Шинкар нахилився й став мацати руками коло бочки. Він пам’ятав, що поставив пляшку з горілкою коло бочки, але пляшки не було.
Це не дуже здивувало Дороша, бо шинкар шукав якраз тієї пляшки, що вкрав хлопець.
– Ей, целовальнік, віна! – знову крикнув Стрєшньов.
– Зараз, зараз… Ти скажи… Була пляшка з горілкою, сам поставив її тут, а тепер нема… Ти не бачив, тут стояла кварта? – звернувся він до Дороша.
– Не бачив! – відповів Дорош.
Шинкар узяв порожню пляшку і налив горілки з бочки.
– Музики! Музики! Цимбалисти прийшли! – заверещали баби.
Дорош визирнув з-поза бочки. В шинок, знімаючи шапки і здоровкаючись, зайшли три музики. Один з них тримав під полою жупана скрипку, другий цимбали, а третій бубон. Скрипач настроїв скрипку, і музики, не чекаючи на запросини, ушкварили гопака.
Московка зірвалася з місця й пішла по хаті. Вона плила лебідкою, помахуючи хусткою. Трохи згодом до неї пристала й Палажка, взявшися в боки й дрібно вибиваючи підківками.
– Ех, йолки зєльониє! – крикнув дячок. – Рєжь, говорі, отчє-криживай! Огонь-баби!
Московка закружляла коло Стрєшньова, наче підбиваючи його на танець, але Ванько не дивився на неї. Він узяв пляшку, налив собі велику чарку горілки й вихилив її, не закусюючи.
Прозоров заснув, схиливши голову на стіл. Але дячкові, видно було, хотілося танцювати; він кілька разів спробував підвестися з лави, але якась сила знову тягла його на місце. Він здивовано подивився на лаву, наче вона була винна в цьому, потім поклав руки на коліна, сперся на них і відштовхнувся. Лава похитнулася й перекинулась.
Дячок, вивертаючи ногами, пустився навприсядки. Але недовго носили старі ноги приказного: за хвилину вже права нога підломилася і він, коливнувши бородою, гепнувся задом об долівку під дзвінкий баб’ячий сміх. Тим часом Дорош виліз зі свого кутка, підійшов до столу і став піднімати лаву. Ніхто не дивився на нього. Він намацав дячків пояс з ключами, зняв ключі з пояса і, поглядаючи скоса на Стрєшньова, що сидів, схиливши голову на руки, сховав ключі за пазуху.
За хвилину він біг уже на вулиці, чимдуж поспішаючи до з’їжжої. Серце билося в грудях хлопця, як калаталка, вітер свистав у вухах, дощ сік йому обличчя, але він нічого не помічав. Йому здавалося, що він чує крики й погоню за собою. Він спинився й прислухався. Усе було тихо навкруги, тільки серце тьохкало у грудях та дощ періщив по дахах. Дорош обережно підкрався до з’їжжої і заглянув у віконце. На столі стояв каганець, ледве освітлюючи хату. Микита лежав на лаві, обернувшись лицем до стінки. Хлопець тихенько постукав у віконце. У відповідь почувся хропіт сторожа. Хлопець помацав двері. Двері були відчинені. Вони рипнули, коли хлопець зайшов у хату. Дорош завмер на місці, думаючи, що розбудив Микиту. Але Микита навіть не ворухнувся. На долівці лежала порожня пляшка. Хлопець підійшов до дверей, що вели в комору до в’язнів, зняв ключі від колодок, що висіли коло дверей, підійшов до столу й погасив каганця, потім постояв трохи серед хати, прислухаючись, чи не прокинувся Микита, але сторож спав, як байбак. Тоді Дорош витяг з-за пазухи ключі від дверей, що він украв у дячка, а за пазуху поклав ключі від колодок, щоб часом не загубити їх у темряві, і, підійшовши до дверей комори, намацав замок.
Перший і другий ключі не прийшлися до замка і тільки третій легко зайшов у замок і зарипів, коли хлопець повернув його. Двері відчинилися, і хлопець зайшов у комору.
