Тож для становлення філософської системи ще не прийшов час. Я кажу «системи», а не систем, бо є тільки одна істинна філософська система. Але ми її не знаємо і, може, ніколи й не пізнаємо. Механіці вдалося стати досконалою системою, бо її предмет точно визначений, поміщений у певні рамки, а самі дослідження стосуються відносно простих та нескладних явищ. Але метафізика повинна охопити цілий всесвіт, його минуле та майбутнє, і все нескінченно мале й нескінченно велике, що в ньому є. Чи дійде вона колись до посідання всіх тих окремих відомостей, з яких можна було б звести будівлю знання вже без прогалин, без браку, будівлю, не приречену на руйнування? Не знаю, що буде, але нам до цього ще дуже далеко, хоч вже не так далеко, як індійським або іонійським філософам. Не досліджуймо майбуття, не занурюймося у здогадки, а робімо те, що нам належить. Тож, оскільки ми пізнали, що не здатні створити систему філософії, збираймо відомості, які б у майбутньому могли б стати в пригоді для цієї справи. Питань нам не бракує, тому вирішуймо їх одне за одним: один – те, другий – інше; таким чином ми прискоримо людству здобуття щораз численніших точок опори, щораз ширшого матеріалу, який міг би слугувати орієнтиром у всесвіті.
Виступаючи за те, щоб не братись за побудову філософських систем, я усвідомлюю, що мені легко закинути, буцімто я забираю у метафізики її найістотнішу ознаку. Від метафізики зазвичай вимагають, аби вона поєднувала в єдину цілість результати конкретних досліджень, що їх провадять спеціальні науки. А цього не буде, якщо не буде системи Філософії. Так вважає багато хто. Щодо такого можливого закиду слід пам’ятати, що кожне метафізичне питання, як це випливає з поданого тут визначення предмету метафізики, стосується синтезу результатів окремих досліджень; якщо ми знаємо, що світ повинен мати початок, а не існує вічно, то це переконання стосується як предметів природничих наук, так і предметів психології. А якщо ми знаємо, що взаємовплив двох предметів нічого не говорить про їхню якість, тоді відкриваємо закон, який стосується одночасно матеріальних і духовних предметів. Тож усе, що ми робимо в метафізиці, є частковим синтезом; і те, що ми не посідаємо цілковитого синтезу, який охоплював би все без винятку, є безсумнівною істиною, фактом, якого не спростовують жодні спекуляції. Але краще не мати такого синтезу, ніж мати хибний; істинного наукового синтезу, про який я вже казав, ми не спроможні здійснити.
А тепер повернімось до питання, з якого ми почали. я намагався довести, що між природничими та філософськими науками зовсім не існує такої разючої суперечності; навпаки, одна галузь філософії, а саме метафізика, займається тими ж питаннями, що стосуються як решти філософських наук, так і наук природничих. я прагнув також довести, що методи, якими послуговуються філософські науки разом з метафізикою, не відрізняються від тих, що їх використовують для дослідження природи. З цього випливає, що класифікація філософів і навішування ярликів не обґрунтовані за нинішнього стану знання. я певен, що сьогодні існують розбіжність у поглядах філософів. Але існує вона також і серед природознавців. Скільки існує теорій, які намагаються пояснити причини землетрусу? Скількома способами природознавці намагаються пояснити виникнення тваринних та рослинних видів? Проти Дарвіна повстає Вайсман, проти них обох – Гаман. Навіть механіці не бракує розмаїття думок, коли йдеться про спосіб дедукування її понять. Кірхгоф прагнув усунути поняття сили; Мах також цього прагнув, але виникла сильна опозиція. Тож всередині неї не бракує різноманітних суперечливих напрямів. Але ця розбіжність думок стосується завжди якогось одного спірного питання, що стоїть на порядку денному. Тож може статися, а стається так дуже часто, що два природознавці дійшли згоди щодо всіх питань за винятком одного; наприклад, обидва є прихильниками теорії еволюції, але щодо питання успадкування набутих ознак один дотримується поглядів Чарльза Дарвіна, а другий – Августа Вайсмана. Таким чином, якщо один скаже про іншого, що той є дарвіністом, то він лише прагне відзначити, що той у цьому питанні є прихильником Дарвіна, але він не має наміру спростовувати решту його знань. Саме це відбувається у філософії. якби я комусь сказав, що я є, наприклад, прихильником томістської філософії, то зустрівся б із поблажливою усмішкою майже всіх філософів північної Німеччини та ще багатьох інших. Такий стан речей абсолютно неприйнятний, хоч у політиці mutatis mutandis таке може бути, але з іншого боку це принижує науку й тих, хто їй відданий.
