Голмс усміхнувся.
– Чудово! – вигукнув він. – Це справді вражаюче! Скажіть, любий Мак-Дональде, ця приємна інтимна бесіда відбувалася в кабінеті професора?
– Атож.
– Гарна кімната, чи не так?
– Дуже гарна.
– Ви сиділи біля його письмового столу?
– Еге ж.
– Так, що ви опинилися проти джерела світла, а його обличчя залишалося в тіні?
– Це відбувалося ввечері… Авжеж, світло лампи було спрямоване в мій бік.
– Цього й слід було очікувати. Чи звернули ви увагу на картину за спиною професора на стіні?
– Ще б пак, звісно, я помітив картину: на ній зображена голова дівчини впівоберта.
– Це картина Жана Батиста Ґреза, знаменитого французького художника, котрий жив у другій половині XVIII століття.
Інспектор слухав зовсім байдуже.
– Чи не краще нам… – почав було він.
– Ми саме це й робимо, – зупинив його Голмс. – Усе, про що я кажу, має прямий стосунок до того, що ви називаєте бірлстоунською таємницею. Це навіть можна назвати її стрижнем.
Мак-Дональд ледь помітно всміхнувся.
– Ви думаєте занадто швидко для мене, містере Голмс. Відкидаєте одну чи дві ланки у своїх міркуваннях, а тому я не можу встигнути за вами. Що може бути спільного між давно померлим художником і бірлстоунською справою?
– Одну відому картину Ґреза нещодавно на аукціоні «Порталіс» оцінили в один мільйон двісті тисяч франків.
Обличчя інспектора відразу ж набуло жвавого зацікавлення.
– Хочу нагадати вам, – продовжував Голмс, – що розмір платні професора Моріарті можна дізнатися вкрай легко: він отримує сімсот фунтів на рік.
– У такому разі, як же він зміг придбати…
– Саме так: як зміг?
– Продовжуйте, будь ласка, містере Голмс. Мене це дуже зацікавило. Непроста історія!
– А як щодо Бірлстоуна? – спитав Голмс усміхаючись.
– У нас іще є час, – відповів інспектор, зиркнувши на годинник. – Біля ваших дверей на мене чекає кеб, який за двадцять хвилин доправить нас на вокзал Вікторії. Але щодо тієї картини… Ви, містере Голмс, здається, якось казали мені, що ніколи не навідували професора Моріарті?
– Правильно, ніколи.
– То звідки ви знайомі з його помешканням та інтер’єром?
– А це вже зовсім інша річ. Я тричі побував там без запрошень, двічі під різними приводами очікував його й ішов ще до його повернення. А втретє… Ну, про той візит не буду поширюватися перед офіційним представником карного розшуку. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери. Результати були зовсім несподівані!
– Виявили якийсь компромат?
– Абсолютно нічого. Це мене й вразило. Утім, є одна річ, про яку ви тепер знаєте, – картина. Слід гадати, що він дуже заможний чоловік. Але як він набув своїх статків? Його молодший брат служить начальником залізничної станції десь на заході Англії. Кафедра дає йому сімсот фунтів на рік. Тим часом у нього є справжній Ґрез.
– Гадаєте, його статки здобуті незаконними шляхами?
– Певна річ. Але я маю й інші підстави для такого висновку: десятки найтонших ниток звивистими манівцями ведуть до центру павутини, де ховається ця на вигляд бездіяльна, але отруйна істота. Я згадав про Ґреза лише тому, що ви бачили його на власні очі.
– Зізнаюся, усе, що ви розповіли, украй цікаве. Але вкажіть на щось конкретніше. У чому його слід звинувачувати: у підробках, виготовленні фальшивих грошей, убивствах? Звідки він бере кошти?
– Ви читали про Джонатана Вайлда?
– Ім’я начебто знайоме. З якогось роману, чи не так? Зізнаюся, не люблю детективів із романів: герої здійснюють подвиги, але ніколи не розповідають, як саме вони це роблять. Вигадка, мало схожа на реальність.
– Джонатан Вайлд – не детектив і не герой роману. Це видатний злочинець, який жив у минулому столітті.
– У такому разі мені до нього немає діла. Мене цікавить винятково сучасне життя, я людина практична.
