Професор замуркотів від задоволення.
– Що ж ви зробили далі, сер?
– Настав сезон дощів, пане Мелоун, а мої запаси провіанту закінчилися. Я обстежив частину цієї величезної гірської гряди, але піднятися на неї так і не зміг. Пірамідальний стрімчак, із якого я зняв пострілом птеродактиля, виявився доступнішим. Згадавши свої альпіністські навички, я піднявся на нього приблизно до середини. Звідти вже можна було розгледіти плато, що вінчає гірську гряду. Воно було просто неосяжне! Куди не поглянь – на захід, на схід – кінця не видно цим вкритим зеленню скелям. Біля підніжжя гряди стеляться болота та непрохідні хащі, що кишать зміями й іншими гадами. Справжній розсадник лихоманки. Цілком зрозуміло, що такі перешкоди служать природним захистом для цієї незвичайної країни.
– А ви бачили там ще якісь ознаки життя?
– Ні, сер, не бачив, але за той тиждень, що ми провели біля підніжжя цих скель, нам не раз доводилося чути якісь дивні звуки, що долинали звідкілясь згори.
– Але що ж це за істота, яку намалював американець? Як він із нею зустрівся?
– Можу лише припустити, що він якимось чином дістався на самий вершечок гряди і побачив його там. Отже, туди є якийсь шлях. Шлях, без сумніву, важкий, інакше всі ці чудовиська спустилися б униз і заполонили б усе навколо. У цьому вже не може бути жодних сумнівів!
– Але як вони там опинилися?
– На мою думку, нічого загадкового тут немає, – мовив професор. – Пояснення напрошується само собою. Як ви, можливо, знаєте, Південна Америка – гранітний материк. У віддалені століття в цьому місці, либонь, сталося раптове зміщення пластів у результаті виверження вулкана. Не забувайте, що ці скелі базальтові, отже, мають вулканічне походження. Площу величиною приблизно з наше графство Сассекс виперло вгору з усіма її мешканцями та відрізало від решти материка стрімкими скелями такої твердої породи, якій не страшне жодне вивітрювання. Що ж вийшло? Закони природи втратили свою силу в цьому місці. Всілякі перешкоди, що зумовлюють боротьбу за існування в усьому іншому світі, або зникли, або докорінно змінилися. Тварини, які в звичайних умовах вимерли б, продовжували розмножуватися. Як ви знаєте, і птеродактиль, і стегозавр відносяться до юрського періоду, отже, обоє – найдавніші тварини в історії Землі, що вціліли винятково завдяки цілком незвичним умовам, що виникли випадково.
– Але здобута вами інформація не залишає місця для сумнівів! Вам потрібно лише надати їх відповідним особам.
– Я й сам спершу так думав, – з гіркотою відповів професор. – Можу сказати лише одне: насправді сталося інакше: мені доводилося на кожному кроці стикатися з недовірою, в основі якої лежала людська тупість або заздрість. І не в моєму характері, сер, плазувати перед будь-ким і доводити свою правоту, коли мої слова беруть під сумнів. Я відразу ж вирішив, що мені не личить надавати речові докази, які мав у своєму розпорядженні. Сама тема стала мені ненависною, й я не хотів торкатися її жодним словом. Коли мій спокій порушували люди, як ви, люди, котрі догоджають низьким інстинктам натовпу, я був не в змозі дати їм відсіч, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. За характером я, маю зізнатися, запальний, і якщо мене виведуть із рівноваги, можу накоїти лиха. Боюся, що вам довелося випробувати це на собі.
Я помацав своє заплиле око, але змовчав.
– Пані Челленджер весь час свариться зі мною через це, але впевнений, що кожна порядна людина діяла б точно так само на моєму місці. Втім, сьогодні маю намір показати приклад витримки і продемонструвати, як воля може здолати темперамент. Запрошую вас помилуватися цим видовищем.
Він узяв зі столу картку та простягнув її мені.