– Хто там? – спитав запорожець, забряжчавши кайданами. Очевидячки, він зовсім не спав.
– Тихо! – сказав хлопець. – Це я – Дорош!
– Що таке? – пошепки запитав козак, і Дорош почув, як затремтів йому голос.
– Де замок на колодках?.. Ось ключі, я одімкну.
Дорош намацав замок колодок і вже легко одімкнув його: він, провідуючи козака, добре придивився, як це робив Микита.
– А мєня? – почувся з кутка голос холопа, – забилі?
– Не забули! – відповів запорожець, – одмикай, хлопче, й москаля!
Коли Дорош ослобонив їх від колодок, всі вийшли до кімнати, де спав Микита. Дорош зачинив двері у комору на замок і повісив ключі від колодок на гвіздок коло дверей. Холоп підійшов до Микити.
– Прідавіть єго, что лі? Іш храпіт, пяная падаль!..
– Не велика слава задавити п’яного кацапа. Ти піди задави воєводу або піддячого.
– Ну, чорт с нім!.. Тєпєрь куда, мальчік?
Дорош виглянув з дверей з’їжжої на площу й прислухався. Тихо було в городі. Темні стіни й башти ледве сіріли в темному небі.
– Ідіть за мною! – пошепки сказав Дорош.
Козак та холоп, піддержуючи кайдани, щоб не бряжчали, пішли за хлопцем. Вони йшли по траві вздовж стіни, іноді спиняючись і прислухаючись. Коли вони підійшли до тайницької башти, Дорош спинився й сказав: «Тут!»
Дорош добре знав, що заховатися у такому малому городі втікачам ніде. Воєвода завтра, дізнавшись, що запорожець та холоп утекли, зачинить ворота, не випустить нікого з города і обшукає всі хати, садки й городи козаків. Через це хлопець надумав вивести втікачів підземним ходом з города. Він добре знав хід, що вів з тайницької башти до річки, бо лазив туди, коли на башті стояв його батько. Він тільки боявся тепер, щоб вартовий не почув і не зняв галасу.
Всі прислухалися, підвівши голови до башти. Але там було тихо, мабуть вартовий козак спав під тихий шум дощу. Втікачі зайшли під башту, і Дорош, ставши навколішки, помацав руками по землі і знайшов кільце від ляди. Він спробував підняти ляду за кільце, але ляда не піддавалася. Дорош мовчки взяв руку козака, що стояв коло нього, і потягнув її до кільця. Запорожець, захопивши в ліву руку кайдани, щоб часом не забряжчали, потягнув правою рукою за кільце і відкрив ляду.
Втікачі по кам’яних східцях зійшли вниз і пішли підземним ходом. Тут було холодніше, ніж на дворі, але повітря було важке, пахло цвіллю, як у льоху.
Держачись за слизькі цегляні стінки ходу, вони йшли ввесь час мовчки. Хід спочатку йшов досить круто вниз, але потім став рівний. Там було темно й так тихо, що навіть кроки босих втікачів досить гулко віддавалися під склепінням ходу. Підземний хід мав всього шістнадцять сажнів завдовжки, але їм у цій темряві здалося, що вони пройшли не менш як дві верстви.
Витягнуті руки Дорошеві торкнулися залізних дверей. Двері зачинялися тільки на засув, але тепер Дорош чогось боявся, що вони будуть замкнені на замок. Він, тремтячи, помацав засув і радісно зідхнув, коли почув під руками, що немає замка; хлопець відсунув засув і виліз з ходу наверх. Вихід був штучно замаскований чагарниками, так, що навіть у трьох кроках від його не можна було нічого помітити.
Дощ ущух. Де-не-де крізь розірвані клапті хмар проглядали зорі. Запахло річкою й осокою. З річки чулося дзвінке квакання жаб.
– Ну, а тєпєр куда? – спитав холоп.