– Містере Мак, у житті все без винятку повторюється, навіть професор Моріарті. Джонатан Вайлд був наче невидимою пружиною, таємною силою лондонських злочинців, котрим він позичав свій розум і організаторський хист за п’ятнадцять відсотків винагороди. Старе колесо обертається, і спиці повертаються на колишні місця. Усе, що ми бачимо, колись уже було й знову буде. Я розповім вам іще дещо про Моріарті.
– Будь ласка.
– У мене була нагода дізнатися, хто виступає першою ланкою у створеному ним ланцюзі, на одному кінці якого перебуває лиходій зі збоченим розумом, а на іншому – сотня жалюгідних дрібних шахраїв і шулерів. Що стосується середньої частини цього ланцюга, то її ви можете заповнити, не боячись помилитися, практично всіма типами карних злочинів. Начальник його штабу також тримається віддалік, поза будь-якими підозрами, так само недоступний для каральної руки закону. Це полковник Себастьян Моран. Як гадаєте, скільки він йому платить?
– Важко щось сказати.
– Шість тисяч фунтів на рік. Це оцінка розуму, зроблена, як бачите, у дусі американських махлярів. Сума ця перевищує зарплату прем’єр-міністра. Така подробиця дає вам змогу уявити прибутки Моріарті та масштаби, якими він оперує. Тепер інший момент. Я вважав доречним поцікавитися кількома останніми чеками Моріарті. Звичайнісінькими та безневинними чеками, якими він оплачує свої господарські рахунки. Виявилося, що їх видали шість різних банків. Що скажете про це?
– Дивно, звісно. А який висновок робите ви?
– Такий, що він прагне уникнути зайвих балачок про своє багатство. Жодна людина не має знати, скільки в нього насправді грошей. Мабуть, він має щонайменше двадцять рахунків у різних фінансових установах. Значна частина коштів розміщена, либонь, за кордоном, швидше за все в Німецькому або Ліонському банках.
Мак-Дональд слухав дуже уважно, але шотландська практичність змусила його перервати мого друга.
– Погодьтеся, містере Голмс, ви дещо відійшли від теми. Поки що ми знаємо тільки, що є якийсь зв’язок між професором і злочином у Бірлстоуні. Такий висновок ви робите із застереження, отриманого вами від якогось Порлока. Які ще припущення можемо зробити?
– Можемо припустити можливі мотиви злочину. Вам слід знати, що Моріарті тримає своїх підопічних у залізних лещатах. Дисципліна, яку він запровадив, просто вражає. Єдине можливе покарання в його кодексі – смерть! Це дає підставу припустити насамперед, що вбитий Дуґлас зрадив свого лідера, тож його покарали. Коли про нього дізнаються інші, то страх смерті ще дужче зміцнить дисципліну. Про долю, призначену Дуґласу, заздалегідь дізнався один із другорядних членів зграї, і він повідомив про це мені.
– Це лише здогад…
– Та ні, це одна зі звичайних махінацій Моріарті. Там був грабунок?
– Я про таке не чув.
– Якщо був, то це свідчить проти першої гіпотези й на користь другої. Моріарті міг бути залучений до справи обіцянкою частки від прибутку або керувати нею за оплату готівкою. І те, й інше однаково можливо. Але як би там не було, відповіді на всі запитання маємо шукати саме в Бірлстоуні.
– У такому разі – гайда в Бірлстоун! – погодився Мак-Дональд і підвівся з крісла. – Хай йому грець! Уже пізно, джентльмени, тому на збори маємо всього кілька хвилин.
Голмс і я підвелися й почали вдягатися.
– Містере Мак, дорогою розповісте нам про всі відомі вам деталі…
Інформація ця була достатньо мізерною, але все ж з’ясувалося, що справа, яка очікувала нас, виявилася винятковою. Вислуховуючи сухі й на перший погляд незначні подробиці, Голмс пожвавився, час від часу потирав руки й хрустів тонкими пальцями. Місяці бездіяльності залишилися позаду, і тепер нарешті його чудовим здібностям знайшлося гідне застосування. Голмс зовсім змінився: очі його виблискували, і все тонке нервове обличчя ніби сяяло внутрішнім світлом. З напруженою увагою слухав він коротку оповідь Мак-Дональда про те, що нас чекало в Сассексі. Письмове повідомлення з викладом подій інспектор отримав із першим ранковим потягом. Місцевий поліційний офіцер Вайт Мейсон – його особистий приятель; це пояснює, чому Мак-Дональд отримав повідомлення швидше, ніж це зазвичай відбувається, коли когось із Скотленд-Ярду викликають у провінцію.
