– Виявляється, це досить сумирний бичок, сидіти на ньому дуже зручно, однохідь у нього добра, він зовсім не трясе.
Царівні так сподобалось кататися, що вона так і не злізла з бичка і каталась на ньому до самого вечора. Було вже пізно, сонце закотилось, упали сутінки. Підбіг бичок до воріт, відкрив рота, дихнув з усіх сил, задер хвіст, голосно випустив вітер. Дівчата-служниці не встигли озирнутися, як бичок і царівна зникли з очей в густому тумані. Поки вони охали та ахали, бичок стрімко біг, відносячи на собі царську доньку. Діставшись вершини гори, він спустився вниз знайомою стежиною, підбіг до хлопця і сказав:
– Уставай, друже мій, подивись, яку дівчину я тобі привіз!
Хлопець підвівся і допоміг царівні злізти з бичка. Потім постелив свій халат і запросив її сісти. Дівчина так утомилась за день, що, посидівши трохи, задрімала і скоро заснула глибоким сном.
– Слухай, друже мій, – сказав бичок до хлопця, – ти відведи мене за гору і заріж. Коли заріжеш, зарий мої очі в одному місці, а тушу в іншому місці, як можна далі.
Хлопець послухався, відвів бичка за гору і зарізав його. Очі він зарив тут же, на схилі гори, потім узяв на спину його тушу, відніс її подалі в долину і теж зарив. Була вже глибока ніч, коли він, утомлений, повернувся назад. Не роздягаючись, хлопець ліг на голу землю і заснув як убитий. Прокинувшись на світанку, він подивився в той бік, де були зариті очі, і здивувався: там лежали два величезних собаки. Вони охороняли сон юнака і дівчини. Хлопець хотів підійти до них ближче, та тієї миті почувся голос царівни:
– Ах, який прекрасний палац!
Хлопець озирнувся і побачив у долині, на тому самому місці, де він уночі зарив тушу бичка, високий палац, оточений фруктовим садом.
Хлопець і дівчина вирушили до палацу і пройшли через відкриті ворота в сад, а сторожові пси супроводжували їх і залишились біля воріт. Піднявшись нагору по сходах, молоді люди увійшли у внутрішні покої палацу. Довго ходили вони по кімнатах і все дивувались багатому убранству, блиску вишуканої золотої оздоби, гарному розпису стін і стелі. Палац хлопцеві і царівні сподобався, вони поселились у ньому і почали жити разом.
Якось хлопець, узявши з собою обох собак, вирушив на полювання. Спочатку він полював у горах, потім спустився в долину і підійшов до річки. Дивиться – а на березі стоїть Алмауз Кампир. Побачила вона хлопця і кинулась у воду. Хлопець хотів було кинутися за старою, та вона зникла під водою і не показувалась на поверхні. Хлопець повернувся до собак і крикнув:
– Хапайте цю стару! Як тільки схопите її, тримайте міцно, не випускайте!
– Ми виконаємо твій наказ, – відповіли собаки, – негайно кинемося у воду. Тільки ти придивляйся: якщо на воді з’явиться кров, ти не бійся, а, навпаки, радій, значить, усе добре. А якщо з’явиться гній – ну тоді плач, значить, справи кепські.
Собаки стрибнули одна за одною в річку, у те місце, де пірнула стара, і щезли під водою. Довго стояв хлопець на березі, як раптом на поверхні води показався гній. Побачивши гній, хлопець заплакав: «Значить, усе пропало!» – подумав він. Трохи згодом вода в цьому місці забарвилася кров’ю. Хлопець зрадів і перестав плакати.
Аж ось на поверхні води показалась голова одного пса, і відразу ж виплив ще один пес. Міцно вчепившись зубами, вони тягнули за ноги мертву стару. На березі вони кинули її і підбігли до свого господаря. Хлопець був на сьомому небі від радості. Тепер його ворог – зла Алмауз Кампир – більше не могла завдати йому шкоди. Задоволений і веселий, він повернувся в палац. Дивиться – а в палаці у нього гості. Виявляється, цар, розшукуючи свою дочку, випадково заїхав у палац разом зі своєю свитою. На радощах цар наказав влаштувати весільний бенкет. Віддавши свою дочку заміж за молодого чоловіка, цар посадив його на трон і передав у його руки кермо влади. Скоро до хлопця приїхали батько і мати. Вони довго розшукували свого сина і, нарешті, дізнались, що він знаходиться в палаці. Старий і стара були дуже раді, що їхньому синові випало таке щастя, що молода царівна, така красуня, стала їхньою невісткою. Усі вони зажили щасливим життям, досягнувши своїх бажань і мети.
