– А чи зможеш ти з каменя воду вичавити?
Нацацеркія нахилився, буцім бере каменюку, дістав з торби головку сиру та й стиснув її – сироватка так і чвиркнула. А тоді й гукнув Нацацеркія девові:
– А йди-но сюди та перенеси мене через воду, бо я не хочу ніг замочити!
Дев переступив річку, посадив собі на шию Нацацеркію й вигукнув:
– Ой, який же ти легенький!
А Нацацеркія й одказує:
– Це тому, що однією рукою я за небеса тримаюся. Як відпущу, то ти мене не зможеш нести.
– Ану ж бо відпусти! – просить дев.
Нацацеркія дістав шило та й загнав його девові в потилицю. Дев заревів і попросив, аби Нацацеркія знову вхопився рукою за небо.
Дев переніс Нацацеркію через воду й каже:
– А тепер ходімо до мене обідати!
Нацацеркія наполохався, але що мав робити – погодився.
Прийшли до дева. Бачить Нацацеркія: хата у дева велика-велика, а в хаті піч і в ній вже стоїть величезна глиняна сковорода. Ось дев посадив на сковороду прісну перепічку та й каже:
– Тепер же я піду страву варити, а ти дивися, аби перепічка не пригоріла.
Сидить Нацацеркія та й дивиться на сковороду. Бачить, сковорода почала пригорати. Біжить Нацацеркія до неї, хотів трохи пересунути, а сковорода й перевернулася, та так, що Наца-церкія опинився під нею, Скільки не пручався, а вилізти не може.
Коли це заходять у хату деви, підняли сковороду й бачать: під нею лежить їхній гість. Здивувалися вони та й питають:
– Чоловіче, що це ти надумав?
– Та то в мене живіт заболів, так я тепленьким до черева притулив. А воно й справді помогло, вже не болить, – одказує Нацацеркія.
Сіли обідати. Взяв дев глека в руки, щоб налити вина, а він порожній. Ото й каже:
– А візьми-но, чоловіче добрий, цього глека та сходи наточи вина. Воно у нас у дворі, у квеврі3.
Нацацеркія як побачив той квеврі, то від страху закляк. Сидять деви та й чекають, а Нацацеркії все нема й нема. Обридло девам чекати, вийшли у двір та й бачать, що їхній гість узяв у руки лопату і копає землю довкола квеврі.
– Що це ти робиш? – питають його деви.
– А хіба не краще взяти квеврі заразом, ніж ходити з тими малесенькими глеками по сто разів!
Деви аж зойкнули. Стоять та й думають: «Нас дев’ятеро братів, та й то ми ледве витягаємо квеврі з землі, а він сам ладен його нести». Отож наточили самі в глек вина та й понесли до столу.
Сіли та й обідають. Коли це котрийсь із девів кашлянув, а сердешного Нацацеркію аж під стелю підкинуло, та так, що він і прилип до сволока.
Деви зирк угору та й побачили там Нацацеркію.
– Як ти там опинився? – питають.
– Як та як! Ось візьму оцього прута, – показує на сволок, – та й одлупцюю вас, аби знали, як кашляти переді мною!
Деви вже й геть поперелякувалися: «Ми, дев’ятеро братів, ледве доперли цього дуба, щоб сволок покласти, а він його прутом називає!» Та нишком і повтікали з хати. А Нацацеркія якось вже там зліз додолу та й став у тій хаті господарювати.
Деви ж, утікаючи, розбіглися світ за очі. А одному трапилася лисиця. Побачила наляканого дева та й питає:
– Куди це ти біжиш, наче тороплений? Що тобі спричинилося?
– Атож! Як його й не бігти, коли до нас прийшов один чоловік та й мало не повбивав нас!
І дев розповів лисиці про свою пригоду.
Лисиця зареготала та й каже:
– Та то ж Нацацеркія! Він недоладний та ледачий, невістка його з хати витурила. Я його добре знаю: скільки курей у них було, то все я виносила. Ходи зі мною! Дивуюся, як це він вас налякав – адже сам найперший боягуз.
