– Ну… Старка спалахнула і згорів Жменя у льоху разом з жінкою, а я ледве вибрався з льоху, добре, що був тоді у пригребиці.
Оповідання винникове справило велике вражіння на слухачів, особливо на Галю та Дороша: вони виразно уявляли собі, як горить Жменя, а в кутку від жаху верещить нещасна полячка.
– Висипався хміль з мішка, наробив біди панам! – засміявся бакаляр, згадавши старе прислів’я.
– А що з того? – запитав запорожець, що ввесь час мовчав, слухаючи старого винника.
– Як що з того?
– А так… Ляхів побили, опинилися під воєводами. І на гетьманщині, і тут свої пани позаводилися.
– Е, братику, – відповів винник, – не бачив ти ще смаленого вовка, не знаєш ти лядської неволі. Там горілки не покуриш. Намолотив хліба – давай панові «осип»; маєш пасіку – плати «очкове» з вулика; хочеш пополовити риби – тягни до пана «ставщину»; змолов борошна – сип «сухомельщину». Там, брате, як тут, з рушниці не постріляєш, бо вся зброя одібрана і за всім доглядає дозорець. Багато ми їхнього брата дозорців поперевішували на гілках.
– Так, так… – підтакнув Наливайко.
– Постривай трохи і тут те ж буде, свої пани позаводять порядки. Але я не про те… Ти от що скажи, Семене: де твої ґрунти, де хата, де твоє село, що з нього ви з Хмелем ляхів повигонили? Усе зруйнували гетьмани, ляхи та москалі… А ти, старий чоловіче, – звернувся запорожець до винника, – ляхів бив, старку лядську чоботом пив замки Яреми та Пухальського руйнував, добував волю України, а сам тиняєшся по чужих кутках, горілку куриш та не собі. А своєї хати, свого кутка не маєш. «Висипався хміль з мішка…» Понасипали ви хмелю, та в чужі кишені…
Наливайкові дуже неприємно було чути це від запорожця. Він і сам колись міркував так, але тепер справа була інша: він вже мав і добру хату, і винницю, і пасіку, і добру худобу, і навіть держав шинок спільно з одним заможним козаком. Правда, служба козацька тут була важка й небезпечна, але життя на слободах, на його погляд, не можна було й рівняти з колишнім життям на Правобережжі, що було ареною війн та бійок гетьманів за булаву та диких нападів татар, спільників гетьмана Дорошенка. А після повстання Брюховець-кого і зовсім добре стало жити деяким козакам, особливо старшині, що не зрадили Москви, бо вони загарбали собі і лани, і ліси спільників Брюховецького та Сірка.
Тепер старшина жила панами на всю губу і навіть запрошувала до себе поселенців, даючи їм, як і московський уряд, деякі пільги, набуваючи собі таким чином «підданих».
Коли проходили пільгові роки, «піддані» починали відробляти ці «пільги» спочатку день або два на тиждень, а далі й більше.Таким чином і на слободи насувалась потихеньку й непомітно панщина, але вже не лядська, а своя «рідна».
– Не сердься, Павле, давай краще вип’ємо, – сказав, щоб спинити неприємну розмову, Наливайко.
– А скажи, козаче, – звернувся бакаляр до запорожця, – чого це тобі забажалося перекинутися у старці? Ти, мабуть, характерник?
Бакаляр давно вже хотів поспитати про це запорожця, але за полюванням та кабаном якось забув. Запорожець крутнув вуса й усміхнувся.
– Я ж казав тобі, що це навчив мене ваш воєвода.
Старий винник, що спав саме в той час, коли приїхала мажа до винниці, і через це не бачив переодягнутого в старця запорожця, здивовано подивився на нього.
– Що? – спитав він, – хіба що чути з-за порогів, або з Гетьманщини? Хіба й Попович набив оскомину Москвою, як і Брюховець-кий? Щось дуже швидко!
Поповичем він прозива гетьмана Самойловича, здогадався Дорош.
– Ні, цього нема. Попович держиться Москви, як воша кожуха… в нього тільки й думки, щоб повалити Дорошенка.
– Ну, а Дорошенко що ж?
– А Дорошенко давно вже стоїть на одній нозі. Хоче передати клейноди запорожцям, щоб обрали нового гетьмана.
– Що ж він, усе з татарвою?
– З татарвою.
– Догетьманувався Петро зі своєю татарвою до того, що вже й гетьманувати нема над ким: усе Правобережжя сунуло на слободи від хазяйнування татар… – сказав Наливайко.