– Як бачите, сьогодні о восьмій тридцять вечора в Зоологічному інституті відбудеться лекція дуже популярного натураліста, пана Персиваля Волдрона на тему «Скрижалі віків». Мене запрошують зайняти місце в президії спеціально для того, щоб я від імені всіх присутніх висловив подяку лектору. Я це зроблю. Але це не завадить мені (звісно, з найбільшим тактом та обережністю) висловити кілька зауважень, які зацікавлять аудиторію, а в декого викличуть бажання докладніше ознайомитися з порушеними мною питаннями. Суперечливих моментів, звісно, не буду торкатися, але всі збагнуть, які глибокі проблеми криються за моїми словами. Й обіцяю тримати себе в руках. Хтозна, можливо, моя стриманість призведе до кращих результатів.
– А мені можна прийти туди? – поспішив спитати я.
– Звісно, можна, – радо відгукнувся професор.
Його люб’язність була майже така ж приголомшлива, як і свавілля. Чого коштувала лише його добросердна посмішка! Очей майже не стало видно, а щоки спухли, перетворившись у два рум’яних яблучка, підперті знизу чорною бородою.
– Обов’язково приходьте. Мені буде приємно знати, що маю принаймні одного союзника в залі, хоч і вельми безпорадного та недосвідченого в питаннях науки. Народу збереться, ймовірно, багато, позаяк Волдрон дуже популярний, незважаючи на те, що він шарлатан, яких мало. Так от, пане Мелоун, я приділив вам набагато більше часу, ніж планував. Окрема особа не може монополізувати те, що належить усьому людству. Буду радий побачити вас сьогодні ввечері на лекції. А наразі дозвольте вам нагадати, що матеріал, із яким я вас ознайомив, жодною мірою не підлягає розголосу.
– Але пан МакАрдл… це наш редактор… зажадає від мене звіту про бесіду з вами.
– Скажіть йому перше, що спаде на гадку. Між іншим, можете натякнути, що, якщо він пошле до мене когось іще, я з’явлюся до нього особисто, озброївшись хорошим гарапником. У всьому іншому покладаюся на вас: ні слова у пресі! Так, чудово. Отже, о восьмій тридцять у Зоологічному інституті.
Він помахав мені на прощання рукою. Я востаннє побачив його рум’яні щоки, хвилясту синьо-чорну бороду, зухвалі очі та вийшов із покою.
Розділ 5. Це ще питання
Чи то на мені позначився фізичний шок, отриманий у час першого мого візиту до професора Челленджера, чи то відіграв свою роль моральний струс – результат другого візиту, але, опинившись знову на вулиці, я відчув, що як репортер я цілком деморалізований. Голова у мене репала від болю, і все ж у мозку, не стихаючи ні на мить, гупала думка, що цей чоловік каже правду, значення якої важко переоцінити, і що коли мені дозволять використати його оповідку для статті, наша газета отримає сенсаційний матеріал. Побачивши на розі кеб, я вскочив у нього і поїхав до редакції. МакАрдл, як завжди, був на своєму посту.
– Ну? – нетерпляче вигукнув він. – Кажіть, скільки вам треба рядків? У вас такий вигляд, молодий чоловіче, наче ви з’явилися сюди безпосередньо з поля битви. Невже без бійки не обійшлося?
– Авжеж, спочатку ми трошки посварилися.
– Оце людина! Ну, а потім?
– Потім він опам’ятався, і бесіда минула мирно. Але мені нічого не вдалося у нього вивудити, навіть для маленької замітки.
– Це ще як сказати! А підбите око хіба не матеріал для публікації? Досить йому нас тероризувати, пане Мелоун! Поставимо його на місце. Завтра ж поміщу статтю, в якій насиплю йому перцю під хвіст. Дайте мені лише інформацію, й я раз і назавжди затаврую цього індивіда. «Професор Мюнгґавзен» – що скажете про такий заголовок? «Воскреслий Каліостро». Згадаємо всіх містифікаторів і шарлатанів, яких знала історія. Він у мене отримає на горіхи за всі свої шахрайства!
– Я б не радив, сер.
– Чому?!
– Тому що Челленджер зовсім не шахрай.
– Як! – заревів МакАрдл. – Ви що, повірили його вигадкам про мамонтів, мастодонтів і морського змія?
– Та ні! Про це у нас і мови не було. Але мені тепер зовсім ясно, що Челленджер може внести щось нове в науку.
– Тоді про що метикуєте? Сідайте і пишіть статтю.
