Згідно з християнським ученням, весь шлях людства, аж до явлення і викупної жертви Христа, був наперед установлений і пророкований. У той же час кожна людина має свободу обрати шлях спасіння, тобто прийняти християнське вчення, або відмовитися від нього, як ті люди, у яких «клопоти цьогосвітні й омана багатства та різні бажання, ввіходять, та й заглушують слово, і плоду воно не дає2».
У Посланні Якова чітко сказано, що Бог «злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує. Але кожен спокушується, як надиться й зводиться пожадливістю власною»3. Загалом, перші християни, що з’явилися в східних провінціях Римської імперії, не мали ще ані розробленої теології, ані визначеної етики. Їх гуртувала насамперед пристрасна віра в можливість вічного спасіння поза тим світом і часом, у якому вони жили.
Першим християнам доводилося переживати великі труднощі. Їх переслідували влада й ортодоксальні іудеї. Зібрання вони часто проводили в будинках одновірців, які не приховували своєї прихильності до нового віровчення. Вони відкрито надавали допомогу своїм побратимам, називали себе братами й сестрами. На зборах християни казали проповіді, повторювали «вислови Ісуса», читали послання апостолів, виголошували пророцтва про швидкий кінець світу. Пророки відігравали величезну роль у ранньохристиянських екклесіях (букв. народних зборах). Християни вірили, що на пророках – благодать Божа, що їх вустами віщає Дух Святий, тому спілкування з пророками було для християн священнодією. Кожна громада мала свого пророка: пророкували і чоловіки, і жінки. Але були й мандрівні пророки, які ходили з громади до громади. Крім пророків з громади до громади переходили апостоли. Християни вживали це слово в значенні «посланець Божий». Мандрівні апостоли проповідували Євангеліє – добру звістку. Як ясно видно з послань Павла, слово «Євангеліє» стосувалося спочатку усної проповіді. Апостолів було багато, кожен з них вважав, що саме йому відкрита божественна істина. Підтримати усвідомлення обраності серед нечисленних послідовників нового вчення, які протиставляли себе стихії язичницького світу, могла лише глибока, заснована не стільки на розумі, скільки на почутті віра. Кожен проповідник прагнув згуртувати християн навколо свого «благовістя», тому мали місце суперечки, пов’язані з віровченням. Крім сперечань щодо віровчення, християни могли вступати в різного роду конфлікти, наприклад, майнові і т. д. Природно, що в початковий період існування християнських громад проблема регулювання стосунків між віруючими стояла дуже гостро. Ще більш загострювалася вона мірою того, як відбувався відхід християн від нормативного іудаїзму, що регулював не лише релігійне, але й повсякденне життя. Християни, щоб не розчинитися серед безлічі релігійних течій і спілок, а зберегти свою єдність і окремішність, мусили створити більш чітко оформлені організації; вони потребували авторитетів, яким можна було б довіряти і в питаннях віровчення, і в життєвих конфліктах.
Апостол Павло в Першому посланні до Коринтян підкреслює, що християни мають різні дари від Бога і мають чинити відповідно до свого покликання: одних Бог поставив апостолами, інших – пророками і вчителями, «потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови»4.
Християнські громади потребували й спеціальних людей, які б керували повсякденним життям громад: збирали пожертви, розподіляли допомогу, готували притулок для переслідуваних, відвідували хворих і ув язнених. Так з являються старшшини-пресвітери. До їхніх функцій входили організаційно-господарські питання життя громади. Їх обирала громада і вводили в посаду апостоли (обряд висвячення). У «Діях апостолів» і в посланнях Павла пресвітери називаються також єпископами, тобто наглядачами (в українському перекладі – опікунами5), пізніше їх стали називати владиками.
Окрім посади єпископа в громадах з’являються й служителі нижчого рангу – диякони. Вони мали бути непорочними, не багато відданими вину, не сріблолюбними. Диякони прислужували під час трапез причастя. Після трапези вони відносили освячені дари хворим братіям і тим, хто потрапив до в’язниці.
Зміни в суспільній структурі Римської імперії II—III ст. не могли не вплинути на соціальну психологію та ідеологію різних верств населення. Це був час кризи і зживання античного світогляду, заснованого на уявленні про розумність світоустрою. Людям найрізноманітнішого походження й стану світ почав здаватися втіленням зла й несправедливості. Для масової свідомості того часу стала характерною віра в чаклунство, магію, віщунів, ревні сподівання дива. Розпад колективних – громадських і родинних зв’язків призводив до того, що люди намагалися визначити своє місце в світі через встановлення особистих контактів з надприродними силами. З’явилася величезна кількість не лише проповідників, але й «чудотворців». Багато знатних римлян стали звертатися до них за проріканнями. Серед народних мас імперії здобули поширення різні неофіційні релігійні союзи шанувальників певного божества, яке в їхніх очах було єдиним і наймогутнішим. Так, від Малої Азії до Британії можна було зустріти прихильників іранського бога сонця Мітри, культ якого став поширюватися ще в I ст. День зимового сонцевороту – 25 грудня – вважався головним святом Мітри (його називали також Непереможне Сонце). Мітру шанували деякі римські імператори й протегували цьому культу. Однак через свою замкнутість ця релігія не стала всезагальною.
