о котрій годині ми вийшли з отруйної зони?
– На світанку повітря було особливо задушливим.
– Саме так, – підтвердила пані Челленджер. – Приблизно о восьмій годині я дуже чітко відчула ту саму задуху, яку відчула вчора, на початку катастрофи.
– Отже, будемо вважати, що ми вийшли із зони о восьмій годині ранку. Сімнадцять годин земля була просякнута отруйним ефіром. Цей час знадобився, щоб очистити світ від людської цвілі, що поглинає на поверхні землі її плоди. Та хіба не можна допустити, що дезінфекція була неповною і що, як і ми, залишилися жити й інші люди?
– Я також про це подумав, – докинув лорд Джон. – Чому саме нам бути єдиними камінчиками, що залишилися на узбережжі після відливу?
– Припущення, що, крім нас, хтось іще міг пережити катастрофу, абсолютно безглузде, – надзвичайно рішуче не погодився Саммерлі. – Згадайте лишень, як шкідливо діяла отрута. Така людина, як Мелоун, дужий, як бугай, і з канатами замість нервів, – і той ледь видерся сходами, а потім звалився, як мрець. Тому неможливо припустити, щоб хтось міг опиратися дії цієї отрути хоча б сімнадцять хвилин, а про багато годин і говорити смішно.
– А що, якщо хтось передбачав катастрофу й ужив своїх заходів обережності, як наш старий приятель Челленджер?
– Це дуже неправдоподібно, – зазначив Челленджер, пригладивши собі бороду знизу догори і примруживши очі. – Поєднання спостережливості, залізної логіки та надзвичайної фантазії, що дозволило мені передбачити небезпеку, зустрічається настільки рідко, що навряд чи в одному і тому ж поколінні можливі два таких випадки.
– То ваш висновок такий, що всі, крім нас, загинули?
– Щодо цього майже не може бути сумнівів. Однак маємо узяти до уваги ту обставину, що отрута діяла в напрямку знизу догори і таким чином менше вплинула на гірські райони. Це, без сумніву, вражаюче явище. У майбутньому воно створить надзвичайно спокусливе поле для наших досліджень. Якщо хтось іще вижив, крім нас, то пошуки таких найімовірніше увінчалися б успіхом десь у тибетському селищі або в курені на альпійській вершині, позаяк вони лежать на багато тисяч футів вище за рівень моря.
– Але якщо мати на увазі, що вже не існує ні кораблів, ні залізниць, то нам від цього не більше користі, ніж якби вцілілі перебували на Місяці, – зауважив лорд Джон. – Але я хотів би, принаймні, точно знати, чи справді небезпека вже цілком минула, чи все ж лише її частина залишилася позаду.
Саммерлі мало не скрутив собі карк, щоб оглянути весь горизонт.
– Повітря стало ніби прозорішим і чистішим, – повідомив він, вагаючись, – але і вчора воно було таким самим, і я нітрохи не впевнений, що нам більше нічого не загрожує.
Челленджер стенув плечима.
– Мені доведеться знову повернутися до фаталізму. Якщо колись така подія вже відбулася у Всесвіті (а це можливо), то вона сталася, безумовно, дуже давно, і тому можемо твердо розраховувати, що ще одна така катастрофа повториться нескоро.
– Все це було б дуже милим і приємним, – скривився лорд Джон, – але з досвіду знаємо, що при землетрусі, зазвичай, за одним поштовхом негайно стається інший. Мені здається, що нам вартувало б трохи пройтися і подихати свіжим повітрям, поки у нас ще є така можливість. Адже наш кисень витрачений, тому байдуже, нас застане загибель тут, чи на лоні природи.
Разючою була та повна летаргія, що нахлинула на нас у вигляді реакції після гарячкового хвилювання та напруги останньої доби. Апатія повністю опанувала і тілом, і духом і наповнювала нас міцно вкоріненим почуттям, що все даремне і недоречне. Навіть Челленджер піддався впливу цього відчуття. Він сидів на своєму місці, підпираючи обома руками могутню голову та поринувши в глибокі роздуми, поки лорд Джон і я не підхопили його під руки і мало не силою поставили на ноги, за що були нагороджені лише злісним поглядом і сердитим бурчанням роздратованого бульдога. Та коли ми вийшли з нашого тісного притулку на свіже повітря, звична енергія стала повільно повертатися до нас.
Але що було нам робити на цьому цвинтарі людства? Ніколи не траплялося людям постати перед таким запитанням! Правда, ми мали можливість вдовольняти наші буденні потреби і навіть потреби в будь-якій розкоші, в найширших межах. Всі харчові продукти, всі винні пивниці, всі скарбниці мистецтв були до наших послуг. Нам досить було простягнути до них руку. Але що нам було робити з нашим часом? З певними завданнями доведеться впоратися негайно, вони вже чекали на нас. Тому ми вирушили на кухню та поклали обох служниць на призначені для них ліжка. Вони, здавалося, померли зовсім безболісно; одна сиділа на своєму кріслі перед вогнищем, інша лежала перед раковиною для миття посуду. Потім ми принесли з двору бідного Остіна. Його м’язи були тверді, як дерево. Він лежав у надзвичайно дивному окостенінні, і м’язи губ стяглися так, що обличчя спотворилося огидно-глузливою гримасою. Такі ж ознаки спостерігалися у всіх, хто помер від дії цієї отрути. Куди б ми не приходили, всюди бачили ці усміхнені обличчя, які немов глузували з нашого жахливого становища і мовчки, з глумливою злісною усмішкою лупали очима на останніх представників їхнього роду.
