І. Репін. Запорожці пишуть листа турецькому султанові
ВВЕДЕННЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА В МІСТАХ УКРАЇНИ
Унікальна для свого часу система місцевого самоврядування виникла в саксонському місті Магдебург, від чого й пішла її назва. Це відбулось у 1188 році. Магдебурзьке право передбачало звільнення міста від управління, судової та адміністративної влади місцевих феодалів-землевласників і створення міського самоврядування. Також Магдебурзьке право закріплювало права різних міських станів, таких як купці, міщани та ремісники, встановлювало порядок обрання і функціонування органів самоврядування, регулювало взаємовідносини мешканців міста, визначало покарання за окремі види злочинів. Безсумнівно, що надання Магдебурзького права було великим проривом у суспільному житті того чи іншого середньовічного міста, підносило на новий рівень його розвиток.
Львівська ратуша. 1620 р.
Найпершим здобутком Магдебурзького права можемо вважати виникнення цехової системи виробництва – своєрідних профспілок того часу. Саме цехи дозволяли ремісникам, таким як зброярі, кравці, шевці, кушніри, різники та ін., виробляти та реалізовувати свою продукцію на якісно вищому рівні. Майстри, які не входили до складу цеху, отримували назву «партачі» й були позбавлені права займатись реалізацією продукції, що теж сприяло підвищенню якості виробництва того чи іншого продукту. Не менш важливим здобутком запровадження Магдебурзького права стали нові правила оподаткування, а також соціальні ліфти, які сприяли розвитку міст. За рівнем самоврядування міста поділялися на магістратські та ратушні. Магістратська форма управління визнавалась більш самостійною. Ратушу, як орган міського самоврядування, у кінці XVIII століття мали майже всі міста України. У самоврядуванні обидвох типів ремісники і купці звільнялися від влади воєводи й обирали магістратське управління, яке поділялося на дві колегії: одна керувала зовнішніми справами та міським господарством, друга – судовими справами. Члени першої колегії називалися «райці». До другої входили чиновники на чолі з бурмистром. Обирали представників місцевої влади городяни.
На території України Магдебурзьке право з’явилось у XIV сторіччі. Згідно з інформацією деяких джерел, першими містами, які одержали Магдебурзьке право, стали Сянок у 1339 році, Львів у 1356-му, Кам’янець у 1374-му, а також Луцьк у 1432 році. Однак інші джерела приводять аргументи на користь факту, що раніше Магдебурзьке право прийшло у міста Закарпаття і вже у 1329 році ним користувались Хуст, Вишкове і Тячів.
З часом розповсюдження Магдебурзького права Україною набирало все більш вагомих обсягів. З метою схилити на свій бік заможних містян у 1494 році великий князь литовський Олександр Казимирович надав Магдебурзьке право Києву, у своїй грамоті нагадуючи киянам: «Єсмо дали вам право немецкоє». Цей документ і є першим писемним підтвердженням запровадження Магдебурзького права у Києві. У XVI столітті князі Вишневецькі дарували право на самоврядування Лохвиці, Лубнам, Пирятину та Прилукам. У 1752 році Магдебурзьке право було даровано гетьманом Розумовським Полтаві, 1758 року грамоту отримав Новгород-Сіверський. До кінця XVIII століття Магдебурзьке право одержали майже всі міста України.
Ратуша Магдебургa
СТВОРЕННЯ ПЕРЕСОПНИЦЬКОГО ЄВАНГЕЛІЯ
Книга – це скарб. Книги бувають різними. Одні додають до нашого життєвого досвіду важливі деталі. Інші залишаються з нами на все життя. Однак є серед них і такі, які переступають межу і стають не просто книгою, а символом. Символом певних обставин, існування групи людей, історичного періоду. У Пересопницького Євангелія доля склалася так, що йому судилося стати символом Української Нації. Настільки важливим, що під час інавгурації президенти країни тримають руку не лише на Конституції, але й на цій книзі.
Книга являє собою фоліант вагою понад 9 кілограмів, писаний на пергаменті, й складається з 964 сторінок. У виготовленні рукопису переплелися традиція переписування євангельських текстів і намагання створити шедевр рукопису й мистецтва. Не буде перебільшенням стверджувати, що книга стала проривом у середньовічній свідомості і спробою адаптації книжкової слов’янської до живої народної мови.