Протягом розвитку багатонаціональної Римської імперії та змін в економічному і суспільно-політичному житті вірування в різних богів не забезпечували бажаної єдності. Були потрібні нові ідеали, нові боги. На межі I ст. до н. е. і початку I ст. н. е. імператор Август проголосив померлого Юлія Цезаря богом Юліусом і присвятив йому особливий храм. Як «сина зарахованого до лику богів Цезаря» Августа обожнювали в народі, що в подальшому призвело до виникнення культу імператора. А ось імператор Діоклетіан наприкінці III ст. н. е. не побажав чекати смерті, аби стати богом, і зажадав, щоб йому за життя віддавали божественну шану. Бюст імператора зайняв місце під орлами легіонів, і біля вівтаря його імені приводили воїнів до присяги. Такої ж честі пізніше удостоївся й імператор Костянтин, названий Великим.
А що в цей час відбувалося в середовищі християнських громад? Ідеї християнства поступово поширюються й у римських провінціях. У громадах почали з’являтися заможні люди. Їхня поява змінювала ставлення християн до багатства, до можливості отримати різні державні посади. У християнських громадах також опиняються освічені люди, знайомі з греко-римською філософією й наукою. Таким чином, поширення християнства серед найрізноманітніших верств населення призводило до зміни й ускладнення християнського віровчення. З одного боку, освічена еліта створювала християнську філософію й теологію, далеко не завжди зрозумілу для більшості віруючих, з іншого – низи населення, особливо з сільської місцевості, де сильними були традиційні місцеві вірування, привносили в християнство елементи язичницьких уявлень, наївно об’єднуючи риси своїх місцевих божеств з образом християнського Бога. У такій ситуації багато філософів, вчителі красномовства почали шукати сполуки філософії й релігії саме в християнстві. З’являються перші теоретичні твори, де обґрунтовуються переваги християнського віровчення.
Потреба в єднанні, з одного боку, і поширення християнства – з іншого, породжували серед віруючих переконання, що якщо окремий християнин може бути слабким і нетвердим у вірі, якщо в окремих громадах можуть бути чвари й негаразди, то об’єднання християн в цілому наділене Духом Святим і Божою благодаттю. Відбуваються зміни в понятті екклесії. Екклесія – уже не просто конкретна громада християн певного міста, як це було в часи створення Об’явлення Івана Богослова, а всезагальна Церква, містично пов’язана з божеством (уперше вислів «всезагальна» – «католицька» церква було вжито в листах Ігнатія Антіохійського). Сприйняття церкви як певного абстрактного поняття, відмінного від людей, що її складають, зустрічається вже в деяких новозавітних творах, зокрема в найбільш пізньому з усіх послань Павла – Посланні до Ефесян. Там сказано, що Христос «полюбив Церкву, і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого…»6
Наступним кроком у розвитку поняття містичної церкви стала ідея її непогрішимості: помилятися можуть окремі християни, Церква помилятися не може. Цю ідею висунув Тертулліан (християнський теолог і письменник II – початку III ст.), який обґрунтовував її тим, що Церква одержала Святий Дух від самого Христа через апостолів, які заснували християнські громади. Саме на межі II—III ст. починають посилено поширюватися перекази про заснування кожної великої християнської громади безпосередньо якимось учнем Ісуса; починають укладатися списки керівників цих громад, що сходять до апостолів. іриней, єпископ ліонський, у своїй книзі «Проти єресей» говорить про заснування християнської громади Риму Петром і Павлом. Так стала створюватися нова – церковна – традиція, що відрізнялася від давньої традиції перших християнських проповідників.
Паралельно з абстрагуванням поняття «церква» відбувалося посилення влади кліру всередині громад. Єпископ отримує одноосібне право здійснювати обряд причастя, висвячувати інших пресвітерів і дияконів, представляти свою громаду в зносинах з іншими християнськими громадами. Піднесення єпископа пояснюється необхідністю подолати розбрід, зосередити особливий авторитет у однієї особи, досягти єдності. Але єдності можна було досягти тільки за умови існування однієї віри, однієї церкви, одного порядку. Цей порядок, відповідно до містичного уявлення про Церкву, мав відповідати порядку небесному: один Бог – один єпископ. По суті, це відкривало можливість зосередити в руках єпископа функції вчителя віри, пророка, наглядача. істинність християнського вчення тепер визначалася не усною традицією і навіть не писанням апостолів, а словом і рішенням єпископа, на якого перейшла «апостольська благодать».
