У його манері спілкуватися була така безцеремонна прямолінійність, що хитрувати з ним виявилося нелегко. Все ж я вирішив затягнути цю гру в розрахунку на те, що мені випаде нагода зробити кращий хід. На відстані все складалося так просто! О, моя ірландська винахідливість, невже ти не допоможеш мені зараз, коли найбільше тебе потребую? Пронизливий погляд сталевих очей відбирав мені сили.
– Ну, не змушуйте себе чекати! – прогримів професор.
– Я, звісно, лише починаю долучатися до науки, – сказав я з дурнуватою посмішкою, – і не претендую на більше, ніж звання скромного дослідника. Проте мені здається, що в цьому питанні ви проявили зайву строгість до Вейсмана. Хіба отримані з того часу докази не… не зміцнюють його позиції?
– Які докази? – промовив він зі загрозливим спокоєм.
– Я, звичайно, знаю, що прямих доказів поки що немає. Я посилаюся, якщо можна так сказати, на загальний хід сучасної наукової думки.
Професор схилився над столом, спрямувавши на мене зосереджений погляд.
– Ви мали б знати, – сказав він, загинаючи по черзі пальці на лівій руці, – що, по-перше, черепний покажчик є фактор постійний.
– Безумовно! – відповів я.
– І що телегонія1 наразі ще sub judice2?
– Поза сумнівами!
– І що зародкова плазма відрізняється від партеногенетичного3 яйця?
– Ще б пак! – вигукнув я, захоплюючись власною зухвалістю.
– А що це доводить? – спитав він м’яким, вкрадливим голосом.
– І справді, – промимрив я, – що ж це доводить?
– Сказати вам? – все так само вкрадливо промовив професор.
– Будь ласка.
– Це доводить, – з несподіваною люттю заревів він, – що іншого такого шарлатана важко знайти в усьому Лондоні! Ви огидний, нахабний репортер, котрий має настільки ж віддалене уявлення про науку, як і про мінімальну людську порядність!
Учений схопився з крісла. Його очі палали божевільною злістю. І все ж навіть цієї напруженої миті я не міг не здивуватися, побачивши, що професор Челленджер маленький на зріст. Він був мені по плече – такий собі приплющений Геркулес, вся величезна життєва міць котрого немов пішла вшир, вглиб та ще в черепну коробку.
– Я молов перед вами нісенітницю, сер! – заволав він, спершись руками об стіл і витягнувши шию вперед. – Я плів неймовірні дурниці! І ви надумали змагатися зі мною – ви, у кого весь мозок із лісовий горішок! Ці кляті писарлюги уявили себе всесильними! Вони вважають, ніби одного їхнього слова досить, аби возвеличити людину або змішати її з брудом. Ми всі маємо кланятися їм у ніжки, вимолюючи похвалу. Ось цьому треба надати протекцію, а цього знищити… Знаю я ваші підлі підступи! Вже дуже високо стали брати! Був час, коли ходили сумирно, а тепер зарвалися, управи на вас немає. Пустобріхи нещасні! Я поставлю вас на місце! Атож, сер, Джордж Едвард Челленджер вам не по зубах. Цей чоловік не дозволить собою командувати. Він попереджав вас, але якщо ви все ж пхаєтеся до нього, то нарікайте потім на себе. Здавайтеся, шановний пане Мелоун! Здавайтеся! Ви затіяли небезпечну гру і, на мій погляд, залишилися в програші.
– Послухайте, сер, – сказав я, задкуючи до дверей і відкриваючи їх, – ви можете лаятися, скільки вашій душі заманеться, але всьому є межа. Я не дозволю налітати на мене з п’ястуками!
– Ага, не дозволите? – почав він повільно, із загрозливим виглядом наступати на мене, потім раптом зупинився і запхав свої величезні лапи до кишень коротенької куртки, як личить більше хлопчикові, ніж дорослому чоловікові. – Мені не вперше викидати з будинку таких фертиків. Ви будете четвертим чи п’ятим за рахунком. За кожного сплачено штраф у середньому по три фунти п’ятнадцять шилінгів. Дорого, але нічого не вдієш, так треба! А тепер, сер, чому б вам не податися слідами ваших колег? Я особисто думаю, що цього не уникнути.
Професор знову почав свій украй неприємний для мене наступ, виставляючи носаки в боки, наче якийсь учитель танців.
Я міг би стрімголов кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крім цього, справедливий гнів уже став розпалюватися у моїй душі. Досі моя поведінка була надзвичайно ганебною, але погрози цього чоловіка відразу повернули мені відчуття власної гідності.