У цьому її унікальність і наукова цінність.
У православній рукописній традиції переписування книг Святого Письма завжди посідало особливе місце. Авторство в таких творах ніколи не вказувалося. Тож анонімність є особливістю середньовічної християнської культури. Ці якості сповідали й автори Пересопницького Євангелія. Скромність, відмова від особистої слави, благоговіння і відповідальність за написане – ось риси, притаманні творцям цієї книги.
Мініатюра із зображенням євангеліста Матвія
Пересопницьке Євангеліє змогло уникнути долі багатьох творів, історія появи яких залишається загадкою. Відомо, що роботу над рукописом було розпочато у серпні 1556 року коштом княгині Анастасії Заславської. Це відбулось у монастирі при церкві Святої Трійці, що розташований у містечку Дворець. До кінця 1556 року було написане Євангеліє від Матфея і перша половина тексту Євангелія від Марка. Наступного року роботу припинили і відновили лише в 1561 році, у Пересопницькому монастирі. Тут було дописано Євангеліє від Марка, а також Євангелія від Луки та Іоанна. Працю над книгою було завершено 29 серпня 1561 року.
Пересопницьке Євангеліє
І книга розпочала свій шлях крізь віки. Судячи з усього, нею користувалися досить часто. Це доводить той факт, що палітурку рукопису змінювали не менше трьох разів. У різних місцях рукопису можемо бачити позначки кількома мовами. Ці мітки належать до різних епох. На особливу увагу заслуговує дарчий напис українською мовою, який зберігся на перших сторінках книги. Він сповіщає про передачу Євангелія єпископові Переяславському гетьманом І. Мазепою. Саме великий гетьман зробив нову обкладинку рукопису і прикрасив її коштовним камінням.
Після того як Пересопницький монастир у 1603 році було перетворено на єзуїтський колегіум, Євангеліє вивезли, і воно досить довго подорожувало. На рукописі помітні сліди дощових крапель. Також є напис латиною, який повідомляє, що рукопис перебував у духовній семінарії Переяслава. Крім того, на ньому збереглися позначки, які можна датувати XIX століттям. У XX столітті Євангеліє належало Полтавській бібліотеці, а потім музею Києво-Печерської лаври. Від грудня 1947 року й до нашого часу книга зберігається у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.
ВІДКРИТТЯ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ У 1576 р
Острозька академія, заснована на Волині відомими українськими просвітителями XVI століття – князями Острозькими, стала далеко не першим навчальним закладом такого роду в Україні. Однак її виникнення, поза всяким сумнівом, можна вважати важливою віхою в історії нашої держави.
Академію у місті Острог заснував у 1576 році князь Василь-Костянтин Острозький. Утім, князь був не єдиною людиною, яка сприяла відкриттю нового учбового закладу. Значну суму коштів надала племінниця князя – Гальшка Острозька. Сприяли відкриттю школи й інші члени родини.
Василь-Костянтин Острозький
Зауважимо, що в основу діяльності академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук: риторики, граматики, діалектики, арифметики, геометрії, музики й астрономії. Крім того, викладалися вищі науки, такі як філософія, богослов’я і медицина. Учні Острозької академії опановували п’ять мов: польську, слов’янську, іврит, грецьку і латину. Унікальність вищого закладу освіти виявилася і в тому, що в Острозі вперше була проведена спроба поєднати дві культури: православну візантійську і католицьку західноєвропейську. Саме в Острозі разом з академією з’явилось і українське видавництво – друкарня Івана Федорова. Тут побачили світ у 1578 році греко-слов’янський «Буквар», у 1580 році «Новий Завіт», а також у 1581 році «Книжка собраніє вєщєй нужнейших» Тимофія Михайловича. Були надруковані «Хронологія» у 1581 році, а також шедевр давньоукраїнської поліграфії – «Острозька Біблія». Вийшли полемічні праці «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий». Саме учень Острозької академії Мелетій Смотрицький написав першу фундаментальну слов’янську «Граматику» у 1619 році.