– Та гетьманів, – додав п’яний вже бакаляр.
– Ну, а Ханенко? Усе з ляхами?
– Еге… урвався бас… І Ханенко віддав клейноди й армату запорозьку, та тільки не запорожцям, Самойловичеві.
– Добре життя. Попович з москалями скубе, Дорошенко з татарвою шарпає. Добре хоч Ханенка чорти з’їли. Розшматували сучі гетьмани Україну. Ех, нема старого Хмеля! – роздумливо сказав винник. – Ну, а Сірко? Чи не має думки підіймати Слобожанщину проти Москви, як за Брюховецького було? Так, діла не буде!.. Чи ти часом сам не того вештаєшся по слободах?
– А хоча б і так?
– Діла не буде… Ми теж колись за Хмеля отак, як і ти, старцями мандрували по Вкраїні та підбивали нарід на повстання, так не ті часи були. Ну, а Сірко ж як? – знову спитав винник.
Запорожець засміявся:
– Одрубали хвоста Сіркові москалі в Сибіру, він тепер аж зубами клацає.
– Не кажи так про старого, – спинив запорожця винник, – Сірко добрий козак, а бусурменів настрахав так, що жінки татарські ним дітей лякають. Не кажи так: ти ще цуценя проти його…
– Та я ж нічого, – відповів запорожець, – з його дорученням і сюди прибув на слободи.
– Чого?
Запорожець помовчав і покрутив вуса.
– Звелів провідати Сірчиху та дочку, та подивитись, чи все гаразд вдома. Та й про себе передати, що, мовляв, живий ще…
– Ну, це ти брешеш, – спокійно сказав винник, – сам Сірко чого ж не їде?
– Еге… Його так добре частували у Сибіру, що він московського духу й чути не може.
Винник здивовано здвигнув, плечима.
– Чого ж це ти старцем вирядився?
– Він характерник! – сказав бакаляр.
– Москалів побив, – відповів за запорожця Наливайко, – так довелося тікати з Харкова.
– Де побив?
– На пасіці у Дениса Журавля. Та ще й не простих кацапів, а дітей боярських.
Наливайко розповів винникові про пригоду козака з москалями й погоню.
– Так… – протягнув винник, навіть свиснув трохи. – Але ж москалі грабували пасіку? Чого ж лякатися? – він насмішкувато подивився з-під своїх сивих суворих брів на козака. – Чого ж лякатися? Воєвода розбере діло по правді.
– Мабуть. Розбере так, що не встигнеш і люльки викурити, як в Білгороді у князя опинишся. Спасибі за воєводину ласку. Наслухався я про московську правду від отамана.
– А що ж Денис?
– Має думку поскаржитися полковникові на грабіжників.
– Нічого з того не буде.
– Я й сам так казав йому. Не буде ваш полковник сваритися з воєводою за Дениса.
– Не кажи так про Донця. Він справедливий козак! – втупився за полковника Наливайко.
– Всі вони однакові. Поки простий козак – козак як козак, а в старшину виліз – йому плюнути… пики не дістанеш, – сказав запорожець, скоса глянувши на Галю.
Раптом залився гавкотом на когось Бровко і, зірвавшись з місця, кинувся до лісу.
Трохи згодом в супроводі Бровка вийшов кремезний чоловік з торбою за плечима і з великим ціпком у руці. Він був у постолах, але з торби виглядала халява рудого чобота. Бровко злісно кидався на нього, одначе чоловік, мабуть, добре знав собачі звички (кусати не людину з ціпком, а самий ціпок) і через це спокійнісінько йшов через галявину, тягнучи позад себе ціпок, а Бровко аж розривався, хапаючи кінець палиці, що волочилася, підскакуючи, по землі.
Подорожній підійшов до компанії і спинився кроків зо три від неї.
– Добридень! – привітався він, знявши бриль.
– З неділею!
– Спасибі! – відгукнувся Наливайко. – Та цить, чортів собако! Слова не дасть сказати.
Дорош підняв з землі хворостину, і собака огризаючись одійшов від подорожнього.
– Хліб-сіль! – знову сказав подорожній, кинувши око на пляшки та страву, що стояли перед козаками.
– Прошу сідати! – ввічливо сказав Наливайко і посунувся, щоб дати місце гостеві.
