– Наступного разу вже не буде.
– Буде і наступний раз, все ще буде. Давай-но, розливай.
Випили по другій, знов закусили хлібом з маслом. Прожувавши свій кавалок, Осьмінін нарешті відкинувся на своєму стільці, крекнув і… зовсім несподівано заспівав трохи хрипким фальшивим баритоном:
Ошелешений Андрій не знав, що й подумати про таку поведінку начальства, тому лише розгублено мовчав. Мабуть, його реакція розвеселила майора, тому що він раптом перервав спів, посміхнувся і пояснив:
– Це до нас з поповненням осіннім лейтенантика молодого зеленого прислали, він навчив. Лейтенантик тільки після вузу, тамтешні студенти цю пісеньку придумали. Отож давай-но, сержанте, підтягуй приспів. Там усе дуже просто – два останніх рядки. Нумо давай знову!.. Для початку Осьмінін повторив перший куплет:
Після чого вони вже удвох повторили:
І далі:
– Отака от пісенька, еге ж… «И только, может быть, весною ранней / Сквозь дырку в черепе травинка прорастет». Романтика війни, м-м-мать її!..
Не встиг Андрій навіть жодного слова вставити, як Осьмінін без жодного переходу прорипів голосом, абсолютно несхожим на його звичний баритон:
– Наші якусь особливу термоядерну бомбу випробували. Вже більше двох тижнів тому22. Результати, сержанте, я тобі прямо скажу – закачаєшся!.. Ти ж знаєш, я з фашистюгами повоювати встиг. Я бойовий офіцер-льотчик. Я таке бачив, що… А-а-а, все одно не розповіси. А тут!.. Можеш вірити, сержанте, можеш не вірити, це вже діло твоє. Але якщо ми цими бомбами термоядерними кидатися почнемо!.. А ми почнемо, почнемо неодмінно, я тобі прямо кажу!!! А термоядерна бомба – куди там твоїй атомній… Коротше, тут хоч одразу на цвинтар лети і сам себе в могилку закопуй, от воно як. І ми ж ці бомби й понесемо!..
– Наші «тушки-шістнадцяті»23? – про всяк випадок поцікавився Андрій.
– Вони самі, сержанте, вони самі. Це ж стратегічна авіація, кому ж іще возити ці бомби, як не нам?.. І от не знаю… Можеш вірити чи не вірити, як собі хочеш – але вперше в житті мені, бойовому офіцеру стало лячно від однієї думки про те, що за фітюльки ми невдовзі возитимемо на наших «тушках». І, мабуть, уперше в житті мені щось не дуже хочеться літати…
Після цих слів майор замовк, зосереджено розглядаючи дно своєї алюмінієвої кружки. Дві порції чистого нерозведеного спирту м’яко шуміли в голові, все довкола уквітчалося світловими ореолами, віддалено схожими на німби святих. Андрій же принишк і мовчав, чудово розуміючи, що саме тепер Осьмінін і розкриває причину своєї поведінки:
– Отож скажу тобі коротко, сержанте, що термоядерна бомба ця так фуганула, що аж жах бере! Нам тут кіно привезли, воно не для солдатських очей, воно лише для офіцерів… Допуск, такі справи. Шкода, що ти його подивитися не можеш, а я не маю права розказати, що там і до чого. Бо хоча ти всього лише хитрий сержант-хохол, ти б кіно це зацінив по достоїнству. Вчитися тобі треба, от що я тобі скажу! Якби ж ти офіцером був, а не авіаційним техніком, ми б тоді…
– Нащо воно мені треба, – легковажно пересмикнув плечима Андрій. Справді, якщо судити за маминою долею, то що їй те навчання дало? Нічого, окрім зайвих клопотів. Ну, закінчила вона там щось колись, навіть працювала агрономом в Хомутці – але ж щоб надалі докладати настільки шалених зусиль, аби лише приховати всі ці обставини?! Та ну його, навчання те!..
– Дурко ти, дурко, – зітхнув товариш майор. – От нібито й розумака, і довбешка у тебе шурупає, і хитрий, як і всі хохли – а дурко… У тебе в роду серед батьків-дідів ніяких офіцерів раптом не проскакувало, га?
– Де там! – відмахнувся сержант. – З селян я, з простих, як хліб, селян. Матір то в одному радгоспі, то в іншому. Лише після війни хатньою робітницею до одного полковника прилаштувалася. А батько… Танкістом він був, механіком-водієм. Спочатку трактористом, потім танкістом. На Фінській війні в танку своєму і згорів.