Усі науки черпають істину там, де її знаходять; кожен дослідник, чи то природи, чи то історії, чи то математики, приймає твердження своїх попередників, які є обґрунтованими, та відкидає ті, хибність яких він здатний довести. І чи у філософії мало би бути по-іншому? Чи ж у філософії кожен мав би розпочинати зі спростування, без належного вивчення, всього, що стверджував хтось до нього, бо той хтось був якимось «-істом»? Ні, так не повинно бути, і ми маємо цілком обґрунтовану надію, що часи такого ставлення, якщо не минули остаточно, то вже минають. Ми повинні дбати не про ту чи іншу систему, не про приналежність до того чи іншого напряму, до тієї чи іншої філософської школи, а про наукову істину та її справжнє обґрунтування; якщо ж хтось виступить проти цього і скаже, що це еклектизм, тоді йому спокійно можна відповісти, що тут ідеться не про назву, а про суть справи, і, чинячи так, ми не робимо нічого такого, чого не робили б усі науки. А чи хтось назве еклектиком сучасного фізика, бо він викладає одну дисципліну за Ньютоном, другу – за Кеплером, третю – за Ґальвані, а четверту – за Фарадеєм і п’яту – за Бунзеном тощо? Мабуть, що ні. Тому і нас він не має права так називати.
Бо філософія є такою ж наукою, таким же знанням, як і кожна інша; її метою є пошуки істини, а істина в кожному предметі є лише одна; жодна людина не здобула всіх істин, але якщо хтось нам вкаже на неї в якомусь міркуванні, то ми з вдячністю її приймемо. Наука не має жодної іншої амбіції, окрім пошуку істини; а шукаючи істину, ніхто не захоче сам знайти усю істину або приписати собі її відкриття. Якщо кожен, хто займається філософією, перейметься її науковим покликанням, тоді філософи вже не будуть ділитися на напрями та піднапрями, на прихильників різних систем і «системок», а, прагнучи спільними засобами досягнути спільної мети, злагоджено крокуватимуть до істини, шляхом ретельного дослідження, не вивищуючись одні над одними, а пам’ятаючи слова: «Кого підкорила собі істина, в того і цілий світ не розпалить марнославство» (Tomasz a Kempis, De initation Christi, L. III, XIV, 4).
Переклад з польської Марата ВєрніковаФранц Брентано та історія філософії
Описуючи історію філософії, можна, як зазначив проф. Маурицій Страшевський1, чинити трояко, послуговуючись біографічним, критично-звітним, або ж конструктивним методом. Біографічний метод формує усвідомлення історії філософії, засновуючи його на менш чи більш детальному ознайомленні нас з особистостями, які вплинули на розвиток філософських наук; критично-звітний метод порівнює окремі погляди та філософські системи, оцінюючи їхню відносну або абсолютну вартість. Нарешті, конструктивний метод займається виявленням законів, які керують розвитком філософії, і цей метод може бути апріорним чи апостеріорним. Апріорним є тоді, коли виходить із певного, наперед прийнятого погляду на філософію і відтворює цілісність її розвитку відповідно до принципу, який встановлено a priori. апостеріорним же конструктивний метод називається тоді, коли намагається отримати загальні закони розвитку філософії зі самих історичних фактів.
Зрозуміло, що конструктивний метод є вершиною філософської історіографії й тільки він веде нас до розуміння історичного поступу, який проявляється у філософських науках. а з обох його різновидів першість належить апостеріорному напряму, бо ж апріорний спосіб завжди схиляє до штучного перекручування фактів, аби мати змогу ці факти узгодити з наперед прийнятими принципами. Достатньо згадати прізвище Геґеля, щоби кожному перед очима чітко відкрилася хибність апріорної конструкції історичних фактів.
У літературі є небагато творів, які б насправді у науковий спосіб на підставі самих по собі плинних історичних фактів, а отже, апостеріорним методом, представляли перебіг філософських досліджень. Їх можна перелічити на пальцях. Це свідчить про складність завдання, яким є відкриття загальних законів, що керують історичним розвитком філософії. Апостеріорно-конструктивний метод є ще надто молодим для того, аби міг дійти до результатів, з якими б погодився загал істориків філософії. Алє зачин є, а з нього можна дійти висновку, що метод, про який йдеться, має перед собою велике майбутнє, і що ще цікавіше, від нього можна очікувати користь і для самої філософії. Чому і яким чином я спробую показати на одному прикладі, при цьому охоче скористаюся з нагоди викласти один із найбільш оригінальних конструктивних поглядів на історичну цілість європейської філософії.
Маю на думці невеличку працю з трьох неповних друкованих аркушів, яка через свій маленький обсяг губиться серед великих за обсягом книжок, які охоче читають сучасні філософи. Однак коли порівняти зміст цієї маленької книжечки зі змістом тих фоліантів, мимоволі виникає думка, що закон, котрого нас навчає елементарна логіка, про обернене відношення, яке складається поміж змістом і обсягом поняття, можна також застосувати до певних філософських творів.
Ця невеличка праця вийшла з-під пера колишнього професора Віденського університету Франца Брентано2 й подає ретельний виклад історії філософії конструктивним методом, а отже, так звану філософію історії філософії, тобто виявлення загального закону, згідно з яким філософія розвивалася у своєму історичному поступі.
Брентано зберігає часовий поділ історії європейської філософії на філософію стародавню, середньовічну і новочасну. У кожній із цих епох він виділяє чотири етапи, а чотирикратне повторення щоразу тих самих етапів становить, згідно з ним, загальний закон історичного розвитку в царині філософії.