Гість сів, перехрестився, випив чарку горілки, що налив йому Наливайко, і закусив. Розмова обірвалася. Всі мовчки дивилися на подорожнього. Він узяв кусень кабанятини і став повільно їсти, одрізаючи невеличкі шматки. Був це худий чоловік з орлиним носом. Очі в нього сиділи глибоко під бровами, а брови, чорні й густі, понависали над очима, як розшарпана вітром стріха. Йому було не більш як сорок років, а то й менше, але голова була зовсім сива. Козаки були вже добре на підпитку, але всі вони помітили якийсь сум в очах подорожнього Такий сум буває тільки у людей, що перенесли якесь надзвичайне і до того ж довге горе, що перевертає все життя, руйнує надії, мрії й здоров’я, а замість них залишає в очах тільки цей невимовний сум. Подорожній випив і другу чарку, а від третьої відмовився, попоїв ще трохи і подякував компанії за ласку.
Бакаляр був дуже цікава людина. Йому давно кортіло спитати цього чоловіка, відкіля він і куди йде, але проста чемність не дозволяла йому розпитувати подорожнього, поки той їв. Але коли той витер вуса, з’їв останню ложку куліша і витяг з кишені кисет з тютюном, він не втерпів і спитав:
– А скажи, будь ласка, добрий чоловіче, відкіля ти сам і куди тепер ідеш? Бачу, що ти не тутешній.
Чоловік викресав вогню, запалив люльку й відповів:
– Не тутешній.
Подорожній хоч і був з торбою, але не скидався на старця; по вбранню його можна було прийняти за селянина або незаможного козака.
«Куди це він іде? – подумав бакаляр. – Сказати б на прощу, так ще молодий, до того ж чоловік, а не баба, бо на прощу ходять більше баби, та ще й підстаркуваті…» Це було очевидно, але бакаляр, щоб затягнути в розмову подорожнього, запитав:
– Чи не на прощу у Святогірський часом ходив, чоловіче?
– Був і в Святогірському… – випускаючи хмару диму з люльки, відповів гість.
Бакаляр навіть завовтузився на своєму місці, так йому допікало знати, що то за людина.
– Ну що, багато назбирав грошей? – несподівано для всіх запитав подорожнього запорожець.
Подорожній здивовано глянув на запорожця. Він досить довго придивлявся до нього, наче що пригадуючи, чоло йому похмурилося, брови ще дужче понависали над очима, а праве око почало якось чудно смикатись, але за хвилину чоло його розгладилося і він привітно усміхнувся.
– А… Павло Глек! Я й не пізнав тебе. Чого тебе занесло на слободи з Запоріжжя? Питаєш, чи багато назбирав я грошей? Трохи є, але ще років п’ять доведеться, мабуть, мандрувати.
Бакаляр вже роззявив рота, щоб запитати подорожнього, але його попередив винник.
– Ти що ж, на церкву, чи що збираєш гроші?
– Ні, на самого себе.
Бакаляр від дивування роззявив ще більше рота.
– Як на себе? Це б і я так пішов.
– Ех, дяче… Важко збирати ці гроші. Важко мені й розповідати про те, на що збираю я їх, але нічого не зробиш: без цього ніхто не дасть, і за мене, може, пропаде християнська душа в неволі. От слухайте, добрі люди, а прослухавши, не відмовтеся допомогти мені, нещасній людині, що десять років пробув у неволі бусурманській.
Років дванадцять тому несподівано наскочив на наше село татарський загін. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз під час косовиці. Іду я собі, косою виблискую, жито високе, аж по плечі, а жінка снопи в’яже. Спинився я трохи відпочити, витер піт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по голові обухом вдарив.
– Жінко, – кажу, – татари! Хвиґура горить!
А тихо було, і дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблідла уся і перевесло з рук випустила. Кинули ми і воли, і віз у степу і побігли чимдуж до села. Біжимо, а у жінки ноги наче підламуються. Підхопив я її за плечі, ледве довів. А на дзвіниці вже дзвін гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоїть на майдані, а круг нього люди. Прибігли, хто як був, як і ми, зі степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутір палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко від села, на татарському перелазі. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.
Дорош і Галя не зводили очей з оповідача. Все, про що розповідав він, було таке знайоме й близьке, і боляче відчувалося в молодих душах дівчини й хлопця. Подорожній колупнув якимсь приладдям, що висіло у нього на люльці, тютюн і придавив попіл пальцем.
– Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег річки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неї – тільки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не більш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми їх з рушниць б’ємо, катками давимо, а вони лізуть. Розтрощили тараном ворота і увірвалися в острожок.
