По завершенні розповіді Калабаліну довго аплодували всі присутні. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибіг товарищ Єрохін. Закликаючи до тиші, він здійняв над головою руки й мовив з дещо інтригуючим виглядом:
– Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квіточки»… Зрештою, на цій війні все було більш-менш зрозуміло: ось вони – і ось ми. Там нелюди-фашисти – тут ми, борці за свободу і щастя всього людства. Там фашистські підлабузники, зрадники-бандерівці й інше бандитське кодло – тут вірні сини й дочки Радянської Вітчизни. Все зрозуміло! Але на іншій війні – на Громадянській все було далеко не настільки однозначно. Тоді брат пішов на брата, батько на сина – спробуй-но розібратися, чия правда правдивіша!..
Здивовані вихователі почали перезиратися, не розуміючи, з якого дива Федір Петрович згадав ті давні події. Він же мовив урочисто:
– А чи відомо вам, товариші, що серед нас присутній розвідник, який відзначився ще тоді – на Громадянській війні?! А, між іншим, саме так воно і є! Бо це не хто інший, як сторож нашого дитбудинку Мокій Кононович Завада. Це він для вигляду представився вам скромним кашоваром. А чи знаєте ви, товариші, що іще під час Першої світової він був нагороджений кількома Георгіївськими хрестами?! Отож-бо, що не знаєте! А що скромний наш Мокій Кононович був розвідником у банді зеленого отамана Струка – про це вам відомо?.. А хотіли б дізнатися просто зараз?..
– Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!..
Збентежений несподіваною увагою до своєї скромної персони, сторож зробив пару кроків вперед і завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, він щосили намагався второпати, звідки Єрохін дізнався про його нагороди ще царських часів та про стеження за бандою Струка.
– Та я… Я ж давно про це не розказував нікому. Міг і підзабути щось, бо стільки часу відтоді минуло… І стільки всього сталося… – промимрив Завада нарешті. Але до уваги ця відмовка не була взята.
– Нічого, Мокію Кононовичу, нічого. Ви собі розповідайте, а ми вас у разі потреби виправимо, – пообіцяв вчитель історії, кивнувши погляд в бік решти викладачів, які продовжували перезиратися між собою. Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упіймав я тебе? Ти підловив мене на маленькій нестиковочці про час утворення УПА. Але тепер ми всі разом, всім дитбудинком перевіримо, скільки нестиковок буде в твоїй оповідці! Гадав, що я не знайомий з твоєю особовою справою? Чи не припускав навіть, що на тебе особова справа заведена… А що інакше бути не може, бо ми виховуємо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…»
Але, попри подібні думки, Єрохін широко посміхнувся сторожу, який брів до невеличкої сцени, немов міфічний Христос на свою міфічну Голгофу.
Інститут ДІПРОмісто, Київ, жовтень 1954 року
– Добридень, Йосипе Юлійовичу! Дозвольте зайти?
– Анатолію! Звісно, заходьте. Якими це вітрами вас занесло до нас?
– Вітрами, що віють зі спорудження метрополітену.
– Ага! А де ви працюєте, власне?
– В інституті «УкрДІПРОшахт». Зокрема, я беру участь у проектуванні станції «Дніпро». Нашому інституту з вашим треба було узгодити деякі речі – і от я у вашому «ДІПРОмісті»!..
– А-а-а, он воно що… Ну, тоді все зрозуміло.
– Як ваше життя, Йосипе Юлійовичу? Чим нині займаєтеся?
– Життя?.. Все добре настільки, наскільки може бути добрим. Головне, що викладати знов дозволили, а якщо так – не пропадемо. А загалом…
Каракіс кивнув головою на креслення, приколоте кнопками до кульмана.
– А загалом працюю над прив’язкою до конкретної місцевості чергового типового проекту чергової типової школи.
– Ви здатні на більше. На значно більше, Йосипе Юлійовичу. З вашим досвідом проектування!..
Каракіс лише бровами смикнув і мовив філософськи:
– Знаєте, Анатолію… Усі ми здатні на значно більше, тільки от на що саме, стає зрозумілим іноді навіть занадто пізно.
– Це загальні слова, Йосипе Юлійовичу! Але ж ви мій вчитель в архітектурі, тому я знаю, що кажу. От узяти хоч би той-таки метрополітен…
– Коли мене «вичистили» з роботи, то я… м-м-м… трохи допоміг з проектуванням станцій «Університет» і «Політехнічний інститут». Ну, то й добре. І вистачить з мене.
