Пливе човен – води повен - Говда Олег Иосифович 5 стр.


Спрацювало! Поштовхом керманича, як катапультою, викинуло за борт. Тільки плескіт пішов.

– Молодець, Петрусю! Я знав, що ти не даси собі в кашу плюнути! Шкода, спиш довго. Більшу частину веселощів пропустив…

– Василю!

Я схопився на ноги, як і раніше не бачачи запорожця. І не тільки я. Ті двоє, що разом з Тіпуном мали байдак охороняти, теж крутили головами на всі боки, намагаючись розгледіти ворога. Але його ніде не було. І тоді одному з розбійників прийшла в голову розумна думка. Він ступив до мене, зграбастав за комір і притягнув до себе. Руки я тримав за спиною, наче зв’язані.

– Гей! Полупуде! – крикнув у ніч «кмітливий». – Покажись, якщо панича шкода. Крука тут немає, а я церемониться не стану! Чиркну по горлу і рибам відправлю. Чуєш мене?

– Та не глухий… – відповів запорожець і застрибнув у байдак через корму. Мабуть, на стерні стояв. – Відпусти хлопця. Самі справу владнаємо. Як належить чоловікам.

– От дурень, – реготнув розбійник, притягаючи мене до себе ближче. – Мені ж тільки виманити тебе треба було. Все… Тепер тебе Карпо пристрелить, а потім і паничеві «амінь» зробимо.

Почувши характерний звук кременевого замка (навчився вже розпізнавати), я зробив те, чого від мене не очікував ніхто. Та і я сам, якщо чесно, теж до останнього не був певен, що зможу. Але, як то кажуть, біда найкращий учитель.

Розбійник тримав мене так близько, що для удару ножем в печінку знадобилася доля секунди, а вже у наступну мить, відштовхнувшись від днища, я всім корпусом, як у регбі, штовхнув його на стрільця, що старанно вицілював Полупуда.

Мушкет оглушливо гримнув. Стріляли-то всього за три кроки. Але весь заряд шроту, що призначався Василеві, отримало напівмертве тіло. А там і Василь вніс свою лепту в абордажний бій. Двічі вбитий розбійник ще падав, а козак вже перестрибнув через нього, однією рукою схопив за дуло, відвів розряджений мушкет і тріснув Карпа у вухо ефесом шаблі. Після чого той полетів за борт, навіть не охнувши, і як би не швидше, ніж мені вдалося виштовхнути керманича. А, знаючи неймовірну силу запорожця, можна було не сумніватися – третій розбійник якщо і спливе, то ще не скоро. Та й то далеко вниз за течією, сильно розпухлий і обгризений рибами.

– ♦ —

– Василю! – я кинувся до козака і повис у нього на шиї. – Василю! Який же я радий, що ти живий!

– Гм… – запорожець поплескав мене по спині і звільнився з обіймів. – Я, між іншим, теж радий, що живим залишився, але не кидаюся на людей.

Це він так жартує. І я, посміхаючись на всі тридцять два, знову поліз обійматися.

– От причепився, як сльота до плота… Ну, чого ти мене, наче дівку, лапаєш? Угомонись, навіжений, бо по чолі трісну.

Але я не міг так просто відчепитися. Адже я подумки поховав вже Полупуда. Попрощався з єдиним у цьому світі товаришем і готувався до іншого життя. В якому не буде друзів, а лише рабський нашийник. Хоч і «білий», а не кайдани, як у тих бідолах, що на каторзі весла тягнуть або в каменоломнях спину гнуть… Тому дивився на запорожця і очам не вірив. Здавалося, варто розтиснути руку, і Василь зникне, щезне, пропаде, як сон… Розтане, немов ранковий серпанок під променями сонця.

Мабуть, козак зрозумів це, бо ще раз ляснув мене по спині і з суворою добротою скуйовдив чуба.

– Ну, годі, Петре… Намилуємося ще… Треба до стерна ставати. Батько Славута не лінується, несе байдак до моря. І, якщо не хочемо до воріт Кизи-Кермена причалити, доведеться трохи попріти.

Полупуд відсунув мене вбік і нахилився над трупом розбійника. Швидко обмацав його пояс, поплескав по пазусі, стягнув чоботи. Витягнув звідти невеликий шкіряний мішечок і ніж. Сунув все знайдене добро собі за пазуху, а небіжчика викинув за борт. Потім пройшов на корму і взявся за стернове весло. Оцінив відстань до берега і потягнув кермо на себе.