Насправді Андрій чудово пам’ятав надраєні до блиску офіцерські хромові чоботи, що в дитинстві здавалися просто гігантськими. Пам’ятав і те, як перестрибував укриті по краях тонесеньким блискучим льодком калюжі, повиснувши на витягнутих руках між мамою і татом.
З іншого боку, в мозок назавжди вплавилося пекуче попередження: «Твій тато, синочку, самого товариша Косіора охороняв, його найближчим помічником був. Не мені судити, чого він там накоїв… Але хоч я і записала тебе Андрієм Федоровичем… не дай Боже пробовкнутися, ким він був – тато твій справжній! Тоді й тебе, і мене саму, і Лідку нашу розстріляють!!! І не спитає ніхто, що там і як: просто «воронок» приїде – і не стане нікого… Бійся цього, синку. В живих залишишся, тільки якщо боятимешся. Зате виживеш. Отож хто би про що не запитував, стій на своєму: батько-танкіст на Фінській війні загинув, і все тут. Така вже твоя доля, змирися з нею».
Саме так Андрій і робив: в усіх анкетах, долучених до всіх особових справ, брехав про танкіста Сивака Федора Леонтійовича, загиблого на Фінській війні. Хоч на хлопця, який побував в окупації «під фашистами», завжди дивилися косо – зробив усе від нього залежне, щоби вступити в комсомол одним з перших у своєму класі. Потрапивши в армію, майже одразу подав заяву на вступ до лав КПРС і теж домігся свого. А оскільки руки у сержанта Сивака були просто-таки «золоті» – командири його завжди вихваляли і ставили іншим за приклад. Особливо товариш майор Осьмінін, який полюбляв час від часу потеревенити з «хитрим хохлом», попередньо «хряпнувши» спирту, налитого з темно-зеленої каністри.
До речі, про що там товариш майор говорить?
– …як собі хочеш. Можеш вчитися, можеш не вчитися – то діло твоє. Я тобі просто по-батьківськи рекомендую, зрозумій. Ну так, розумію, що рідний твій батько правильною смертю хоробрих на війні загинув. Але якщо ти до його думки дослухатися не можеш, то хоч мене не ігноруй: тобі вчитися треба! Повторюю: термоядерні бомби – це така пекельна машина, що ми або всю землю до чорта лисого спалимо, або загалом війну зупинимо. Якщо перше, то всі повиздихаємо, тоді байдуже. Але якщо друге – от тоді вчися, вчися, вчися, упертюху!.. От скільки тобі ще служити?
– Ще рік.
– От через рік, коли звільнятимешся, хочеш, щоб тобі одразу дали направлення в інститут? От звідки ти призивався в армію?
– З Одеси.
Сказавши це, сержант несподівано згадав осліплого товариша полковника, у якого мама колись працювала хатньою робітницею. Якось мама прийшла від Рувінштейнів дуже засмученою і стурбованою. Андрій тоді довго допитувався, що й до чого, аж поки не добився бодай короткого пояснення: «Ох, синку, синку!.. Схоже, у Пінхаса Шаулевича щось із головою не в порядку, бо він стверджує, що ми всі ледь-ледь уникнули Третьої світової війни з киданням атомних бомб. Я не повторю його слова так само гладко, як він сам казав. Та й не треба… Ну його! Рувінштейни – вони хороші люди, але коли з головою негаразд… Отож забудь».
Андрій і забув. Але ж те, що мама почула від Пінхаса Шаулевича, і те, що він сам щойно почув від майора Осьмініна, – воно ж практично збігалося! То що ж це означає?! Вони ж обидва не просто вояки, але старші офіцери – полковник і майор. Хоча не генералітет, а все ж таки знають дещо більше від цивільних… То невже можлива Третя світова… та ще й атомна?! Чи ця… термоядерна. Розпитати про це товариша майора хотілось докладніше, однак він не наважився. Між тим Осьмінін продовжив своє:
– Отже, ти з Одеси призивався. Ну-у-у, сержанте, Одеса – це ж місто таке… Там або десантників готують, або ж протиповітряну оборону. Якщо ж авіацію нашу брати, то це або Харків, або Київ.
– Нещодавно мама писала, що хоче до Києва повернутися. Власне, ми ще напередодні та під час війни в Лісниках під Києвом жили. Тож мама з сестрою Лідкою хочуть назад перебиратися. Тільки не в самі Лісники, а…
– О, прекрасно, прекрасно! – товариш майор пожвавішав. – Скажу тобі по секрету: нібито є така ідея – на базі КВІРТУ24 авіаніженерів готувати. Нам уже команду дали потроху кандидатів на навчання собі виглядати. Ти саме службу строкову закінчиш – отож і поїдеш із направленням по всій формі! А якщо виключно про цивілку мову вести… Також є в Києві інститут цивільного повітряного флоту25, якщо тільки захочеш, зробимо тобі направлення туди. Маючи армійський досвід авіатехніка Ту-16, знаєш, з яким задоволенням… Та нема про що говорити!