– Ідіть берегом повз греблі. Перепливіть річку й заховайтеся в лісі на тім боці, де лежить упоперек річки верба, а я завтра увечері підпливу до вас.
– А ти хіба не з нами?
– А кайдани куди дінете? Я привезу струмент, щоб можна було зняти кайдани.
– Ну і мальчік… В пєрвий раз такого віжу, – сказав холоп. – Я думал, что с вас, хохлов, і толку нікакого.
– Ну, скоріше тікайте, а то мені ще багато діла.
Козак та холоп якось мимоволі обійняли й поцілували один по одному хлопця.
– Ну, спасибі, хлопче. Не сподівався я цього.
– Вєк нє забуду. Ну і мальчік!
Дорош пірнув у кущі, вліз у хід і зачинив за собою на засув двері. Йому було так страшно в цьому темної льосі, де зі стелі падали краплини води, де іноді він босою ногою наступав на жабу, що крякала; так страшно було, що він навіть не знав, чи живий, чи мертвий, коли, нарешті добрався до східців, що вели на поверхню до ляди.
– А ну, як хто зачинив ляду? – подумав хлопець і навіть похолонув від цієї думки.
Але ляда була відчинена, і Дорош, спітнілий, як загнана коняка, вибрався з ходу і, зібравши сили, спустив ляду. Він обережно вибрався з башти і знову облився потом, помацавши у себе за пазухою і не знайшовши ключів від комори. Він мацав себе обома руками по грудях, навіть по животі і заспокоївся тільки, коли знайшов їх у себе за спиною. Хлопець уже хотів бігти до шинку, щоб непомітно покласти ключі на каптан дячкові, але раптом згадав, що пляшка з-під горілки лишилася в з’їжжій. Він аж вилаяв себе, що не здогадався захопити її з собою, коли випускав втікачів. Треба було знову йти до з’їжжої.
– А що, як Микита прокинувся? А що, як піддячий прийшов перевірити, чи добре пильнує Микита в’язнів? А що, як дячок, схаменувшись, помітив, що нема ключів, наробив галасу й розбуркав Микиту? По пляшці доберуться й до нього, Дороша.
Але Микита, як і раніше, задавав хропака. Дорош зайшов у хату, розшукав у темряві пляшку, бо добре знав, де вона лежить, вийшов з хати і побіг до шинку. Двері шинку були відчинені. На вулиці стояв п’яний, як дим, Стрєшньов і блював, а його під руки підтримували Палажка й московка. Прозоров валявся коло шинку на землі. У дверях з’явився дячок, ледве держачись на ногах. Каптан на ньому був одягнутий тільки на одне плече і поли каптана волочилися по землі.
– Пора, пора, дяче! – випроваджуючи його, казав шинкар.
Раптом дячок помацав у себе на поясі, і Дорош навіть здригнувся, коли він крикнув шинкареві:
– Стой! А ключі гдє?
– Які ключі?
– Які ключі?.. У мєня на поясє билі!
– Ну, що ж, знайдемо й ключі, – сказав шинкар, – мабуть впали, як ти знімав каптан і розперезався.
Дорош шмигнув за шинкарем у шинок і став лазити, по долівці, наче що шукаючи під столом.
– Ти досі тут, хлопче? – здивувався шинкар.
– Ось ключі, – сказав Дорош, подаючи ключі, – у куток завалилися!
Дячок зняв пояса і начепив на його ключі. Шинкар допоміг йому застібнути пояс і випровадив геть з шинку. Дорош безсилий і зморений, наче видужав після тяжкої хвороби, пішов додому, забрався в клуню і зарився в солому.
З другого кутка клуні чулося легеньке посапування сонного батька. На вулиці яро гавкала собачня, що проводжала п’яних москалів.
ІХ. БУЧА В ГОРОД!
