Великий жрець зупинився біля залізних воріт, відчинив їх великим ключем і, впустивши всіх, знову замкнув замок.
Вачаган побачив перед собою храм, увінчаний блакитним куполом, оточений маленькими келіями. Біля цих келій носильники склали свою поклажу, і великий жрець повів їх у храм. У глибині храму, поблизу вівтаря, великий жрець на-тиснув непомітну пружину, і стіна розсунулась надвоє. За нею виднілись нові залізні двері. Великий жрець відкрив ці двері і сказав:
– Увійдіть, люди. Тут вас нагодують і дадуть роботу.
Ніхто не встиг сказати і півслова, як залізні двері зачинились, і все огорнула темрява. Ошелешений Вачаган кинувся до дверей і з усіх сил почав стукати:
– Відчиніть! Відчиніть!
Та йому відповідало лиш власне відлуння.
Вачаган мовчки поплентався вперед, туди, де виднілася слабенька смужка світла. Решта пішла за ним. Спіткаючись і падаючи, вони дістались до ледве освітленої печери, звідки чулися жалібні крики.
Назустріч їм метнулася якась тінь. Вачаган випростався і голосно крикнув:
– Хто ти, людина чи диявол? Підійди і скажи, де ми?
Тінь наблизилась і, тремтячи, як лист у буремну ніч, зупинилась перед ним. Це був чоловік з обличчям мерця. Його глибоко запалі очі світились голодним блиском, щоки ввалились, сині губи оголювали беззубий рот. Це був живий скелет, обтягнутий шкірою. Заїкаючись і плачучи, цей живий труп сказав:
– Ідіть за мною, і все зрозумієте.
Вони пішли по вузькому коридору і вийшли в іншу печеру, де такі ж голі скелети ворушилися на холодній землі, притискаючись один до одного, намагаючись зігрітись.
Провідник повів Вачагана далі, через таку ж печеру, де у певному порядку стояли величезні казани і такі ж люди-тіні метушились навколо них, помішуючи довгими палицями якесь вариво.
Вачаган зазирнув у казан і зі страху відсахнувся. В казані варилося людське м’ясо… Він нічого не сказав своїм товаришам по нещастю і попрямував за провідником. Той привів їх до великої, тьмяно освітленої печери, де сотні мертовно-блідих, змучених людей вишивали, в’язали, шили. Тим же шляхом провідник привів їх до першої печери і втомлено опустився на камінь.
– Той же старець так само заманив у ці печери і нас. Я втратив лік часу, бо тут немає ні дня, ні ночі і тільки безкінечною чередою тягнуться жахливі сутінки. Знаю тільки, що всі, хто потрапив сюди разом зі мною, – загинули. Якщо людина, яка сюди потрапила, знає ремесло, її змушують працювати, якщо ні – забирають на бойню, і звідти вона потрапляє у ті жахливі казани, які ви щойно бачили. Старий диявол не один, усі жерці – його помічники.
Вачаган, не відводячи очей, дивився на оповідача й… упізнав у ньому свого слугу Вагінака. Вагінак не впізнав свого господаря, і Вачаган, боячись, щоб радість зустрічі не порвала, як меч, тонку нитку життя Вагінака, не назвав себе.
– Скоро я стану зовсім безсилим, і тоді мене відправлять на бойню, – журився Вагінак. – Та й на усіх вас чекає така ж доля.
– Ні! – гнівно вигукнув Вачаган. – Залишайся з нами, я вірю, що ми виберемось живими з цього пекла!
Вачаган розпитав у своїх супутників про їхнє ремесло. Один виявився кравцем, інший – ткачем, ще інший – вишивальником, решта не знали ніякого ремесла.
– Будете моїми помічниками, – сказав їм Вачаган.
Скоро з шумом розчахнулися залізні двері, і до печери зайшов жрець в оточенні сторожі.
– Це новоприбулі? – запитав він.
– Так, ми слуги твоєї милості.
– Хто з вас знає якесь ремесло?
– Ми – умілі майстри. Ми вміємо ткати цінну парчу. Вона коштує у сто разів дорожче від чистого золота.
– Невже на світі є тканина, яка дорожча від золота? – здивувався жрець.
– Я не брешу, – гордо відповів Вачаган.
– Добре, – повірив жрець. – Скажи, які вам потрібні інструменти, який матеріал, і йдіть у майстерню.
– Ні, о великий пане! Чужі очі не повинні бачити нашу роботу. Дозволь нам залишитись тут і накажи посилати нам хліб і плоди. Ми не їмо м’яса, від нього можемо померти, і тоді ви втратите зиск.
– Добре! Але горе вам, якщо ви обдурите мене. Я пошлю вас на бойню і, перш ніж убити, завдам страшних тортур.
Того ж дня жрець прислав необхідні інструменти і матеріал. Вачаган узявся за роботу, навчаючи й своїх товаришів по нещастю. Щодня слуги жерця приносили невільникам хліб і плоди. Кожен старався дати хоч трохи їжі нещасним у сусідній печері. Вагінак поступово поправився і став схожий на нормальну людину. Коли основа парчі була готова, Вачаган сказав жерцю:
– Ми не можемо далі працювати у напівтемряві. Накажи принести нам вогню.