– Бачу, Петрусю, не солодко тобі велося, якщо вітаєш мене, як рідну матір? Сильно били?

– Ні… Не дуже. Я ж їм, усе як ти велів, говорив. І Крук відразу зметикував, що мене можна за грубі гроші продати. Тож велів не чіпати.

– Завжди був розумний, шельма… і до золота падкий, – Полупуд пожував губами і сплюнув, немов йому від однієї лише згадки про колишнього побратима робилося гидко в роті. – Ех, другий раз вивернувся, падлюка…

Я примостився поруч, нібито допомогти керувати байдаком. Все ж одним веслом управляти важко навантаженим човном було не так просто.

– Василю, це не моя справа… Якщо не хочеш, можеш нічого не говорити…

Хитрував, звичайно. І самого цікавість розпирала, і бачив, що козакові накипіло на душі – треба виговоритися. Настільки, що він аж зрадів моїм словам.

– Хочеш дізнатися, що за історія пов’язує мене з Круком?

– Якщо на те буде твоя воля і згода…

Полупуд ще раз обвів поглядом річку, особливо правий берег, щось прикинув і кивнув.

– Якщо вітер не посилиться, до гирла притоки Бистрої, думаю, раніше полудня не винесе, так що час є. Можна і поговорити. У тебе тютюну, часом, не знайдеться?

Я винувато розвів руками. Мовляв, звідки у бранця майно, але тут згадав про захований окраєць.

– Тютюну немає, а ось пожувати є.

– Чудово, – зрадів Василь, коли я вийняв із шароварів невеликий, як дві сірникові коробки, шматок хліба. – А то я другу добу тільки недостиглими вишнями та заячою капустою харчуюся.

Швидко прожував окраєць, зачерпнув долонею води з річки і запив.

– Спаси Боже… – витер вуса долонею. – Як розвидніється, оглянемо байдак. Не може бути, щоб розбійники весь припас на берег знесли. Хоч щось, та залишилося. Заодно – подивимося, що вони бусурманам такого цінного везуть?

– Везли…

– Що? А, ну так… – хмикнув Василь. – Приймається…

Потім порився за пазухою і витягнув мою люльку. Наче привіт з дому передав.

– Бачиш, зберіг твою цяцьку. А тютюну немає… Гаразд, – козак дбайливо сховав люльку назад, – розмовляти можна і без диму… Ми з Круком побраталися ще джурами. Я – як ти знаєш, на Січі з пелюшок ріс, а його на Низ кобзар привів. Хлопчик прибився до старого десь аж під Краковом. Так і бродили разом світом, поки на Січ не прийшли. Кобзар відпочив і знову до людей пішов, а Крук козакувати залишився. І зрозуміло, що двоє сиріт незабаром потоваришували. Я йому козацьку науку і звичаї допомагав зрозуміти, а він мені про те життя, що за порогами, розповідав. Геть нерозлийвода стали. Окремо нас тільки наставники бачили, коли різні завдання давали. Та й то ми намагалися спершу один наказ виконати разом, а потім за іншу справу бралися…

Василь помовчав трохи.

– Щасливі були роки… Пізніше нас прийняли в новики і стали брати в походи… Там ми теж завжди трималися разом. Нас отаман навіть якщо посилав куди, то неодмінно вдвох.

На цей раз Полупуд замовк надовго. Схоже, боровся зі спогадами. Не хотілося козакові розбурхувати вже підсохлу рану, а з іншого боку – якщо не зірвати струп, то не очистити її від гною.

– Біда трапилася, коли нам років з двадцять було. Може, більше… Хто їх на Низу рахує? По дорозі на Канів, трохи в бік від Михайлового стану, пасіка Микити Півторака стояла… І жила на тій пасіці разом з дідом онука його – Маруся. Ох і гарна дівчина… – голос Василя здригнувся, козак примружився і відвернувся.

Почекав трохи, поки хвилювання вляжеться, і продовжив:

– Звичайно ж, ми втратили голови обидва… Та й хто б таку красу не вподобав?.. І ми їй теж сподобалися. Але ж не можна відразу за двох заміж вийти. Думала Маруся, думала і вибрала мене. В той же день, як вона про своє рішення сказала, Крука наче підмінили. Темніше ночі зробився, а очі – ніби у небіжчика, холодні, незрячі. Немов смертельна хвороба козака зсередини підточила… Я хотів поговорити з побратимом, може, навіть відступився б від дівчини, раз така біда. Хоч у самого серце кров’ю обливалося від однієї лише думки про це, але і побратима було шкода. Ось тільки Крук став мене цуратися і кожного разу від щирої розмови ухилявся. А там і зовсім гайнув кудись, навіть курінного до відома не поставив.