– Я б і радий написати, та він зобов’язав мене зберігати все в таємниці і лише за цієї умови погодився спілкуватися зі мною.
Я виклав кількома словами розповідь професора.
– Бачите, як просуваються справи?
Мармиза МакАрдла скисла в глибокій недовірі.
– Тоді займімося тими зборами, пане Мелоун, – сказав він нарешті. – Вже в них і поготів немає нічого секретного. Інші газети навряд чи ним зацікавляться, тому що про лекції Волдрона писали вже сотні разів, а про те, що там наміряється виступити Челленджер, ніхто і не підозрює. Якщо нам пощастить, то таки отримаємо сенсаційний матеріал. У будь-якому разі їдьте туди і надайте мені докладний звіт. До дванадцятої години притримаю для вас вільний стовпчик.
Мене чекав копіткий день, тому вирішив пообідати в клубі раніше, запросив за столик Генрі Тарпа і коротко вибовкав йому про свої пригоди. З його худого смаглявого обличчя не зникала скептична усмішка, а коли я зізнався, що професор переконав мене у своїй правоті, Тарп не витримав і гомерично зареготав.
– Любий мій друже, таких див у житті не буває! Хто таке бачив, аби люди випадково натикалися на найбільші відкриття, а потім втрачали всі речові докази? Вигадки краще вдаються романістам. Щодо спритних витівок ваш професор заткне за пояс усіх мавп у зоопарку. Адже це ж неймовірний ідіотизм!
– А художник-американець?
– Вигаданий персонаж.
– Я ж особисто бачив його альбом!
– Та це альбом Челленджера.
– Отже, ви підозрюєте, що це він намалював?
– Ну, звісно! А хто ж іще?
– А світлини?
– Та на них нічого не второпати. Ви ж самі кажете, що розгледіли лише якусь птаху.
– Птеродактиля.
– Аякже, якщо вірити його словам. Вас загіпнотизували та переконали.
– Ну, а кістки?
– Першу він витягнув із рагу, а другу змайстрував власними руками. Потрібні лише певна кмітливість і знання справи, а тоді все що завгодно сфальсифікуєш – і кістку, і фото.
Мені стало якось незатишно. Може, я й справді занадто захопився? Раптом мені спала на гадку щаслива думка.
– Ви підете на цю лекцію? – поцікавився я.
Тарп Генрі на мить задумався.
– Ваш геніальний Челленджер не надто популярний, – сказав він. – З ним багато хто хотів би звести порахунки. Мабуть, у всьому Лондоні не знайдете іншої людини, котра викликала б до себе таке неприязне почуття. Якщо на лекцію примчать студенти-медики, скандалу не оминути. Ні, щось мені не хочеться йти в цю божевільню.
– Принаймні віддайте йому належне – вислухайте його.
– Авжеж, мабуть, справедливість цього вимагає. Гаразд, буду вашим компаньйоном на сьогоднішній вечір.
Коли ми під’їхали до Зоологічного інституту, я побачив, що понад мої очікування народу на лекцію гуртується багато. Електричні карети одна за одною підвозили до під’їзду сивочолих професорів, а скромніша публіка потоком вливалася в пройму дверей, отже в залі будуть присутні не лише вчені, а й представники широких мас. І справді, варто було нам зайняти місця, як ми відразу ж переконалися, що гальорка та задні ряди поводяться більш ніж невимушено. Обернувшись, я побачив студентську братію. Ймовірно, усі великі лікарні відрядили сюди своїх практикантів. Публіка була налаштована доброзичливо, але за цією прихильністю ховалися пустощі. Раз по раз лунали уривки популярних пісеньок, які виспівували хором і з великим натхненням, – доволі дивна прелюдія до наукової лекції! Схильність аудиторії до безцеремонних жартів ясно давалася взнаки. Це обіцяло надалі море розваг для всіх, крім тих, кого ці сумнівні жарти мали безпосередньо стосуватися.