Гальшка Острозька
Викладацькою діяльністю в академії займалися талановиті й освічені для свого часу люди. Серед них Дем’ян Наливайко, брат ватажка козацько-селянського повстання, випускник академії у Падуї Кирило Лукарис, випускник Краківського університету Ян Лятош, грецький вчений Емануїл Мосхопуло та інші. Першим ректором академії став Герасим Смотрицький, видатний освітній та культурний діяч, педагог, письменник і поет.
Серед випускників академії від початку було багато людей, які творили історію України. Серед них гетьман Петро Сагайдачний, перший ректор Київської братської школи Йов Борецький, лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький та інші.
Портрет Івана Федорова роботи І. Томашевича
Йов Борецький
Припинила своє існування Острозька академія у 1636 році. Ця прикра подія сталася завдяки процесам, які мали місце в Україні на той час. А саме – католицька експансія. Онука князя Василя-Костянтина Острозького Ганна-Алоїза не лише прийняла католицьку віру, а й максимально сприяла діяльності ордену єзуїтів, які на початку XVII століття були інструментом експансії Ватикану на українські землі. Однак результати діяльності Острозької академії не зникли безслідно. Сформований тут тип вищого навчального закладу був перенесений до Києва, звідки поширився далі, до Молдовського господарства і Московського князівства. У наш час академію відроджено, і вона надалі займається своєю гуманною і потрібною суспільству справою.
Центральний корпус Національного університету «Острозька академія»
УКРАЇНСЬКИЙ СПАРТАК – САМІЙЛО КІШКА
Роки життя козацького гетьмана Самійла Кішки припали на період становлення українського козацтва, який очікує на більш досконале вивчення історичною наукою. Саме тому у його біографії зустрічаються неточності, а дати народження і смерті суперечливі з точки зору різних дослідників. Усе ж більшість історіографів схиляються до думки, що народився Самійло Кішка 1530 року в родині українських шляхтичів з Брацлава. Здобувши цілком пристойну для свого часу освіту, Самійло Кішка почав козакувати уже з двадцятирічного віку. Неодноразово брав участь у походах Дмитра Вишневецького, у складі запорозького війська протистояв татарським нападам на українські землі.
Самійло Кішка
Наприкінці шістдесятих років XVI століття, здобувши немалий військовий досвід і повагу в козацькому середовищі, Самійло Кішка очолював морські походи запорожців проти турків. Слід зауважити, що у цей час османський імператор Селім ІІ, зазнавши відчутних поразок від козаків у Чорному морі, вирішив задіяти дипломатичні і військові важелі впливу на Річ Посполиту. Тож невдовзі по тому польський король Сиґізмунд ІІ Авґуст зажадав від козаків припинити походи у море. Незважаючи на наказ, Самійло Кішка продовжив практику морських походів, унаслідок чого у 1573 році був розбитий переважаючими силами османів і потрапив у полон. Розпочався 25-річний період життя козацького отамана у галерній неволі.
Сиґізмунд II Авґуст
Зазначимо, що становище галерних рабів у Туреччині було вкрай важким. Галера являла собою судно близько 50 метрів завдовжки. Уздовж її бортів було встановлено лави, на яких, по 5—6 чоловік за кожним веслом, сиділи гребці. Невільники були прикуті до своїх місць і ті коли галера йшла на дно, тонули разом з нею. Але навіть у разі, коли корабель виходив з бою неушкодженим, веслярі швидко виснажувались і гинули від побоїв і важкої праці. Саме в таких умовах мусив жити Самійло Кішка протягом довгих років.
Запорожці на чайках нападають на турецьку галеру
Однак галерна неволя не змогла зломити козацького ватажка. Як і його земляк Марко Якимовський, чий життєпис відтворено польським істориком Амбросієм Грабовським у книзі «Короткий опис здобуття в порту Мітиліні головної олександрійської галери і визволення 220 християнських невільників…», Самійло Кішка підняв на галері повстання. Це відбулось у 1599 році. Внаслідок збройного виступу невільники, серед яких головним чином були українці й поляки, змогли перебити яничар, захопити судно і вирушити на ньому до гирла Дніпра. Доля була прихильною до Самійла Кішки, і за кілька днів морської мандрівки, як оповідають джерела, він зустрівся біля Тендрівської коси з ескадрою запорозького отамана Семена Скалозуба.