– Дякую, я подумаю, – дипломатично мовив Андрій.
– Він подумає! Він, бачте, подумає!.. – Осьмінін зміряв його зневажливим поглядом. – Ти таки дурний, сержанте, хоча й хитрий… Ну гаразд, думай собі, доки попереду ще маєш рік служби. На сьогодні все, завершуємо. Давай приберися тут, підрізану печатку на місце наліпи, тоді й підемо. Бо мені хоч до жінки під бік, а тобі ще звідси по морозу до казарми бігти. І дивись мені, не патякай про те, що тут говорилося.
– Так точно, не патякатиму, можете не переживати.
– Та знаю, знаю! Це я просто так, для проформи. А хлопець ти перевірений, надійний.
І Осьмінін по-батьківськи поплескав Андрія по коротко голеній потилиці.
1956 Калиновий кулон
Село Княжичі, Київщина, 6 травня 1956 року
– Ну от, тепер у нашій хаті ніби посвітлішало навіть!
Жінка відступила на пару кроків і з любов’ю та благоговінням оглянула ікону, яку щойно повісила в красному кутку їхньої хати в ласкавих обіймах білого рушника, колись вишитого нею власноруч. Що ж до ікони Господа нашого Ісуса Христа, то її намалював меншенький синок Федько.
Почалася ця історія на Різдво. Тоді ще тринадцятилітній підліток то до хворого батька шкандибав, то за матір’ю чи за старшою сестрою Ганею кульгав і промовляв чи то здивовано, чи прохально:
– А я Бога бачу!.. А я Бога бачу…
Старша сестра зазвичай поралася по господарству, отож лише плечима знизувала, думаючи про щось своє – про дівоче. Матір ставилася до слів меншенького синочка з незмінною увагою… проте не більше: адже вважала себе недостойною давати хоч якісь поради підліткові, удостоєному честі бачити Самого Бога!.. Хай навіть підліток цей – її любий меншенький хлопчик Федько…
Лише батько мовчав, бо мучився через застарілі, ще на війні з фашистами отримані рани, що жахливо розболілися з настанням морозів. Мовчати мовчав, так… Але ж одного разу візьми та й скажи:
– То який він? Яким є Бог, Якого ти бачиш?
– Ну-у-у… Він такий… Такий!.. – спробував пояснити Федько… Та зненацька відчув, що йому бракує слів для будь-яких пояснень, в чому й поспішив відверто зізнатися батькові.
– А намалювати можеш?
– Що? – сторопів підліток.
– Не «що», а «Кого», – виправив батько. – Бога намалюй, Яким ти там Його побачив.
– А-а-а… хіба так можна?
– Синку! Люди ж, мабуть, недарма кажуть, що краще один раз побачити, ніж сотню разів почути, – Костянтин Кирилович усміхнувся, спостерігаючи за розгубленістю підлітка, і додав: – Я впевнений, що тобі краще намалювати, ніж на словах розказати. Ти ж, бува, майструєш з картоплі, буряка, цибулі та квасолі всякі дивні штуки, а тут намалювати треба. Це ж, вважай, майже те саме.
Коли у батька згодом намагалися з’ясувати, чому він раптом запропонував таке, чоловік лише плечима пересмикував:
– А хтозна! Чомусь та й сказав. Думав, він вугликом на припічку намалює, а хто ж знав, що воно отак вийде?
У будь-якому разі результат виявився геть неочікуваним. Малювати Бога вугликом на припічку Федько не став. Натомість для початку вибрав гладко обстругану дощечку. Потім, дочекавшись свого дня народження26 і набравшись неабиякого нахабства, хитрун навідався додому до самого голови колгоспу і прямо спитав, по-перше, чим розмальовують усякі писані миски, ложки та інший посуд, що продається на ярмарках, а по-друге – чи є щось таке для розпису у них в колгоспі?