– Руки геть, сер! Я цього не терпітиму!
– Які ми ніжні! – його чорні вуса стирчали догори, між розсуненими злісною усмішкою губами блиснули сліпучо-білі ікла. – То ви цього не будете терпіти?
– Не клейте із себе дурня, професоре! – вигукнув я. – На що ви розраховуєте? Я важу більше двохсот фунтів. Я міцний, як залізо, і щосуботи граю в регбі в ірландській збірній. Вам зі мною не…
Але цієї миті він кинувся на мене. На щастя, я вже встиг відчинити двері, інакше від них залишилися б самі тріски. Ми колесом покотилися по всьому коридору, якимось чином прихопивши дорогою крісло. Професорська борода закупорила мені весь рот, ми стискали один одного в обіймах, наші тіла тісно переплелися, а ніжки цього клятого крісла так і вертілися над нами. Пильний Остін відчинив навстіж вхідні двері. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подібне в мюзик-холі, але, мабуть, цей атракціон вимагає певної практики, інакше без каліцтва не обійтися. Вдарившись об останню сходинку, крісло розсипалося на друзки, а ми, вже порізно, опинилися у водостічній канаві. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.
– Отримали? – крикнув він, ледве переводячи дух.
– Хуліган! – відповів я і насилу піднявся із землі.
Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч із нами виріс полісмен із нотатником у руках.
– Що це означає? Як вам не соромно! – сказав він.
Це були найприємніші слова, які мені довелося почути в Енмор-парку.
– Ну, – допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, – поясніть, що це означає.
– Він сам на мене напав, – сказав я.
– Ви справді першим напали? – перепитав поліціянт.
Професор тільки засопів у відповідь.
– І це не перший випадок, – зауважив полісмен, строго хитаючи головою. – У вас і минулого місяця були неприємності і саме з такого приводу. У молодого чоловіка підбите око. Ви висуваєте йому звинувачення, сер?
Я раптом змінив гнів на милість:
– Ні, не висуваю.
– Це чому ж? – поцікавився поліціянт.
– Тут є й частка моєї провини. Я сам на таке напросився. Він мене чесно застерігав.
Полісмен затраснув нотатник.
– Щоб ці неподобства більше не повторювалися, – сказав він. – Ну, годі! Розходіться! Розходіться!
Це стосувалося хлопчика з крамниці м’ясива, покоївки і двох-трьох зівак, котрі вже встигли зібратися навколо нас. Правоохоронець важко крокував тротуаром, женучи перед собою це маленьке стадо. Професор поглянув на мене, і в його очах промайнула сміхотлива іскра.
– Заходьте! – сказав він. – Наша розмова ще не скінчилася.
Хоча ці слова прозвучали зловісно, але я таки пішов за ним до будинку. Лакей Остін, схожий на дерев’яну статую, зачинив за нами двері.
Розділ 4. Та це ж найвидатніша річ у світі!
Не встигли двері за нами зачинитися, як із їдальні вибігла пані Челленджер. Ця крихітна жінка не тямилася від гніву. Вона стала перед своїм- чоловіком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрічає бульдога. Вочевидь, пані Челленджер стала свідком мого витурення, але не помітила, що я вже встиг повернутися.
– Джордже! Яке звірство! – заволала вона. – Ти скалічив цього милого юнака!
– Ось він тут, живий і неушкоджений!
Пані Челленджер зніяковіла, але швидко опанувала себе.
– Даруйте, я вас не бачила.
– Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.
– Але він вліпив вам синець під око! Яке неподобство! У нас і тиждень не минає без скандалу! Тебе всі ненавидять, Джордже, над тобою всі знущаються! Ні, моєму терпінню настав край! Це переповнило чашу!
– Не треба ворушити брудну білизну на людях! – загримів професор.
– Це ні для кого не таємниця! – лементнула вона. – Невже ти думаєш, що вся наша вулиця, й якщо вже на те пішло, то й весь Лондон не знає… Остіне, ви нам не потрібні, можете йти… Тобі перемивають кісточки всі кому не лінь. Ти забуваєш про почуття власної гідності. Ти, кому слід бути професором у великому університеті, користуватися повагою студентів! Де твоя гідність, Джордже?
– А де твоя, моя люба?
– Ти довів мене бозна до чого! Хуліган, безнадійний хуліган! Ось на кого ти перетворився!
– Джессі, опануй себе.
– Безпардонний скандаліст!
– Годі! До ганебного стовпа за такі слова! – сказав професор.