Семен Скалозуб
Коли Самійло Кішка повернувся в Україну, його знову обирають гетьманом. Після поразки повстань Косинського і Наливайка Самійло Кішка шляхом переговорів досяг визнання Польщею козацтва як суспільного стану, а у 1600 році за сприяння короля Сиґізмунда ІІІ Вази вирушив у похід на Кримське ханство. У 1601—1602 роках гетьман взяв участь у Лівонській війні зі Швецією на боці Речі Посполитої. Загинув Самійло Кішка 28 лютого 1602 року під час бою у Лівонії, але був перевезений на батьківщину і похований у Каневі.
ПОЧАТОК ГЕТЬМАНУВАННЯ П. САГАЙДАЧНОГО І ЙОГО ПОХІД НА МОСКВУ
Постать Петра Сагайдачного є яскравим прикладом самовідданого служіння батьківщині. Тому сьогодні, коли минуло майже 450 років від часу його народження, нащадки шанують пам’ять талановитого козацького ватажка, релігійного і політичного діяча.
Джерела інформації про життєвий шлях гетьмана, як і у випадку з безліччю інших українських політиків і військовиків козацької доби, надто скупі. Дату обрання Сагайдачного на гетьманство читаємо з поетичної оди Касяна Саковича, написаної по смерті гетьмана у 1622 році. З неї ми дізнаємся, що Сагайдачний прибув на Запорожжя у 1598 році. Брав участь у морських і сухопутних походах проти Османської імперії. У 1616 році був обраний на посаду гетьмана Війська Запорозького. Подія відбулася влітку, після вдалого походу запорожців на османські міста Варну та Місиврі, а також перемоги над турецьким флотом у гирлі Дунаю. З огляду на те, що Сагайдачний вимагав від козаків залізної дисципліни, гетьманська булава у його руках гарантувала успіх і майбутнім кампаніям, тож ухвала козацької ради було одностайною.
Петро Конашевич-Сагайдачний
Через рік після обрання на гетьманство П. Сагайдачний на чолі козацького війська бере участь у поході королевича Владислава на Москву. У квітні 1617 року Владислав рушив з Варшави на чолі потужного війська. Метою походу стала Москва і можливість отримати царську корону. На той час корона належала Михайлу Романову, першому московському царю династії Романових. Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об’єдналося з армією литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича. Навесні наступного року військо підійшло до Вязьми. Тут було вирішено зупинитися табором і очікувати підходу підкріплень. Проте грошей з Варшави не надійшло, і більшість найманих жовнірів залишили табір. Аби врятувати королевича, король і уряд Речі Посполитої звернулися по допомогу до Сагайдачного й отримали її.
П. П. Рубенс. Портрет Владислава Вази
7 липня козаки підійшли під одне з найбільш укріплених міст на півдні Московщини – Лівни. Результатом атаки стало захоплення міста. У полон потрапив воєвода Микита Черкаський, інший воєвода, Петро Данилов, загинув у бою. Захопивши фортецю, запорожці знищили її захисників. 16 липня Сагайдачний атакував Єлець. Потужний гарнізон було вирішено розбити, виманивши у поле. За допомогою хитрощів запорожці здійснили цей задум, а наступної ночі взяли ослаблену цитадель штурмом. Протягом серпня-вересня 1618 року козаками були взяті міста Скопин, Лебедян, Шацьк і багато інших. 8 жовтня козацькі полки об’єдналися з військом королевича під Тушиним, а 11 жовтня розпочали штурм Москви. Зусиллями запорожців було захоплено частину міського муру з боку Арбатських воріт. Проте далі козакам Сагайдачного просунутися не вдалося. Було ухвалене рішення перейти до облоги міста. Водночас московити розпочали переговори зі ставкою Владислава. 11 грудня 1618 року перемовини закінчилися підписанням невигідного для Москви Деулінського перемир’я. Незважаючи на те, що П. Сагайдачний виступав за продовження війни, війська Речі Посполитої було вирішено повертати додому.