Ворота зачинені. – У з’їжжій другого ранку. – Воєвода гнівається. – Допит. – «Нечиста сила!» – Зачаровані кайдани. – Трус. – Батько, Дорош та струмент. – Коло верби. – «Суд Божий». – Відьма. – На греблі. – Рибалки з Бабаїв. – Серед ночі на річці
Другого дня горожани були дуже здивовані з того, що ворота города з наказу воєводиного зачинені, і вартові нікого не пускають ні з города, ні в город. Ще більше здивувалися козаки та міщани, коли почалися труси. Але все було марно, втікачів не знайшли. Усе це здавалося якимсь чудом.
Коли піддячий вранці прислав стрільця до дячка по ключі від в’язниці, дячиха віддала ключі ще тоді, як дячок спав. Микита ледве не впав, коли, відчинивши двері до комори з наказу піддячого, побачив порожні колодки. Він довго протирав очі і думав, що це йому ввижається, бо голова тріщала з похмілля, як ніколи. Він нахилився і навіть помацав руками землю й солому коло колодок. Але не було ніякого сумніву – в’язні зникли!
– Нєту! – вирячивши від здивування п’яні очі, сказав Микита, виглядаючи з дверей.
– Кого нєту? – нетерпляче спитав піддячий.
– Воров нєтуті. Казака і холопа!
– Протрі зєнькі лучше. Спяна нє відіш?
Піддячий відштовхнув Микиту так, що той стукнувся головою об двері, і зайшов у комору. В’язнів не було!
– Ей, Гвоздьов! – закричав піддячий, вибігаючи з хати, – рас-порядісь, чтоб нікого нє випускалі із города, да пошлі к воєводє сказать, что казак і холоп убєжалі!
Старший зі стрілецької ватаги, що мав вести козака холопа до Білгорода, здивовано глянув на піддячого, а той вирячився:.
– Что буркаламі пяліш? Бєгі, дєлай, что говорю. Убєглі холоп с запорожцем!
– Ти, сукін син, провороніл казака! – злісно обернувся піддячий до Микити.
– А я тут прі чьом? Замок целий. Сам же отобрал у мєня ключі і отдал Сємьоничу. Мойо дєло сторона…
– Да ти-то тут бил? Нє відал нічєго, нє слихал?
– Нє відал і нє слихал. Да, может бить, оні подкоп сдєлалі?
Піддячий широко відчинив двері з’їжжої й комори, щоб було світліше, і почав оглядати комору, але підкопу не було. Піддячий вийшов з хати й обійшов круг з’їжжої, але й там не було ніяких слідів підкопу.
– Поді, позові Сємьонича в Приказ, – сказав він Микиті, – а с тобою я єщьо поговорю, сволочь!
– Я тут ні прі чьом.
Дячок Семенич ще спав, коли Микита прийшов по нього:
– Вставай, пяніца, – закричала дячиха, дізнавшись від Микити, що скоїлося, – пропіл, окаянний, воров! Будєш знать, как пянство-вать, когда воєвода вєліт вздьорнуть тєбя на дибу!
– Мрр… – пробубонів дячок, – отстань!
– Ти на нєго водіцей плєсні! – порадив Микита, він на власному досвіді знав силу цього засобу.
Коли дячок прочухався нарешті і зрозумів, у чому справа, волосся стало йому дуба від жаху, а голова стала чиста, як вода з бєлгородської криниці, наче він і не пив учора нічого.
– Что ти говоріш? А ключі?
– Да ключі у тєбя на поясе билі. Я іх сєгодня отдала стрєльцу.
– Вєрно, – сказав Микита, – ключі у тєбя цельохонькі билі, а вот вори… тю-тю!
– А ти-то куда смотрєл? Ти же там бил?
– Мойо дєло сторона. Замок целий, а ключі у тєбя билі. Ну, іді в Приказ, что лі.
– Так ти говоріш, что замок целий і подкопа нє било? – спитав дячок, коли вони з Микитою йшли до Приказу. – А криша? Может, чєрєз кришу?
– І криша цела.
– Чудєса!
Воєвода бушував у Приказі, коли туди прийшли дячок та Микита.
– Вот оні! – сказав піддячий.