Голова довго не міг второпати, з якого дива приперся цей кульгавий підліток і чого він хоче загалом. Коли Федько, мабуть що, з десятого разу нарешті розтлумачив задумане – довго реготав. Можливо, за інших обставин товариш голова надавав би новоявленому «богомазу» копняків і вигнав з хати… Однак надворі стояв уже лютий місяць – «мертвий сезон» на селі. До того ж Федько Тетянич з раннього дитинства кульгав через пошкоджену ногу, а викидати з хати вбогого копняками… Крім того, недобре відмовляти у проханні дивакуватому підлітку із злиденної сім’ї в самий день його народження…
Отож несподівано для самого себе голова мовив:
– Пошукай вдома порожні пляшечки чи там баночки і приходь завтра на госпдвір, подарую тобі дещо.
Коли ж Федько заявився туди, маючи при собі декілька порожніх скляночок з-під ліків, які час від часу купувалися хворому батькові, то найбільшу голова наповнив оліфою, ще в три менші налив потроху червоної, жовтої та синьої олійних фарб і сказав на прощання:
– Візьмеш у матері вапна, яким вона хату білить, або сам зі стін нашкрябаєш, розітреш з оліфою – буде тобі біла фарба. Розітреш сажу з печі – буде чорна. Пензлів не дам – надто жирно, та й нема у нас тонких, а товсті тобі не згодяться. Як мішати фарби між собою – сам розберешся. Перш ніж малювати, пробуй на чомусь сторонньому. Мішай фарби потроху, обачно, бо більше не дам – і не проси навіть. Баночки прикривай – інакше фарба засохне. Все, дуй звідси, богомазе нещасний…
Федько вчинив так, як сказав голова: вапна і сажі нашкрябав з печі, розтер з оліфою – у нього побільшало на дві фарби. Замість пензлів зі скіпок, клаптиків лляної тканини й ниток накрутив з десяток «квачиків». Баночки з фарбою дбайливо прикривав, змішував украй обережно. Щоб робити проби, вибрав ще три менші дощечки.
У перший же день його вправлянь мама поцікавилася, чим таким дивним тхне в хаті, що аж у носі закладає. Підліток відповів просто:
– Бога я малюю. Як тато сказали, так і роблю.
І продемонстрував головну дощечку, на якій саморобною чорною фарбою були обведені нечіткі обриси, всередині наполовину замазані саморобною побілкою. Мати спочатку жахнулася через те, що синок пішов зі своїми витребеньками до самого голови колгоспу. Однак второпавши, що той поставився до Федькової затії прихильно і навіть з гумором, навпаки здивувалася, скликала все сімейство і показала розмальовану дощечку. Останнє слово, звісно ж, було за батьком. Костянтин Кирилович лише почухав потилицю й мовив:
– Що ж, хай собі старається. Побачимо, що з того вийде.
А вийшло таке, що за два тижні на дощечці постав малюнок чоловіка. Був він немов живий, з темно-русявим хвилястим волоссям до плечей, з довгастим обличчям, невеличкою гострою борідкою і невеличкими вусиками, з піднятою вгору правою рукою, три пальці якої були складені щіпкою, два притиснуті до долоні. Але найдивнішими були три речі: по-перше – матово-прозора, з легеньким рум’янцем на вилицях шкіра, що немовби світилася зсередини, по-друге – проникливі волошково-блакитні, з влучно підмальованими світловими бліками очі, що нібито заглядали тобі в душу, й по-третє – жовтувато-променистий німб довкола голови.
Поза сумнівом, це було зображення Самого Бога! У кожного, хто дивився на розмальовану дощечку, мимоволі здіймалася рука для хресного знамення. Навіть у голови колгоспу, якому схвильовані батьки теж показали Федькове творіння… Втім, товариш голова вчасно впорався з власними почуттями, кахикнув у піднесений до рота кулак, мовив стримано:
– Талант. Учитися вашому Феодосію треба, на маляра вчитися, – і дременув з хати Тетяничів швиденько, немов чорт від ладана.
Втім, усі вони були, по суті, малоосвіченими селянами – а от що скаже про все це справжній священик?! Ледь дочекавшись Великодня, матір сімейства відправилася до Києва. Метою поїздки Тетяни Михайлівни була Покровська церква на Подолі: саме там мав правити урочисту великодню службу отець Олексій Глаголєв, до якого колись возили Федька і який стверджував, що у хлопця має розкритися якийсь загадковий талант. То чи не хист до малярства мав тоді на увазі священнослужитель?..
З далекої подорожі матір приїхала вкрай щасливою і просто окриленою. Покровська церква і досі працювала, отець Олексій правив там службу, як і раніше. Оглянувши малюнок на дошці, він з неприхованим подивом констатував, що зображення Ісуса Христа відповідає майже всім церковним канонам. Хіба що волосся у Сина Божого зазвичай зображують не темно-русявим, а світло-русявим…