В якусь мить мені навіть здалося, що на судні не один Полупуд, а як мінімум троє. І щоб впоратися з якоюсь дюжиною головорізів, їм і допомога не потрібна.
Думати можна різне. Це не заборонено. А ось дзьобом клацати в швидкоплинному абордажному бою шкідливо для здоров’я. Обстановка змінюється миттєво. Зазівався – і «зі святими упокій…». Цей нюанс Василь мені встиг роз’яснити.
Так що я спершу розрядив мушкет в тих напасників, які спробували підібратися до запорожця ззаду. І не промахнувся. Тому що поклав дуло на тюк і добре прицілився. Чубата голова, що тримала в зубах довгий ніж, луснула, мов перестиглий кавун, забризкавши сусідів мізками і кров’ю. Що, природно, не додало їм запалу.
Другий постріл вже був з коліна. Вийшло гірше. В останній момент опорна рука подалася під вагою мушкета, але все ж, судячи з крику і сплеску річкової води, не схибив. Втім, не факт. Зарепетувати і впасти за борт міг хтось і з «приголублених» Полупудом.
Потім довелося забути про корму і подбати про себе. Поки стріляв в «далеких» ворогів, на ніс байдака теж видерлася парочка розбійників.
– Бабах!
Знаю, що поранення в живіт болісне, і з задоволенням стріляв би в голову, такий я гуманіст, але тулуб мішень більша. А я дуже хочу жити. Звик, напевно. А для цього краще не промахуватися.
– Бабах!
Гладкоствольний пістоль не найточніша зброя, але з відстані в два кроки не потрапити в ростову мішень складно. А з одного – особливо, коли до горла тягнуться клинком – взагалі треба в інший бік стріляти, щоб промазати.
Обидва розбійника, скорчившись і завиваючи, лягли на дно байдака.
Тепер у мене залишилося всього лише два заряджених пістоля, але бій, схоже, наближався до кінця.
Згадуючи всіх святих угодників і обіцяючи їм насипати на одне місце по півпуда солі, Василь ще фехтував з двома харцизами, але і по всьому. Решта або лежали смирно та тихо, як і личить небіжчикам, або корчилися і стогнали від болю. Навколо судна, в воді, теж виднілося кілька тіл, але жодне з них не ворушилося.
Полупуд тим часом вибив шаблю з рук у передостаннього противника, напевно сподіваючись, що той здасться. Але харциз, від люті або зі страху, несподівано пригнувся і, навіть не думаючи про захист, кинувся козакові в ноги. Василь рубонув його по спині, так що того аж вигнуло, але відскочити не встиг і на ногах не встояв. Впав навзнак.
Бачачи це, останній розбійник закричав щось і метнувся вперед, в надії добити лежачого. Але я теж не дрімав.
– Бабах!
Харциз здригнувся, похитнувся і зробив ще один крок уперед, тримаючи шаблю перед собою, вістрям униз, як колун.
– Бабах!
І навіть незважаючи на результат, став гарячково перезаряджати пістоль. Береженого і Бог береже. А удача посміхається тим, хто готовий до будь-яких несподіванок.
На щастя, добавки не знадобилося. Останній нападник упав долілиць одночасно з тим, як підхопився Полупуд.
Усе… Сушіть весла, бабуся приїхала.
Втома навалилася така, що я без сил присів на тюк і опустив, немов налиті свинцем, руки. Куля тут же викотилася з дула і неголосно плеснулася в калюжу на дні байдака. Дивно, звідки вода взялася, ніби раніше не просочувалася.
– Влучно стріляєш… Хвалю… – Василь витер клинок одягом одного з убитих, але залишився чимось незадово-лений, тому що зробив це ще раз рогожею, і тільки потім сунув шаблю в піхви.
– Один би я так швидко не впорався. Трупів, звичайно, забагато. Але все ж краще, ніж дірка у власній шкурі. Ти сиди, сиди… У такій слабкості конфузу немає. Це з незвички… Після першого десятка пройде. Не небіжчиків… Їх у тебе вже чимало назбиралося. У десяти боях треба побувати… Поки перестанеш кожен раз, як заново, переживати.
Козак неквапливо просувався від корми в моій бік, перевіряючи стан противників. Трупи швидко обшукував, скоріше за звичкою, ніж цілеспрямовано (що з напівголого взяти?), і викидав за борт. Трьох, глянувши на рани, шпигнув ножем у серце і теж відправив рибам на корм, а двом – стягнув руки мотузками і прив’язав до весел. Значить, вважав, що згодяться.