– «Політехнічний інститут»11?! Таким чином, на «Вокзальній» київське метро на правому березі не завершиться? Я гадав, що далі буде міст на лівий берег, що колію потягнуть на Дарницю…
– Звісно, що ні. Тягнутимуть в обидва боки. Тож не виключаю, що вас у ваших «УкрДІПРОшахтах» залучатимуть і до другої, і до третьої черги.
– А вас, Йосипе Юлійовичу? Уявляю, як багато ви допомагали…
– Анатолію, облиште.
– Чому?
– Насамперед тому, що офіційно я на той час сидів без роботи. Мене ж «вичистили» як українського буржуазного націоналіста і «безрідного космополіта», не забувайте. Тому якщо добрі люди в скрутну для мене хвилину вирішили простягнути руку допомоги…
Каракіс знов смикнув бровами, але тепер ще й загадково посміхнувся. Мабуть, це мало б означати: «Якщо добрі люди в скрутну для мене хвилину вирішили простягнути руку допомоги, то це аж ніяк не означає, що про їхній вчинок варто кричати на кожному кроці. Аж надто недалеко в історичному плані ми відійшли від тих часів».
– Усе одно шкода, що ваше ім’я не впишуть в історію київського метро.
– Ну-у-у… Ім’я – то діло таке. Для мене значно суттєвішим є те, що я не беру участі в цій штурмівщині.
– В якій?..
– Гадаєте, я нічого не бачу? – перервав колишнього учня Каракіс. – Усе у нас робиться поспіхом, нахрапом. Бо всі роботи – ніякі не роботи зовсім, а «великі звершення»! А всі «великі звершення» прив’язуються до якихось дат: як не до чергової річниці Жовтневої революції, то до Першотравня. Або до Нового року. А якщо є визначена заздалегідь урочиста дата – починається штурмівщина, гонитва за примарами. Коли йдеться про такі відповідальні підземні споруди, як метрополітен… Перепрошую, це не моє. Облиште.
– Йосипе Юлійовичу, але ж хіба ви не хочете, щоб у Києві нарешті хтось та й зібрався метро відкрити?..
– Між іншим, Анатолію… Тільки між нами кажучи – між нами!.. Еге ж?
– Само собою, Йосипе Юлійовичу, само собою!
– Отож спорудити в Києві метро збирався ще гетьман Скоропадський. Звісно, в ті часи мене тут і близько не було… Але пропозицію на той проект я в архіві бачив, і знаєте… вона таки вражає!..
– Отже, в цьому плані Київ міг би навіть Москву обігнати?
– Міг би, як це вже сталося з електричним трамваєм12. А тепер навпаки наздоганяє. А це обертається штурмівщиною. І не тільки тут…
Каракіс на деякий час замислився, а потім продовжив, стишивши голос:
– Як ви знаєте, Анатолію… А тепер про це знають усі кияни, які хоч би наскількись піднімають голову й дивляться на те, що відбувається довкола них… Отже, як ви знаєте, Бабин Яр таки заливають пульпою, перегородивши гирло. Дамбу потроху підсипають, вона все росте й росте. І там теж без штурмівщини не обходиться, от що зле! Бо штурмівщина – це неодмінні порушення. І от я думаю… Думаю все ж таки пробитися на прийом до товариша Давидова, чи не варто?! Він же, мерзотник такий, столичний виконком очолює, він же мусить розуміти всю міру відповідальності!..
Деякий час помовчали, далі знов заговорив Каракіс:
– Мабуть, я таки сходжу до міськвиконкому. Але брати участь у всіх цих ударних проектах, в усій цій штурмівщині?! Ні-ні, я не можу. І не братиму. Краще вже школи проектувати: тут теж штурмівщина, однак об’єкт сам по собі простіший: проекти типові, мною розроблені, я там усе достеменно знаю, в усьому впевнений. А прив’язати типовий проект до конкретної місцевості… Це значно простіше, і на це я згоден піти. – Він знов мотнув головою в бік кульмана і додав немовби ненароком: – А до Давидова на прийом я таки потраплю, майте це на увазі!..