«Любий інспекторе Мак-Дональд, – наголошував Мейсон у листі, – офіційне запрошення Ви отримаєте в окремому конверті. Я ж пишу Вам приватно. Телеграфуйте мені, яким потягом зможете приїхати в Бірлстоун, і я зустріну Вас сам або, якщо буду зайнятий, доручу комусь. Випадок дуже дивний. Приїжджайте, будь ласка, не гаючи ні хвилини. Спробуйте, якщо вдасться, привезти й містера Голмса, він знайде тут чимало цікавого. Можна подумати, що вся картина розрахована на театральний ефект, якби в її центрі не було вбитої людини. Даю слово честі: надзвичайно дивний випадок».
– Ваш приятель, здається, не дурень, – зауважив Голмс.
– Атож, сер, наскільки можу вважати, Вайт Мейсон дуже діловий чоловік.
– Гаразд, що ще можете повідомити?
– Нічого. Подробиці він розповість нам при зустрічі.
– Як же ви дізналися ім’я Дуґласа й те, що його вбили звірячим чином?
– Про це йшлося в офіційному повідомленні. У ньому не згадується слово «звірячий». Це – неофіційний термін. Там назване ім’я Джека Дуґласа. Зазначено, що причина смерті – поранення в голову й що знаряддя вбивства – мисливська двоствольна рушниця. Повідомляється також і час злочину: незабаром після півночі. Далі додано, що ще нікого не заарештували. Наприкінці сказано, що випадок непересічний і що вся ситуація дає можливість робити найрозмаїтіші припущення. Це вже все, містере Голмс, що наразі маємо.
– У такому разі, містере Мак, з вашого дозволу, ми на цьому й зупинимося. Мені треба поміркувати.
Розділ 3
БІРЛСТОУНСЬКА ДРАМА
Нарешті в мене з’явилася можливість описати події, що сталися в Бірлстоуні, розташованому на північ від Лондона. Цілі століття це містечко перебувало в занедбаному стані, але за останні роки його мальовниче розташування привернуло заможних міщан, котрі тепер володіють віллами посеред навколишніх лісів. У самому Бірлстоуні з’явилася маса крамниць, які обслуговують значно зросле його населення.
За півмилі від центру Бірлстоуна, у старому парку з безліччю величезних буків, розмістилася старовинна садиба. Частина цієї солідної будівлі постала в часи перших хрестових походів. Споруда відчутно постраждала від вогню 1543 року, але дещо все ж уціліло, і незабаром на місці руїн феодального замку піднявся цегляний будинок: з черепицею на даху та вузькими віконцями, він виглядає так само й нині, яким його створили на початку XVII століття. Із двох ровів, що колись захищали маєток войовничих феодалів, один наповнений водою. Тому єдиний шлях до будинку – через підйомний міст, який підіймають на ніч й опускають щоранку. Таким чином садиба щоночі перетворюється на своєрідний острів. Цей факт мав прямий стосунок до таємниці, що привернула незабаром увагу всієї Англії.
Сім’я, що проживала в садибі, складалася з двох осіб: Джека Дуґласа та його дружини. Дуґлас, судячи з розповідей, мав близько п’ятдесяти років, ставний, із мужнім обличчям, великою щелепою, пронизливими сірими очима та сивими вусами. Він був із усіма привітний, але щось у його манерах залишало враження, ніби в минулому йому доводилося обертатися в набагато нижчих колах. Чоловік мав багато золота, подейкували, що він здобув його на каліфорнійських копальнях. Добре ставлення до нього зміцнилося також завдяки репутації відчайдуха. Так, під час пожежі Дуґлас здивував усіх відвагою, з якою кинувся в палаючий будинок рятувати майно вікарія – уже після того, як пожежна команда визнала цю справу безнадійною.
Його дружину також добре знали жителі Бірлстоуна, хоч англійці, особливо селяни, неохоче зближуються з чужинцями. Місіс Дуґлас провадила доволі замкнутий спосіб життя. Було відомо, що вона познайомилася з Дуґласом у Лондоні, коли він овдовів. Це була вродлива жінка, струнка, смаглява, років на двадцять молодша за свого чоловіка – різниця, яка, здавалося, ніяк не впливала на їхнє родинне щастя. Лише найближчі знайомі помічали, що між подружжям не існувало взаємної довіри, мабуть, після того, як дружина щось дізналася про минуле чоловіка. Крім того, місіс Дуґлас явно нервувала, коли її чоловік пізно повертався додому.