Так поступово добрався і до Тіпуна.
Керманич, як прийшов до тями, так за весь час навіть з місця не зрушив. Чи то рана сильно дошкуляла, чи сподівався, що і без нього впораються. Мабуть, свій промах визнав прикрою випадковістю, і зараз йому навіть на думку не спало, що двоє – один з яких панич-незграба – зможуть протистояти цілій ватазі добірних головорізів. А коли побачив, чим справа закінчилася, принишк, як миша під віником. Щоб зайвий раз не дратувати переможців. Бо ще древніми сказано: «Vae victis»5.
– Уб’єш? – запитав покірно, коли Полупуд встав перед ним, заклавши руки за пояс і погойдуючись з носка на п’ятку.
– За те що обдурити спробував? – перепитав запорожець. – Ні… Кожен би так зробив, у кого духу вистачить. У спробі обдурити ворога ганьби немає. За це зла не тримаю. Але, якщо човен на мілину посадиш або іншу каверзу затієш, тоді – вибачай. Богом клянусь, пошкодуєш, що на світ народився. Лікті і коліна переб’ю, а потім по шию у воді до керма прив’яжу і так залишу. Скільки здужаєш, стільки і живи. Віриш?
Козак говорив спокійно, навіть знехотя, немов про дрібницю якусь ішлося. Геть неважливу. Але навіть я зрозумів – зробить, як пообіцяв. Зрозумів це і розбійник.
– Не турбуйся, Василю. Доведу байдак до коша так близько, як тільки вода до берега підходить… І будь що буде. Пробачать братчики – в монастир піду гріхи замолювати, тіпун мені на язик. А ні – значить, пожив, скільки Богом відпущено, та й годі. Чого там… Якщо не наївся, то вже і не налижешся…
– ♦ —
Добре, що Василь повірив Тіпунові. Не знаю, по яких прикметах той орієнтувався, і як би став шукати дорогу на Січ Полупуд, без допомоги керманича, – особисто я заблукав би вже під кінець першого дня. Причому остаточно і безповоротно. Десятки проток, рукавів, прогалин, заток і заплав переплелися в таке химерне мереживо, що знаменитий Кноський лабіринт, той самий, де мешкав Мінотавр, у порівнянні з плавнями Великого Лугу – Хрещатик. І ні на одному перехресті жодного вказівника. Кожен поворот – випробування долі і гра випадку. Можна проскочити на нове повноводе плесо, а можна влетіти у таку хляповицю, де від води тільки сирість залишилася, а все інше – мох, комарі, п’явки та жаби.
А головне, через густі зарості осоки та очерету, далі ніж на кілька метрів нічого не видно. Чи по руслу звивистої річки пливеш, чи поміж островами петляєш – берег лиш іноді вигулькне. Та й то не весь, а тільки покажуться над китицями верхівки вікових дерев. Враження, наче не водойма навколо, а ліс заповідний, і днище байдака не по мілині, а по сплетених кореневищах шкребе. І весь час доводиться обертати весла, тому що для гребка немає простору, а можна лише відштовхуватися. Поглядаючи з побоюванням вгору… Того й гляди з тих хащів рись на спину стрибне.
А потім ще один поворот і… знову навколо тільки водна гладь. Тиха і спокійна. Рясно засіяна жовтими кубушками та білими водяними ліліями, які в народі лататтям звуть. Краса – аж дух захоплює. Хоча це швидше за все від густого аромату квітів і постійної напруги м’язів. Ось коли мені вперше довелося збагнути і відчути всю повноту терміна «каторга».
Ні, я і до цього знав, що каторгами називали турецькі веслові судна, типу галер. І що веслярами на них були засуджені до довічного ув’язнення злочинці та невільники. Але чому саме це слово стало загальною назвою для усіх видів важкої, виснажливої праці, зрозумів лише тепер. Посидівши півдня на веслах. Чесно кажу – ворогові не побажаю…
Мозолі на долонях – це дрібниці. Поплював, обмотав весло ганчіркою… Не надто приємно, але можна терпіти. А от біль, що оселився в кожній клітині рук і спини, і радісно вгризається в них зсередини при кожному русі… Ломота в попереку, що обпалює, немов розпечений прут, судоми у литках… Сохрани, Господи… Ніколи не вважав себе слабаком, але тут спасував… Не добровільно. Характер не дозволив. Просто в один момент хлинула носом кров, і я без пам’яті сповз на дно байдака.