Ці чотири етапи такі:
Перший етап є етапом розквіту і наділений двома властивостями: по-перше, він є динамічним і чисто теоретичним зацікавленням філософськими питаннями; по-друге, застосуванням методів, можливо не зовсім досконалих, але завжди відповідних досліджуваним проблемам. Після цього першого етапу розквіту настають три періоди занепаду, так що другий етап стародавньої філософії, так само як і середньовічної та новочасної, становить перший період занепаду, третій етап – другий, четвертий етап – третій період занепаду.
Отже, другий етап, який водночас є першим періодом занепаду філософських наук, відзначається зменшенням і викривленням чисто наукового зацікавлення, з яким опрацьовували філософські питання під час першого етапу. Філософія починає слугувати практичним цілям, а від цього потерпає сумлінність і точність досліджень. Зате ширші кола починають займатися філософією, котра, наче річка, яка перед тим плинула тісним, але глибоким руслом, тепер тече справді широким річищем, проте стає мілкою.
Третій етап, який становить другий період занепаду, постає як реакція на другий етап. Бо філософія, яку вже не тлумачать правильно, зневірюється у своїх силах; в цій довірі відмовляють, однак, не тільки філософії, а й людському розумові загалом; його вважають неспроможним набувати яке-небудь знання. Це етап скептицизму. Проте людство у тривалій перспективі скептицизмом задовольнятися не може, адже, за словами Аристотеля, від народження всі люди прагнуть знань; отже, знову настає реакція проти третього етапу – проти етапу скептицизму.
Четвертий етап, який є цією реакцією, стає третім, останнім періодом занепаду, найглибшого занепаду. Прагнення знань, затримане й на певний час приглушене скептицизмом, шукає швидкого заспокоєння та з майже гарячковим поспіхом формує нові філософські погляди і системи. а позаяк наукові методи, якими слушно послуговувалися у перший період, в період розквіту, не ведуть до мети так швидко, як цього прагне заморений скептицизмом людський розум, то він вдається до розмаїтих нових джерел пізнання, до принципів, за істинність яких ніхто не може поручитися, до якихось таємничих інтуїцій, до містичних сил пізнання та насолоджується позірним володінням уявними істинами, які перевищують усяку людську розсудливість.
Ось це чотири етапи, з яких складається кожна історична епоха європейської філософії: стародавня, середньовічна, ново-часна епохи. Отож, спершу придивимося до стародавньої філософії.
Перші грецькі філософи розпочали вивчати природу всесвіту зі спонук чисто теоретичних; шукали знання задля знання, а окрім того, що знаходилися біля самого початку науки, проте прямували до цілі дорогою, яку вказала сама суть питання. Тож за відносно короткий час, через триста років, антична філософія, створивши грандіозну систему Аристотеля, піднялася до вершини свого розквіту. І що ж відбувається після Аристотеля, для якого найбільше щастя полягало в споглядально-теоретичних заняттях? Філософія чується покликаною зайняти місце вже затертих у пам’яті греків релігійних почуттів і повинна підтримувати повагу до державних інституцій, в які вже не хотілося вірити, що вони є витвором олімпійських богів. Стоїцизм та епікуреїзм – це другий період античної філософії; а кожному відомо, що як стоїки, так і епікурейці займалися практично винятково етикою, й передусім намагалися впливати на життєву практику. Школи стоїків та епікурейців можна назвати майже сектами. Вони налічували дуже багато послідовників, значно більше, аніж у Платона чи Аристотеля, але ж чи захоче хтось наполягати, що стоїчна або епікурейська філософія відзначалася науковою точністю й глибоким розумінням проблем? Тож незабаром почалася реакція, скептицизм, третій період античної філософії. Існував помірний скептицизм, відомий під назвою «Нова Академія», та радикальний скептицизм, названий пірро-нізмом, за іменем Піррона, першого представника цього напряму, до якого пізніше належали Енесідем, Аґріппа, Секст Емпірик. Та навіть еклектичні школи не були позбавлені певної поволоки скептицизму; адже Цицерон, найталановитіший з еклектиків, сам зізнавався в інтелектуальній спорідненості з напрямом, представленим «Новою Академією». Наскільки скептицизм у той час запанував в освічених колах суспільства показує відоме запитання, яке поставив Пилат Ісусу Христу, коли останній заявив йому, що прийшов у світ для того, аби свідчити істину. «Запитав його Пилат, мовиться у Святому Письмі, «Що є істина?» Але настала реакція. Юдейські платоніки, неопіфагорейці та неоплатоніки будують невимовно сміливі системи, та при цьому зовсім не покликаються на джерела, з яких звичайна наука повинна черпати своє знання, а отже, на досвід, аксіоми та логічні висновки, але ґрунтують свої твердження на інтуїціях, які переживають у станах екстазу і т. п. Філософія, отже, дійшла до найглибшого занепаду; перестала бути наукою і перетворилася на щось невиразне, оманливе для себе та для інших. антична філософія завершується, пройшовши усі чотири етапи.