Подорожній не вперше, мабуть, розповідав про це, але видно було, як він хвилювався: він знову почав розпалювати люльку, хоч вона ще добре курилася, і руки тремтіли йому, як у пропасниці.
– Випий, друже, чарку! – сказав йому винник.
– Не хочу. Небагато лишилося живих в острожку: старих – і бабів і дідів – перебили татари, а молодих пов’язали і з дітворою погнали в степ. Мабуть, і мені б не бути живим, бо збив уже мене рябий мурза з ніг, але хтось з козаків випалив йому у спину з пістоля, а я, падаючи, вдарився потилицею об гармату і впав непритомний. Пов’язала нам татарва руки, на шиї аркани понакидала, а ззаду худобу й отари наші погнала. Бачу – і жінка йде, похнюпилася, не розуміючи, мабуть, що й робиться навкруги, мов божевільна. Вигнали нас на шлях, де стояв у той час їхній бей кошем, з’єдналися докупи загони, що грабували слободи, і почала татарва ділити бранців та худобу та сваритися поміж себе за нас, особливо за жінок, навіть за шаблюки свої криві хапатися. А поділивши, почали на наших очах ґвалтувати жінок та дівчат.
Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око і перекривилося, наче від болю, обличчя.
– Та що вже там казати, самі знаєте – бусурмени. Не всі з наших допленталися до Криму; дехто захворів і всіх, хто заслаб дорогою, татари побили, як скажених собак. Пригнали нас до Криму, аж у город Кафу; а Кафа та стоїть на самому березі Чорного моря. Мене й ще деяких козаків посадили на галеру й прикували до лав ланцюгами, а жінок та дівчат порозбирали собі у гареми татари та турки. Ходили ми на тих галерах і до Синопу, і під Трапезунд, навіть до Царгорода. Важка праця на галерах і багато невільників загинуло там, і всіх турки покидали в море.
Дев’ять років не бачив я жінки і не знав – жива вона чи ні. Здумав беглербег кафський будувати новий мінарет коло мечеті і погнали нас, невільників, каміння носити на будівлю. Ото зранку каміння тягаємо до вечора, а на ніч у в’язницю смердючу блощиць годувати ведуть і завжди коло нас доглядач потурнак ходить, червоною таволгою по плечах проходжується. І лютий той потурнак був, гірший од татарина або турка, а з наших таки, з полтавських козаків був. От якось сидимо ми, снідаємо у полудень, бо раніш їсти не дають, їмо суху смердючу рибу та водицею запиваємо. Коли бачу – йде татарка й татарча за руку веде, років шести. І був у той час великий вітер з моря, куряву хмарою гнав по дорозі. Іде повз нас татарка, хлопця тягне, а він пручається, на нас дивить та палець ссе. Дмухнув вітер, підняв чадру й закинув її на голову татарки. Глянув я на неї і пізнав свою жінку. Теліпає вітер чадру, і бачу я, що не може вона з чадрою впоратися, обличчя вкрити, а татарча вийняло палець з рота, на нас показує: «урус! урус!» – лопоче…
– Здорова, – кажу, – жінко! Чи добре жити за татарином? А байстря куди ведеш?
Глянула вона на мене, пополотніла, затрусилася, а потім мовчки підхопила хлопця на руки та від мене.
– Будь, кажу, проклята, потурначко!
Тяжка неволя турецька була, але після цього довго не помічав нічого, навіть майже не чув, коли бив мене таволгою наш доглядач-потурнак. Одна думка у мене була: знайти та вбити жінку!
– Випий, друже! – знову сказав йому винник.
Подорожній вихилив чарку і, не закусюючи, затягнувся люлькою.
– Минуло місяців шість після того. І скоїлося таке, що я ніколи не сподівався, бо думав, що мені й гинути доведеться у неволі бусурменській. Приходить якось на галеру наш доглядач-потурнак, підійшов до мене й сміється.
– Чого, – кажу, – смієшся, потурначе клятий!
– Не лайся, – каже, – я тобі приємну новину приніс. – Та нахилився й розкував мої кайдани…
– Що це? – питаю.
– Пощастило, тобі, Іване: викупив тебе з неволі перекопський грек за сімдесят талярів!
Дивлюся я на нього і вухам, і очам не вірю. Розкував мене потур-нак, попрощався я з товаришами, що закуті сиділи на лавах, і вийшов з галери на берег. І показав мені тут потурнак якогось підстаркуватого вже чоловіка, що стояв недалеко на березі.