– Панич… – пробурчав керманич. – Ні, все ж треба було прибити, тіпун мені на язик. Ось, як відчував. Через нього усе… Якщо доведеться коли Крука зустріти, клянусь, що здеру з нього сотню дукатів. Ту, що отаман за панича виручити хотів. Тіпун мені на язик.
– Суши весла!
Василь, не довго думаючи, схопив мене в оберемок і сунув з головою в річку…
Райське блаженство.
– Не потонеш?
Я тільки посміхнувся у відповідь на таке дурне запитання. Людина ж на вісімдесят відсотків складається з води. Як же вона сама в собі потонути може? І взагалі, життя саме звідси на сушу виповзло.
– Тоді тримай мотузку… Допомога знадобиться – клич. І не мокни довго. Пропасниця кинеться.
Це я розумів. Після сильного перегріву різке охолодження загрожує різними ускладненнями, аж до паралічу серцевого м’яза, але зараз мені було наплювати на все страхи разом узяті. Я насолоджувався відчуттям легкості і затишку. Так, напевно, відчуває себе немовля в утробі матері. Чому і залишає її з криком.
– Ааааа! Акула!
Я вилетів з води зі швидкістю корка, вибитого з пляшки спіненим шампанським. І опинився у човні раніше, ніж зрозумів, що ніякі акули не лише в Дніпрі, але і в решті прісних водойм не водяться. Як і кити-косатки, до слова. Але що ж тоді, тільки що, таке величезне і шорстке обтерлося до моїх ніг? Крокодил? Гіпопотам? А може, водяник? Якого ми геть забули задобрити, зате насвинячили неабияк, викинувши за борт цілу купу трупів?
– Що? – Василь з «яничаркою» в руці вже стояв поруч і пильно вдивлявся в воду. – Що ти кричав? Я не розібрав…
– Це на латині… – відбрехався я. – Щось величезне мене під водою зачепило. Неприємно. Як наждаком по шкірі пройшлося.
– Осетер або білуга… – не здивувався козак. – Мабуть на нерест піднялася, та й заблукала в плавнях. Дуже велика?
– Більша за мене, напевно.
– Стара… Нехай пливе. Навесні спробували б дістати, заради ікри. А зараз – тільки час марнувати.
– А м’ясо?
Дружний регіт усіх, хто знаходився в байдаку, став повноцінною відповіддю. Але вони не знали про мене того, що Василь. Тому Полупуд, не звертаючи уваги на регочучих розбійників, спокійно пояснив:
– У старої риби м’ясо, що віхоть. Ні смаку, ні користі. Але в одному ти маєш рацію, Петре, час і про вечерю подумати. Зараз закинемо бредень, та зачерпнемо кілька рибин на юшечку. Плисти по річці та сухарями харчуватися – дурніше не придумаєш. Тіпун… Де у вас снасті лежать, а то я ще не весь байдак обнишпорив. Спершу не до того було. Потім стемніло… А там і ви завітали. Говори, говори… Не перевертати ж весь човен догори дном. Сам же потім за обидва вуха наминатимеш.
Після розкішної купелі я перебував у блаженстві. Тіло ніжилося, а погляд знічев’я ковзав по обличчях розбійників, на відміну від мене – добровольця, засуджених до весел волею Полупуда. Похмурі, злі очі, в яких читається побажання нам здохнути в муках, але при цьому дивляться прямо, не відводять запопадливо погляд. Вони підкорилися силі та обставинам, але не скорилися. І тільки один погляд в ту саму мить, коли Полупуд заговорив про риболовецькі снасті, раптом вильнув занепокоєно.
Ого! Я, звісно ж, не Шерлок Холмс чи інший майстер дедуктивного методу, що вміє помічати найдрібніші деталі та робити з них приголомшливі висновки, але теж полюбляв дивитися детективні серіали.
– Василю… – покликав неголосно. – Допоможи мені встати, будь ласка.
Націлений на риболовлю, козак здивовано озирнувся, але видно щось зметикував, бо нічого не сказав. Навпаки, допоміг піднятися і підтримав, коли я ступив до Тіпуна і торкнувся долонею чола розбійника.
– Ти чого, паничу? – сіпнувся той. – Зовсім очманів?
Але Полупуд, схоже, вже призвичаївся, що мої дивацтва приносять зиск.
– Сиди тихо! – гримнув на керманича. – Ви, остолопи царя небесного, поняття не маєте, кого в полоні тримали. Петро Ангел – то потомствений ворожбит і характерник. Бачить минуле і те, що ще не збулося. Тому й напад ваш не вдався, що він заздалегідь приготувався. Та нащо я вам про те кажу? Самі бачили, як він став палити з обох рук, коли ви ще й голови над бортами підняти не встигли.