І, на превеликий подив, він нахилився, підняв дружину та поставив її на високий постамент із чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Цей постамент, заввишки щонайменше в сім футів, був такий вузький, що пані Челленджер заледве могла втриматися на ньому. Важко було уявити собі безглуздіше видовище – боячись звідти впасти, вона немов скам’яніла зі спотвореним від люті обличчям і тільки трохи дриґала ногами.
– Здійми мене! – нарешті стала благати пані Челлен-джер.
– Скажи «будь ласка».
– Це гидко, Джордже! Здійми мене негайно!
– Пане Мелоун, ходімо до мого кабінету.
– Але даруйте, сер!.. – сказав я, зиркаючи на його дружину.
– Чуєш, Джессі? Пан Мелоун заступається за тебе. Скажи «будь ласка», тоді зніму.
– Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!
Він зняв її з такою легкістю, наче жінка важила не більше за канарку.
– Поводься пристойно, люба. Пан Мелоун – представник преси. Завтра ж він опише все це в своїй нікчемній газетці і більшу частину розпродасть серед наших сусідів. «Дивні примхи однієї високопоставленої особи». Високопоставлена особа – це ти, Джессі. Тому згадай, куди я тебе поставив кілька хвилин тому. Потім підзаголовок: «З побуту одного оригінального подружжя». Цей пан Мелоун нічим не погребує, він харчується стервом, як і всі його побратими. Рогсш ех grege сііаЬоІі – свиня з табуна диявола. Правильно кажу, пане Мелоун?
– Ви й справді нестерпні, – із запалом кинув я.
Професор зареготав.
– Ви двоє, мабуть, укладіть проти мене спілку, – прогув він, випнувши свої могутні груди та глипаючи то в мій бік, то на дружину. Потім уже із зовсім іншою інтонацією: – Даруйте нам ці невинні сімейні розваги, пане Мелоун. Я запропонував вам повернутися зовсім не для того, щоб робити вас учасником наших безневинних сварок. Нумо, пані, гайда звідси і не треба гніватися.
Науковець поклав свої величезні лаписька дружині на плечі:
– Твоя правда, як завжди. Якщо б Джордж Едвард Чел-ленджер слухався твоїх порад, він був би набагато поважнішою людиною, однак не самим собою. Поважних людей багато, моя люба, а Джордж Едвард Челленджер один-єди-ний на світі. Тому спробуй якось порозумітися з ним.
Він втелющив дружині гучний поцілунок, що збентежило мене набагато більше, ніж усі його дикі витівки.
– А тепер, пане Мелоун, – правив далі професор, знову набуваючи бундючного вигляду, – будьте ласкаві завітати сюди.
Ми увійшли в ту ж кімнату, звідки десять хвилин тому вилетіли з таким гуркотом. Учений ретельно причинив за собою двері, посадив мене в крісло та підсунув мені під ніс скриньку з сигарами.
– Справжні «Сан-Хуан Колорадо», – поінформував він. – На таких збудливих людей, як ви, наркотики діють сприятливо. Боже милий! Ну, хто ж відкушує кінчик! Відріжте – треба мати повагу до сигари! А тепер відкиньтеся на спинку крісла і вислухайте уважно все, що хочу вам сказати. Якщо будуть якісь запитання, доведеться відкласти їх до кращих часів. Насамперед про ваше повернення в мою оселю після цілком справедливого вигнання.
Господар випнув бороду вперед та вилупився на мене з таким виглядом, ніби тільки й чекав, що я знову вплутаюся в суперечку.
– Отже, повторюю: після цілком заслуженого вигнання. Чому я запросив вас повернутися? Тому, що мені сподобалася ваша відповідь цьому нахабному полісмену. Я побачив у ній певні залишки доброчесності, невластивої представникам вашого фаху. Визнавши, що провина лежить на вас, ви проявили певну неупередженість і широту поглядів, які заслужили моєї прихильної уваги. Нижчі представники людської раси, до котрих, на жаль, належите й ви, завжди перебували за межами мого розумового кругозору. Ваші слова відразу пересунули вас у поле мого зору. Мені захотілося познайомитися з вами ближче, й я запропонував вам повернутися. Будьте люб’язні струшувати попіл у маленьку японську попільничку он на тому бамбуковому столику, який стоїть біля вас.
Усе це професор випалив без єдиної затримки, наче читав лекцію студентам. Він сидів обличчям до мене, пну-чись, як величезна жаба, постава його була відкинута назад, очі пихато примружені. Відтак професор раптом обернувся боком, то ж мені стало видно лише жмут його волосся над відстовбурченим червоним вухом, поворушив купу паперів на столі і витяг звідти якусь вельми пошарпану книжку.