1955
Spiritus vini 13
Бібліотека ім. Аркадія Гайдара, Канів, 29 березня 1955 року
– Ну що ж, Ніно, як бачиш, господарство у нас нібито невеличке, однак клопоту з ним не бракує. І головне: фонди невпинно збільшуються, як тісто на дріжджах – отож упорядкуванням фондів ти і займатимешся насамперед. А от до нашого режиму роботи звикати доведеться, бо якщо у когось на роботі є вихідний, то це неділя, у нас же це вівторок, як-от сьогодні.
– Це нічого, Елло Никанорівно. Я звикну, аби робота була. І мені так незручно, що ви свій вихідний день на мене витрачаєте…
Позаяк директорка бібліотеки йшла попереду, а Ніна говорила їй в потилицю, то судити про реакцію на таке зізнання було важко. Тоді як Елла Никанорівна продовжувала спілкуватися, як і досі, піднесеним тоном:
– Та-а-а, знаю я ваше молоде покоління! Усім вам попервах байдуже, а потім як спрацюємося, як звикнемо одна до одної, то й починається: ту відпусти, цю підміни… А що у нас в неділю найбільший читацький наплив, то це байдуже всім, окрім мене!
– Я не така, чесне слово! Я старатимусь.
– Старатимешся? – Зупинившись і водночас розвернувшись обличчям до нової співробітниці, директорка зазирнула їй просто в очі та додала лагідно: – Ну що ж, побачимо. А тепер ходімо до мене, чайку поп’ємо. У мене добрий чай: чорний тридцять шостий. Ходімо!..
І вже зачинившись у директорському кабінеті та поставивши чайник на невеличку електроплитку (яку Елла Никанорівна чомусь вперто називала «керогазом»14), Ніна почула:
– Те, що я свій законний вихідний на нову співробітницю витрачаю, це нічого страшного. Просто хочу поближче познайомитися з тобою, як слід бібліотеку нашу показати з усіма її закуточками. Це в інтересах майбутньої роботи, а отже, вважай, в моїх особистих інтересах. До того ж… – Директорка зітхнула. – До того ж у містечку нашому все одно нема чим зайнятися. Можливо, скажеш, що Канів – це райцентр?.. Облиш, то лише гучна назва, а насправді… Дірка від бублика, через яку жодного просвіту в житті не видно – от чим є наш Канів. Хоча якщо дивитися суто формально, то в нашому місті поховані двоє письменників, які мали колосальний вплив у царині літератури: Аркадій Гайдар, в бібліотеці імені якого ти відтепер будеш працювати, і Тарас Шевченко.
При згадці імені останнього Ніна не змогла утриматися, і її обличчя на мить перекосила мимовільна огидлива гримаса. Директорка бібліотеки відреагувала миттєвою зміною тону з лагідного на залізний:
– А тепер давай-но розповідай, за які гріхи тебе до нас запроторили.
– Ви про що… – промимрила новоспечена бібліотекарка, трохи налякана такою несподіваною трансформацією.
– А про те, миленька, що мене не обдуриш, бо я – горобець стріляний і калач тертий. А тому давай-но порахуємо… – Елла Никанорівна почала загинати пальці: – До нашого богом забутого Канева ти приїхала працювати не з села якогось, а аж із самого Києва – це раз. Направила тебе на роботу міліція – це два. У трудовій книжці у тебе дивний запис є, закреслений – три. Ти не молоденька дівчинка і не стара шкапа, подібна до мене, тобі ще тридцяти немає. При цьому одинока, без сім’ї – чотири. Коли я Шевченка згадала, тебе… О, знов ти аж перекривилася, немов кислицю скуштувала – п’ять.
Вона здійняла над головою стиснутий кулак, повертіла ним у повітрі та з виглядом переможиці резюмувала:
– П’ять причин, що нагло кидаються в очі! Цілих п’ять причин… Тільки треба бути уважною, щоб їх розгледіти. Я уважна, можеш навіть не сумніватися. То що, ти навіть тепер хочеш сказати, що все це випадковості, що тебе з Києва не висилав ніхто, так?.. І гадаєш, я в це повірю?! Не на таку напала. А тому давай-но розповідай все, як є. Бо я мушу знати, кого заслали на мою голову і чим це мені загрожує.