Поступово з поширенням християнства збільшується кількість єпископів. Єпископ з головного міста провінції зайняв нібито чільне положення над іншими. До початку IV ст. виділилися єпископи Риму, Александрії, Антіохії, а згодом і Константинополя. Вони отримали юрисдикцію над кліриками великих округів, могли скликати помісні собори. Таких єпископів стали називати митрополитами (від грец. «людина з головного міста», метрополії). Звичай називати римського єпископа папою поширюється з V століття. Паралельно з ускладненням ієрархії вищих служителів церкви збільшується й кількість різних нижчих її чинів: з’являються помічники дияконів, читці, різноманітні служки. Церква перетворюється на ієрархічну багатоступеневу організацію, де нижчі чини залежать від вищих.
Зовнішнім проявом змін, які відбулися в християнських громадах, була поява особливих будівель для богослужінь. Єпископальна церква прагнула до особливої урочистості богослужби, яка замінила б палке слово мандрівного пророка. Необхідно було створити обстановку, яка відрізнялася б від обставин повсякденного життя. Для зборів християн стали використовуватися спеціальні приміщення, де проходили богослужіння й здійснювалися обряди. Такі будівлі називалися «Господнім домом» (по-грец. «кіріакон», звідси пішло українське слово «церква» й німецьке «кірха»).
Здавалося б, що в Римській імперії вже були створені умови для визнання християнства офіційною релігією. Однак на практиці все було інакше: посилилися гоніння на християн. Що ж стало причиною цього? Християнство на початку III ст. починає поширюватися в середовищі солдатів; багато з них, прийнявши християнство, продовжували службу в армії, оскільки ця служба була єдиним джерелом їхнього існування, але сам факт появи таких солдатів, брати яких по вірі часто не бажали служити в армії, не міг не турбувати імператорів. Також іще однією причиною посилення негативного ставлення імператорів до християнської церкви в середині III ст. була економічна і політична криза, що настала в країні. Справа в тому, що ця криза збіглася зі зміцненням церковної організації християн і певною мірою чимсь сприяла їй (організовані християнські громади могли краще зберегтися і навіть ставати притулком для всіх постраждалих під час смут і міжусобних воєн); зростало й багатство Церкви. Ця організація почала видаватися небезпечною імператорам, які найчастіше приходили до влади за допомогою армії, не були впевнені в міцності своєї влади й побоювалися безперервних змов і виступів. У середині III століття починаються офіційні гоніння, спрямовані виключно проти християн. Однак ці репресії, незважаючи на всю свою масовість, не принесли бажаного результату.
У 311 році імператор Галерій, якого за часів імператора Діоклетіана вважали головним переслідувачем християн, змушений був ці переслідування скасувати. За два роки два правителя імперії – Костянтин і Ліциній підписали Міланський едикт, який, по суті, легалізував християнську церкву. Згідно з Міланським едиктом, християни отримували право відкрито правити свої богослужіння, церковні організації могли володіти будь-яким майном, у тому числі й нерухомим. Навіть раніше конфісковане майно повертали християнам. Таким чином, формально християнство ставало лише одним з численних дозволених культів імперії. Причому сам Костянтин, який став на той час одноосібним правителем імперії, християнином не був. При ньому, як і раніше, віддавалися божественні почесті статуям імператора. Можна припустити, що його союз з християнською церквою носив насамперед політичний характер. Саме з часу його правління християнство починає набувати вирішального значення в ідеологічному житті імперії, а християнська церква поступово перетворюється на церкву панівну. Костянтин явно протегував християнській церкві. Можливо, він зрозумів, що саме така релігійна організація може надати йому більш істотної підтримки, аніж не пов’язане між собою жрецтво численних античних божеств. При ньому сьомий день тижня був оголошений ринковим (тобто вільним від роботи). Цей день, за вченням астрологів, вважався днем Сонця. Християни ж присвятили його Христові. З IV ст. 25 грудня – свято народження Непереможного Сонця – почали відзначати як свято Різдва Христового.
У 325 р. в місті Нікея в Малій Азії було скликано собор єпископів. Учасники собору прийняли християнський символ віри (головні положення віровчення). Основним догматом у віровченні затверджувалася троїстість Бога – «єдиного в трьох особах». Константинопольський собор єпископів в 381 р. остаточно затвердив цей догмат. У рішенні собору записано: «Віра 318 батьків, що збиралися в Нікеї Віфінській, не буде скасованою, але нехай пробуває панівною».