Була ще одна особа, перебування якої під дахом Дуґласа збіглося з цією трагедією. Це – Сесіл Беркер із Гемстеда. Його огрядну постать часто можна було бачити у Бірлстоуні, позаяк там він був бажаним гостем. Вважалося, що лише він знав таємницю минулого містера Дуґласа. Зі слів Беркера дізналися, що він познайомився з Дуґласом в Америці та пережив разом із ним важкі часи. Беркер здавався людиною вельми заможною. Він був молодший за Дуґласа, років сорока п’яти, широкогрудий, із гладко виголеним обличчям і густими чорними бровами. Він полюбляв гаяти час у прогулянках та поїздках околицями з Дуґласом або з його дружиною. «Добрий, щедрий джентльмен, – відгукувався про нього дворецький Емс, – але я не хотів би опинитися на місці того, хто наважився б йому перечити». Беркер був у дуже близьких взаєминах із Дуґласом і напрочуд дружній із його дружиною, що, як було помітно, завдавало смутку самому Дуґласу. Це приблизно все, що можна сказати про Беркера, котрий опинився в родині Дуґласів у день катастрофи. Зі слуг слід згадати про поважного Емса та місіс Еллен, веселої та привітної жіночки, яка поділяла хатні турботи з місіс Дуґлас.
Було близько дванадцятої ночі проти шостого січня, коли місцевий поліційний пост отримав першу звістку про подію, де начальником служить сержант Вілсон. Страшенно схвильований Беркер повідомив про вбивство містера Дуґласа й одразу ж помчав назад до садиби. Незабаром за ним з’явився поліційний сержант. Він прибув на місце злочину після дванадцятої, попередивши перед тим про все місцеву владу. Сержант побачив підйомний міст опущеним, а вікна – яскраво освітленими. На порозі стояв переляканий дворецький. Сесіл Беркер запропонував сержантові йти за ним.
Майже одразу ж прибув доктор Вуд, постійний житель Бірлстоуна. Троє чоловіків увійшли у фатальну кімнату. Мертвий Дуґлас лежав розпростертий горілиць. Лікар став навколішки, але одного погляду було достатньо, щоб переконатися у беззмістовності його візиту.
Убитий був украй спотворений. На грудях лежала дивна зброя: мисливська рушниця зі стволами, спиляними на фут від курків. Було ясно, що постріл зроблено з дуже близької відстані, тому заряд розвалив голову майже на шмаття. Курки були зв’язані дротом, вочевидь для того, щоб зробити одночасно постріл із обох стволів.
Полісмен розгубився від усвідомлення відповідальності, що лягла на його плечі.
– Ми нічого не чіпатимемо, поки не прибуде керівництво, – ледь чутно вимовив він, не зводячи очей із трупа.
– Нічого й не рухали, – повідомив Сесіл Беркер. – Усе залишилося в тому вигляді, в якому я це застав.
– Коли ви це знайшли? – спитав сержант, сягнувши по нотатник.
– О пів на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидів біля каміна у своїй спальні, аж раптом почув постріл. Він не був гучний, а ніби чимось приглушений. Я одразу кинувся вниз. Минуло, мабуть, не більше тридцяти секунд, як я опинився в кімнаті Дуґласа.
– Двері були відчинені?
– Атож, розчахнуті. Бідолаха Дуґлас лежав так само, як його зараз бачите. На столі горів світильник.
– Нікого не бачили?
– Ні. Я почув, що місіс Дуґлас спускається сходами слідом за мною, і поквапився перегородити їй дорогу. Економка Еллен також прийшла, вона й відвела господиню. Потім з’явився Емс, і я повернувся з ним знову сюди.
– Але мені здавалося, що міст у садибі піднятий усю ніч?
– Він і тієї ночі був піднятий, поки я його не опустив.
– Тоді як убивця зміг утекти? Містер Дуґлас, ймовірно, сам укоротив собі життя.
– Я також спочатку так думав. Але погляньте, – Беркер відсунув фіранку: вікно виявилося відчиненим навстіж. – І ось іще! – Він показав на криваву пляму на підвіконні, схожу на слід чобота. – Хтось ставав сюди, коли вилазив.