– Послухайте! – звернувся лорд Джон, невтомно міряючи кроками їдальню, поки ми підкріплювалися легким перекусом. – Не знаю, як у вас на душі, але я зовсім не спроможний спокійно всидіти тут, аби нічого не робити.
– Чи не будете ви такі люб’язні, – відказав на це Челленджер, – запропонувати нам, що, на вашу думку, маємо робити?
– Збадьоритися та піти поглянути на все, що сталося.
– Саме це я й хотів запропонувати.
– Але не тут. Що сталося в селі, видно навіть із цього вікна.
– Куди ж нам податися?
– До Лондона.
– Вам легко казати, – буркнув Саммерлі. – Сорок миль пішки крокувати – це вам до снаги. Але чи зважиться на це Челленджер із його товстими, короткими ніжками – зовсім інша річ. Та й я не можу бути певним за себе.
Челленджер розсердився.
– Якби ви засвоїли собі звичку, ясновельможний пане, цікавитися лише власними тілесними особливостями, то переконалися б, що вони послужили б вам вельми широким полем для спостережень і надзвичайно рясним матеріалом для бесід.
– Я зовсім не мав наміру вас засмутити, мій любий Челленджере, – відповів наш нетактовний товариш, – ніхто не відповідає за свій фізичний стан. Якщо природа наділила вас гладким коротким тулубом, то зрозуміло, що і ноги ваші мають бути товстими та короткими.
Челленджер упав у таку лють, що не міг і слова вимовити. Він міг лише гарчати та мружити очі, а волосся мав скуйовджене. Лорд Джон поквапився втрутитись у суперечку, поки вона не загострилася надміру.
– Навіщо ж нам іти пішки? – спитав він.
– Ви, можливо, прагнете вирушити до Лондона залізницею? – поцікавився Челленджер, все ще закипаючи від гніву.
– А ваш автомобіль навіщо? Чому б нам не скористатися ним?
– В цьому мені бракує досвіду, – Челленджер у задумі смикав себе за бороду. – Але ви маєте рацію, лорде Джон, якщо думаєте, що людина з високим розумовим рівнем мусить уміти впоратися з будь-яким завданням. Ваша думка реально чудова. Я сам відвезу вас до Лондона.
– Від цього я наполегливо прошу вас утриматися, – енергійно замахав руками Саммерлі.
– Ні, Джордже, це справді неможливо! – вигукнула пані Челленджер. – Згадай тільки, як ти зробив одного разу таку спробу і при цьому розніс у друзки половину гаража.
– Це була лише випадкова невдача, – абсолютно спокійно пояснив професор. – Отже, питання вирішене, я особисто відвезу вас усіх до Лондона.
Становище врятував лорд Джон.
– Скажіть-но, а яка у вас, машина?
– «Гамбер», двадцять кінських сил.
– Та я керував таким автомобілем упродовж багатьох років! – жваво вигукнув він. – Присягаюся, що ніколи не думав, що зможу колись посадити в автомобіль залишки всього людства. Там якраз п’ять місць, наскільки я пригадую. Готуйтеся в дорогу, о десятій годині подам його до брами.
Рівно о десятій годині до воріт, з пихканням і гудінням, під’їхав автомобіль, яким керував лорд Джон. Я сів поруч із ним, а пані Челленджер, як корисна маленька буферна держава, була змушена вклинитися між обома ворогуючими країнами. Лорд Джон відпустив гальмо, увімкнув першу швидкість, другу, третю, і ми помчали в найбільш незвичайну подорож, яка тільки й відбувалася в історії людства.
Читач може собі уявити чудову красу природи цього розкішного серпневого ранку, прохолодне чисте повітря, золотий відблиск літнього сонця, безхмарне небо, соковиту зелень знаменитих Сассекських лісів і чудовий контраст, який становили темно-червоні барви квітучої долини.
Коли погляд зупинявся на цій розкішній красі, думки про катастрофу мали б зникнути безслідно, якби їх не підтримував занадто явний доказ: мертва, врочиста, всеосяжна тиша. Кожна заселена місцина була просякнута якимось тихим дзижчанням життя, таким глибоким і незмінним, що привчений слух зовсім уже не сприймає його, так само, як ті, хто живуть на морському березі, втрачають будь-яке відчуття вічного шуму хвиль. Щебетання птахів, дзижчання комах, звуки окремих голосів, мукання худоби, собачий гавкіт, гудіння потягів, стукіт кінських копит на дорозі – все це утворює нечітке, безперервне звучання, яке вже не доходить до свідомості тих, хто його чує. Тепер нам цього тла бракувало. Мертва тиша викликала страхітливе відчуття. Така була вона врочиста, така трагічна, що сопіння і гул нашого автомобіля здавалися непристойним її порушенням, профанацією цього величного спокою, що простягнувся, наче величезний саван, над руїнами людства. Ця заціпеніла, цвинтарна безмовність, в поєднанні з хмарами диму, які там і тут підіймалися до неба над згарищами, стримуючи, як крижаний подих, наше тепле схиляння перед красою природи.