– Хочу розповісти вам дещо про Південну Америку, – почав він. – Свої зауваження можете залишити при собі. Передусім будьте люб’язні затямити: те, про що зараз почуєте, я забороняю розголошувати в будь-якій формі доти, доки ви не отримаєте на це відповідного дозволу від мене. Дозвіл цей, цілком імовірно, я ніколи не надам. Це зрозуміло?
– До чого ж така надмірна суворість? – сказав я. – Мені здається, об’єктивний виклад…
Він поклав книжку на стіл.
– Більше продовжувати немає сенсу. Бажаю успіхів.
– Ні-ні! Я згоден на будь-які умови! – вигукнув я. – Адже вибирати мені не доводиться.
– Про вибір не може бути й мови, – підтвердив учений.
– Тоді обіцяю мовчати.
– Обіцяєте?
– Слово честі.
Він зміряв мене нахабним і недовірливим поглядом.
– А звідки я знаю, які ваші поняття про честь?
– Ну, знаєте, сер, – сердито відмахнувся я, – ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислуховувати такі образи!
Мій вибух не лише не вивів його із себе, а навіть зацікавив.
– Короткоголовий тип, – пробурмотів він. – Брахіцефал4, сірі очі, темне волосся, певні риси негроїдів… Ви, ймовірно, кельт?
– Я ірландець, сер.
– Чистокровний?
– Атож, сер.
– Тоді все зрозуміло. Так от, ви дали мені слово тримати в таємниці ту інформацію, яку я вам повідомлю. Ці дані будуть, звісно, дуже скупі. Але певними цікавими деталями я з вами поділюся. Ви, мабуть, знаєте, що два роки тому я здійснив мандрівку Південною Америкою – подорож, яка увійде в золотий фонд світової науки. Її метою було перевірити деякі висновки Воллеса та Бейтса, а це можна було зробити лише на місці, в тих же умовах, в яких вони проводили свої спостереження. Якщо б результати моєї подорожі лише цим і обмежилися, все одно вони були б гідні всілякої уваги, але тут відбулася одна непередбачена обставина, яка змусила мене спрямувати свої дослідження по зовсім іншому шляху.
Ви, можливо, чули (втім, хтозна: в наше століття невігластва нічому не дивуєшся), що деякі місця, по яких протікає річка Амазонка, досліджені в повному обсязі і що в неї впадає безліч приток, досі не позначених на мат. Ось я і поставив собі завдання відвідати ці маловідомі місця й обстежити тамтешню фауну, і це дало мені в руки стільки матеріалу, що його вистачить на кілька розділів тієї величезної, монументальної праці із зоології, яка слугуватиме виправданням усього мого життя. Закінчивши експедицію, я повертався додому, і на зворотному шляху мені довелося заночувати в маленькому індіанському селищі, неподалік від того місця, де в Амазонку впадає одна з її приток. Про назву та географічне розташування цієї притоки промовчу.
У селищі жили індіанці племені кукама – мирний народ, який, на жаль, вироджується, а їхній розумовий рівень навряд чи підіймається над рівнем пересічного лондонця. Я вилікував кількох тамтешніх жителів ще першого свого приїзду, коли підіймався вгору річкою, і загалом справив на індіанців сильне враження, тому не дивно, що мене там чекали. Вони відразу ж стали пояснювати мені знаками, що в селищі є людина, котра потребує моєї допомоги, й я пішов за їхнім вождем в одну з хиж. Увійшовши туди, я переконався, що стражденний, котрому була потрібна допомога, тільки-но віддав Богові душу. На мій подив, він виявився не індіанцем, а білим, найбілішим із білих, якщо можна так сказати, бо у нього було абсолютно світле волосся й усі характерні ознаки альбіноса. Від його одягу залишилися хіба лахміття, страшенно змарніле тіло свідчило про довгі поневіряння. Наскільки я міг зрозуміти індіанців, вони ніколи раніше цього чоловіка не бачили. Він прийшов у селище з лісової гущавини, сам, без супутників, і ледве тримався на ногах від слабкості. Наплічник незнайомця лежав поруч із ним, і я обстежив його вміст. Усередині був вшитий ярличок з ім’ям та адресою власника: «Мейпл Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиґан». Перед цим ім’ям я завжди готовий зняти шапку. Не буде перебільшенням сказати, що коли важливість зробленого мною відкриття отримає загальне визнання, його ім’я буде стояти поруч із моїм.