Усе, звісно, було інакше, але кого цікавлять деталі, якщо сказано таким поважним тоном? Ось так і писалися літописи, за якими нащадки історію вчать і документами вважають.
– Тож, не смикайся, Тіпуне. Ворожбит знає, що робить. А як спитає що, навіть не думай крутити – навік онімієш.
Я не збирався затівати виставу, але після такої реклами задкувати негарно. Назвався грибом, лізь у борщ.
– Бачу… – забубонів замогильним голосом. – Таємне бачу… Квод ліцет йові, нон ліцет бові! Темна вода во обле-цах, і Блаженні ниці духом… Зрада довкола заткала невід… Зік транзіт глорія мунді! Лист у лісі заховано, вовк уночі крадеться… Чорний ворон над стервом кружляє… Кров Ірода на чолі Давидовому… Трах-тібідох… трах-трах…
Нести подібну ахінею я міг би годинами, не складніше ніж на іспиті без підготовки відповідати на запитання. Головне впевнений тон і погляд. Не знадобилося, керманич зламався раніше. Завив дурним голосом і відсахнувся.
– Василю! Забери його! Заради всього святого! Не губи душу! Я все розповім! Богородицею клянусь, тіпун мені на язик…
А я що? Колгосп справа добровільна. Як сам, то й сам… Але не втримався. Нахилився до вуха Тіпуна і виголосив трагічно:
– Послухай, нещасний, мудрість Піфагора Самоського! Бо саме він першим довів, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи… А тому, в усьому світі – навіть потойбічному – Піфагорові штани на всі боки рівні!
– Я не навмисне! Я сам хотів сказати! – заволав керманич. – Присягаю! Василю! Змилуйся! Там на носі, в одній з діжок… котра хрестом позначена. То не порох. Подивися… Але я не збирався замовчати це. Лише хотів особисто кошовому розповісти. Аби дорожчу ціну за своє життя запропонувати. Клянуся честю Пресвятої Діви Марії! Тіпун мені на язик…
– Вірю… – керманич був нам ще потрібен. Так що варто поберегти його розум. А то скоро слину зі страху пускати почне і під себе ходити. Переборщив я трохи. Не врахував глибину забобонності тутешніх людей. А особливо тих, що і самі розуміють, наскільки грішні. Хто-хто, а вони в пекло точно не квапляться. Здогадуються, що їх там чекає.
Подіяло. Тіпун вгамувався, тільки очі витріщав і молитву шепотів. Решта розбійників теж перехрестилися, і тепер поглядали на мене з явним побоюванням.
Полупуд же тим часом пройшов на ніс байдака, відсунув кілька діжок, а одну взяв у руки.
– Є хрест… – промовив голосно. – Ось тільки відкривати мені щось не хочеться. Побоююся, як би прихована тут… таємниця весь байдак на друзки не рознесла.
Я глянув на розбійника. Тіпун помітно заспокоївся і не був схожий на людину, котра прощається з життям.
– Це навряд…
Полупуд подивився на мене і кивнув. Схоже, реноме провидця пристало до мене намертво. Як банний лист до… одного місця. Потім просунув кінчик ножа під обруч і став збивати його. А коли обруч поступився, підчепив кришку і відкрив бочівку. Заглянув всередину і здивовано звів брови.
– Ключ…
– Який ключ? – я не відразу зрозумів, що запорожець мав на увазі. А коли дійшло, Василь уже сунув руку всередину і дістав звідти величезний, як у всім відомого дерев’яного Буратіно, ключ.
На мить навіть здалося, що золотий. Але ні… Звичайний, бронзовий. Просто зроблений недавно і ще не встиг потемніти.
– А ось які двері він відмикає, не знаю, ось тобі хрест святий… – щиро перехрестився керманич. – Думаю, і Крук теж, тіпун мені на язик. Тільки той, хто отаману його вручив, і той – кому ми погодилися вантаж доставити.
– Це зрозуміло… – я підняв очі до неба. – Ну, що ж, Іскандер-ага далеко, а ось свого Іуду, що бусурманам зброю і ключі шле, ми за вим’я неодмінно помацаємо.
Керманич, який давно забув, що вони самі перед грозою назвали ім’я замовника, тільки гикнув. А Полупуд, навпаки, усміхнувся і простягнув ключ мені.