– Ба ні! – одказує дев. – Я тобі не вірю!
Як почала його лисиця просити – ні та й ні!
Нарешті дев придумав таке:
– Щоб ти мене не обдурила, давай прив’яжу тебе та й поведу на мотузці!
– То й гаразд! – погодилася лисиця, обмоталася мотузком, а кінець прив’язала девові до пояса.
От вони йдуть до хати дева, а Нацацеркія побачив їх, вискочив у двір та й кричить:
– Бач, клята лисице! Бач, харцизяко! Адже ти заборгувала мені дванадцять девів, а ведеш всього-на-всього одного!
Дев як почув, перелякався на смерть та й накивав п’ятами, а лисиця дибуляла на мотузку скільки могла, а тоді впала, поки її дев не побив об каміння по дорозі.
А Нацацеркія поскладав на верблюдів усе добро, що деви надбали, та й повіз додому. Як побачила невістка стільки багатства, зраділа й пустила Нацацеркію в хату. Відтоді й живуть мирно та щасливо.
Земля візьме своє
Жила одна вдова, і був у неї син одинак. Росте син і бачить, що у всіх батько є, тільки він нікого не може назвати батьком.
– Чому у всіх батько є, тільки у мене його немає? – запитав він у матері.
Мати відповіла:
– Помер твій батько.
– А що таке – помер? Що він, не прийде до нас більше?
– Він до нас не прийде, ми ж підемо туди, де він, – сказала мати, – ніхто не помине смерті.
Юнак сказав:
– Я нікого не просив про життя, але, якщо вже я живу, то не хочу помирати, піду знайду таке місце, де не помирають.
Довго просила його мати не ходити, та не послухався син і пішов шукати таке місце, де не помирають. Обійшов усю землю. Куди не прийде, запитує:
– Є тут смерть?
– Є, – відповідають йому.
Зажурився юнак: немає такого місця, де не помирають. Іде він якось полем, бачить – стоїть олень з високими розлогими рогами. Дуже сподобалися юнакові роги, запитав він оленя: – Чи не знаєш ти місця, де не помирають?
– Такого місця немає, – сказав олень, – але поки мої роги доростуть до неба, я не помру, а доростуть – і смерть моя прийде. Хочеш, залишайся зі мною, і не помреш, поки я буду жити.
– Ні, – сказав юнак, – жити – так вічно, а померти я міг там, звідки прийшов.
Пішов юнак далі, перейшов поле, долини, дійшов до гір, дивиться – сидить ворон на скелі, пір’я чистить, а пух у глибоке провалля кидає.
Юнак запитав у ворона:
– Чи не знаєш ти місця, де не помирають?
– Ні, – сказав ворон. – Ось я буду жити, поки це провалля не наповниться моїм пухом, лиш потім помру. Залишайся зі мною, будеш жити, поки я буду жити.
Заглянув юнак у глибоке провалля, похитав головою.
– Ні, – сказав, – жити – так вічно, а померти я міг там, звідки прийшов.
Пішов юнак далі, знову землю обійшов, дійшов до моря. Пройшовся берегом моря – не знає, куди далі йти. День ходить, два – нічого не видно. На третій день бачить – блищить щось удалині, підійшов ближче – палац із кришталю. Обійшов навколо – ніяких дверей немає. Довго мучився він, нарешті побачив двері, натиснув добре, відчинив. Увійшов в середину, дивиться – лежить жінка такої краси, що навіть сонце позаздрило б їй, якби її побачило. Дуже сподобалася жінка юнакові, і він їй милий. Запитав юнак:
– Прекрасна, хочу втекти від смерті. Чи не знаєш такого місця, де не помирають?
1
Тоне – глиняна піч, врита у землю (має вигляд колодязя, але глибиною не більше двох метрів). На дні її розводять вогонь. Пекар звішується у неї головою і, тримаючись однією рукою за край, прикріпляє тісто до розпечених стінок.
2
Нацацеркія – букв.: той, хто порпається в попелі.
3
Квеврі – велика глиняна посудина на вино, яку закопують у землю.