Жрець виконав прохання Вачагана і приніс смолоскип та кілька світильників.
Побачивши Вачагана, освітленого з ніг до голови, Вагінак голосно скрикнув і впав на землю.
– Що з ним? – здивувався жрець.
– Блиск смолоскипа засліпив його, пане. Він прийде до тями і спокійно буде працювати, – з поклоном сказав Вачаган, і жрець пішов.
Скоро парча була готова. Вона сяяла і переливалась усіма кольорами веселки. По краях тонкого візерунку Вачаган виткав дрібними буквами історію своєї неволі.
Побачивши чудесну парчу, жрець завмер від захвату.
– Ти дійсно майстер, – милостиво кинув він Вачагану.
– Я тобі говорив, що ця парча буде коштувати в сто разів дорожче від золота. Знай же, що вона коштує ще дорожче! На ній виткані чарівні талісмани. Жаль, що вони не доступні кожному. Прочитати і відгадати їхню таємницю може тільки мудра цариця Анаїт.
Жадібний жрець не відводив очей від чудесної парчі. Він вирішив не показувати її головному жерцю, з тим щоб самому скористатися щедрим прибутком.
Тим часом Анаїт так мудро правила країною, що народ не знав про відсутність Вачагана. Минуло двадцять днів – Вачаган не повернувся. Цариця почала хвилюватися. По ночах вона бачила страшні сни. Собака Вачагана Зангі день і ніч вив, кидався під ноги і тягнув кудись Анаїт за сукню. Кінь Вачагана нічого не їв, іржав, як лоша, що втратило матір. Кури кукурікали, як півні, а півні, замість зорі, співали під вечір фазанячими голосами. Хоробра Анаїт була у відчаї.
Вона розіслала гінців у всі кінці свого царства, та Вачаган зник, як голка в скирті сіна.
Якось уранці їй доповіли про приїзд іноземного купця з товаром.
– Покличте його, – наказала цариця. – Може, він зустрічав на своєму шляху мого чоловіка.
Слуги привели жерця. Він низько вклонився цариці і на срібній таці підніс золоту парчу.
Анаїт поглянула на парчу і запитала:
– Чи не зустрічав ти на своєму шляху царя Вачагана?
– Ні, – відповів жрець.
– Скільки коштує твоя парча?
– Вона в триста разів дорожча, ніж золото. Це ціна роботи майстрів і матеріалу. А моє старання для тебе оціни сама, о мудра царице!
– Це нечувана ціна за парчу.
– Це не проста парча, царице, на ній виткані чарівні талісмани, які виліковують печаль і горе.
– Он як? – здивувалась Анаїт і знову розгорнула парчу.
«Кохана Анаїт, я потрапив у страшне пекло. В ньому я зустрів Вагінака. Той, хто приніс тобі парчу – один з демонів цього пекла. Шукай нас на схід від Перожа під обнесеним стіною храмом. Ліворуч від вівтаря стіна розсувається навпіл. Поспішай, бо нам загрожує смерть. Вачаган».
Серце Анаїт затріпотіло, як спіймана пташка. Знову і знову вона перечитувала страшні слова. Зібравши усі свої сили, Анаїт з усмішкою сказала:
– Так, ти правий! Візерунки цієї парчі мають чарівні властивості. Ще вчора я не знаходила собі місця від журби і горя. А зараз ти бачиш – я усміхаюсь. Цій парчі немає ціни. Але мертве творіння не може бути вищим від свого творця, – чи не так?
– Ти говориш мудро, царице.
– Приведи до мене майстра, який виткав цю парчу, – я хочу подивитись на нього.
– Мудра царице! Я не бачив того майстра. Я купець і придбав цю парчу в Індії у одного єврея. А той купив парчу у араба. А у кого купив араб – я не знаю.
– Але ж ти говорив, що робота і матеріал коштують у триста разів дорожче від золота. Значить, ти сам віддав її ткати.
– Мудра царице, так сказав мені купець, у якого…
– Ти брешеш! – гнівно вигукнула цариця. – Талісмани відкрили мені твою мерзенну таємницю. В темницю його!
Слуги схопили жерця і кинули до темниці.
Анаїт наказала трубити тривогу. Тривожно перешіптуючись, народ заповнив площу перед палацом, запитуючи одне в одного, що сталося. На балкон вийшла озброєна з ніг до голови Анаїт.
– Громадо! – сказала вона. – Життя нашого царя Вачагана в небезпеці. Хто любить царя, хто дорожить його життям – за мною! Опівдні ми повинні бути в Перожі.
1
Азаран (Аазаран, Хазаран) Блбул – «співучий соловейко», «тисячоголосий соловейко», «піднебесний соловей». У вірменських міфах чудесна пташка. Від її співу розквітають сухі дерева в садах, зеленіють гори і долини, приходить весна. Подібна пташина є в іранських міфах.