Василь знову замовк.

– Шукали його якийсь час, та й перестали. Якщо згинув – значить, доля така. А якщо не хоче нікого бачити – то хто має право змушувати? Не перший і не останній відлюдник у степу чи пущі. Священик з Михайлового стану оголосив нас з Марусею на Трійцю. Весілля гуляти зібралися на другого Спаса. А тим часом курінь наш у похід вирушив. Під Трапезунд… Туди вдало все склалося, а ось на зворотному шляху – шторм наздогнав. Чайки так розкидало, що і половини хлопців не знайшли. Хто потонув, а кого на турецький берег викинуло. Решту – на щастя, до нашого берега прибило. Але чайки так постраждали, що більше половини суден тільки на дрова годилися, а головне – весла в шторм поламало, хоч волоком тягни. І потягли б, не велика наука, та тільки не повз турецькі фортеці. Довелося більшу частину здобичі кинути, а самим пішки на Січ вертатися. Днем в плавнях відсиджуючись, від татарських роз’їздів ховаючись, а ночами – потайки додому пробираючись.

Тепер Полупуд говорив спокійніше, розмірено. Видно було, що ця частина історії, хоч і сумна, але буденна. Така вже козацька доля. «Часом з квасом, а порою – з водою». Інший похід так славно завершується, що всю здобич забрати не виходить, а інший – добре б хоч самим уціліти. Про що ж тут сумувати?

– Затримався я… На пасіку до Микити лише на Успіння потрапив…

Тут голос запорожця знову здригнувся.

– Краще б мене у плавнях татарська стріла знайшла, ніж така новина.

Я не перебивав навіть поглядом. Розумів, як Василеві важко згадувати.

– На місці пасіки тільки попелище залишилося. Та дві могилки… Де жителі Михайлового стану поховали те, що від Марії та її діда залишилося. Казали, що, судячи по слідах, башибузуки на хутір наскочили. Але живими взяти не зуміли. Дід з моєю нареченою в будинку замкнулися, а коли розбійники дах розбирати стали, самі себе і підпалили.

Бр-р… Жахіття яке. Аж мороз по шкірі. Це ж яка доля чекала людей в полоні, якщо вони добровільно люту смерть готові прийняти, аби живцем розбійникам не дістатися.

– Та одного селяни не знали. На згарищі тому я знайшов сопілку. Ту, з якою Крук не розлучався з дитинства. Казав – батько її вирізав. Вона давно вже вся потріскалася і тільки шипіла, а не грала. Але носився Крук з нею, геть як ти зі своєю люлькою. Так що сумнівів, чиїх це рук діло, у мене не було. Повернувся я на Січ, розповів усе курінному і попросив дозволу стратити юду…

Запорожець знову помовчав, а потім продовжив дещо повчально:

– Щоб ти знав, Петре, за вбивство побратима на Запоріжжі одне покарання – смерть. Яка б вина не була. Курінний, звичайно ж, такого дозволу дати не міг, а наказав доставити Крука на суд товариства. Нехай воно розбирається – чого він заслужив: вигнання чи страти. Та й тоді – кат би йому голову втяв, чи біля ганебного стовпа киями забили, а побратимові – зась.

Козак підвівся, подивився на берег і покликав мене:

– Ану, підсоби! Вчасно я згадав про цей рукав. До Бистрої далеко ще, та й потім проти течії вигрібати удвох не так легко, а тут – якщо байдак хоч наполовину розвантажимо, можна спробувати і на жердинах до Базавлука дійти. А не вдасться – чорт з ним, кинемо. Не на торг їдемо. Зате до Січі на день ходу ближче. І рукав цей не протока, а запруда стояла.

Правда чи придумав, щоб роботою відволіктися, але, тим не менш спільними зусиллями нам вдалося змусити важкий байдак підкоритися і повернути, куди треба.

Дніпро посопів, побурчав, пінячись і нуртуючи, але все ж відпустив судно. І ми, звернувши прямо в зарості плакучих верб, що шатром нависали над водою, опинилися у вузькій, не більш ніж шість-сім кроків завширшки, тихій, аж зеленуватій од водоростей, протоці. Повз яку, якщо не знати точного місця, проплив би на відстані випростаної руки і не помітив.