* * *
Злі піски
У давні часи, коли емір бухарський сидів, мов той кліщ, на шиї народу, розповідали, що багато караванників і погоничів верблюдів після довгих поневірянь по Червоних пісках раптом бачили перед собою посеред пустелі арки і будівлі, які піднімалися у вишину і суперничали своєю бірюзою з куполом неба. То – давнє місто Варахша, місто щастя! Та тільки наближався змучений спрагою і спекою мандрівник, як усе щезало – і будинки, і арки, і куполи. Так і блукає по просторах пустелі, наче туманне видіння, дивне місто.
У давнину місто Варахша дійсно було. Стояло воно подібно до острова посеред хвиль піщаного моря. Стіни міста були складені з рожевого мармуру, вежі – із золота, дахи будинків – із срібла. На березі водойми сяяв коштовними каменями срібний палац. У ньому жив великий правитель країни – шах Наджмеддін. Навколо міста на десять бухарських фарсангів тягнулися сади, виноградники, гаї та поля. У повноводих ариках дзюрчали прохолодні струмені. Згиналися гілки дерев під вагою плодів граната, інжиру, персиків. Нічого не боялися жителі міста за своїми мармуровими стінами і навіть не дивилися на червоні піщані пагорби, які грізно насувалися на поля і сади.
Всемогутній Наджмеддін був молодий і легковажний. Він не думав про справи держави і свого міста. Понад усе він любив вино і жінок, полювання і війну.
Поїхав якось шах Наджмеддін на полювання. Раптом із заростів саксаулу вискочив величезний тигр і повалив Наджмеддіна разом з конем. Тут і кінець прийшов би шахові, аж просвистіла стріла і вразила хижака на смерть! Підвівся шах Наджмеддін, струсив одяг і бачить: стоїть юнак з луком у руках. Простягнув йому руку шах Наджмеддін і запитав:
– Як тебе звати?
– Захід.
– Врятував ти мене від вірної загибелі. Тепер ти, Західе, будеш мені братом.
Привіз шах Наджмеддін юнака до палацу, зібрав усіх своїх придворних радників і візирів і оголосив їм:
– Усі ви боягузи і дурні! Коли тигр терзав мене, де були ви? Геть забирайтеся з палацу! Тепер радником і візиром буде названий брат мій Захід.
Як сказав шах Наджмеддін, так і сталося. Зробився юнак Захід візиром.
Шах Наджмеддін задовольняв себе забавами, а його візир Захід правив містом Варахша.
Прославився швидко візир Захід своїм надзвичайним розумом. З усіх кінців світу з’їжджалися до нього мудреці за порадами, і усіх вражав він розумними промовами. Не відпускав шах Наджмеддін від себе Західа ні на крок і радився з ним у всіх справах.
Сказав одного разу візир Захід шахові Наджмеддіну мудре слово:
– Злі піски нашлють на місто страшні біди! З кожним днем засипають вони все більше полів і садів. Заборони, правителю, рубати дерева в садах і в степу.
Здивувався шах, та послухався свого візира, оголосив, що кожного, хто зрубає хоч маленьке дерево, буде страчено.
Почав заперечувати візир Захід проти страт, та шах Наджмеддін наказав:
– Повеління моє остаточне!
Почали хапати і страчувати тепер кожного, хто пішов у зарості взяти хоч трохи дров для домашнього вогнища. Збурився народ проти візира, бо знали всі, що шах і пальцем не ворухне без його поради.
Сталося так, що шах Наджмеддін полював у тому самому місці, де колись його ледве не розірвав тигр.
Бачить шах – іде красуня. Коси у неї кольору ночі, мов змії, очі яскравіші від вечірньої зірки, щоки – ніжніші від персика, вії наче стріли. Була дівчина дика і струнка, подібна до степової газелі-джейрана.
Наказав шах схопити дівчину і привезти її до палацу. Побачив її візир Захід, зблід.
– Великий шах, я знаю дівчину, звуть її Джаміля, вона моя наречена. Віддай її мені.
Та шах Наджмеддін тільки посміявся над словами візира. Того ж вечора було влаштоване пишне весілля. Джаміля стала дружиною шаха, а щоб візир утішився, одружив його шах на красуні з Бухари.