На електроплитці шумів чайник. Елла Никанорівна не зводила допитливих очей з нової співробітниці. А Ніна Федяк губилася в здогадах, не знаючи, що можна розповідати своїй новій начальниці, а чого не можна. І якщо навіть можна, то… чи варто робити це?! Або все ж краще промовчати…
* * *
Колись вона вважала, що не може бути в світі нічого гіршого, ніж жити з татом-випивакою, який у нетверезому вигляді лупцює тебе тим, що під руку трапиться. Мати лише зітхала: «Доню, доню… От виростеш, тоді зрозумієш, що це за нещастя для простецької баби – коли їй нема кому навіть око підбити». Чи зрозуміла вона це тепер?.. Важко сказати. Принаймні було б значно краще, якби тато Панас не загинув у Румунії, а жив би з ними.
Ще більше вона жаліла, що нема і більш ніколи не буде серед живих її нареченого Веньки. Хоча щодо нареченого… Ну так, звісно, коли Венька йшов на фронт, то обіцяв пронести їхнє молоде кохання крізь вогонь, дим і всі небезпеки, щоб повернутися до своєї Ніночки… З іншого боку, вони навіть одружитися не могли, бо в червні 1941 року їй ледь виповнилося шістнадцять. Отже, наречений, не наречений… обіцяв, не обіцяв… Ну, звісно ж, до Веньчиної матері вона заходила з завидною регулярністю на правах майбутньої невістки. Але чого там гадати: багнет цього вилупка – Валерки Струся поставив кривавий хрест на її майбутньому щасті.
Однак втрата батька й нареченого, як виявилося, то лише «квіточки» були. Справжніми ж «ягідками» обернувся сюрприз, піднесений старшою сестрою Віркою – цією лялечкою-красунечкою, яку фашисти повезли на каторжні муки до самої Німеччини.
Себто це вони з мамою спочатку вважали, нібито Віру на каторжні роботи відправили. І всі сусіди так вважали. Попервах навіть по декілька разів на тиждень заходили, щоб поцікавитися, знайшлася вже їхня старша донечка чи не знайшлася, чи повернулася додому. Адже фашистську гідру розчавили, хто живий залишився, ті потроху додому верталися на радість близьким.
Але то було лише попервах. Бо чим далі, тим підозрілішою ставала відсутність найменших відомостей про старшу дочку подружжя Федяків. В чім же річ?! Ніхто не розумів. Як раптом…
Здається, сталося це все ж таки в 1946 році.
Хоча, можливо, і в 1947-му…
Ні, здається, був таки 1946 рік – чекісти все ж працюють вправно, не могли вони катавасію зі з’ясуванням долі Вірки на цілих два роки розтягнути! Не схоже це на них. А може, й могли, хтозна…
У будь-якому разі якось ввечері чи то в 1946-му, чи в 1947 році під їхній будинок підкотив «воронок»… і маму забрали. Забирали не те що без найменших пояснень, але не давши навіть речей ніяких із собою взяти. Чому?! За що?! З якої ласки?!
– Без запитань, – промовив похмурий старший лейтенант держбезпеки, який командував арештом. І все. І маму повезли кудись. Куди саме?!
– Без запитань, – повторив старлей, перш ніж полишити їхню квартиру.
Що це могло означати?! Ніна не розуміла. Підказати чи порадити бодай щось не було кому: сусіди свідомо не відчиняли двері дівчині, хоч як уперто вона стукала – либонь, боялися, що накличе «воронка» й на них також.
Вона спочатку довго плакала, потім поступово заспокоїлася, вирішивши, що від сліз користі жодної – тільки сил меншає. Припинивши плакати, почала обдумувати свої подальші дії. Десь близько другої ночі нарешті вирішила, що на ранок замість роботи обійде хоч усі районні відділи держбезпеки, хоч міське управління, хоч республіканське, але маму знайде!
Проте шукати не довелося: маму привезли знов-таки «воронком» близько 4:00 наступного ранку. Нібито все з нею було гаразд… тільки зблідла, немов смерть, губи сизі, руки дрібно-дрібно трусилися й очі якісь порожні та вицвілі. Одне слово, чужими стали не тільки мамині очі, але й уся вона від маківки до п’ят.
– Мамо, що?..
Проте літня жінка не могла вимовити ані слова. Мовчки прошкандибавши до ліжка, впала на нього як була – в одязі та взутті, – й беззвучно розплакалася. Ніна розула матір, допомогла їй влягтися якомога зручніше, прикрила ноги старенькою драною ковдрою. Зрозуміло, на роботу не пішла, просиділа біля материного ліжка, аж доки бідолашна не виспалася як слід. І лише тоді повідомила дочці приголомшливу новину.