– Слава Всевишньому, – розмашисто перехрестився Полупуд. – Допоміг… Не залишив у своїй безмірній милості. Тепер можна і відпочити, перевести подих та роззир-нутися… Спаси і помилуй. Все, Петрусю – тут ми як у Христа за пазухою. Жодна погоня не знайде. Якби навіть така була. Але другого човна у Крука немає. То не вплав же їм за нами пускатися…

«Не зрозумів? І він що, ось так закінчить, обірвавши розповідь на половині?»

– Василю! Май совість… – судячи з похмурих брів козака, одній Варварі недарма ніс відірвали, але ж свербить. – Хоч у двох словах… чим усе закінчилося?

– Нічим… – знизав плечима запорожець. – Ти сам бачив. Крук живий і знову вцілів. А я… так розумію, знову тобі життям зобов’язаний. Неспроста ж Тіпун з десяти сажнів4 промахнувся.

– Це не має значення, – відмахнувся я. – Ти мене рятував, я тобі допоміг. Не про те мова. Будь ласка…

Василь зітхнув.

– Ну що з тобою робити… Тільки розповідати, справді, більше нічого. Шукав я Крука майже два роки. А коли знайшов – викрав просто з табору харцизів, де він отаманував. І на Січ повіз. Ось тільки гриз мене сумнів весь час, не хотілося вірити, що побратим такою падлюкою став. Розговорилися якось на привалі, покаявся він, мовляв, сам не знає, що за помутніння на нього найшло, і став просити дозволити смерть прийняти, як личить воїну – зі зброєю в руках. Що не хотів він смерті діда і, вже тим більше, Марусі. Що вони самі мазанку запалили, а верх він вже потім розбирати став, щоб врятувати їх. Брехав, звичайно, це я тепер розумію, а тоді… Знаєш, Петре, хотілося мені йому вірити. Надто вже гидко було думати, що я побратимом таку мразь називав. Сам себе обманював.

Василь провів рукою по обличчю, немов та полуда досі на очах була.

– Один раз ми в дуже гарному місці зупинилися на нічліг. На високому березі Росі. Дійсно, якщо вмирати – то краще і не знайти. Загалом, умовив він схрестити з ним шаблі. Мовляв, зброєю ми однаково володіємо, то нехай Господь розсудить, хто правий. І ще щось таке плів… я вже й не пригадаю.

Я мав свою думку щодо справедливості, але зараз було не на часі її висловлювати.

– А Крук як тільки відчув свободу і взяв у руки шаблю, став насміхатися наді мною. Сказав, що на пасіку він приїхав сам. І ніхто його не боявся. Що спершу він зарубав діда, зв’язав Марусю і тільки потім ватагу свиснув. Що три дні і три ночі гостювали вони у моєї нареченої вдесятьох. І лише перед від’їздом підпалили хату… Щоб сліди знущання приховати.

Василь скрипнув зубами.

– Брехав… сучий син! – я мав це сказати. Заради Василя. – Хотів розлютити тебе. Ти ж мене сам вчив, що холодна голова в бою то половина перемоги. От Крук і бив по болючому. Плював тобі в душу…

Полупуд подивився уважно мені в очі і, з помітним полегшенням, повільно кивнув.

– Дякую, Петре. Сподіваюся, саме так і було. А тоді я справді замалим розум не втратив. Нічого пригадати не можу. Ніби кривавий вихор перед очима танцює. Одне бачу як зараз – вістря шаблі встромляється в око Крукові, і той замертво валиться з кручі в річку. Сам я теж без пам’яті впав, багато крові втратив. А коли отямився – його вже течією віднесло. Так що до вчорашнього дня був впевнений, що Крук мертвий. Курінному розповів правду. Повинився, мовляв, так і так… Воля твоя, батьку, хочеш – карай, хочеш – милуй. Довго думав старий Матвій, а потім вирішив, раз тіла я не бачив і готовий присягнути в тому на сповіді, то і вбивства не було. Значить, звинувачувати мене нема в чому. І, як бачиш, не помилився. Якщо б судили мене тоді, то даремно. Зате тепер, Петрусю, не один Господь мені свідок, а й ти все бачив. Є з чим на суд товариства вдруге вийти і вирок смерті для Крука вимагати. І якщо коло старшин ухвалить відступника стратити, то вже тоді кожен козак не тільки матиме право, але і зобов’язаний убити його. Де лиш спіткає.

Розділ четвертий

– Не мала баба клопоту, завела порося… – пробурмотів Полупуд, спантеличено смикаючи вус. – Навіть не знаю, радіти чи навпаки… Покинути таке добро – усе життя шкодувати, а на горбу не потягнемо, пупець розв’яжеться.

Назад Дальше