Сите черево воєводи трусилося від гніву. Він кілька хвилин мовчки гасав по кімнаті, а потім спинився перед Микитою та дячком і запитав:
– Как же ето, что і замок целий, і подкопа нє било, а вори убє-жалі? А? Ти гдє вчєра бил? – грізно звернувся воєвода до дячка. – Говорі… Всьо равно узнаю. Гдє бил, ірод?
– В кабакє.
– Одін бил, аль єщьо кто с тобой пянствовал?
– Билі Ванька Стрєшньов да Сєліфошка Прозоров.
– Нєбось, в зєрнь ігралі? Прізнавайся, ігралі?
– Нє… Пянствовалі…
– Позвать сюда Ваньку Стрєшньова да Сєліфошку Прозорова. Ми тєбя на чістую воду вивєдєм, поганєц!
Воєвода одійшов і затарабанив пальцем по вікні. Видно було, що душа його клекотіла від злости.
– Нєт! Упустіть із-под замка казака і холопа! Гдє ето відано?
Гнів ще дужче заклекотів у воєводиній душі. Він підскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.
– Говорі, смєрд, ти випустіл казака?
В цю хвилину Микита нагадував коняку, якій коновал поклав на губу закрутку.
– Я… Я… ні прі чьом, потому как замок целий.
– Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрєл? Говорі: прі-ходіл к тєбє кто аль нєт?
– Да кто пріходіл? Сємьонич… Покормі, говоріт, казака да холопа. А мнє что. Мойо дєло – слушаться.
– Ну, а двері он запєр?
– А то как же. Завсєгда запіраєт. А потом били єщьо казаки, что на смєну часових пошлі на башні.
Про Дороша Микита не хотів казати, бо тоді б дізналися, що він пив горілку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнів.
– А водку піл?
– А гдє я водку возьму? Даром, вєдь нікто нє даст.
– Смотрі, Нікіта, всьо равно на дибе правду скажеш!
– Воля твоя, боярін. А я нєповінний, потому как замок целий.
У воєводи лишилося таке вражіння від допиту Микити, що той дійсно невинуватий. «Так, кто же тогда? – злісно думав воєвода, – Сємьонич?» Він знову узявся за дячка.
– А ти, рано лі ушол?
– Рано. Відно єщьо било.
– Так… А ключі куда дєл?
– Да нікуда нє дєл. Прі мнє оні всєгда.
– А в кабакє долго лі бил? Із кабака куда пошол?
– Нікуда нє ходіл. Домой прямо і пошол.
Дячок не пам’ятав, коли і як він дібрався додому, але якщо він опинився вдома, то значить – з шинку дійсно пішов додому.
Воєвода знову загасав по Приказу.
– Стрєшньов прішол… – сказав піддячий.
– А Прозоров гдє?
– Пьяний єщьо, боярин. Не добуділіся. Почітай, бочку води на нєго вилілі, а всьо нє бєрєт.
Видно було, що Стрєшньов був з великого похмілля. Він не глядів перед себе, коли, уклонившись, став перед грізні очі воєводи.
– Хороші – глянувши на Стрєшньова, сказав воєвода. – А єщьо син боярскій! Как смєрд, по кабакам шатаєшся! Іш, у тєбя лік разнєс-ло, ровно пчьоли тєбя покусалі!
– С горя, боярін, напілся.
– С какого такого горя?
Очі Стрєшньова блиснули диким гнівом.
– Обідно, больно, боярін, что помєр Дмітрій. Удавіл би того хохла своімі рукамі! Пусті мєня допросіть єго, боярін! Я із нєго, что угодно витяну!
– Опоздал, Ваня! Улєтєла птічка! Убьог казак!
– Как убьог? Да кто ж єго випустіл?
– А вот пойді, узнай, кто єго випустил. Ти скажи. Рано лі прішол в кабак Семьонич-то?
– Да как тєбє сказать, боярін… Свєтло єщьо било.
– Что он говоріл?..