До нестями кохав шах Наджмеддін свою нову дружину, дарував їй пишний одяг, обсипав з ніг до голови коштовностями.
– Чи любиш ти мене? – запитував він її.
Та Джаміля мовчала. Вона любила лиш степ і свободу.
Незабаром у дружини шаха народилася донька Гульчехра, і хоч у давні часи народження доньки нічого не передвіщало жінці, окрім гніву чоловіка, та шах іще сильніше полюбив свою дружину Джамілю.
Тільки ще більше засумувала вона і все співала журливі, як пустеля, пісні та нишком позирала на візира Західа.
А у дружини візира народився син Шакір.
Не хотіла дивитися Джаміля на свою доню від нелюбого чоловіка. Не хотів навіть поглянути візир Захід на свого сина від нелюбої дружини.
Одного дня гаремні євнухи доповіли шахові, що дружина його Джаміля зникла. Ніде не могли знайти і візира Західа.
Почорнів від злості шах Наджмеддін, скликав він слуг і воїнів і кинувся в погоню. Далеко від міста втікачів схопили. Не пам’ятаючи себе від гніву, шах убив свою дружину, а візира кинув у темницю.
Йшли роки, і довелося шахові Наджмеддіну згадати про свого мудрого радника Західа. Він сам вивів його за руку з темниці і піднявся з ним на найвищу вежу, яка тільки була в місті Варахша.
– Дивись, Західе, – показав шах Наджмеддін навколо, – твої слова збуваються. Злі піски пожирають наше місто Варахшу. Забув я твої поради. Ніхто не слідкував за тим, щоб берегли дерева.
Поглянув Захід і застогнав від горя. Червона пітьма огорнула пеленою місто, гори піску підступили впритул до стін. Ось-ось піщані потоки потечуть через ворота вулицями міста. Навіть листя небагатьох уцілілих дерев і те стало червоним.
І сказав тоді Захід:
– Шах, ти відібрав у мене кохану, ти кинув мене в темницю, ти відібрав у мене юність, і тепер ти вимагаєш моїх порад?
Почав просити його шах:
– Я тебе зроблю знову візиром, ти будеш правителем міста, я дам тобі багатство.
– Навіщо мені все це?! Дивись, я став старим і сивим.
Молив, просив шах Наджмеддін Західа дати пораду, як врятувати місто від загибелі, але той був невмолимий.
Сталося так, що дочка шаха і Джамілі, юна Гульчехра, прийшла у той час на вежу. Дивна краса її вразила Західа, пристрасть охопила його, і він сказав:
– Добре, я виконаю твоє прохання, шах, якщо ти віддаси мені Гульчехру. Донька схожа на матір, як одна краплина роси на іншу. Гульчехра стане мені доброю дружиною, вона буде співати мені пісні, і я буду насолоджуватися нею у своїй самотній старості. Ти знаєш, я нікого і ніколи не любив, окрім Джамілі, і ось кохання знову прийшло до мене.
– Ні! – люто вигукнув шах. – Хіба я можу віддати найкращу перлину своєї скарбниці, найкращу троянду мого квітника, улюблену доньку тобі!
Та не прогнав шах за зухвалість Західа, а призначив його знову візиром. Кожного дня він просив-молив його дати пораду, як врятувати місто від піску, та Захід стояв на своєму, серце його стало жорстоким. Забув він про все і думав день і ніч тільки про прекрасну Гульчехру.
А син Західа – Шакір – жив усі ті роки в палаці і став дорослим прекрасним юнаком. Вже давно таємно зітхав він, дивлячись на Гульчахру. Він ніколи не бачив таких красивих дівчат, як вона, а Гульчахра не бачила юнаків таких прекрасних, як Шакір.
Примечания
1
Алмауз Кампир – персонаж узбецьких казок і переказів. Це стара- престара чаклунка. Голова у неї величиною з юрту, рот – як двері. Служать чаклунці сорок дивів, яких ніхто не може здолати. На обід Алмауз Кампир з’їдає цілого верблюда, на вечерю сім баранів. Їжу вона собі готує в казані, який не можуть підняти й сорок чоловік. Особливо Алмауз Кампир полюбляє людське м’ясо, часто ходить по селах-містах і викрадає малих дітей. У казках герой перемагає чаклунку хитрістю чи за допомогою добрих чарівних персонажів і предметів. (Подібний персонаж – слов’янська Баба-Яга.)
2
Сокка – ашічка, биток.
3
Чікка – програшне положення ашічки.
4
Олчі – виграшне положення ашічки.