Наприклад, як тільки на сцені з’явився доктор Мелдрам у своєму знаменитому циліндрі з вигнутими крисами, з усіх боків пролунали дружні вигуки: «Оце так відро! Де ви його знайшли?» Старий зараз же стягнув циліндра з голови і крадькома засунув його під крісло. Коли професор Ведлі, котрий страждає від подагри, пошкандибав до свого місця, жартівники, на його превелике збентеження, хором спитали, чи не болить у професора пальчик на нозі. Але найгарячіший прийом був наданий моєму новому знайомому, професору Челленджеру. Щоб дістатися до свого місця, крайнього в першому ряді, йому довелося чимчикувати через усю сцену. Як тільки його чорна борода з’явилася в дверях, аудиторія вибухнула такими бурхливими вітальними вигуками, що я подумав: побоювання Тарпа Генрі підтвердилися – публіку привабила сюди не стільки сама лекція, скільки можливість повитріщатися на знаменитого професора, чутки про виступ котрого, мабуть, встигли поширитися повсюдно.
При його появі в передніх рядах, де сиділа вишукано одягнена публіка, пролунали смішки – цього разу партер ставився до безчинств студентів співчутливо. Публіка вітала Челленджера оглушливим ревінням, наче хижаки в клітках зоопарку, зачувши вдалині кроки служителя в час годівлі. У цьому ревінні ясно звучали нотки неповаги, але загалом галасливий прийом, наданий професору, означав швидше цікавість, ніж неприязнь чи презирство. Челлен-джер усміхнувся втомлено та поблажливо, як усміхається щиросердний чоловік, коли на нього накидається зграя дзявкотливих цуценят, потім повільно опустився в крісло, розправив плечі, любовно погладив бороду і, примружившись, пихато поглянув у переповнену залу. Ревіння ще не встигло вщухнути, як на сцені з’явилися голова – професор Рональд Маррі і лектор – пан Волдрон. Збори почалися.
Сподіваюся, професор Маррі дарує мені, якщо дорікну його в тому, що він страждає недоліком, притаманним більшості англійців, а саме – невиразністю мовлення. Мені здається, що це одна із загадок нашого століття. Чому люди, котрі мають що сказати, не бажають навчитися чітко висловлюватися? Це так само безглуздо, як переливати коштовну вологу крізь трубку з прикрученим краном, відкрутити який можна без жодних зусиль.
Професор Маррі почав із кількох глибокодумних зауважень, звертаючись до своєї білої краватки та карафки з водою, потім жартівливо підморгнув срібному канделябру, що стояв по праву його руку, й опустився в крісло, поступившись місцем відомому популярному лектору, пану Волдрону, котрого публіка зустріла оплесками. Пика у пана Волдрона була похмура, голос різкий, манери зарозумілі, але він мав дар засвоювати чужі думки та подавати їх непосвяченим у доступній і навіть захоплюючій манері, розцвічуючи свої доповіді безліччю жартів на, здавалося б, найневідповідніші теми, тому в його викладі навіть прецесія рівнодення або еволюція хребетних набували гумористичного відтінку.
У простій, а часом і мальовничій манері, якій не заважала науковість термінології, лектор розгорнув перед нами картину виникнення світу, охоплену буцімто з висоти пташиного польоту. Він описував земну кулю – величезну газову масу, що світиться й палає в небесній сфері. Потім розповів, як ця маса стала охолоджуватися та застигати, як утворилися складки земної кори, як пара перетворилася на воду. Все це було поступовою підготовкою сцени до тієї незбагненної драми життя, яка мала розігратися на нашій планеті. Перейшовши до виникнення всього живого на Землі, пан Волдрон обмежився кількома туманними, ні до чого не зобов’язуючими фразами. Можна майже з упевненістю сказати, що зародки життя не витримали б первісної високої температури земної кулі. Отже, вони виникли дещо пізніше. Звідки? З остигаючих неорганічних елементів? Цілком імовірно. А може, їх заніс ззовні якийсь метеор? Навряд чи. Коротко кажучи, навіть наймудріші з мудрагелів не можуть сказати нічого певного з цього питання. Поки що нам не вдається створити в лабораторних умовах органічну речовину з неорганічної. Наша хімія не здатна перекинути місток через ту прірву, яка відділяє живу матерію від мертвої. Але природа, що оперує величезними силами впродовж багатьох століть, сама найбільший хімік, і їй може вдатися те, що непосильне для нас. Більше тут сказати нічого.